Дніпрова Чайка. Найкращі твори. Оповідання. Казки. Вірші. ілюстроване видання: Дівчина-чайка, Коза-дереза, Казка про Сонце та його сина, Морське серце, Пан Коцький та інші

By Дніпрова Чайка

Народилася Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська-Березіна) 1 листопада 1861 р. у с. Зелений Яр Доманівського району на Миколаївщині в родині священика. Дитинство та молодість її проминули на півдні України. Закінчивши Одеську гімназію 1879 р., вона розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, потім працювала у сільських школах Херсонської губернії.
Писати Дніпрова Чайка почала ще в гімназії. Деякі вірші («На смерть Тургенева») були надруковані в «Одесском вестнике» (1883). В 1885 р. в одеському альманасі «Нива» було вперше надруковано два вірші Дніпрової Чайки («Вісточка» й «Пісня») та оповідання «Знахарка», яке за своїм характером близьке до запису з народних уст.
Значний внесок письменниці у розвиток дитячої літератури — вірші «Зима», «Весна», «Голосіння дітвори»; оповідання «Буряк», «Краплі — мандрівниці»; казки «Казка про Сонце та його сина», «Грецька казка». Виступала зі статтями й рецензіями в педагогічній пресі, діяльно співробітничала в журналі «Дзвінок», цікавилася фольклором. 1884 р. представила на VI Археологічно-етнографічний з'їзд, що відбувся в Одесі, три зошити «Українських народних пісень, що їх співають у Дніпровському уїзді Тавричеської губернії». Багато пісень з голосу письменниці записав М. Лисенко, який створив на її слова кілька романсів.
Strelbytskyy Multimedia Publishing © Ukraine — Kyiv 2023
Зміст
Білий чорт
Буревістник
Буряк
Весна-красна
Вінки
Вольтер'янець
Вона його любила
Галина криниця
Гармонія
Грецька казка
Дві крапельки
Дві птиці
Дивний ткач
Дисонанси
Дівчина-чайка
За душу
Зима й Весна або Снігова Краля
Знахарка
Казка про Сонце та його сина
Кобза
Коза-дереза
Краплі-мандрівниці
Мара
Месниця
Миша
Морське серце
На солоному
Новик
Образ великого
Пан Коцький
Певний притулок
Писанка
Пізня квітка
Плавні горять
Проводи Сніговика Снігуровича
Революціонер
Самоцвіти
Скеля
Снище
Собака
Струмок
Суперечка
Таємниця
Тень несозданных созданий…
Тополі
У мене холодні руки…
У школі
Уночі
та інші

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: May 15, 2023
• ISBN: 9780880046268

Book preview

Білий чорт

У небі високо, під промінням палючим, висіла хмарочка біленька наче пух. Ні сонце весняне, ні вітер жартовливий не зводили її з улюбленого місця. Неначе приросла, та тільки щочасу міняла форму й барви і знов пишалася в блакиті весняній.

Дивуючись сьому, якось я запитала бабусю древнюю: чого бо так воно, що всі хмарки спливають, а ся собі стоїть, стоїть і не сплива?

І мудрість древняя мені так повідала:

Дитино, не дивись! Не гоже в чисто небо о півдні заглядать та хмари розбирать! Із сих хмарок біленьких та нерушних дарма було б добра якого ждать!

Сідай — то розкажу давнішню казочку, що чула від людей старих.

У пеклі сталася подія надзвичайна: Люципер чортові якомусь наказав піддати свіжих мук тому, хто жив недавно, а, живучи, страшні діла творив, і ось тепер попав на вічну оселю, на вічну покуту за гріхи свої.

І чорт узяв і розгорнув цікаву, довжезну хартію усіх його гріхів, і прочитавши раз, перегорнув той список і там промеж рядків щось пильно розглядав. І він пізнав в той мент, що з самого зачаття над грішником тим гріх неначе гніт наліг.

Не був той гріх його, про те ж повинен він за його кару вічну нести…

Бо ж за гріхи батьків не те що діти й внуки, а й правнуки ще мусять одвічати.

Так Бог сказав копись-то ще за гріх Адамів. А чорт, зухвалий чорт, роззявив губу й сміло на пекло ціле гукнув таку хулу:

— О, де ж тут, Господи, твоя довічна правда, щоб за чужу вину невинний одвічав?

І пекло на хулу озвалося луною: зареготалися чорти занужені безділлям… Від реготу здригнулись, завили, заридали, аж іскри вибухли фонтаном огняним.

І знов читає чорт, що грішник з нарождения не бачив пестощів, не відав, що єсть Бог, що правда в світі є, що люди людям браття, і ріс він, мов щеня, закинене в провалля. На ноги ще не сп’явсь, як цілий рій гріхів його оплутав так, що мозок весь йому туманом застелив, і помацки він плівсь по життьовій дорозі, і що лиш крок ступав — то гніт над ним зростав: природня темрява та праця безпросвітна та в спадщину — одвічний гріх батьків.

— Так де ж твоя, Люципере, пекельна вигадка? — він крикнув: — де гострий дотеп твій, що сквапився тепер на сього безталанця? Що холод йому й жар? темниці й муки всі? що гніт йому важкий пекельний? зневаги вщипливі моїх товаришів? Тому, хто цілий вік в ярмі тягатись мусив, тому, Люципере, і пекло не страшне!

І знов приник читач до списку життьового і дочитав, як той, кого весь вік товкли, обурився, озливсь, пішов на всі злочинства і в руки суду впав і ним покаран був і тою карою, що сто смертей містила, до пекла ось попав і змучений сидить неначе спочиває від того земного минулого життя.

І чорт пошматував папір пекельний з жахом і з слізьми грішнику у ноги поклонивсь і папко закричав.

— О, бідний, бідний, бідний! Немає в мене мук, нема для тебе кар!

Злочинець здивувавсь. Здригнулось серце кляте, що його пожаліли вперше на віку. І небо вічнеє він тую мить побачив і крикнув так, що пекло затремтіло:

— Помилуй, Господи! Помилуй і прости!

І Бог прийняв той крик і грішника старого він воскресив, на землю знов вернув, щоб, знову живучи, подіями новими він викупив себе і других оберіг, а за гріки свої колишні проти люду, ділами милості і правди заплатив.

І Бог возсів во славі на престолі, слухняні ангели служили перед ним і праведні курили фіміами і голосно співали «алілуя», аж всі склепіння неба від співу хвилювались, молитвою гули.

А в той же самий час Люципер лютував: гриміло й тряслось од жаху пекло темне.

За милость нечувану, що чортові зовсім не до лиця, Люципер прибирав, — яку найкращу кару на винуватого накласти залюбки…

І ось він пригадав і міцною рукою тремтячого він чорта ухопив — аж з переляку той зробивсь як крейда білий — і в небо високо мов стрілку запустив. І звився білий чорт у вічную блакить, і нею зваблений змінився він, засяв, а тільки що згадав, що він таки чортяка, що небу він чужий, як і воно йому, і, милості у Бога не просивши, він миттю кинувся з гори святої вниз.

А з пекла знову люті погрози з прокльонами відкинули його і він оставсь висіти якраз по серединці: із пекла завивали прокльони невгасимі, а з вишини сміялись янголятка, сміялись праведні, що нерішучий він, що від своїх одстав на вічні віки, до других же на віки не пристав.

І чорт повис з тих днів між небом і землею і, легко висячи в повітрі, він тремтить і бачить він одразу все з двох боків: у радощах печаль, у правді кривду гидку, відраду в сумові, знесилля у борні.

Висить собі легенький, мов тая павутинка, мінливий, наче хмарка весняна.

До себе очі він то тягне, то лякає, то смуток наведе, то сміх, то лютий гнів привабить враз надією ясною і знов звевіррям душу стуманить.

І хто задивиться на постать безталанну, і хто пожалує безсмертних мук вагу — до того вдячно він повернеться і в серце зішле йому свій дар — кропне свою сльозу.

Отруйна та сльоза і серця не спокоїть. Не судить винних він і грішних не кара і праведних прихильно він не славить. Живе і не живе, вмирає й не вмира.

І все, що в світі є, він просто не приймав, думками повсякчас все в світі розбира.

А розбираючи вже годі і творити, вже годі воювать і годі щастя знать.

Так ось же не дивись, щоб л хо не спіткало.

А я ж то з хмарочки очей і не спускала.

Буревістник

Втомилося море, об беріг не б’є, не співає, на мокрому сивому камені птиця якась незнайома дрімає; не збудить її ні вітер веселий, ні сонце, ні хвиля: все тихо, все глухо, і сивії хмари плаксиво вдивляються в синеє море. Спить втомлена птиця, сховала голівку під шарпаним темним крилом, і сняться їй давні минулі дні: і щастя, летюче як пух, і горе, тяжке, як каміння, і гріх величезний, безкрайній, як море… Давно те було. Розсипались мури високі, звалились тонкі минарети, турецький погас молодик, що пишався над Кримом; народ змандрував, порідли селитьби густії, самі кладовища зосталися скрізь та руїни і сумно віщують про давні часи.

Сон-чарівник па веселчастих крилах пролинув, і зразу змінилась картина. І знов зашуміла Алма і Салгір, і веселая Кача, і знов зарясніли садки, з тонких минаретів сміливо й дзвінко гукають і знов муедзини, шумлять — гомонять городи, б’є джерелом в їх життя військове і крамарське, під захистом грізної сили рядком притулились і ластівка щастя, і горе — гіркая зозуля. Давнеє горе неволя! Грають-хвилюють торги, а крізь гомін і регіт і лайку чується стогін невольників бідних, чується брязкіт кайданів.

Он там на торзі під гиллястим чинаром купка дівчаток заплаканих тулються наче ягнята, забачивши вовка, а ось-де і вовк: татарин пузатий, багатий їх оглядає поглядом хижим і скверним. Он там трохи далі — дозорщик, пекельна душа, закуповує гурт молодих парубків, вибирає, неначе худобу. Ще дужче розлігся брязкіт кайданів: через місто сумно йдуть невольники на роботу бідні, не прості раби — козаки-юнаки, лихі вороги найяснійшого хана! За те ж незвичайно закуті: в тройчасті кайдани, утроє дозорщиків з ними, в дозорщика довші утроє бичі…

Неначе на глум та на посміх, орлів України приставили камінь лупати та строїти мури темниці — на себе ж. Не год і не два вже міняли кати їм роботу, все тяжчу, все важчу давали — та держаться живі орли — козаки, жива ще надія в козачій душі, і крізь брязкіт кайданів чується регіт і жарти, і пісня про славу Вкраїни. Живі усі п’ядесят і чотирі, сивий отаман не вмер, живе й осавула той заздрий. Горе тому осавулі! На рідній країні ніколи йому не доводилось стати найпершим, найстаршим: От-от вже, здається, всі змовились його обрати, — аж гульк! вже найшовся хтось другий, а вів остається як був, осавула та й годі! І прикро й заздро йому.

І тут у неволі за батька всі мають старого Трохима, а його, Гордія, всі мають за свого лиш брата-юнака. Точить змія невсипуща Гордієве серце. Не раз і не два він підбурював хлопців не слухати батька Трохима, що каже чекати години слушної. Старий не пускає бо хлопців тікати з неволі степом, через гори зовсім навмання; все Бога лиш молить, щоб ближче довів їх до вільного моря. Молитви й наказу старого сприяв сам Господь: в Козлові тюрма завалилась, і мури нові мурувати зогнали завзятих невільників силу, бо знались вони по муравському ділі.

Ой, нема, нема ні вітру ні хвилі –

Із нашої України…

Співають-ридають невільники бідні, співали-ридали, аж голос втеряли, а серце мов вирватись хоче з грудей. Минаються дні і тижні, уже не співають, мовчать козаки, лиш камінь сердито в роботі вергають на, море ж широке, зітхаючи, дивляться скоса. Даремне отаман старий розважає, рає не кидать надії на Бога, весни дожидати терпляче, мовчать козаки, лиш каміння сердито вергають. Стріпнулося серце Гордія: аж ось коли він попанує, аж ось копи його послухають всі козаки.

— Брати — товариство! Не доки ж терпіти нам кляту неволю, не доки ж нам пасти дурненьку надію, що визволять нас земляки! Забули за нас наші кревні і доля од нас одступилась, ніхто не поможе, аж поки самі, набравшись відваги, собі не поможем. Ну ж, стрепеніться, орли-козаки! Невже вашу силу до краплі виссала ханськая праця? Невже вашу душу юнацьку каміння тяжке задавило?!

Здригнули невільники враз, насторочили вуха як коні, впивають пожадливо тую розмову, як дощик впиває в посуху земля. Даремне вмовляє старий зачекати ще трохи, хоч вибрати слушну годину, — куди пак! Не слухають діти безсилого батька: як коні, що ніздри роздули, копитами крешуть, козирять вушима, — оттак козаки проти батька старого. І скинули його, отаманом всі одностайно Гордія обрали. І сміливо він погляда навкруги, і тішиться честю тією, неначе не лом і лопату і в руках він тримає, а пишні гетьманські клейноди; немов не кайдани він носить, а красні гетьманськії шати.

Весна розцвілася. Зачули зозулю невільники, — разом зібрались темненької ночі, кайдани розбили, посікли своїх вартових на шматки, розкидали геть на поталу собакам, самі ж посідали гарненько в галеру і весело кинулись в море.

Ласкаво-влесливо вітало їх море, шовковими хвилями м’яко горнулось, плескало співуче об боки галери, всміхаючись ясно, манило в блакитну свою далечінь. Бистро летить, розпустивши вітрила, галера, зухвало співає юнацтво, пишно отаман новий похожає, один лиш старий щось сумує: трясе головою, зітхає та пильно вдивляється в обрій.

— Чого ще ти, діду, сумуєш? Чи ханської шкода неволі? Чи прикро, що тебе зсадили? — жартливо спитався Гордій.

— Ні, сину, не шкода неволі, проклятої тричі, не жаль, що поваги позбувся, а жаль мені дуже на вас молодих, що радієте рано: у нас попереду буйне та зрадливе море, позаду — ворожа погоня, а третя біда, — що по морю дороги ніхто з вас не знає.

— Годі, старий, не твоя то печаль, сиди собі тихо, та диш: на своїй ми дорозі, погоня за нами не вспіє, а море як лялечка тихе.

— Гаразд, як все буде гаразд…

— Гаразд усе буде: отаманським словом ручуся!

— Дай, Боже! — зітхнув сивоусий.

А море палкіше галеру вітає, що далі усе голосніше співає, убралося хвилями рясно, вквітчалось в перлистую піну. Летить легкокрилою чайкою в морі галера, аж ось як шуліка її наганяє ще більшая друга і має червоним на щоглі значком. Тоді схаменулись невільники бідні — і смерть, і неволя заглянули в душу, і думка страшна утроїла сили.

— Вітрила кріпи і пускайся на Божую волю! — гукнув той новітній отаман. Легко звилися на щоглі рухливі вітрила, галера як птиця полинула в море, сховалась за хвилі високі; ворожа погоня далеко зосталась, не стала вганяти за нею, назад повернула. Здихались першого лиха невільники бідні, так друге настигло: дорогу втеряли. Клопочеться сивий і рає дорогу по зорях держати.

Дехто згодився і став роздивлятись, так лихо, Гордій аж спалахнув: «сам», каже, «знаю дорогу» і став при стерні (за першого і тут він себе уважає). А море насупило білії брови і пащеку темну розкрило, реве та клекоче, мов пекло. Зринає між хвилями утла галера, скрипить вона, стогне, а вітер співа козакам панахиду. Стоїть таки ж твердо отаман новітній, керує по морю, а сивий у голос за всіх уже молиться Богу. Цілую ніч з бурунами боролась галера, а ранок рожевий на небі заграв — побачили берег потомлені бідні плавці. А море бушує, а море клокоче, лізе, неначе скажене, на гостре каміння. Вже й молються вдячні пливці, вславляючи Бога, що ось перевів їх крізь море і берег їм показав. Озвався отаман старий до Гордія, щоб дав він йому керувати між скель та підводних камінній.

Зухвало одмовив йому молодий отаман і все ж коло стерна лишився.

Веселеє сонце устало над морем, всміхнулося все йому любо: і небо, і хмари, і скелі, і море, — одні козаки не всміхнулись: по хвилях зелених гойдались тріски од галери, а їх і не видко: усіх поковтало неситеє море. Один лиш отаман зостався: вчепився за скелю руками і висить над морем. Прийшов він до пам’яті, виліз на камінь, поглянув на море і гріх свій великий, безкрайний, як море, тоді тільки зважив і став він себе проклинать. Благав він у Бога, як милости. — смерті і кинувся з скелі у море: скарав Бог нового Іуду, не дав йому скінчити муки, і море його не пожерло: пташинії крила на спині з’явились, легеньке-маленьке зробилося тіло, до темного пір’я й вода не пристане, і птицею скинувсь отаман Гордій.

Закляв його Бог так конати весь вік і смерті не знати, аж поки хто другий, втопаючи в морі, його не згадає, за його в своїй предсмертній молитві гнівного Бога не вмолить. І ось він з тієї пори літає над морем, як птиця нещастя, і люде прозвали його «буревістник», не люблють, жахаються гостя такого. Літає безщасний над морем, де буря заграє смертельної пісні, літає та втопникам в вічі усім заглядає і жалібно квилить даремне!

Здрігнувся крізь сон буревістник, розширив потерзані крила і помчався світ за очі знову шукати кінця своїм мукам…

Буряк

Був гарний весняний день. Сонце усміхалось з ясного неба, пахнючий вітрець тільки злегка надихав, хвилюючи траву шовкову та хліби на полі. Та й гарно ж на полі весною! Тут жито вороніє молодим ще не одкрасувавшим колосом, там пшениця широко-широко розкинулась зеленим килимом; при боці понад обніжком простяглася довга смуга вівса, сивого, мов у туман повитого; золотий клин ріпака, що саме цвів, аж в очі бив своїм ясним кольором.

А найкраще, найвеселіше було кучеряво-зелене бурякове поле: рівні-рівні, як шнурочки, рядки бігли од межі вподовж його, поміж ними ані смітиночки, ані бур’янинки, все чисто прополене, і земля чорніла поміж рядками, пухка та м’яка, неначе гречана каша. Тихо та любо було на полі, тільки й чутно було, як десь високо в небі щебетав-розлягався жайворонок, неначе срібні дзвоники дзвонили, та перепілки підпадьомкали.

Коли оце зразу щось майнуло угорі, широкою тінню пролинуло по низу і хижим голосом заверещало «кії-кії!» Всі дрібні пташки впізнали злочинця-шуліку і попадали у траву, поховались у кубельця: Разом за хижим криком почувся і другий, але слабший та жалібний; то бідний музика жайворонок доспівав своєї останньої пісні. Зажурились пташки, розказали про свій переляк травиці, а вона теж зажурилась, і по всьому полі зашепотіло: «Смерть! Смерть!» — зашепотіло та й змовкло, і травиця в смутку аж голівки посхиляла. Не вгамувались тільки молоді буряки: вони вже такі собі вродилися лепетливі.

— Смерть! Смерть! А що таке смерть? А де вона, та смерть? Яка вона? — питалися вони, нахиляючись на всі боки.

— Стійте-бо рівно! Не ламать рядків! Смирно! — гримнув на них старий буряк-висадок.

Ці висадки були великі пани: вони росли не вкупі з усіма, а в кінці рядків зроблена була для них осібна грядка, де вони широко і пишно красувалися. А той найстарший з усіх: його товстий корнище аж не потовпився у власну шкуру, порепавсь, аж з землі поверх поліз, гичка на йому була така, що під його захистом могло вкритись десятків зо три молодих буряків, а зверху на йому видніло таке убрання, якого ще ні на кому не було.

— То моя царська корона, — хвалився буряк, і справді, неначе корона, на всі боки розкинувся рясний сніп його цвіту. Та щось не дуже налякав старий висадок молодих бурячків, знов залепетали вони!

— Де ж та смерть! Що то таке смерть?

— Смерть, — сказали пташки, — ото вона! — здригуючись показали вони на шуліку.

— Ні! — озвався борозняк з-під землі. — Смерть буває чорна, волохата, з чотирма лапами, сліпа, вона все рветься попід землю та їсть нас, бідних черваків, жуків та інший народ.

— Брешете, я не смерть, — озвалася й собі сліпа кертиця, — смерть живе над землею, бігає та лапами драпає, гавкає або виє…

Травиця ніяк не могла зрозуміти такої смерті. «Я знаю, що таке смерть, — озвалась стара солома, що край дороги доживала віку — мабуть, десь з воза звалилася. — Смерть — то погана річ! Оце прийдуть люди, зріжуть тебе з кореня та й повезуть, і не взнаєш, що сталося з твоїми бідними корінцями. Потім почнуть тебе бити немилосердно, а потім перетрушувати, знов бити, носити, топтати у велику купу-ожеред, а вже куди поділи моє бідне насіння, я, їй-богу, не знаю, бачила ті лапи, як його угору підкидали, як мітлами розмітали та змітали, як насипали у мішки і повезли кудись; бачила, як і ті мішки знов вернулися, та тільки мого зерна не було вже в них, тільки щось біле дрібне та пухке сипалося крізь дірочку — казали, що то мука з мого зерна, що з нього роблять хліб і його дуже люблять люди, то я собі подумала: якби любили, то, мабуть би, не били і не розлучали стебла з корнем та колосом. О бідне моє насіння й коріння! Де ви тепер? А я, бідна, нікому не потрібна, валяюся отут, неначе я негідь найпослідніша, неначе я не рідна дитина матері-землі…»

— Ой, ой, як страшно! — зашелестіли буряки. — То це й нас зріжуть, розлучать з нашими гарними товстенькими корінцями, та битимуть, та труситимуть?

Старий висадок сердито ворушив квітчастими гілочками, немов старий дід вусами, але мовчав.

— Дядечку, любий, найсолодший, найкращий, розкажіть же ж бо нам!

Старий трохи подобрішав:

— То-то і є! Не слухаєте, лепечете, знаєтесь бозна з ким, а тоді «дядечку любезний»… ex ви, билина дурна! Ну то на цей раз бог простить, а вдруге не братайтеся з усякою негіддю, бур’яном тощо! Ми, буряки, роду не простого, не якийсь там ячмінь або гречка, ми цукрові, або сахарні, буряки! Солодшого від нас нічого в світі нема; кажуть, воно десь там за морем великим у теплих краях росте комиш цукровий — ну, то то далеко, а може, ще й брехня, знаю лиш, що ми отут солодші за всіх. За те й люди шанують нас.

Поле ондечки як хазяїн нам готує: і гноєм його устеляє, і приорює, восени знов оре, навесні переорює, та все плугами, та все глибоко, цалів на 7, або на два п’ядені, потім це перералює ралом, щоб ніде земля не злягалась грубими скибами, потім ще, неначе розчісує, скородить густою залізною бороною, далі закочує котком, щоб було рівно, гладенько, неначе долівка. Отоді вже беруться й до нас, та й то неабияк: не насипають нас у торбу, не розкидає нас мужик жменею: за границею мудрі німці та англичане видумали для нас премудру машину, рядову сіялку. Ні одна зернинка не ляже на другу, ні одна ворона або грак не діжде нас клювати: рядкова сіялка, неначе рідна мати, доглянула нас: зернятко за зернятком клала рядком, мов намисто, і зараз же загортала землею.

Ззаду ішов хлопець з котком і зараз же закочував нас, щоб і знаку не було — це щоб і птиці нас не знайшли, і щоб земля не висихала, щоб добре годувала-ростила нас. А ми собі, нівроку, звичайні та вдячні придалися, не завдали хазяїнові клопоту, скоренько почали рости і вниз, корінцем, і вгору стебельцем, та й то, правду казати: темно і скучно було під землею, хотілося швидше на світ божий виглянути.

— Ex, дядечку! Це ми й самі добре знаємо! Знаємо, як і прийшли до нас дівчата та, співаючи, почали прочищати проміж наших рядків стежки, такими гострими залізними сапами, що ми аж полякалися — думали й нас підрубають під коренем, як оте зілля, що росте біля нас.

— А пам’ятаєте, браття, як вони прийшли удруге та робили проривку?

— Ой, як не пам’ятати!

— Багато наших братіків тоді висмикнуто з землі, та всилу-всилу вже й ми вдержалися. Ой, як страшно, ой, гірке наше життя бурякове!

— Дурні, їй-богу, дурні. Що ж з того, що життя гірке, зате наша смерть солодка, от що!

— Солодка? Смерть солодка? — зашелестіло навкруги.

— От слухайте-бо, та не лепечіть, не перебивайте. Був колись і я такий молодий, як оце ви, тільки ніколи не пустував, не лепетав без ладу; щоб ото розвалюватись листям по землі або тягтися угору не знати чого — того ніколи не було в мене, а все було розглядаюся навкруги себе отут ближченько: де б ще, де б ще протягти корінця, кого б добре штовхнути, щоб подавсь і мені місцем поступивсь, кого б перечепити, щоб не підривавсь під мене, доглядавсь, як струснути з листя кляту гусінь або пустого метелика.

І ось вийшло на моє: присадкуватий, товстенький я придавсь, небагато й гички було на мені, але гичка була все хазяйська: грубенька, соковита, аж вилискує, аж хрупає, а корінь — батечки мої! Корінь до осені розрісся, як глек, так що аж з землі мене виперло, а солодкий, лелечко! Як копали, то якось різнули по боці лопатою, то вірите, так аж почервоніло тіло моє відразу! Ото восени поприходили люди з лопатами, з ножами, почали нас висаджувати з наших рідних ям (вони, певне, боялися, щоб за зиму ми не померзли у землі). Воно, правда, й боляче, дуже боляче, як зразу підважать тебе, візьмуть за гичку, потягнуть, так твої кіски трісь-трісь! та й зостануться у землі, ну та ще це нічого!

Ото повикопували нас, обтрусили, щоб ми чистенькі були, лежимо собі в купі та пишаємося білими пузцями, коли оце надійшли люди з ножами, чик-чик — і позрізували нашу красу, нашу зелену кучеряву гичку — шкода велика! Ну, та я хитрий, нівроку мені: узяв та ще заздалегідь приховав очка, щоб було з чого на весну нову гичку розпустити. Ото нас, пострижених, обголених, неначе рекрутів, люди поскладали у великі купи, мірниці, поприкривали землею, щоб вітер та сонце не сушили нашого тіла, а тоді й самі остались з нами, стерегти, щоб ніхто і ніяка скотина не порушила мірниць. Та й набралися ж клопоту люди!

Я сміявсь, як сам навіть хазяїн, пан, дрижав, мов цуцик, бо ночі холодні вже були (це вже покрова минула), а що челядинці, то, якби не палили великого вогнища щоночі, то, певно б, померзли, бо вони нас прикидали землею, а себе й не догадалися! Та й надивилися й наслухались ми тут: і ігрища, й танці, й музики, а часом і сварка, й бійка тут бували, а що пісень, пісень та казок, то й ліку їм нема, як на полі листя! Ото все бавили нас, щоб ми не поскучали, бо ми ж роду не простого, ми цукрові буряки!

Ну, ото настав такий день, поскладали нас на фіри та й повезли до сахарні. Прощай, поле, прощай, мужицтво: ми у великі пани подаємось. їдемо, а сміх мене розбирає дорогою: декотрі з наших, отакі собі дурні, не схотіли їхати до сахарні, позкочувалися з возів (ще раз бач хотілося почоломкатись з землею), а там їх зараз хап-хап, і позбирали мужичата у свої брудні торби — певно, або самі попекли, поїли, або свиням віддали, а вже сахару з їх годі ждати!

Ну, а я собі, нівроку, хитрий: лежу на самому версі, вилискую білим пузом. Коли оце привезли нас на вагу, а ми не хочемо злазити, то нас так, як тих посланців, що приходили до княгині Ольги, прямо-таки з возом укотили на поміст, до якого був прироблений покажчик, скільки заважить, нас зважили, покотили далі та шубовсть у яму!

Тільки й тут усякому дісталося по заслузі: хто не дбав про себе, та вродився дрібний, то так стрімголов і злетів у безодню, а хто був найгрубший, найсолодший, того й тут одзначали й одкладали в осібну купку — «на насіння, на висадки». А мене кожен, хто підходив, брав у руки й зараз вигукував: «Ого! Оце бурячище! з буряків буряк!» Так і ніхто не минав. Коли оце приходить сам пан директор, а ті служащі йому й кажуть:

— А гляньте-но, пане, який нам буряк уродився! — То сам пан директор узяв мене на руки, зважив, сказав: «Ого! Та це цар буряків!» От бачте, через що на мені царський вінець!

Буряк гордовито скинув оком навкруги, і всі буряки мовчки посхиляли перед ним широкий лист, тільки стара солома щось посмішкувато шелестіла.

— От поніс мене пан директор по всенькій сахарні, а поніс знаєте чого? Бо як я мав висвячуватись на царя, то треба ж було мені побачити усе життя і смерть моїх підданих.

— Смерть, смерть? — залепетали буряки. — Кажіть-бо мерщій, яка вона?

— Солодка, кажу-бо вам, солодка!

— Тільки не вам, бурякам, солодко од тої солодкої смерті, — в’їдливо прошепотіла солома.

— Бачив я, як мій нарід водили купатись! Зроблені такі великі жолоби, по них вода біжить, туди спускають нашого брата, а вода несе по жолобах, змиває всяку нечисть, а врешті сама виливається, остаються тільки гарні білі бурячки. Далі машина тягне їх угору, на другий поверх, колесом, а на тому великому колесі накручений безконечний ланцюг з маленькими торбочками; у ті торбочки набирається буряків, а колесо крутиться, тягне ланцюг, і торбочки з буряками мечуть угору.

Там сидить хлопчик, і тільки що крізь дірку вирне торба з буряками, він зараз огляне, обсмикне, де пристала яка нечисть, солома тощо. А ланцюг по колесу, піднявшись високо, перехиляється на другий бік, спускається, торбочки викидають з себе буряки, і вони — боже! — попадають на першу свою муку. Єсть така велика кругла діра, у тій дірі ходить колесо, у колесі 12 вікон, у кожному вікні сидить пара ножів та не простих, а якісь гранчасті, жолобкуваті. От як попаде наш брат під них, то вже вийде звідти такий, як локшина, а колесо не стоїть, усе кришить нові, локшини бурякової набирається більше, і вона сунеться по жолобах у такі великі чавуни, щільно закриті, ще й позагвинчувані, щоб і пара не виходила.

Тоді, як загвинтять усі чавуни, пускають у них окріп крізь ринви, що проведені од одного до другого. Парились мої бідні буряки, парились доти, аж поки з них уся душа вирвалась, тоді її через ринви злили у друге місце, а бідне тіло по жолобах випустили аж надвір, розкидали по землі, а там уже мужики стоять та підбирають і звуть «жом» і годують ним худобу (от коли нам зневага: неначе солому якусь, неначе прості буряки, дають наше тіло на поталу худобі!).

Взяли потім, перечистили бурякову душу, приливши до неї вапняного молока, потім ще раз переполоскали, перевели крізь ринви у великі бочки та й почали кип’ятити. Та й клекотіла ж бідна бурякова душа в тих бочках, аж пожовкла. У днищах бочок зроблені маленькі скляні віконця, і туди все поглядає чоловік, чи не пора переливати.

Тоді знов іде бурякова душа на нове митарство: в одній хаті понаставлені цілі рядки таких рямців, а на таких рямцях потягнена біла байка, і ось крізь цю байку на рямцях проціджується буряковий сік, бурякова душа. Коли сік пройде усі ряди, біла байка аж почорніє, такого на ній багато останеться грязі, та й грязюка з нашого брата непогана: люди великі гроші платять за ту грязюку, бо вони нею підгноюють поле, й на йому тоді усе добре росте.

Проціджений сік знов кип’ятять, знов цідять, знов кип’ятять, а чоловік уже стоїть та куштує, чи уварився: одверне чопа, накапає в маленьку скляну чарочку, покуштує язиком, чи солодкий, і пальцем, чи густий, зміряє показником. Тоді вже густий, солодкий, як мед, сік переливають по ринвах у залізні діжки, гарячі, а вони крутяться на одному, мов несамовиті, а нашому братові, неначе на сміх, перед смертю доводиться затанцювати дрібушечки. Ну ось тут одділиться грішне од праведного: що путяще, пристане до стінок бочки, а що так собі, легкодухе, од однієї стіни одстало, до другої не пристало, те од великої муки аж почорніє, аж присмагне, а сахару вже ніколи не буде з його, то вже звуть мелясом і його зціджують та беруть або пашу худобі змочити, або з його гонять горілку.

Зате як спинять оті кручені полубочки, та на їх стінках так і заблищить білий, чистий, як сніг, та солодкий сахар, або цукор. Отоді його обережно виймають, несуть у сушильню, розстелюють на чистих ряднах, довго перевертають, пересипають лопатами, а як зовсім висхне, насипають у мішки, розвозять по городах, селах, ярмарках, крамницях, а люди купують та хвалять нашу бурякову смерть.

— А як то? Де ж смерть тая? — спитали бурячки.

— Ото дурні! Бо як сахар укинуть у воду, то він розстане, згине, а зате вода стане солодка. Так ось через що, кажу, що наша смерть солодка.

А скільки народу працює коло нас, боже, скільки-народу гірко робить, щоб добути солодкого сахару! Не в одному місці бачив я півголих або і зовсім голих людей, та й ті часом умлівають, та їх швидше несуть до купелю, обмивають, напувають водою, щоб дійшли до пам’яті. А як страшно в тій хаті, де самі машини: колеса усякі, великі й маленькі, крутяться, гарчать, гудуть, паси ляпають, шестірні сичать, щось стукає, охає, віє вітром; оступишся як-небудь — і не то що од буряка, а й од чоловіка останеться самий тільки жом.

А в здорових печах та в паровику хіба не сидить страшна огненна смерть не тільки для буряків, а й для людей, для всеї сахарні, бо як не доглянеш, пара розірве паровик, поб’є людей, поламає всю будівлю, а там, гляди, ще й пожежа схопиться — даються тоді солодкі буряки людям у знаки!

Усе оце я бачив, як носив мене пан директор, а далі він оддав мене другому чоловікові й сказав: «На, збережи: це буде добрий насінник!» Тут він мені нарік таке премудре ім’я, що я його ніяк і не згадаю, бо то було по-латинському.

Отоді нас, насінників, поскладали рядками у велику і довгу купу, прикрили соломою й землею, і ми так зимувалися. А як стало сонечко весняне вигрівати, тут уже й душно й ніяково мені, цареві, здалося сидіти під землею, почав я всіма своїми очками виглядати, чи не побачу де хоть маленьку дірочку, щоб глянути на сонце. Ну, люди, спасибі, догадалися, розкрили й ось посадили мене і моїх товаришів на оцій довгій грядці, щоб я вас доглядав та навчав, нерозумних, а як і ви згинете, щоб передав унукам і правнукам, як то треба доброму бурякові у світі жити і що то єсть на світі сахарний буряк!

Не знаю, чи послухаєте ви мене, чи вийде з вас хоч путящий сахарний буряк, а що добрий насінник, то вже навряд! А от за своїх діток я певен, що гарні будуть, бо звісно, розумного батька розумні діти.

— Ши-ши-ши! — засміялася стара солома. — Ото наговорив старий бурячище три мішки гречаної вовни! Що з того, що тебе мордуватимуть і коло тебе мучитимуться люди? Виварять з тебе сахар, якийсь ласун тебе з’їсть або вип’є — ну та й що? А погодуй того ласуна самим сахаром, то він тобі й з голоду вмре, а зате коло мого зерна хоч менше праці і не строють нам