Крихкість інтернет-покоління: Як тепличне виховання шкодить сучасній молоді

By Ґреґ Лук'янофф and Джонатан Гайдт

У цивілізованому світі щось пішло не так. Молоді люди зривають виступи спікерів та водночас бояться чесно говорити, страждають від депресії і навіть вдаються до самогубств. Що сталося?

Автори цієї книжки досліджують безліч суспільних тенденцій, що впливають на формування ментальної крихкості молодого покоління у США. Зокрема вони аналізують параноїдальне батьківство, зникнення вільної дитячої гри, одержимість безпекою на всіх ланках американської освіти: від дитсадка до університетів, а також вплив інтернету, соцмереж та гаджетів. Книжка містить детальні практичні поради з використання когнітивно-поведінкової терапії для зміцнення психічного здоров’я серед молоді й дорослих.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: May 19, 2023
• ISBN: 9786178115760

Book preview

internet_pokolinnya.jpg

Дякуємо, що купуєте електронний контент! Віримо, що Ви не надсилатимете його іншим. Адже кожна гривня — це оплата праці не тільки автора чи перекладача, а й цілої команди людей, які працювали над цим виданням!

Якщо ж ви отримали цю книжку безкоштовно, знайте, що за Кримінальним кодексом України стали співучасником злочину, адже свідомо користуєтеся краденим! І це ваш особистий внесок у беззаконня!

Ніколи не пізно виправити цю прикрість і придбати книжку:

«Крихкість інтернет-покоління: як тепличне виховання шкодить сучасній молоді»

«Наш Формат» — це будувати цивілізовану Україну, де поважають закон.

Ґреґ Лук’янофф

Джонатан Гайдт

КРИХКІСТЬ ІНТЕРНЕТ-ПОКОЛІННЯ

як тепличне виховання шкодить сучасній молоді

Переклала з англійської

Євгенія Кузнєцова

«Наш Формат» · Київ · 2022

Анотація

Автори досліджують безліч суспільних тенденцій, що впливають на формування ментальної крихкості молодого покоління у США. Зокрема, вони аналізують параноїдальне батьківство, зникнення вільної дитячої гри, одержимість безпекою на всіх ланках американської освіти: від дитсадка до університетів, а також вплив інтернету, соцмереж та гаджетів. Книжка містить детальні практичні поради з використання когнітивно-поведінкової терапії для зміцнення психічного здоров’я серед молоді й дорослих.

Перекладено за виданням: Greg Lukianoff, Jonathan Haidt. The Coddling of the American Mind: How Good Intentions and Bad Ideas Are Setting Up a Generation for Failure (New York, Penguin Press, 2018, ISBN 9780735224896).

ISBN 978-617-8115-76-0 (електронне видання)

Усі права застережено

© 2018 by Greg Lukianoff and Jonathan Haidt. All rights reserved.

© Кузнєцова Є., пер. з англ., 2022

© ТОВ «НФ», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2022

Книжка вийшла за підтримки ГО «Реформація»

Долучитися

Готуй дитину до шляху, а не шлях до дитини.

Народна мудрість, походження невідоме

Найлютіші вороги не можуть вам нашкодити так, як власні неприборкані думки. Проте якщо ви їх опануєте, ніщо вам так не допоможе, навіть батько чи мати.

Будда, «Дхаммапада»¹

Межа між добром і злом перетинає серце кожної людини.

Олександр Солженіцин,«Архіпелаг Гулаг»²

Нашим матерям, які зробили все можливе,аби підготувати нас до шляху.

Джоанні Делтон Лук’янофф

Елен Гайдт (1931–2017)

Вступ

Пошуки мудрості

Це книжка про мудрість та її протилежність. Її задум з’явився під час нашої подорожі до Греції в серпні 2016 року. Ми вже писали про деякі ідеї, що ширились університетами і здавалися нам такими, що шкодять студентам та погіршують їхні шанси на повноцінне життя. По суті, вони робили студентів менш мудрими. Тому ми вирішили написати книжку, щоб попередити інших про ці жахливі ідеї, і спершу самі вирушили на пошуки мудрості. Ми обоє працюємо в університетах й останнім часом неодноразово чули про мудрість Мізопоноса, сучасного провидця, який живе в печері на північному схилі гори Олімп, де продовжує проводити ритуали культу Коалемоса.

Ми полетіли до Афін, а потім п’ять годин їхали потягом до Літочоро, містечка біля підніжжя гори. На світанку наступного дня ми пішли шляхом, яким греки ходили тисячі років, аби поспілкуватися зі своїми богами. Шість годин ми рухалися крутою та вітряною стежкою. Опівдні прийшли до розвилки, де був знак із написом «Мізопонос» і стрілкою, що вказувала праворуч. Головна стежка повертала ліворуч і здавалася не надто привабливою: вузька розщелина із явною небезпекою зсувів.

Стежка до Мізопоноса, навпаки, була рівненька, полога й проста — бери і йди. Вона пролягала через приємний лісок із соснами та ялинами, міцний пішохідний дерев’яний місток через глибоке провалля і зрештою привела нас прямо до входу у велику печеру.

Усередині ми застали дивне видовище. Мізопонос та його помічники запровадили систему номерків, яку можна іноді побачити в кафе, і перед нами була черга шукачів. Ми взяли номерок, заплатили сто євро за приватну зустріч із великою людиною, виконали обов’язкові ритуали очищення і взялися чекати.

Коли надійшла наша черга, ми ступили у тьмяно освітлену келію в глибині печери, де з кам’яної стіни било джерельце і вода лилася вниз, у велику білу мармурну ємність, що чимось нагадувала фонтанчик для пташок, який ставлять у саду. Біля води сидів Мізопонос у зручному кріслі. Як виявилося, воно було марки Barcalounger, із сімдесятих років. Ми чули, що він говорить англійською, але були вражені, коли він привітався з нами ідеальною англійською мовою з американським акцентом і ноткою лонґ-айлендської вимови: «Ну, хлопці, розказуйте, що шукаєте».

Першим заговорив Джон: «О мудрий провидцю, ми прийшли в пошуках істини. Які є на світі найглибші та найвеличніші істини?».

Ґреґ подумав, що треба бути конкретнішими, і додав: «Власне, ми пишемо книжку про мудрість для підлітків, молоді, батьків та вчителів і сподівалися, що ви могли б виокремити із ваших ідей стислі аксіоми, бажано штуки три, які, якщо їх дотримуватися, допоможуть молодим людям досягти мудрості протягом їхнього життя».

Хвилини зо дві Мізопонос сидів із заплющеними очима. Нарешті він їх розплющив і заговорив.

— Цей струмок — джерело Коалемоса. Коалемос був грецьким богом мудрості, звісно, не настільки відомим, як Афіна, яка, на мою думку, надто розкручена. Але Коалемосу теж було що сказати, якщо попитати. А ви спитали. Тож я вам розкажу. Я дам вам три чаші мудрості.

Він набрав води із джерела в алебастрову чашу і простягнув її нам. Ми обидва попили з неї й віддали назад.

— Ось перша істина, — сказав він. — Що тебе не вбиває, робить тебе слабшим. Тому уникай болю, незручностей та будь-чого, від чого може бути неприємно.

Джон здивувався. Він написав книжку «Гіпотеза щастя», де стародавню мудрість розглянуто крізь призму сучасної психології. У книжці він цілий розділ присвятив спростуванню заяви провидця — знаменитому вислову Фрідріха Ніцше: «Що мене не вбиває, робить мене сильнішим»³. Джон подумав, що це просто помилка.

— Пробачте, Ваша Святосте, — сказав він, — ви справді мали на увазі «слабшим»? Бо я чув стільки древніх мудрих висловів, де йшлося про те, що біль, невдачі й навіть травматичний досвід можуть зробити людину сильнішою.

— Я сказав «слабшим»? — спитав Мізопонос. — Стривайте... то слабшим чи сильнішим?

Він примружився в задумі, а потім розплющив очі і сказав:

— Так, усе правильно, я мав на увазі «слабшим». Поганий досвід — це жахливо, кому таке треба? Ви що, приїхали аж сюди по поганий досвід? Звісно, ні. Чи по біль? Стільки провидців сидять тут у горах по дванадцять годин на день, і що воно їм дає? Проблеми з кровообігом і біль у попереку. Яку ж мудрість можна видати, якщо весь час думаєш, що й де в тебе болить? Саме тому я придбав собі це крісло двадцять років тому. Чому мені не може бути зручно?

Із явним роздратуванням у голосі він додав:

— Можна я закінчу?

— Пробачте, — сказав Джон покірно.

Мізопонос налив ще чашу води. Ми її випили.

— По-друге, — продовжив він, — завжди довіряй своїм почуттям. Ніколи не став їх під сумнів.

Отут уже настала Ґреґова черга заперечувати. Він роками практикував когнітивно-­поведінкову терапію, яка ґрунтується саме на протилежній пораді: почуття нас так часто обманюють, що неможливо бути психічно здоровою людиною, якщо не навчитися ставити їх під сумнів і не звільнитися від поширених викривлень реальності. Але він навчився контролювати свої раптові негативні реакції, тому прикусив язика і нічого не сказав.

Мізопонос налив ще води, і ми знову випили.

— По-третє: життя — це битва між хорошими і лихими людьми.

Ми глянули один на одного з розчаруванням. Ґреґ не витримав:

— О великий провидцю Коалемоса, — невпевнено почав він, — чи можете ви пояснити нам цю істину?

— Деякі люди хороші, — повільно й голосно сказав Мізопонос, наче подумав, що ми недочули, — а деякі — погані.

Він підкреслено на нас глянув і вдихнув.

— У світі багато зла. Звідки воно? — він зробив паузу, наче чекаючи на нашу відповідь. Нам не було що сказати.

— Від лихих людей! — продовжив він, явно дратуючись. — І ви та решта людей маєте проти них боротися. Треба воювати за мораль і добро. Ви ж бачите, які бувають погані й злі люди. Треба кидати їм виклик! Створювати коаліції праведних і ганьбити лихих людей, аж поки вони не змінять свою поведінку.

— А вони часом не думають те саме про нас? — спитав Джон. — Як знати, що ми маємо рацію, а вони помиляються?

— Ви хоч чогось навчилися від мене сьогодні? — різко відповів Мізопонос. — Довіряйте своїм почуттям. Ви відчуваєте, що маєте рацію? Відчуваєте, що помиляєтеся? Я відчуваю, що наша розмова завершена. Вимітайтеся.

* * *

Ніякого Мізопоноса не існує⁴, а ми не їздили ні в яку Грецію, щоб відкрити для себе ці три жахливі ідеї. У цьому не було потреби. Їх можна знайти в університетах, школах і в багатьох домівках. Цих антиістин не вчать навмисне, їх передають молоді через правила, звички і норми, нав’язані їм часто з найкращими намірами.

Це книжка про три великі антиістини, які останнім часом неймовірно поширилися:

1. Антиістина крихкості: що вас не вбиває, робить вас слабшими.

2. Антиістина емоційного доведення: завжди довіряйте своїм почуттям.

3. Антиістина нас проти них: життя — це битва між хорошими й лихими людьми.

Є багато антиістин, але великою антиістина може стати тоді, коли відповідає таким критеріям:

1. Суперечить стародавній мудрості (ідеям, які простежуються в літературі багатьох культур).

2. Суперечить сучасним психологічним дослідженням благополуччя.

3. Шкодить людям та спільнотам, які її дотримуються.

Ми покажемо, як ці три великі антиістини, а також політичні рішення та рухи, що на них ґрунтуються, спричинюють проблеми для молоді, університетів і загалом для ліберальних демократій. Серед них: зростання кількості випадків підліткової тривожності, депресії та самогубств упродовж останніх декількох років. У вишах культура стала ідеологічно вивіреною, що ставить під загрозу можливість науковців шукати істину, а студентам — вчитися від різних мислителів. Кількість людей із радикальними поглядами збільшується як у правому, так і в лівому крилі, що призводить до поглиблення ненависті між ними. Соцмережі дали вихід завзятим перепалкам, що перетворилися на «культуру виклику»: будь-кого можна публічно зацькувати за те, що він щось сказав із добрими намірами, а хтось побачив у його словах недоброзичливість. Нові медіа дозволяють громадянам ховатися в бульбашках самоствердження, де їхні найбільші страхи про те, яка лиха інша сторона, роздувають екстремісти і тролі, чия мета — посіяти розбрат та незгоду.

Три великі антиістини розцвіли в багатьох університетських кампусах, проте вони беруть свій початок у ранньому дитинстві, а тепер, з університетів, вони ширяться в корпоративний світ та громадський сектор, включно із національною політикою. Вони виходять за межі американських університетів і поширюються у вишах по всьому англомовному світу⁵. Великі антиістини шкодять усім. Усі, кому не байдужа молодь, освіта чи демократія, мають задуматися про ці тенденції.

Справжні витоки цієї книжки

У травні 2014 року ми (Ґреґ та Джон) разом обідали в Нью-­Йорку, у Ґрінвіч-­Вілледж. Ми збиралися поговорити про одне питання, яке Ґреґ намагався розв’язати останні кілька років. Він захисник першої поправки⁶. З 2001 року він бореться за академічну свободу та свободу слова в університеті, очолюючи Фундацію за особисті права в освіті (FIRE)⁷. Це незалежна, неприбуткова організація, яка захищає свободу загалом, а також свободу слова й науки та юридичні гарантії у вишах.

Протягом Ґреґової кар’єри заклики до цензури лунали переважно від адміністрації університетів. Студенти, навпаки, завжди відстоювали свободу слова чи навіть вимагали її. Але тепер дещо змінилося: у деяких вишах слова почали вважати чимось небезпечним. Восени 2013 року Ґреґ почув про студентів, які просили прибрати із курсів матеріал, що їх «триґерить». До весни 2014 року про цю тенденцію писали вже в The New Republic⁸ та в New York Times⁹. Ґреґ також помітив, що почастішали прохання студентів не запрошувати лекторів, із думкою яких вони не погоджувалися. Якщо ж їх таки запрошували, то студенти активно використовували «вето геклера¹⁰» — робили так, аби студенти не приходили на виступи або ж не чули промовців. Проте Ґреґа найбільше хвилювало те, як змінюються пояснення таких реакцій і як вони впливають на навчальний матеріал і на самих промовців. Тому він і хотів поговорити з Джоном.

Раніше адміністрація університетів розробила етичний кодекс виступів, щоб запобігти расистським чи сексистським промовам. Проте з часом виступи почали відфільтровувати через різні медичні причини: студенти заявляли, що деякі виступи чи навіть зміст книжок та курсів якось позначаються на їхній життєдіяльності. Вони хотіли, щоб їх захистили від матеріалу, який, на їхню думку, може загрожувати їхньому психічному здоров’ю, «триґерити їх» чи змушувати «почуватися в небезпеці».

Наприклад, до базових курсів у Колумбійському університеті (тобто курсів, які мають пройти всі бакалаври) належить предмет під назвою «Шедеври західної літератури та філософії»¹¹. Цей курс колись передбачав вивчення праць Овідія, Гомера, Данте, Августина, Монтеня та Вулф. За визначенням університету, цей курс покликаний зачепити «найскладніші питання людського існування». Проте в 2015 році чотири студенти написали статтю у шкільну газету, доводячи, що студентам «треба почуватися в авдиторії безпечно», а «багато текстів західного канону переплетені історіями відчуження й пригноблення» і містять «матеріал, що триґерить, ображає й маргіналізує ідентичності студентів в авдиторії». Деякі студенти сказали, що ці тексти настільки емоційно важко читати та обговорювати, що викладачі мали б «попередити про триґери» й надати підтримку постраждалим студентам¹². (Попередження про триґери — це усні чи письмові сповіщення викладачів, щоб попередити студентів, що вони зараз побачать матеріал, який може їх засмутити.) Есей усе ж був досить докладним, і в ньому було порушено важливі питання щодо врізноманітнення літературного канону, але чи можна обговорювати літературу через протиставлення безпеки та небезпеки? Чи вплине такий підхід на реакцію студентів на стародавні тексти, змусивши їх відчувати загрозу і стрес у моменти, коли вони просто мали б відчути неприязнь чи дискомфорт?

Звісно, студентський активізм — справа не нова. Студенти десятиліттями намагалися вплинути на навчальне середовище: наприклад, під час «канонічних воєн» 1990-х, коли вони разом із викладачами хотіли додати до списків літератури, де переважали «мертві білі чоловіки», більше жінок та людей з іншим кольором шкіри¹³. Студенти 1960-х і 1970-х часто намагалися не допустити в університети ораторів або не дати їм бути почутими. Наприклад, студенти кількох університетів виступали проти лекцій біолога Едварда Вілсона через його праці про те, як еволюція формувала людську поведінку: дехто з них вважав, що такі твердження можна використати, щоб виправдати наявні гендерні ролі та нерівності. (Постер про один із таких протестів закликав приносити із собою щось для створення шуму¹⁴.) Проте ті ініціативи не були зумовлені турботою про здоров’я. Студенти хотіли не дати говорити людям, які, на їхню думку, несли лихі ідеї (як буває і тепер), але тоді вони не казали, що такі лекції чи ідеї травмують університетську спільноту. І точно не просили викладачів та адміністрацію захистити їх від присутності певних осіб.

Сьогодні ж такі протести виходять з того, що студенти крихкі. Навіть ті з них, хто самі не такі вразливі, вважають, що іншим загрожує небезпека, тому треба їх захищати. Ніхто не очікує, що студенти стануть сильнішими від того, що ознайомляться з ідея­ми чи текстами, які вони вважають такими, що їх «триґерять». (Це антиістина крихкості: що вас не вбиває, робить вас слабшими.)

Ґреґові, який сам усе життя страждав від депресії, такий підхід здається жахливим. Шукаючи способів подолати депресію, він, як і багато інших людей по всьому світу, з’ясував, що най­ефективніший спосіб — когнітивно-­поведінкова терапія (КПТ). КПТ вчить людину помічати «когнітивні викривлення», як-от катастрофічне бачення (якщо я завалю цей тест, то завалю й іспит, через що мене виженуть зі школи, і я ніколи не знайду роботу...) чи «негативне фільтрування» (коли звертаєш увагу лише на негативні відгуки, не помічаючи похвали). Такі викривлені й нераціональні схеми мислення притаманні людям у депресії чи з тривожними розладами. Ми не стверджуємо, що студенти не бувають у реальній небезпеці чи що їхні заяви про несправедливість — це зазвичай когнітивні викривлення. Ми кажемо, що, навіть якщо студенти реагують на реальні проблеми, через такі схеми вони ймовірніше, ніж минулі покоління, вважатимуть ці проблеми загрозливішими, що ускладнює їх вирішення. Важливе відкриття дослідників КПТ полягало в тому, що якщо людям вдається перестати думати в такий спосіб, то депресія та тривожність зазвичай відступають. Саме тому Ґреґ занепокоївся, коли помітив, що деяким реакціям студентів на виступи в університетах властиві такі самі викривлення, з якими він учився боротися під час терапії. Звідки студенти цього навчилися? Чи не призведуть ці когнітивні викривлення до того, що вони стануть вразливішими до тривожних розладів чи депресії?

Звісно, університетське життя, як порівняти з 1970-ми, дуже змінилося. Студенти нині набагато різноманітніші. Вони приїжджають на навчання, часто маючи важкий досвід за плечима: дискримінацію, бідність, травми, проблеми з ментальним здоров’ям. Викладачі мають брати до уваги ці відмінності, переглядати власні застарілі погляди і прагнути побудувати інклюзивну спільноту. Але як це найкраще зробити? Якщо ми особливо переймаємося студентами, які стикалися з такими серйозними труднощами, то чи варто робити своїм пріоритетом їхній захист від людей, книжок чи ідей, які можуть їх образити? Чи можливо, що такі заходи, хай з якими добрими намірами їх уживають, мають побічний ефект і шкодять тим самим студентам?

Усі студенти мають бути готові до справжнього світу після вишу, а декому з них доведеться зробити неймовірний стрибок, адже вони почуватимуться в небезпеці, чужими в чужій країні, і саме їм треба буде вчитися найшвидше і найстаранніше. Правила гри не однакові для всіх, а життя — несправедливе. Але університет — мабуть, найкраще середовище у світі, де можна наживо зустрітися з людьми та познайомитися з ідеями, які потенційно образливі, а може, й відверто ворожі. Це прекрасна зала для тренування, оснащена найпрогресивнішим обладнанням, досвідченими вчителями, а ще й про всяк випадок психологами.

Ґреґ переймався, що, якщо студенти самі себе вважатимуть вразливими, вони в цю «спортзалу» не підуть. Якщо вони не тренуватимуть навички й відхилятимуть запрошення на дружній спаринг на рингу, бо люди з добрими намірами переконали їх, що таке тренування їм зашкодить, то це призведе до катастрофи для всіх причетних. Віра в те, що вони самі й інші люди одразу травмуються, якщо зіткнуться з ідеями, які їм не до вподоби, стане самовтілюваним пророцтвом. Тобто студенти не тільки повірять у те, що їм не під силу такі речі, але й зважаючи на таке припущення й уникаючи інших ідей, вони справді не зможуть упоратися з протилежною думкою. Якщо студентам вдасться створити бульбашки інтелектуальної «безпеки» в коледжах, це закінчиться тим, що після випуску на них чекатиме ще більше тривожних та конфліктних ситуацій, бо в реальному житті вони точно зустрінуть людей із ще радикальнішими поглядами.

З огляду на особистий та професійний досвід Ґреґ дійшов такої теорії: студенти починають вимагати захистити їх від виступів, бо вони мимоволі навчилися застосовувати ті самі когнітивні викривлення, які виправляють під час КПТ. Простими словами, багато студентів вчаться мислити викривлено, і це підвищує ймовірність того, що вони стануть вразливими, тривожними і їх буде легко образити.

Ґреґ хотів обговорити цю теорію з Джоном, бо Джон — соціальний психолог, який багато писав¹⁵ про силу КПТ і те, як тісно вона пов’язана з давньою мудрістю. Джон одразу побачив в ідеї Ґреґа потенціал. Викладаючи в Бізнес-­школі Леонарда Стерна при Нью-­Йоркському університеті, він саме починав помічати перші ознаки цієї нової «моделі крихкого студента». Його основна сфера досліджень — психологія моралі, і його друга книжка «Праведне мислення: чому хороших людей розділяє політика та релігія» (The Righteous Mind: Why Good People Are Divided by Politics and Religion) була спробою допомогти людям зрозуміти мораль різних культур, або моральні «матриці», зокрема моральні культури лівих та правих політичних сил.

Термін «матриця», як його використовував Джон, запозичено з фантастичного роману «Нейромант» Вільяма Ґібсона (за яким пізніше зняли фільм «Матриця»). Ґібсон уявив футуристичну мережу на зразок інтернету, де всі між собою пов’язані. Він назвав її «матрицею» і визначив її як «галюцинацію свідомості». Джон вважає, що це прекрасний спосіб осягти культуру моралі. Певна група створює моральну матрицю свідомості, у якій люди взаємодіють, а потім починають діяти незбагненно для людей з-поза матриці. Водночас нам обом здавалося, що в університетах формується нова матриця моралі, яка неодмінно розростатиметься. (Звичайно, соцмережі прекрасно допомагають поширювати «галюцинації свідомості» в межах з’єднаних спільнот із блискавичною швидкістю — в університетському кампусі чи поза ним, у напрямку правих чи лівих ідей.)

Джон радо погодився спробувати розгадати цю загадку разом із Ґреґом. Ми спільно написали статтю, досліджуючи ідею Ґреґа і пояснюючи через неї низку подій та тенденцій, які ми спостерігали у вишах у попередні кілька років. Ми відіслали статтю в The Atlantic під назвою «Полеміка, що веде до страждань: як університети вчать когнітивних викривлень». Редакторові Донові Пеку стаття сподобалася. Він допоміг нам посилити аргументацію, а потім назвав її коротше та провокативніше: «Пестування американського розуму».

У тій статті ми доводили, що багато батьків, учителів, викладачів та працівників університетських адміністрацій несвідомо виховують у цілого покоління студентів риси, які властиві людям, що страждають на тривожні розлади й депресію. Ми припустили, що студенти починають реагувати на слова, книжки й запрошених лекторів зі страхом та обуренням, бо їх навчили перебільшувати небезпеку, дихотомічно (тобто бінарно) мислити, роздувати власні перші емоційні реакції та застосовувати безліч інших когнітивних викривлень (про які ми поговоримо далі в цій книжці). Такі схеми мислення завдають прямої шкоди психічному здоров’ю студентів та впливають на їхній інтелектуальний розвиток, а іноді — і на розвиток людей поруч з ними. У деяких вишах культура захисної самоцензури зароджувалась у відповідь на дії студентів, які негайно засуджували інших за незначні слова чи дії, що вони вважали бездушними щодо них самих або щодо групи, яку вони захищають, і вимагали притягнення за це до відповідальності. Таку схему ми назвали мстивим захистом і припустили, що така поведінка ускладнює доступ усіх студентів до відкритих дискусій, під час яких вони могли б практикувати необхідні навички критичного мислення та цивілізованих дискусій.

Нашу статтю було оприлюднено на сайті The Atlantic 11 серпня 2015 року, а друковане видання потрапило до розкладок із пресою десь за тиждень. Ми чекали хвилі критики, але багато людей з університетської спільноти та поза нею, а також з різних політичних таборів теж помітили описані нами тенденції, і перша реакція на наш есей була надзвичайно позитивною. Стаття увійшла в п’ятірку публікацій із найбільшою кількістю переглядів за всю історію The Atlantic, а за кілька тижнів у своїй промові її навіть згадав президент Обама, наголосивши на важливості розмаїття думок і зауваживши, що студентів не мають «зніжувати і захищати від різних поглядів»¹⁶.

До жовтня ми нарешті завершили наші виступи в медіа, пов’язані зі статтею, і радо повернулися до іншої роботи. Тоді ми й гадки не мали, що найближчі місяці й роки перевернуть не тільки академічну спільноту, а й усю країну з ніг на голову. А ще в 2016 році стало зрозуміло, що великі антиістини та пов’язані з ними практики поширилися й на університети Великої Британії¹⁷, Канади та Австралії¹⁸. Тож восени 2016 року ми вирішили ще раз пильно поглянути на питання, які ми порушили в статті, і написати цю книжку.

Буремні роки: 2015–2017

Озираючись із початку 2018 року на серпень 2015-го, коли вийшла наша стаття, дивуєшся, як же багато змінилося з того часу. Почався потужний рух за расову справедливість, який набирав на силі після кожного жахливого знятого на смартфон відео, де поліція вбиває неозброєних чорношкірих чоловіків¹⁹. Тієї осені вибухнули протести щодо расової справедливості в десятках університетських кампусів по всій країні: від Університету Міссурі до Єлю. Такого руху виші не бачили вже десятиліттями.

Тимчасом у цей період медіа заполонили новини про масові вбивства. Терористи здійснили масштабні теракти в Європі та на Середньому Сході²⁰. У США під час теракту ІДІЛ у Сан-­Бернардіно, що в Каліфорнії, було вбито 14 осіб і більше 20 отримали поранення²¹; ще один пов’язаний з ІДІЛ теракт у гей-клубі в Орландо, штат Флорида, став найкривавішим масовим розстрілом в історії країни, забравши життя 49 людей²², і лише за шістнадцять місяців у Лас-­Вегасі було вбито вже 58 осіб і поранено 851, коли чоловік з автоматом відкрив вогонь на концерті просто неба²³.

А 2016 рік став найдивнішим роком в американській політиці, коли Дональд Трамп, кандидат без жодного попереднього політичного досвіду, якого вважали безнадійним через те, скількох людей він образив, не лише став кандидатом від Республіканської партії, а й виграв вибори. Мільйони вийшли на протест проти його інавгурації, наростала міжпартійна ненависть, а в новинах не стихали сюжети про твіти президента чи його коментарі про ядерну війну.

До університетів увага повернулася навесні 2017 року, коли насильство вибухнуло в Міддлберзькому коледжі та, в небаченому десятиліттями масштабі, в Університеті Каліфорнії в Берклі, де самоназвані «антифашисти» завдали збитків університету та місту на сотні тисяч доларів, а студенти й інші люди отримали поранення. Ще через шість місяців неонацисти та куклукскланівці пройшли ходою зі смолоскипами територією Університету Вірджинії за день до того, як білий націоналіст в’їхав у натовп протестувальників, убивши одну людину і поранивши інших. Рік завершився рухом #MeToo, коли жінки почали ділитися із загáлом історіями домагань та нападів, історіями, які, як ви­явилося, цілком звичні в професіях, де панують наділені владою чоловіки.

У такому середовищі хто завгодно, будь-якого віку і будь-яких політичних поглядів може відчувати тривогу, депресію чи обурення. Хіба цього недостатньо, аби пояснити неспокій та нові вимоги «безпеки» в університетських кампусах? Нащо ж повертатися до проблем, які ми порушили в нашій статті в Atlantic?

«Зніжити» — це переборщити із захистом

Слово «зніжений» нам завжди здавалося неоднозначним. Нам ніколи не подобалося твердження, що діти нині розбалувані, зіпсовані й ледачі, бо це неправда. Сьогодні молоді люди, принаймні ті, хто змагається за місця в рейтингових коледжах, піддаються неймовірному тиску, бо від них вимагають академічної успішності й цілого списку позакласних досягнень. Водночас у соцмережах підлітки стикаються з новими видами образ, нападок і соціальної конкуренції. В умовах, коли економіка змінюється під впливом глобалізації, автоматизації та штучного інтелекту, а зарплата більшості працівників не росте, їхні фінансові перспективи непевні. Тож більшість дітей не мають легкого, зніженого дитинства. Але, як ми покажемо в цій книжці, дорослі сьогодні набагато більше переймаються захистом дітей, і така поведінка може мати негативні наслідки. Словникові дефініції слова «ніжити» підкреслюють оцей надмірний захист — «ставитися з надмірною турботою чи добротою»²⁴. Проте в [англомовному] підзаголовку книжки йдеться про хиби дорослих та інституційних практик: «Як хороші наміри та погані ідеї налаштовують покоління на невдачі». Саме про це наша книжка. Ми покажемо, як надмірний захист із хорошими намірами — від заборони арахісу в молодшій школі до регламентації публічних виступів у вищій школі — закінчується тим, що завдає більше шкоди, аніж приносить користі.

Однак надмірний захист — це лише складова масштабнішої тенденції, яку ми називаємо проблемами прогресу. Ідеться про погані наслідки загалом хороших суспільних змін. Добре, що наша економічна система може забезпечити всіх достатньо дешевою їжею, але зворотний бік — епідемія ожиріння. Чудово, що можна зв’язатися з будь-ким миттєво й безкоштовно, але надмір такої можливості може шкодити психічному здоров’ю молоді. Прекрасно, що в нас є холодильники, антидепресанти, кондиціонери, холодна й гаряча вода та можливість уникнути різних фізичних незручностей, якими було сповнене життя наших предків на зорі нашого виду. Комфорт і фізична безпека — благословення людства, але і тут є свої недоліки. Ми призвичаюємося до нових, покращених умов і завищуємо планку незносності та дискомфорту. Наші діди подумали б, що всі ми розніжені. Кожне покоління схильне вважати наступне покоління слабким, таким, що весь час ниє і не здатне витримувати навантаження. Можливо, ці старші покоління і мають рацію, хоча такі риси відображають реальні позитивні зміни.

Ще раз наголосимо: ми не стверджуємо, що ті проблеми, з якими стикаються студенти та загалом молоді люди, неважливі або вони «просто в їхній голові». Ми наголошуємо, що їхні рішення визначать те, як ці проблеми на них вплинуть. Наш аргумент цілком прагматичний, не моралізаторський: хай які у вас ідентичність, походження чи політичні погляди, ви будете щасливіші, здоровіші, сильніші і, ймовірно, успішніші в досягненні власних цілей, якщо робитимете протилежне від того, що радив Мізопонос. Це означає: пошук викликів (а не уникнення чи нейтралізація всього, що «здається не цілком безпечним»), звільнення від когнітивних викривлень (а не сліпа довіра до власних почуттів) та відкрите, різностороннє сприйняття поглядів інших людей (а не припущення про найгірше за спрощеною схемою «ми проти них»).

Що ми зробимо в цій книжці

Розказана нами історія непроста, і хоч тут і знайшлося місце для героїв, чітких негативних персонажів у ній немає. Наша історія — це радше детектив у жанрі суспільних наук, де «злочин» спільно скоїли суспільні тенденції та сили. У 2013–2014 ро­ках в університетських кампусах почали відбуватися дивні події, а в 2015–2017-му вони почастішали і стали ще дивнішими.

У першій частині цієї книжки ми опишемо обставини цих подій і надамо вам інтелектуальні інструменти для розуміння нової культури «безпеки», що прокотилася багатьма коледжами починаючи з 2013 року. Серед цих інструментів — уміння розрізняти три великі антиістини. Крім того, ми пояснимо основні поняття когнітивно-­поведінкової терапії і розкриємо, як КПТ покращує навички критичного мислення, протидіючи наслідкам великих антиістин.

У другій частині книжки ми покажемо, як влаштовані великі антиістини. Розглянемо закрикування, залякування та періодичне насильство, що перешкоджають університетам виконувати їхні основні місії — навчання й наукові дослідження. Ми проаналізуємо популярну нині ідею, що мова — це насильство, і доведемо, чому така думка шкодить психічному здоров’ю студентів. Ми дослідимо соціологію полювання на відьом та панічного моралізаторства, зокрема умови, які призводять до скочування в безумство.

У третій частині ми намагаємося розгадати загадку. Чому в багатьох вишах усе так швидко змінилося між 2013 та 2017-м? Ми запропонуємо шість можливих пояснень: посилення поляризації політичних поглядів та міжпартійна ворожнеча американської політики, що призвела до збільшення кількості злочинів на ґрунті ненависті й переслідування у вишах; почастішання тривожних розладів та депресій серед підлітків, які спонукають багатьох студентів більше прагнути захисту й охочіше вдаватися до великих антиістин; зміни у вихованні, що змушують дітей більше всього боятися, хоча дитинство стає дедалі безпечнішим; скорочення часу вільної гри та можливості ризикувати без на­гляду, що необхідно дітям, аби стати самостійними дорослими; збільшення бюрократії у вишах та розширення повноважень задля захисту студентів; та чимраз більше захоплення справедливістю в поєднанні з мінливістю уявлень про те, що ж ця справедливість передбачає. Ці шість тенденцій не вплинули на всіх однаково, але в американських коледжах останнім часом вони почали накладатися і переплітатися між собою.

Нарешті, у четвертій частині ми даємо поради. Ми пропонуємо конкретні дії, що дадуть змогу батькам та викладачам виховати мудріших, сильніших та самостійніших дітей, і рекомендуємо викладачам, адміністраціям вишів та студентам способи, які допоможуть їхнім університетам стати кращими та пристосуватися до життя в добу стрімкого розвитку технологій.

У 2014 році ми взялися відповідати на питання, що ж коїться в американських кампусах, але в цій книжці йдеться не лише про це. Це історія про наші дивні й тривожні часи, коли багато установ не працюють, як треба, рівень довіри до них падає, а нове покоління, яке прийшло за міленіалами, лише починає закінчувати вищі навчальні заклади і виходити на ринок праці. Наша історія завершується на обнадійливій ноті. Проблеми, які ми описуємо, можуть бути тимчасовими. Ми віримо в те, що їх можна вирішити. Плин історії все одно тяжіє до прогресу в охороні здоров’я, добробуті та свободі²⁵, але якщо ми зможемо збагнути ці шість явищ та звільнитися від великих антиістин, прогрес може піти трохи швидше.

Частина перша

Три погані ідеї

Розділ 1

Антиістина крихкості: що вас не вбиває, робить вас слабшими

Коли небеса посилають людині велику відповідальність, розум її мучитимуть страждання, кості й сухожилля випробовуватиме тяжка робота, тіло — голод, людина буде терпіти злидні й долати перешкоди, аби загартувати своє мислення, зміцнити свою природу й навчитись усього, чого вона не вміє.

Мен-цзи (Менцій), IV століття до нашої ери ²⁶

У серпні 2009 року Макс Гайдт у віці трьох років уперше пішов у дитячий садок у Шарлотсвіллі, що у Вірджинії. Але перш ніж хлопець почав свою подорож до диплома тривалістю у вісімнадцять років, його батькам, Джонові і Джейн, треба було обов’язково прийти на зустріч, де Максова вчителька пояснювала правила й процедури в садку. Найважливіше правило, судячи з кількості присвяченого йому часу, було таке: жодних горіхів. З огляду на те, що деякі діти мали алергію на арахіс, у садку існувала тотальна заборона приносити будь-що, що може містити горіхи. Звісно, арахіс — це бобові, а не горіхи, але в деяких дітей є ще й алергія на горіхи, тому разом із арахісом й арахісовим маслом під заборону потрапили всі горіхи. Про всяк