Буря війни

By Вікторія Авеярд

«Буря війни» — четвертий і заключний том циклу «Багряна королева» Вікторії Авеярд, у якому на героїню (і читачів) чекають масштабні битви за території й боротьба пропаганд за душі, шпигунські інтриги і несподівані політичні союзи, які перекроять політичну карту континенту. А також — суперництво за Марине серце. Два принци: один обіцяє створити новий, справедливіший світ, граючи за старими правилами; другий узагалі нехтує правилами й погрожує спалити знайомий світ, якщо не отримає бажаного. Що вибере Мара: свої ідеали чи почуття? Чи вдасться героям здобути право на вільне життя, чи, можливо, старий лад надто глибоко пустив корені? А якщо таки вдасться, то що і хто вціліє на попелищі?

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Mar 31, 2023
• ISBN: 9786177863389

Book preview

Victory_Aveyard_StormWar_cover5.png

Розділ 1

Мара

Ми довго-­довго тонемо

в тиші.

Навколо нас зяє Корвіум — місто, повне людей, але мені воно видається порожнім.

«Розділяй і владарюй».

Я розумію, що вони задумали, де провели червону лінію. Фарлі та Девідсон напружено придивляються до мене, а я й собі втуплююся в них.

Кел, мабуть, не розуміє, що навіть якщо зараз завоює престол, Багряна сторожа і Монтфорт цього так не облишать. Мабуть, корона обходить його більше, ніж думка якоїсь там багряної. Мабуть, не можна більше називати його Келом.

Тиберій Келор. Король Тиберій. Тиберій VII.

Він народився із цим іменем і носив його, доки не познайомився зі мною.

При знайомстві назвав мене злодюжкою, бо так мене звали всі.

Якби ж то я могла забути події останньої години. Відступити на крок назад. Спіткнутися. Завагатися. Ще хоч секунду потішитися й не відчувати нічого, крім болю в утомлених м’язах і зцілених кістках. І порожнечі після адреналіну бою. А ще віри в Келову любов і підтримку. Серце крається, але я не маю сили ненавидіти Кела за цей вибір. Лють прийде згодом.

Обличчя у Фарлі занепокоєне, й цей вираз мене дивує. Я більше звикла до її холодної рішучості чи пекучого гніву. Вона зауважує мій погляд, і її пошрамовані вуста сіпаються.

— Я сповіщу про Келове рішення решті Командування, — заявляє вона, порушуючи напружену тишу. Її слова тихі і зважені. — Тільки Командуванню. Ада передасть повідомлення.

Прем’єр Монтфорту киває на знак згоди.

— Гаразд. Не виключено, що генерали Барабанщик і Лебедиця вже щось знають. Вони стежили за королевою Леролан, відколи вона вступила до гри.

— Анабель Леролан була при Мевеновому дворі досить довго, принаймні кілька тижнів, — відповідаю я, і якимось дивом голос не тремтить. Слова звучать рівно, лунко. Треба виглядати сильною, навіть якщо так не почуваюся. Це брехня, але брехня на благо. — Вона, мабуть, знає більше, ніж я.

— Імовірно, — каже Девідсон і задумливо киває. Мружиться, опус­кає погляд. Він не вдивляється в землю, а просто поринає в задуму. Перед ним розгортається план. Шлях уперед непростий. Це й дурню ясно. Мовби вибачаючись — ніби я можу злитися за те, що він мусить зробити — додає: — Тому й мушу знову вибратися туди. Пильність і чуйність, ага?

— Пильність і чуйність, — хором повторюємо ми з Фарлі, здивувавши одна одну.

Він виходить із завулка й рушає геть. На його лискучому сивому волоссі грає сонце. Після бою він умився від поту й попелу, перевдягнувся зі скривавленої форми у свіжу. Він готовий на все, щоб зберегти свій звичний образ досконало спокійного, зібраного і цілковито пересічного чоловіка. Мудрий вибір. Срібні витрачають забагато зусиль на зовнішність і показну демонстрацію своєї сили та влади. Король Самос і його родина у вежі над нами ведуть у цьому перед. Обіч Воло, Євангеліни, Птолемія й королеви Вайпер Девідсон майже невидимий. Він за потреби може злитися зі стінами. Вони не зауважать його наближення. Нікого з нас не зауважать.

Я хапаю ротом повітря, ковтаю слину, змушую себе додумати наступну думку: і Кел теж не помітить.

Тиберій, — сердито виправляю себе. Я стискаю кулак і тішуся болю, коли нігті впиваються у плоть. Треба звати його Тиберієм.

Мене дивує мовчанка, яка запала на чорних, спорожнілих мурах Корвіума після завершення облоги. Провівши поглядом Девідсона, я повертаюся до парапетів навколо внутрішнього двору міста-­фортеці. Наслана дрижаками хурделиця давно відгула, темрява розвіялася, а міс­то мовби змаліло. Стало не таким страшним. Через це місто гнали баг­ряних солдатів на певну смерть в окопах. А тепер багряні патрулюють мури, вулиці, ворота. Багряні засідають обіч срібних королів і говорять про війну. Кілька солдатів з багряними пов’язками походжають стінами й оглядають територію з пістолями напоготові. Їхня зброя вже випробувана в бою. Черлена сторожа не має підстав для тривоги — бодай поки що, — але ніхто не заскочить її зненацька. Мевенове військо відступило. Навіть Воло Самос не зважиться здійснити напад зсередини Корвіума. Йому потрібна Сторожа, потрібен Монтфорт, потрібні ми. Він нічого не вдіє, особливо коли тут Кел зі своїми пустопорожніми балачками про рівність (зви його Тиберієм, дурепо). Воло потрібні не лише ми, а й Тиберій. Потрібне його ім’я, його корона, його клята рука в клятому шлюбі з його триклятущою донечкою.

Обличчя в мене палає. Мені соромно за ревнощі, які здіймаються в душі. Те, що я втратила Кела, мусило би бути найменшою з моїх проблем. Утрата Кела мусить маліти на тлі страху загинути, програти війну, змарнувати все, над чим ми працювали. Але мені все одно болить. Лишається тільки перетерпіти.

Чому я не сказала «так»?

Я не прийняла його пропозиції. Не прийняла його. Мене розриває ще одна зрада — не лише Келова, а й моя власна. «Я тебе кохаю...» — ми обоє давали обіцянку й обоє її порушили. Ці слова мали би значити «Я ціную тебе понад усе. Тебе хочу більше. Тебе потребую. Я не можу жити без тебе. Я зроблю все, тільки б наші шляхи не розійшлися».

Він цього не сказав. І я не скажу.

Його корона важливіша, ніж я, а моя справа важливіша, ніж він.

І ніж мій страх перед новою кліткою. Кел пропонував мені неможливу роль фаворитки. Якби Євангеліну знову вдалося відтіснити, він посадив би мене на престол. Я вже знаю, як виглядає той світ з ракурсу правої руки короля. Я не хочу повертатися до того життя. Кел — не Мевен, але престол у них той самий. Він змінює і псує людей.

Чудернацька то була б доля. Кел зі своєю короною й королевою з роду Самос — і зі мною. Якась часточка мене, над якою воля не владна, жалкує, що я відмовила. Було б легко. Це можливість пустити все на самопас, відступити, виграти — й насолоджуватися світом, про який не могла і мріяти. Я подарувала би своїм рідним заможне життя. Ми всі були б у безпеці. А я була б із ним. Стояла б у Кела при боці: багряна дівчина під руку зі срібним королем. Здатна змінити світ. Убити Мевена. Спати без жахіть, жити без страху.

Я різко кусаю губу, щоб прогнати тугу. Я майже розумію його вибір. Навіть коли життя розвело нас по різні боки барикад, ми одне одному пасуємо.

Фарлі гучно переступає з ноги на ногу, щоб привернути увагу. Із зітханням притуляється до стіни завулка і складає руки на грудях. Вона, на відміну від Девідсона, не завдала собі клопоту зняти скривавлену форму. Її стрій не такий огидний, як у мене, — ані багнюки, ані клоччя плоті, тільки висохла й почорніла срібна кров. Після народження Клари минуло вже кілька місяців, але Фарлі ще не скинула вагу й носить її з гордістю. Якщо колись у ній і була хоч крихта співчуття, то вона зникла без сліду, й тепер у блакитних очах палає гнів. Скерований він не на мене. Вона підводить погляд на вежу, що височить над нами. Це там химерна рада багряних і срібних намагається вирішити наші долі.

— Це був він, — і навіть не чекає, доки я спитаю, про кого вона. — Сріблясте волосся, дебела шия, дебільний обладунок. Чому він досі дихає, хоча прохромив Шейдові серце?

Від думки про Птолемія Самоса я ще різкіше вганяю нігті в долоню. Принц Розлому. Вбивця мого брата. Мене, як і Фарлі, огортає лють. А також сором.

— Це він.

— Він живий, бо ти уклала договір з його сестрицею. Твоя свобода в обмін на його життя.

— Моя помста, — зізнаюся я. — Так, я дала Євангеліні слово.

Фарлі шкірить зуби, не приховуючи відрази.

— Срібній вона слово дала. Та ця обіцянка гівна варта.

— Обіцянка є обіцянка.

Вона видає глибокий гортанний звук, схожий на гарчання. Розправляє широкі плечі, повертається до вежі. Цікаво, скільки в неї зусиль іде на те, щоб не зайти в ту залу й не вирвати Птолемію очі. Якби вона могла це зробити, я не стала б її зупиняти. Я, власне, підтягнула б стільця поближче і сіла дивитися.

Я розтискаю кулак, відпускаючи скибку болю. Тихо ступаю вперед, скорочуючи відстань між нами. Повагавшись секунду, опускаю долоню їй на руку.

— Це я пообіцяла. Не ти. Не хтось інший.

Фарлі на мить завмирає, і вишкір перетворюється на посмішку. Вона повертається до мене. Коли в її очі падає промінь світла, вони спалахують яскравою блакиттю.

— Здається, до політики в тебе більший хист, ніж до війни, Маро Барров.

Я зболено всміхаюся.

— Це одне й те саме. — Здається, я нарешті засвоїла цей важкий урок. — Як думаєш, тобі вдасться? Його вбити?

Колись вона, мабуть, тільки форкнула б і розсміялася в очі тому, хто припустив би, що вона не зможе. Фарлі — сильна жінка з міцною бронею. Так їй потрібно. Але цього разу мені вдається зазирнути за кам’яну маску незворушної генералки — можливо, завдяки Шейдові, й точно завдяки Кларі і зв’язку, який тепер постав між нами. Вона вагається, й усмішка трохи блідне.

— Не знаю, — бурмоче вона. — Але я не зможу ані на себе дивитися, ані на Клару, якщо бодай не спробую.

— А я не зможу дивитися у вічі собі, якщо дозволю тобі полягти при спробі помститися. — Я міцніше стискаю її руку. — Будь ласка, не роби дурниць.

Її усмішка загорається з новою силою, ніби хтось клацнув вимикачем. Фарлі навіть підморгує мені.

— Коли це я робила дурниці, Маро Барров?

Від погляду на неї у шрамах на моїй шиї, про які майже вдалося забути, спалахує біль, але й він маліє на тлі іншого.

— І чим це закінчиться? — бурмочу я в надії, що вона зрозуміє.

Фарлі трусить головою.

— Я не можу відповісти на запитання, сформульоване так розмито.

— Тобто... з Шейдом. І Птолемієм. Уб’єш ти його, і що далі? Євангеліна вб’є тебе? Чи Клару? А я вб’ю Євангеліну? І так далі, без кінця?

Я знайома зі смертю, але це зовсім інша справа. Тепер прораховую наслідки. Таке більше пасує Мевенові. Фарлі давно вже збиралася вбити Птолемія — ще коли я прикидалася Мариною Титан — але то було для Сторожі. Задля справи, а не просто задля сліпої кривавої помсти.

Вона неймовірно широко розплющує дуже живі очі.

— Хочеш, щоб я лишила його в живих?

— Звичайно, ні, — ледь не огризаюся я. Слова зриваються з моїх вуст несамохіть: — Я сама не знаю, чого хочу. Але ж сумніватися не заборонено, Фарлі. Я знаю, до чого помста і лють можуть довести і тебе, і всіх навколо. І, звичайно, я не хочу, щоб Клара росла без матері.

Вона різко відвертається, щоб я не побачила її обличчя. Але недостатньо швидко, щоб приховати сльози, які раптом виступили на очах. Вони так і не проливаються. Фарлі сіпає плечима, відмахуючись від мене.

Але я не здаюся. Бо не можна здаватися. Треба, щоб вона мене вислухала.

— Вона й так уже втратила Шейда. Я знаю, що б вона сказала, якби мусила вибирати між помстою за батька й живою матір’ю.

— Між іншим, про вибір, — цідить вона крізь зуби, й далі не озираючись на мене. — Я пишаюся тим, який вибір зробила ти.

— Фарлі, не змінюй тему...

— Ти мене чуєш, дівчинко-­блискавко? — Вона шморгає носом і натягує силувану посмішку, але коли повертається до мене, обличчя в неї почервоніле й опухле. — Я сказала, що тобою пишаюся. Так і запиши. Закарбуй собі на лобі. Більше, може, такого й не почуєш.

Я мимоволі похмуро сміюся.

— Так і зроблю. І чим же саме ти пишаєшся?

— Ну, як не рахувати твого відчуття стилю, — вона торкається мого плеча, струшуючи засохлі лусочки крові, — і, звичайно, твоєї доброти і стриманості...

Знову сміх.

— ...я тобою пишаюся, бо знаю, як це — втратити того, кого любиш.

Цього разу вона бере мене за руку — імовірно, щоб я не втекла від розмови, до якої не готова.

«Маро, обери мене». Він сказав це менше години тому. Слова невідступно переслідують мене.

— Це зрада, — шепочу я.

Я втупилася в підборіддя Фарлі, щоб не дивитися їй у вічі. Лівим кутиком її вуст пробігає глибокий шрам, який відтягує губи трохи вбік. Це — слід від удару ножем. Коли ми познайомилися при світлі блакитної свічки у старому фургончику Вілла Свистуна, шраму ще не було.

— Звичайно, він же...

— Ні. Зрадив не він.

Над головою пропливає хмара, кидаючи на нас тінь. У літньому вітерці вчувається несподіваний холод. Я здригаюся. Мимоволі зринає туга за Келом і його теплою присутністю. Він не давав мені мерзнути. У мене серце стискається від болісної думки про те, від чого ми обоє відмовилися.

— Він багато мені обіцяв, — продовжую думку я, — але й я йому також. І порушила обіцянки. А в нього були й інші присяги. Собі, загиблому батькові. Корону він любив до того, як покохав мене, — і байдуже, чи він це усвідомлював. Він думає, що діє правильно й так буде краще для всіх. Що я можу йому закинути?

Зробивши зусилля волі, я ловлю погляд Фарлі й уважно вдивляюся їй у вічі. Їй нічого мені сказати — чи бодай її слова мені не сподобаються. Вона прикушує губу, щоб не випустити слів. Марно.

Вона форкає, намагається триматися так ніжно, як тільки вміє. Навіть за таких обставин вона кусюча.

— Не вибачайся за нього і те, ким він є.

— Я й не вибачаюся.

— А мені здається, вибачаєшся, — роздратовано зітхає вона. — Навіть новий король — це все одно король. Він, може, й тупить, але це має розуміти.

— Може, для мене це було би правильним рішенням. Для багряних. Хтозна, чого вдалося б досягнути багряній королеві.

З холодною рішучістю Фарлі каже:

— Майже нічого, Маро. А може, й узагалі нічого. Ну, вдягнули б тобі на голову корону, але зміни були б надто дрібні, надто повільні. — Тут її голос м’якшає. — І скасувати ті зміни було б легко. Вони не затрималися б надовго. Усі наші досягнення померли б із тобою. Зрозумій мене правильно: світ, який ми хочемо збудувати, мусить перетривати нас.

Заради тих, хто прийде після нас.

Фарлі втуплюється в мене майже нелюдськи напруженим поглядом. У Клари — Шейдові очі, не як у Фарлі. Медвяні, а не кольору океану. Цікаво, які риси вдачі вона успадкує від Фарлі, а які — від Шейда.

Вітерець ворушить нещодавно підстрижену шевелюру Фарлі, що в тіні хмар зблискує темним золотом. Попри шрами, вона досі юна — чергове дитя війни й руїн. Вона бачила таке, що мені й не снилося, і здійснила більше, ніж я встигну за ціле життя. Більше жертвувала, більше страждала. Вона втратила матір, сестру, мого брата і своє кохання. Втратила дитячі мрії про те, ким стане, коли виросте. Все розвіялося. Якщо вона, попри все, може йти далі й вірити в нашу справу, то зможу і я. Хай би скільки ми сперечалися, я вірю Фарлі. Незвично, що вона мене втішає, але саме цього я потребувала. Я стільки часу подумки сперечалася із самою собою, що вже від цього стомилася.

— Маєш рацію.

Я відпускаю мрії про Келову пропозицію, і вони відступають у пітьму. Без вороття.

Не стану я багряною королевою.

Фарлі до болю стискає моє плече. Хай би як потрудилися цілителі, тіло досі болить, а в неї дуже міцна хватка.

— А ще, — докидає вона, — на престолі сиділа б не ти. Королева Леролан і король Розлому все пояснили. Престол посіла б вона, та дівчина із Самосів.

Я сміюся від цієї думки. Євангеліна Самос вичерпно висловила свою думку ще в кімнаті рад. Аж дивно, що Фарлі цього не помітила.

— Вона зробить усе, щоб цього не сталося.

— Що?

Її погляд різкішає, але я тільки стенаю плечима.

— Ти ж бачила, що вона робила. Як старалася тебе спровокувати.

Перед очима зринає свіжий спогад. Євангеліна викликає служку-­багряну перед ціле збіговисько, розбиває келих і змушує бідолашку прибирати, просто для забави. І щоб розгнівати всіх багрянокровців у кімнаті. Нескладно зрозуміти, чому вона це зробила й чого хотіла досягнути.

— Вона не хоче цього союзу, якщо доведеться взяти шлюб із... Тиберієм.

Хоч цього разу мені вдається заскочити Фарлі зненацька. Вона розгублено кліпає, але їй явно цікаво.

— Вона знову опинилася там, з чого починала. Я думала... тобто я не вдаватиму, наче розумію срібних, але ж...

— Євангеліна зараз і сама — принцеса. Здобула все, про що мріяла. Здається, вона не хоче знову ставати чиєюсь. А для неї заручини зводяться саме до статусу. І для нього, — додаю я, хоча серце стискається. — Це договір про владу. Владу, яку вона вже має чи... — тут мій голос трохи зривається, — владу, якої більше не хоче.

Мені згадується Євангеліна й час, проведений з нею в палаці Білого полум’я. Вона зітхнула з полегшею, коли Мевен одружився не з нею, а з Ірис Сиґнет. І не тому, що він — чудовисько. Думаю, просто... у неї був хтось дорожчий. Дорожчий за саму себе чи Мевенову корону.

Елейна Гевен. Після того як її рід повстав, Мевен назвав Елейну Євангеліниною хвой­дою. Я не зауважила Елейни на раді, але значна частина дому Гевен пристала до Самосів і уклала з ними союз. А тіні вміють зникати, коли їм заманеться. Може, Елейна була там весь час — а я й не помітила.

— Думаєш, вона спробує перекреслити все, чого досягнув її батько? Якщо буде така нагода? — У Фарлі вигляд, як у кішки, що впіймала на вечерю ласу мишу. — Якби їй... хтось допоміг?

Кел не зречеться корони заради кохання. А Євангеліна?

Щось підказує мені, що це не виключено. Згадуються її інтриги, тихий опір, спроби пройти лезом бритви.

— Можливо. — Це слово набуває нового значення для нас обох. Нової ваги. — У неї свої резони. І це, гадаю, дає певні переваги нам.

Губи Фарлі розтягуються в подобі справжньої усмішки. Попри все, про що я довідалася, в мені раптом розквітає надія. А Фарлі плескає мене по руці й усміхається ширше.

— Ну, Барров, запиши це собі. Я тобою страшенно пишаюся.

— Інколи й від мене буває користь.

Вона регоче й відступає на крок, жестом кличучи мене за собою. Останні кучугури снігу вже тануть під літнім сонцем, тож вулиця гостинно виблискує перед нами. Я вагаюся, не готова полишити цей темний безпечний закуток. Світ поза цією схованкою видається занадто широким. А попереду темніє внутрішній двір Корвіума з вежею посередині. Я втягую повітря і змушую себе ступити вперед. Перший крок дається з болем. Та й другий.

— Тобі не обов’язково підніматися, — буркає Фарлі, підступаючи до мене ближче, й сердито зиркає на вежу. — Я тобі скажу, як усе складеться. Ми з Девідсоном розберемося.

Я не знаю, чи витримаю це: повернутися в залу, сидіти мовчки, доки Тиберій жбурлятиме мені в обличчя все, що ми зробили. Але немає на те ради. Я помічаю те, чого не можуть зауважити інші. Знаю те, чого інші не розуміють. Мушу повернутися. Заради нашої справи.

І заради нього.

— Я хочу знати все, що знаєш ти, — шепочу я до Фарлі. — Про всі Девідсонові плани. Я не збираюся знову влізати в цю веремію наосліп.

Вона швидко погоджується. Майже занадто швидко.

— Звісно.

— Я у твоєму розпорядженні. Роби зі мною, що хочеш. Але за однієї умови.

— Якої?

Я сповільнюю ходу, і Фарлі підлаштовується під мій темп.

— Він житиме. Коли все закінчиться.

Вона нахиляє голову набік, як розгублений пес.

— Зламай його корону і престол, розбий монархію. — Я втуплююся в неї з усією рішучістю, на яку спроможна. Блискавка розгорається у мене в крові, благає вирватися на свободу. — Але най Тиберій живе.

Фарлі різко вдихає, випроставшись на повен зріст. Вона, здається, бачить мене наскрізь. Зазирає в моє нечестиве серце. Але я не відступаю. Маю право.

Її голос дрижить.

— Обіцяти не можу. Але докладу всіх зусиль. Правда, Маро.

Вона бодай мені не бреше.

Я мовби розтята надвоє, мене тягне у протилежних напрямках. Зринає очевидне запитання: його життя — чи наша перемога? Якщо вибирати доведеться мені, не знаю, що оберу. Яку сторону зраджу. Це усвідомлення глибоко ранить, і я стікаю кров’ю, хоча цього ніхто й не бачить.

Мабуть, саме це мав на увазі провидець. Джон говорив небагато, але зважував кожне слово. Мабуть, час прийняти долю, яку він передбачив, і байдуже, що вона мені не подобається.

Мабуть, час піднестися.

І піднестися самій.

Бруківка пропливає в мене під ногами. Знову здіймається вітер, цього разу із заходу. Приносить запах крові, який ні з чим не сплутати. Я ледве тамую нудоту, коли зринають спогади. Облога. Мертві тіла. Кров обох кольорів. Мій зап’ясток ламається у хватці каменяка. Зламані шиї, розірвані грудні клітки, блискучі органи, кістки витикаються крізь шкіру. У запалі бою про ці жахи легше не думати. Власне, так і треба, бо той, хто злякається, загине. Але ми вже не в бою. Серце починає битися втричі швидше, по цілому тілу виступає холодний піт. Ми вижили й перемогли, але в душі зяє прірва жаху і втрат.

Досі відчуваю, як моя блискавка прокладає електричні шляхи тілом кожної людини, яку я вбила. Всі ці тонкі осяйні відгалуження єдині. Їх так багато, що я збиваюся з ліку. Червоні й сині форми — нортинці, озеряни. Всі срібні.

Бодай я на це сподіваюся.

Ця думка вражає мене, як удар у живіт. Мевен і раніше використовував багряних як гарматне м’ясо чи живий щит. Я про це навіть не подумала. Ніхто з нас не подумав — а комусь, можливо, й байдуже. Девідсонові, Келу, а може, навіть Фарлі, якщо результат виправдовує засоби.

— Агов, — тихо озивається вона й бере мене за руку.

Я здригаюся від її доторку, бо пальці охоплюють мій зап’ясток, як кайдани. Вириваюся з її хватки й відвертаюся, ледь не гарикнувши на Фарлі, й одразу знічено червонію.

Вона відступає, піднімає руки. Її очі здивовано розширюються, але в них немає ні страху, ні осуду. Ані навіть співчуття. Невже я бачу в ній розуміння?

— Вибач, — швидко каже вона. — Я геть забула про зап’ястки.

Я киваю й запихаю руки в кишені, щоб приховати пурпурові іскри на кінчиках пальців.

— Усе добре. Це навіть не...

— Розумію, Маро. Так буває, коли раптом сповільнюєшся, й тіло починає осмислювати те, що сталося. Інколи думок забагато, але цього не треба соромитися. — Фарлі нахиляє голову, киваючи в напрямку, протилежному від вежі. — І перепочити теж не соромно. Казарми...

— Там були багряні? — Я вказую на поле бою і зруйновані мури Корвіума. — Мевен і озеряни посилали багряних солдатів разом з іншими?

Фарлі тільки кліпає — цього разу я таки вивела її з рівноваги.

— Наскільки мені відомо, ні, — нарешті відповідає вона, і я з тону чую, що їй теж незатишно від цієї думки. Вона не знає — і не хоче знати, як і я. Бо це нестерпно.

Я розвертаюся на закаблуках, і цього разу їй доводиться пришвидшитися, щоб не відстати. Знову западає тиша, у якій лють змішується із соромом. Я поринаю в ці почуття й катую себе. Згадую огиду й біль. Це — не остання наша битва. Не останні вбиті з кров’ю різного кольору. Це війна. Це революція. Під перехресним вогнем опинятимуться й інші. Забути про них — значить приректи їх на смерть, їх — і прийдешні покоління.

Доки піднімаємося на вежу, я не виймаю рук з кишень. Сережка коле шкіру, червоний камінець гріє долоню. Треба викинути її у вікно. Якщо щось і треба забути, то це Кела.

Але сережка залишається зі мною.

Ми пліч-о-пліч повертаємося в залу нарад. Постаті, побачені краєм ока, зливаються, а я намагаюся знову поринути у знайомий настрій. Спостерігай. Запам’ятовуй. Вишукуй суперечності у сказаному, знаходь таємниці і брехню в тому, що лишається непромовленим. Це моя мета. А ще мені просто треба відволіктися. Я прекрасно розумію, чому так рвалася повернутися сюди, хоча мала повне право втекти.

Не тому, що ця нарада важлива. Не тому, що можу бути корисна.

А тому, що я слабка й налякана егоїстка. Й не можу лишитися на самоті з собою — бодай зараз, бодай поки.

Тож я сиджу, я слухаю, я дивлюся.

І протягом цілої наради відчуваю на собі його погляд.

Розділ 2

Євангеліна

Убити її було

б легко.

Між багряними, чорними й помаранчевими коштовними камінцями в Анабель Леролан на шиї звиваються спиці з рожевого золота. Досить повести пальцем — і я перерізала б королеві-­ніщоті яремну вену. Знекровила б її тіло і план. Поклала би край її життю і цим заручинам у всіх на очах. На очах у матері, батька, Кела — не кажучи вже про багряних зарізяк і чужинських виродків, з якими мусимо співпрацювати. Тільки Барров нічого не побачить, бо ще не повернулася. Мабуть, досі десь рюмсає за втраченим принцом.

Звичайно, якби я розірвала союз, який і так пішов павутинкою тріщин, почалася б чергова війна. Чи зважилася б я знехтувати своїми обов’язками заради щастя? Навіть подумки ставити таке запитання соромно.

Мабуть, стара відчуває на собі мій погляд. Вона на мить зиркає на мене й посміхається, відхилившись у кріслі. Вона виглядає урочисто у багрянці, чорному й помаранчевому.

Це — барви роду Келор, а не лише Лероланів. Вона тицяє нам усім під ніс свій вибір.

Здригнувшись, я опускаю погляд на руки. Один ніготь тріснув. Я зламала його в битві. Я зітхаю й перетворюю один з титанієвих перстенів на пазур, а тоді вдягаю цей кіготь на палець. Тоді постукую ним по руків’ю трону, просто щоб позлити матір. Вона зиркає на мене краєм ока, але більше нічим не виказує зневаги.

Я так глибоко поринаю у фантазії про вбивство Анабель, що перестаю стежити за ходом наради, хоча проклятущі достойники й далі щось планують. Натовп змалів, залишилися тільки очільники нашвидкуруч зібраних фракцій. Генерали, шляхта, капітани й королі. Слово бере лідер Монтфорту, потім батько, за ним — Анабель, і так по колу. Всі промовляють стримано, силувано усміхаються, сиплють порожніми обіцянками.

Шкода, що Елейна не тут. Треба було її провести. Вона просилася. Власне, благала, щоб я взяла її з собою. Елейна хоче бути при мені завжди, навіть перед лицем смертельної небезпеки. Я намагаюся не згадувати наші останні секунди разом, її тіло в моїх обіймах. Вона худіша, ніж я, але м’якша. Птолемій чатував під дверима, щоб нас ніхто не потурбував.

— Давай я поїду з тобою, — знову і знову шепотіла вона мені на вухо. Але наші батьки заборонили.

Та годі-бо, Євангеліно.

Тепер я проклинаю себе. Вони б її у цьому сум’ятті навіть не помітили. Елейна — тінь, а невидиму дівчину легко провести за собою. Толлі мені допоміг би. Він би не став тримати свою дружину вдома, тим паче якби я попросила про допомогу. Але ж я не могла так вчинити. Спершу треба виграти битву, а я сумнівалася, чи перемога буде за нами. Я не збиралася нею ризикувати. Елейна Гевен талановита, але не солдатка. На полі бою я б тільки на неї відволікалася і хвилювалася, а цього собі дозволити не могла. Бодай тоді. А зараз...

Ану припинила.

Я стискаю руків’я престолу, намагаючись пошматувати залізо. Це вдома можна розвіятися — у палаці Розлому не бракує металевих галерей, які я спокійно нищила. Там я могла зірвати гнів на мінливі статуї й не хвилюватися, що про мене подумають. Цікаво, чи вдасться мені сховатися від сторонніх очей тут, у Корвіумі, і як слід побушувати. Лише завдяки такій розрядці я зберігаю здоровий глузд. Шкребу пазуром по кріслу — металом об метал. Так тихо, що чує тільки мати. Вона не стане мене картати під час цих чудернацьких зборів. Раз мушу сидіти у всіх на очах, то най хоч скористаюся перевагою цього становища.

Нарешті відволікаюся від думок про вразливу шию Анабель і туги за Елейною. Раз я вирішила вирватися з батькового плану, треба слухати уважно.

— Їхнє військо відступає. Не даймо армії короля Мевена перегрупуватися, — холодно каже батько. За високими вікнами в нього за спиною сонце сідає у хмари. Над понівеченим краєвидом досі здіймається дим. — А то він залиже рани.

— Хлопчисько вже сягнуло Душилки, — одразу докидає королева Анабель.

«Хлопчисько»? Ніби Мевен — не її внук. Мабуть, вона його зреклася. Це ж він допоміг убити її сина, короля Тиберія. Мевен — не її крові, а Елариної, й тільки Елариної.

Анабель нахиляється вперед, зіпершись на лікті, і складає зморщені долоні. На пальці блищить стара пом’ята обручка. Коли Анабель зненацька з’явилася в палаці Розлому й оголосила, що підтримає свого внука, металу на ній не було. Тому ми й не помітили її наближення своїм магнетронським чуттям. А тепер вона носить метал відкрито, мовби піддражнює нас і пропонує використати корону чи коштовності проти неї. Усі деталі її вбрання — прорахований вибір. Та й сама вона не прийшла без зброї. Перш ніж стати королевою, Анабель встигла повоювати на озерному фронті. Вона — ніщота, і її смертоносний доторк може знищити і підірвати що чи кого завгодно.

Якби я не зненавиділа її за те, до чого вона мене силує, то мимоволі шанувала б її за силу і рішучість.

— Основний корпус його військ уже, напевно, за Дівочими водоспадами, по той бік кордону, — докидає вона. — Вони вже в Озерному краї.

— Армія озерян теж зазнала збитків. Вони теж вразливі. Треба завдати удару, доки можемо. Хоч недобитків прикінчимо. — Батько переводить погляд з Анабель на одного з наших срібних аристократів. — Флот Ларісів можна підготувати до бою за годину, так?

Генерал Ларіс виструнчується під батьковим поглядом. Його фляга спорожніла — гульнув, відзначаючи перемогу. Він відкашлюється, щоб прочистити горло. Я навіть з іншого боку кімнати чую, що в нього з рота тхне спиртним.

— Так, Ваша величносте. Тільки дайте знак.

Його перебиває тихий голос:

— Тільки спробуйте. Я проти.

Це вперше Кел подав голос після сварки з Марою Барров. Він не пускає слів на вітер. Він, як і бабця, вбрався в чорне з багряним підбоєм, а позичену форму, в якій ішов у бій, давно викинув. Він переминається на кріслі обіч Анабель: зайняв належне місце як її проєкт і її король. Ліворуч від Кела сидить його дядько, Джуліан із дому Джакос, а ліворуч — королева Леролан. Кел виступає єдиним фронтом із цими срібними шляхетного походження й могутнього роду, мовби нагадує, що він — гідний король, вартий нашої підтримки.

І за це я його ненавиджу.

Кел не зобов’язаний мене мучити. Міг би відкликати заручини, відкинути батькову пропозицію моєї руки. Але заради корони він навіть Мари зрікся. Заради корони він загнав мене у пастку.

— Що? — і це все, що каже батько. Він небагатослівний, а на запитання й поготів скупиться. Мені стає незатишно від самого факту, що він поставив запитання, тож я мимоволі напружуюся.

Кел розправляє плечі, тихо нагадуючи, який він кремезний. Опус­кає підборіддя на кулаки, зводить брови в задумі. Він видається вищим, старшим, мудрішим. Виступає на рівних із королем Розлому.

— Я вже казав: я проти того, щоб ми відсилали авіацію чи будь-який інший загін коаліції переслідувати його на ворожій території, — рівним тоном каже Кел.

Мушу визнати: він і без корони тримається по-королівськи. Привертає увагу, а може, навіть вселяє повагу. Воно й не дивно: Кела цьому вчили, а він, що не кажіть, слухняний учень. Його бабуся розтягує губи в напруженій, але щирій усмішці. Вона ним пишається. А Кел веде далі:

— Душилка — це мінне поле. Нам бракує інформації, щоб пройти на той бік порогів. Можливо, це взагалі пастка. Я солдатами не ризикуватиму.

— Ця війна — суцільний ризик, — озивається Птолемій, що сидить по той бік від батька.

Він теж розправляє плечі й виструнчується на престолі на повен зріст. У світлі призахідного сонця волосся в Толлі забарвлюється в рудуватий відтінок, так що пригладжені срібні кучері сяють під короною. Ті самі промені омивають Кела барвами його дому — баг­рянець в очах, чорні тіні за спиною. Юнаки зустрічаються поглядами. Для них усе — змагання, — подумки форкаю я.

— Який ви спостережливий, принце Птолемію, — сухо каже Анабель. — Але Його величність, король Норти, прекрасно знає, що таке війна. І я згодна з його оцінкою.

То вона вже зве його королем. І я — не єдина, хто помічає її вибір слів.

Кел приголомшено опускає погляд, але швидко бере себе в руки. Він рішуче зціплює щелепи. Свій вибір він уже зробив. Звертати назад пізно, Келоре.

Прем’єр Монтфорту, Девідсон, киває зі свого місця за окремим столом. Без супроводу у вигляді командирки Черленої сторожі й Мари Барров він не привертає уваги. Я майже встигла про нього забути. Навіть голос у нього невиразний, без емоцій чи акценту:

— Я згоден. Нашим арміям також потрібен час, щоб оговтатися, а коаліції — щоб... — він замовкає в задумі. Я не розумію, що приховує вираз його обличчя, і мене це страшенно дратує. Цікаво, а шептун зумів би прослизнути за його ментальні бар’єри? — ...відновити рівновагу.

Мати не така незворушна, як батько, тож кидає на лідера-­ново­кровку пекучий чорний погляд. Її змія повторює рух і теж кліпає на прем’єра.

— То що, у нас немає розвідки? Жодних шпигунів по той бік кордону? Вибачайте, пане, але в мене було склалося враження, що Черлена сторожа, — ці слова вона майже випльовує, — має розгалужену мережу шпигів і в Норті, і в Озерному краї. Можемо використати їх, якщо багряні, звісно, не перебільшили своєї чисельності й сили.

Її слова сочаться зневагою, як ікла зміюки — отрутою.

— Наші оперативники готові, Ваша величносте.

Багряна генералка, та білявка з незмінною зневажливою гримасою на обличчі, вривається до кімнати, а Мара йде за нею. Вони обоє проходять від дверей у кутку через цілу залу й сідають біля Девідсона. Рухаються швидко й тихо, мовби хочуть вислизнути з-під поглядів цілого цього збіговиська.

Вмощуючись на кріслі, Мара дивиться тільки вперед. Її погляд чомусь прикутий до мене. На свій подив, я зауважую в її очах якесь дивне почуття. Можливо, сором? Ні, не може такого бути. Попри це, мої щоки обпікає жар. Сподіваюся, я не зашаріюся — ні від люті, ні від знічення, хоча в мені таки вирують обидва ці почуття. Я відвертаюся від Мари й переводжу погляд на Кела — хоч відволічуся на єдину особу, якій тут іще гірше, ніж мені.

Кел уперто вдає, що не помічає її присутності, але він — не Мевен і, на відміну від брата, так і не навчився як слід приховувати почуття. Шкірою розпливається срібний рум’янець, забарвлюючи щоки, шию й навіть кінчики вух. У кімнаті стає трохи тепліше від жару тамованих почуттів. Ну і йолоп, — подумки шиплю я. Ти свій вибір зробив, Келоре. Ти прирік нас обох. То тепер хоча б удай, що тримаєш себе в руках. Якщо тут хтось і має право горювати через розбите серце, то це я.

Я чекаю, що він ось-ось заквилить, як загублене кошеня. Натомість він люто кліпає, намагаючись відірвати погляд від дівчини-­блискавки. Однією рукою стискає руків’я крісла — браслет-­запальничка у світлі вмирущого сонця світиться червоним. Кел стримується. Вогонь не спалахує, як не спалахує і він сам.

Як порівняти з Келом, Мара — камінь. Непорушний, невблаганний, незворушний. Ані іскри. Вона тільки витріщається на мене. Це виводить мене з рівноваги, але вона не кидає мені виклику. Аж дивно: в очах немає звичної люті. Добра, звичайно, в них теж нема, але і зневаги не видно. Мабуть, у неї не лишилося підстав ненавидіти мене. У мене стискається серце. Вона розуміє, що заручини — не мій вибір? Напевно, так.

— Рада, що ти зробила нам ласку й повернулася, Барров, — кажу я, і то цілком щиро. Вона завжди вміла своєчасно відволікти принців Келор.

Вона не відповідає, тільки складає руки на грудях.

Її супутниця, генералка з Черленої сторожі, не така мовчазна. На жаль. Вона шкіриться на мою матір, тобто грається з вогнем.

— Наші оперативники стежать за пересуванням армії короля Мевена. За нашими даними, його загони стрімко марширують до Дет­раона. Сам Мевен з кількома генералами сів на корабель на озері Еріс. Імовірно, теж прямує до Детраона, де, кажуть, готують похорон короля Озерного краю. А цілителів у них значно більше, ніж у нас. Отже, всі, хто пережив бій, повернуться до бойової форми значно швидше, ніж ми.

Анабель супиться й різко зиркає на батька.

— Так, дім Сконос досі розколотий, і більшість вірна узурпаторові. — Ніби ми в тому винні. Ми зробили все, що могли, щоб переманити їх до нас. — Не кажучи вже про те, що в озерян не бракує своїх цілителів шкіри.

Девідсон робить широкий жест, натягнуто посміхається і схиляє голову. При кутиках очей з’являються зморшки, що нагадують про його вік. Йому, мабуть, близько сорока, але важко сказати напевно.

Він торкається кінчиками пальців чола, мовби складає присягу чи віддає якесь чужинське вітання.

— Монтфорт надасть усе потрібне. Я подам запит про загони цілителів — срібних і завзятих.

— Запит? — щириться батько.

Інші срібні також нічого не розуміють, а я мимоволі переводжу погляд далі й зустрічаюся очима з Толлі. Він супиться. Теж не знає, про що говорить Девідсон. Моє серце намагається вирватися з грудей, тож я прикушую губу, щоб відволіктися. Зазвичай коли одному з нас недобре, інший його підтримує. Але зараз ми обоє розгублені. І батько — також. Я на нього злюся, але його непевність усе одно лякає мене найдужче. Батько не може захистити нас від того, чого не розуміє.

Мара також розгублено морщить носика. Ну й народ. Цікаво, хоч ця насуплена пошрамована жіночка збагнула, про що говорить Девідсон?

Прем’єр стиха сміється собі під ніс. Та він цим насолоджується. Опускає погляд, темні вії торкаються щік. За бажання міг би виглядати імпозантним. Тільки, мабуть, це не входить у його плани, хай би якими вони були.

— Як ви всі знаєте, я — не король. — Він знову підводить очі й обводить поглядом батька, Кела й Анабель. — Я служу моєму народові, який обирає політиків, щоб представляти свої інтереси. Інші народні представники мусять затвердити мій запит. Коли повернуся в Монтфорт попросити про підкріплення...

— «Повернетеся»? — луною повторює Кел, і Девідсон змовкає. — І коли ви збиралися сказати про це нам?

Хвильку помовчавши, Девідсон стенає плечима.

— От зараз.

Мара кривить губи — чи то вишкір тамує, чи то усмішку. Мабуть, друге.

Я — не єдина, хто це зауважує. Кел швидко зиркає то на неї, то на прем’єра, з дедалі скептичнішим виразом на обличчі.

— І що нам робити, доки вас не буде, прем’єре? Чекати? Чи боротися, прив’язавши одну руку собі за спину?

— Ваша величносте, мені лестить, що ви вважаєте Монтфорт такою важливою частиною операції, — з усмішкою каже Девідсон. — Перепрошую, але закони моєї країни порушувати не можна, навіть під час війни. Я не зраджу принципів і прав свого народу. Врешті, саме мій народ допоможе вам відвоювати країну.

Попри легковажну посмішку на обличчі, в його словах звучить пересторога.

З батька дипломат кращий, ніж із Кела. Він і собі натягує пусту посмішечку.

— Ми не сміємо просити правителя зрадити його народ.

— Звісно, ні, — сухо докидає пошрамована багряна, а батько мовби й не зауважує зневаги. Якби не наш союз, він би її, мабуть, убив, щоб нагадати всім, як слід поводитися, але стримується заради коаліції.

Кел також що є сили намагається тримати себе в руках.

— І на скільки зникнете, прем’єре?

— Залежить від мого уряду, але, думаю, обійдемося без довгих дискусій.

Королева Анабель плескає в долоні, ніби її це насмішило. Коли вона сміється, зморшки в неї на обличчі глибшають.

— Як цікаво. І скільки ж у вашому уряді тривають довгі дискусії?

Мені починає здаватися, що я дивлюся якусь посередню комедію. Ані батько, ані Анабель, ані Девідсон ні на йоту не довіряють іншим.

— Роки, — зітхає Девідсон, теж удаючись до силуваного гумору. — Демократія — кумедна штука. Тільки ніхто з вас іще цього не знає.

Він хотів нам допекти, і йому це вдається. Від посмішки Анабель віє холодом. Вона постукує долонею по столу, нагадуючи, що вміє знищувати доторком. Та й ми всі вміємо. Всі ми смертоносні, і в усіх є свій шкурний інтерес. Не знаю, скільки я це витримаю.

— Чекаю не дочекаюся нагоди познайомитися з нею.

Не встигає Мара договорити, як температура в кімнаті піднімається. Всі, крім неї, озираються на Кела, а він втуплюється в Мару пекучим поглядом і прикушує губу. У дівчини-­блискавки на обличчі люб’язний порожній вираз. Явно у Девідсона вчиться.

Я поквапцем притискаю долоню до рота, щоб стримати здивований сміх. У Мари Барров — справжній хист засмучувати чоловіків з роду Келор. Цікаво, чи вона робить це зумисне. Може, ночами не спить і планує, як задурити Мевенові голову й відволікти Кела від нагальних справ? Вона на таке спроможна?

Я спершу намагаюся згасити іскру надії, яка спалахує в грудях, але потім даю їй розквітнути.

Вона чинила так з Мевеном. Не давала йому розслабитися й відновити рівновагу. Тримала чимдалі від мене. Чи зможе повторити це з Келом?

— То чом би не призначити тебе послом Норти?

Я докладаю зусиль, щоб голос звучав знудьговано, байдуже. Не можна дати іншим зрозуміти, що я жбурляю кістку чимдалі й чекаю, що пес за нею побіжить. Марин погляд прикипає до мене, брови повзуть угору на добрий сантиметр. Ну ж бо, Маро. На щастя, ніхто тут не може прочитати моїх думок.

— Так не можна, Євангеліно, — швидко цідить крізь зуби Кел. — Хоч і як я поважаю вас, прем’єре, ми недостатньо знаємо про ваш народ...

Я кліпаю на свого нареченого й нахиляю голову вбік. Срібні кучері ковзають обладунком. Влада, якою я наділена цієї миті — нехай навіть мізерна, — вдаряє в голову.

— Чи ж існує кращий спосіб про все дізнатися? Вона — героїня, її добре приймуть. Монтфорт — країна новокровок. Її присутність посприяє нашій справі. Правильно кажу, прем’єре?

Девідсон втуплюється в мене порожніми очима. Я відчуваю, як його погляд мене прошиває. Дивися, скільки влізе, багряний.

— Безсумнівно.

— І ви вірите, що вона чесно доповість нам про побачене? Нічого не перебільшуючи, нічого не оминаючи? — з недовірою порхає Анабель. — Не ошукуйте себе, принцесо Євангеліно: ця дівчина не вірна срібним.

Кел і Мара опускають погляди одночасно, намагаються не дивитися одне на одного.

Я стенаю плечима.

— То пошліть з нею срібного. Скажімо, лорда Джакоса. — Худорлявий старий у жовтих шатах аж здригається, почувши своє ім’я. Він виснажений і якийсь зношений, мов запрана тканина. — Якщо пам’ять мені не зраджує, ви ж науковець?

— Так і є, — шепоче він.

Мара рвучко підводить голову. Зашарілася, але поза тим тримає себе в руках.

— Посилайте кого схочете. Але я їду в Монтфорт, і жоден король мене не зупинить. Хай спробують, якщо хочуть.

Ну і прекрасно. Кел напружується. Бабуся прихиляється до нього, але, порівнюючи з принцом, видається мізерною. Попри це, схожість між ними разюча. Ті самі бронзові очі, широкі плечі, рівні носи. Таке саме серце воїна. І, в кінцевому підсумку, такі самі амбіції. Вона бере слово, але не зводить погляду з онука, мовби побоюється його реакції.

— Отже, істинного короля Норти представлятимуть лорд Джакос і Мара Барров, а також...

Його браслет іскрить, багряний вогник повільно пробігається кулаком.

— Істинний король представлятиме себе сам, — промовляє Кел, не зводячи погляду з вогню.

Мара по той бік кімнати зціплює зуби. У душі я пританцьовую й радію, і на те, щоб всидіти на місці й змовчати, йде вся моя сила волі. Мені вдалося.

— Тиберію, — сичить Анабель, але він не завдає собі клопоту відповісти. А вона не може на нього тиснути. Це ти сама нарвалася, стара дурепо. Це ти нарекла його королем. Тож тепер слухайся.

— Визнаю, я поділяю допитливість дядька Джуліана й матері, — тягне Кел, і коли згадує матір, його тон м’якшає. Я, власне, майже нічого про неї не знаю: королева Елара не терпіла згадок Коріани Джакос. — Я хочу відвідати вільну республіку й пересвідчитися, що чутки правдиві.

А тоді стишує голос і зиркає на Мару так напружено, ніби хоче силою волі змусити її відповісти на погляд. Але вона не підводить очей.

— Я люблю все побачити на власні очі, — закінчує він.

Девідсон киває, і байдужа маска на мить, на одну секунду зникає — в очах спалахує якась іскорка.

— Раді будемо прийняти вас, Ваша величносте.

— От і добре, — Кел гасить вогник і стукає кісточками пальців по столу. — Значить, домовилися.

Бабуся підтискає губи, ніби з’їла кисле.

— Домовилися? — порхає вона. — Ні про що ми не домовилися. Тобі потрібно підняти свій стяг у Дельфах і назвати їх своєю столицею. Потрібно завой­овувати землі, ресурси, серця людей, переманювати на наш бік високі доми...

Але Кел непохитний.

— Мені потрібні ресурси, бабусю. Потрібні солдати. І вони в Монтфорті є.

— Ви цілковито праві, — каже батько, і його низький голос вселяє в моє серце давній острах.

Цікаво, він злиться на мене за те, що проштовхнула цей план? Чи, може, мною задоволений? Я ще малою дізналася, що буває, коли перейти дорогу Воло Самосу. Ти мовби перетворюєшся на привида. Тобою нехтують, тебе не помічають, доки не заслужиш знову любов своєю кмітливістю й досягненнями.

Я краєм ока зиркаю на батька. Високий, блідолиций і бездоганний король Розлому сидить на престолі. Я зауважую, що під старанно підстриженою борідкою виграє посмішка. Я тихо зітхаю з полегшею.

— Уряд муситиме вислухати прохання від самого короля Норти, — веде далі батько. — Це тільки зміцнить наш союз. Отже, мені належить обрати свого посланця, щоб представити ще й королівство Розлому.

О ні, тільки не Толлі! — внутрішньо кричу я. Мара Барров обіцяла його не вбивати, але я не довіряю її слову, особливо коли випаде зручна нагода. Я вже можу це собі уявити. Дурна випадковість, у якій насправді не буде нічого випадкового. Та ще й Елейні, вірній дружині, доведеться поїхати з ним. Якщо батько відправить Толлі, назад ми отримаємо труп.

— З вами поїде Євангеліна.

Хвиля нудоти вмить стирає полегшу.

Я розриваюся: чи то попросити ще келих вина, чи то блювонути собі ж на черевики. Голоси в мене в голові волають хором: ти сама викопала собі яму, дурне дівчисько.

Розділ 3

Мара

Мій сміх відлунює мурами й темними полями. Я згинаюся навпіл, притискаю долоні до гладкого парапету й ніяк не можу перевести подих. Я над цим не владна. З мене рветься справжній сміх, глибокий, грудний. Звук порожній, різкий, запилючений — давно ним не користувалася. Шрами на шиї та хребті озиваються болем, але я не можу потамувати сміху. Сміюся, доки не починають боліти ребра, тож мушу сісти, притулившись спиною до холодного каменю. Ось тільки сміх не припиняється, і навіть коли я прикушую губу, регіт усе одно виривається на волю.

Мене не чує ніхто, крім вартових, а їх, мабуть, не обходить самотня дівчина, яка регоче в пітьмі. Я заслужила право реготати, ридати чи репетувати, коли мені заманеться. Різні часточки мене хочуть робити і те, і те, і те. Але гору бере сміх.

Я сміюся, як безумна — може, я і є безумна. Після сьогоднішнього дня не гріх і збожеволіти. По той бік Корвіума досі збирають трупи. Кел обрав корону й відкинув усе, за що ми боролися. У нас усіх полишалися криваві рани, яких не загоїть жоден цілитель. Зараз мушу на ці рани не зважати — заради мого ж спокою. Мені нічого не лишається, крім затулити обличчя долонями, зціпити зуби і ще раз спробувати здолати цей пекельний, ідіотський регіт.

Це — повне й цілковите безумство.

Ми з Євангеліною й Келом рушаємо в Монтфорт. Прекрасний жарт.

Я так і написала Кілорнові, який досі в безпеці у П’єдмонті. Він хоче знати все — чи бодай усе, що можу розповісти. Я переконала Кілорна лишитися за лінією фронту, тож тепер зобов’язана його інформувати. Я, звичайно, й сама хочу, щоб він був поінформований. Мені треба, щоб хтось міг разом зі мною посміятися чи вжахнутися майбутньому, яке на нас чекає.

Я знову похмуро сміюся, закинувши голову. Зорі наді мною — бліді іскри, приглушені вогнями Корвіума й сяйвом місяця, який сходить. Вони мовби вдивляються в місто-­фортецю. Цікаво, чи боги Ірис Сиґнет сміються разом зі мною? Чи вони взагалі існують?

Цікаво, а Джон зараз також сміється?

Кров холоне в моїх жилах. Від думки про провидця маніакальний сміх нарешті стихає. Цей ниций пророк-­новокровка втік і десь ховається. Що він планує? Сидить десь на пагорбі й чекає? Водить своїми кривавими очима, доки ми ріжемо одне одного? Може, це він — лялькар, що виставляє нас на позиції, аби ми розіграли обране ним майбутнє? Тоді я спробувала б його знайти. Змусила б його захистити нас від смертоносної долі. Тільки він передбачить моє наближення. Ми не знайдемо Джона, якщо він сам не схоче.

Я роздратовано тру обличчя, нігті шкрябають шкіру. Від різкого болю починаю повертатися до реальності. Й від холоду. Камінь, на якому сиджу, з настанням ночі охолонув. Тонка форма не рятує від дрижаків, а сидіти на мурах із гострими твердими краями незручно. Але я все одно не зрушу з місця.

Якщо встану, доведеться йти спати. Доведеться спускатися. До інших, у казарми. Навіть якщо вишкірюся і спробую втекти, то все одно рано чи пізно зіткнуся з багряними, новокровками і срібними. Як мінімум із Джуліаном. Не виключено, що він чекає на мене біля ліжка, готовий прочитати чергову лекцію. Поняття не маю, що він може мені сказати.

Він, мабуть, стане на бік Кела. У кінцевому підсумку. Коли буде ясно, що ми не лишимо Кела на престолі. Що не кажіть про срібних, а вони передовсім вірні своїй крові. А Джуліан вірний своїй покійній сес­трі. Кел — останнє, що від неї лишилося. Джуліан його не покине, хай би скільки патякав про революцію й історію. Він не полишить Кела самого.

Тиберія. Зви. Його. Тиберієм.

Мені боляче навіть подумки вимовляти це ім’я. Його справжнє ім’я. Його майбутнє. Тиберій Келор VII, король Норти, Полум’я півночі. Я уявляю його на братовому престолі, в безпечній клітці німого каменю. А може, він знову витягне пекельний трон з діамантового скла, на якому сидів його батько? І знищить усі сліди Мевена, зітре його з історії? Відбудує батьків палац? Тоді королівство Норти повернеться до старого ладу. Якщо не рахувати того, що в Розломі тепер править король Самос, усе знову стане так, як було, коли я впала на арену.

І тоді все, що сталося відтоді, буде намарно.

Я цього не допущу.

І, на щастя, я в цьому не самотня.

Місячне світло зблискує на чорному камені, так що спалахує позолота на вежах і парапетах. Піді мною кружляють патрулі — вартові в багряних і зелених формах стоять на чатах. Це Черлена сторожа і Монтфорт. Їхні срібні союзники в гербових барвах проходять рідше і тримаються групками. Ларіси в жовтому, Гевени в чорному, Ірали в чорному і блакиті, Леролани в чорному й помаранчевому. Барв Самосів не видно. Завдяки амбіціям Воло і його чуттю на можливості вони тепер — королі. Вже не мусять гаяти час на нічні патрулі.

Цікаво, що про це думає Мевен. Він настільки одержимий Тиберієм, що мені складно уявити, як він зреагує на нового короля-­суперника, Воло. Мевенове життя оберталося навколо брата, хоча він отримав усе, що забажав. Корону, престол, мене. Але все одно почувався тінню. Елариним витвором. Це вона скрутила його в потрібну їй форму, відрізала те, що їй не подобалося, й розвинула те, що подобалося. Його одержимість підживлювала жадобу влади і створювала нові можливості для неї. Чи перекинеться його одержимість на короля Воло? А може, найтемніші, найнебезпечніші Мевенові бажання й далі прикуті до нас? Убити Тиберія, втримати мене?

Час покаже. Коли він завдасть черговий удар — а він завдасть його неминуче, — я все зрозумію.

Лишається сподіватися, що ми встигнемо підготуватися.

Девідсонові загони, Черлена сторожа й дедалі ширша мережа шпигунів у ворожих лавах: цього досить. Цього має вистачити.

Але це не значить, що я не перестрахуюся.

*

— Коли виїжджаємо?

Мені нарешті вдається вивідати, де розташовано Девідсонів штаб, нехай для цього й довелося поговорити з людьми, чого я так боялася. Монтфортське командування зайняло просторі кабінети в адміністративному крилі. І Черлена сторожа теж там, хоча Фарлі зараз немає. Офіцери і бровою