Спочатку був абрис. Частина 1. Старий комод

By Олександр Артанов

Онук-студент Єгор Сергієвський із друзями приїжджають допомогти бабусі перенести важкий комод. Юнаки випадково впустили комод на підлогу. З великої тріщини випадає коробочка із засохлою гілочкою дуба та старими листами далеких предків Єгора. Його дід, Роман Петрович, інженер у минулому, згадує, вже давно забуту фразу свого батька «... бережіть дуб майорші», коли того відправляли перед війною в «місця не такі віддалені». Разом із онуком починають дізнаватися про драматичну долю своїх предків, а також займатися пошуками таємничого дуба. Розслідування виявилося непередбачуваним та небезпечним. З'явилися суперники-вороги та нові друзі, з незвичайними долями та яскравими характерами. Життя героїв вписано в реальний історичний контекст минулої та сучасної України. Сюжет містить цікаві історичні відступи, а також їх авторські версії. Читач має підстави співпереживати емоційний стан персонажів протягом усіх пригод до очікуваного хепі-енду.

• Language: Українська мова
• Publisher: Александр Артанов
• Release date: Mar 15, 2023
• ISBN: 9798215856109

Олександр Артанов

Я родился и живу в Украине. Инженер-строитель, пенсионер. Имею опыт публикаций в научно-технической сфере, соавтор мультимедийного издания «Наследники Адама. Мужской образ в мировой живописи» (1999, компьютерное издательство «Фрегат», Киев), помимо написания приключенческих книг, мною подготовлен сборник стихов.Двуязычный, пишу на русском и украинском.

Book preview

Глава 1. Старий комод

Трохи прохолодний липневий ранок швидко втрачав свою свіжість. Легкий ранковий вітерець практично вщух, повітря наситилося теплом, яке через пару годин буде все ще згадуватися прохолодою. Спека, без руху повітря, поступово захопила весь простір, залишивши для людей лише можливість сховатися – у тіні дерев, біля води або у будинку за щільними шторами.

В один із таких спекотних днів, онук-студент Єгор із друзями – Семеном та Костянтином, на прохання бабусі приїхали допомогти у ремонті старого будинку, який уже два десятки років був його літнім притулком. Скільки себе пам'ятав Єгор, стільки ж він пам'ятав цей невеликий будинок, діда Романа та бабусю Олю, які за багато років у його очах майже не змінилися, як утім і сам будинок. З настанням холодів його рідні поверталися до міської квартири. Зараз же, будучи на канікулах, Єгор продовжував жити у міській квартирі, іноді приїжджаючи до них – просто провідати чи щось привозив на їхнє прохання. Дід Роман, як він сам казав, у такелажних роботах вже не помічник – давня травма спини назавжди позбавила його можливості піднімати тяжкість. Основна проблема – перенести дуже старий і важкий комод з другого поверху на перший вузькими сходами. Юнаки з азартом взялися за, здавалося б, дрібну справу. Бабуся Оля, а для друзів Єгора, Ольга Федорівна, максимально полегшила комод, всі ящики та полиці були вже порожніми. Але це не дуже допомогло – вага все ще залишалася проблемною для трьох молодих хлопців. Поки вони, крекчучи, підтягали комод до сходів, високий Костянтин здивовано спитав своїх приятелів:

– Незрозуміло, як його сюди занесли! Єгоре, ти знаєш?

– До сьогодні навіть і не замислювався... стоїть та стоїть... скільки себе пам'ятаю, стояв. Гаразд, потім спитаю у діда! – відповів він, визираючи з-за комода.

Вузькі сходи, як сказав Семен, «погрозливо показали свою ширину». Двоє людей насилу містилися на сходах і, задкуючи вниз, з великою напругою в руках, тримали комод.

Але на першій площадці трапилося непередбачене. Коли Костянтин та Семен спробували «перегрупуватися», то в якийсь момент вага комода залишилася без підстрахування хлопців. Весь цей помпезний ящик, з безліччю орнаментів у формі хитромудрого різьблення, що підштовхувався зверху Єгором, з гуркотом скотився по сходах і з тріском врізався в підлогу. Звук від гучного удару лунко пролунав по всьому будинку. На диво старий комод не розсипався, проте хлопці побачили широку тріщину в нижній частині, з якої вивалилася якась плоска деталь. На шум вийшов і дідусь, Роман Петрович. Всі з цікавістю почали розглядати розбитий край комода і дивну плоску деталь, схожу на якусь коробочку.

– Тут щось є, – сказав Єгор і зсунув кришку коробочки. У ньому виявився невеликий пакет папірців, перев'язаний широкою червоною тасьмою. Секунду провагавшись, Єгор розв'язав тасьму, пакет розсипався на кілька списаних і акуратно складених листків, висушену гілочку гербарію і якийсь малюнок. Особливо сильно був розчарований Семен, який зробив смішну гримасу, шкодуючи, що тут немає золотих монет або, на крайній випадок, срібних ложечок чи, будь-яких, інших коштовностей.

Якби хтось із хлопців у цей момент подивився на обличчя діда Романа, то помітив би щось незвичайне, що майнуло в його погляді. Це була не тільки цікавість, в його очах можна було побачити тривогу, викликану несподіваними спогадами.

Єгор дозволив хлопцям спробувати прочитати написане, проте, крім окремих слів, нічого не можна розібрати – текст майже вицвів, малюнок також нічого не прояснив – схоже на дитяче зображення якогось плану. Знахідку взяв до рук Роман Петрович, дбайливо перебираючи листочки, уважно їх переглянув і задумливо сказав, що спробує розібратися з цими «каракулями» у себе в кабінеті. Всі інші переноси меблів з другого поверху пройшли вже без подій, з жартами про невдалу спробу розбагатіти і передчуттям майбутнього обіду. Запахи з бабусиної кухні ставали просто зухвалими. Таким же веселим був і обід, де основною темою все ще було обговорення знахідки, різні схожі історії та просто байки, почуті від знайомих шукачів скарбів Єгора. Надвечір гості роз'їхалися, в будинку настала звична тиша. Цього вечора світло у вікні кабінету діда Романа горіло надзвичайно довго.

Глава 2. Дід Роман та онук Єгор

Довгоочікуваний ремонт другого поверху та покрівлі, через численні протікання після червневих дощів, наймані будівельні робітники закінчили за три дні. Щоправда, третій день було витрачено лише на навантаження в машину сміття, розрахунок за роботу та обід від хлібосольних господарів. Старий комод поки що залишився стояти у коридорі першого поверху, а широку тріщину комода Єгор ліквідував досить просто – за допомогою клею та струбцини, адже втрати матеріалу не було. Бабуся Оля уважно розглянула результат ремонту комоду:

– Єгорушка, навіть непомітно! Наш старий комод став майже новим, – пожартувала вона.

Єгор любив заходити вечорами в кабінет до діда, як він казав, потріпатися про життя. Із дідом було цікаво. Батьків Єгор майже не пам'ятав. Його мати пізно вийшла заміж, а за кілька років, після народження Єгора, розлучилася. У чоловіка була важка суміш алкоголізму із постійними скандалами артиста-невдахи. Всі хвилювання, пов'язані з розлученням, а в основному – його причиною, різко підірвали здоров'я матері, – вона сильно захворіла та померла, коли Єгорові було п'ять років. З того часу фактичними батьками для Єгора стали його бабуся Ольга Федорівна та дідусь Роман Петрович.

Про завершення ремонту комода Єгор вирішив повідомити діда, а заразом дізнатися, що йому вдалося прочитати в цих листах. Бабуся, побачивши, що Єгор прямує до кабінету діда, попросила покликати його – обід готовий:

– Мийте руки та приходьте! – неголосно запросила вона.

– Момент! – прокричав онук, перестрибуючи східці.

Внукові здалося, що дідусь його приходу зрадів. Дід Роман усе життя пропрацював інженером-будівельником, на пенсії продовжував цікавитись інженерними питаннями, щоправда, вже щодо будівництва історичних об'єктів. Іноді, коли йому був потрібен співрозмовник-слухач, він спеціально кликав онука і викладав свої ідеї. Ось і зараз, посадивши його поряд із собою перед екраном комп'ютера, запитав – чи цікавився Єгор, як будували піраміди у стародавньому Єгипті? Отримавши у відповідь рух голови онука у вигляді одночасного «так» і «ні», дід хмикнув і показав на екрані, гравюру 18 століття непоганої якості, на якій її автор відтворив спосіб будівництва піраміди за текстом «Історії» Геродота.

Дід Роман дав Єгорові роздруківку фрагмента знаменитого тексту із заголовком «Книга 2 п. 125» і попросив уважно прочитати виділений олівцем абзац. Той прочитав. На питання діда: – «А тепер дивись на гравюру. Що скажеш, Єгоре?» – настало здивоване мовчання.

– Дивись уважно! – жваво вигукнув дід.

– Дивлюся… – невпевнено відповів Єгор і розгублено глянув на діда.

– Добре… я тобі допоможу, але… лише напрямними питаннями. Вчися міркувати, ти ж будеш інженером... пам'ятай, що правильно поставлене питання вже несе в собі частину відповіді. Поки питання не народилося – допомагай його народженню. Ну, розповідай, що бачиш і намагайся це коментувати, – вже майже суворо, як вчитель, сказав дід Роман.

– Якісь люди, по-сучасному, мабуть, монтажники, за допомогою двох важелів, встановлених з двох боків кам'яного блоку, повисли на мотузках з кожної зі сторін і намагаються підняти блок.

– Так… продовжуй – заохочувально кивнув дід. – І спробуй оцінити успішність їхньої роботи.

– Напевно, треба визначити приблизну вагу кам'яного блоку та дізнатися максимальну силу, з якою робітники тягнуть мотузки – вже впевненіше продовжив Єгор.

– Так! – кивнув з посмішкою дід.

Він знав, можливо, швидше, сподівався, що онук, хоча б малою мірою, буде таким же захопленим і допитливим як і він, старіючий романтик, який тільки наприкінці життя став трохи в ньому розбиратися…

– Якщо вимірювати геометрію гранітного блоку в одиницях звичайного людського зросту – 170 см, то це буде приблизно… – Єгор потягнувся за олівцем. Трохи по-дитячому, ворушачи губами, зосереджено почав щось писати… і за кілька хвилин задоволено відкинувся на спинку стільця.

– Доповідаю… виходячи з даних цієї гравюри… вага блоку близько 16-17 тонн, а сила робітників по обидва боки важелів не може бути більшою, ніж по 700–800 кг із кожної зі сторін, оскільки на них висить на мотузках по 7- 8 осіб, ну максимальна вага кожного – до 100 кг. Вони не зможуть підняти цими важелями «свої» майже 3 тонни з кожної із сторін блоку з урахуванням параметрів важелів.

– Я правий? – з явною гордістю вигукнув Єгор.

– Так молодець! Дід задоволено ляснув у долоні.

– Продовжуй оцінювати далі – і запитливо глянув на онука. Той мовчав.

– Задавай собі запитання та відповідай на них! – вже емоційніше, але, не підвищуючи голосу, сказав дід Роман.

– Так... так, напевно, цікаво буде дізнатися... який же камінь вони зможуть підняти цими важелями? – Єгор знову глянув на свої записи і впевнено додав, – це камінь вагою не більше... 3,5 тонни!

– Ти правий! – підтвердив дід і знову запитливо підняв брови.

– Врахуй, найцікавіше попереду... якщо будеш уважний і... поставиш собі правильне питання!

Тут Єгор уже задумався надовго. Його мовчання перервав дід із інтонацією факіра, при оголошенні чергового фокусу:

– А що буде далі, коли кам'яний блок, вагою близько 4 тонн, буде піднятий на рівень щаблі, на який його потрібно поставити?

– А нічого не буде! – після секундної затримки вигукнув Єгор і навіть схопився зі стільця, – ці важелі неможливо повернути у бік цього ступеня… жорсткий вантаж і коротка підвіска не можуть розтягуватись, вантаж так і зависне у повітрі! Ух... здорово!.. – Єгор був сам вражений такою відповіддю і від збудження вдарив долонею по столу. Дід Роман досить засміявся і трохи труснув онука за плече.

– Бачиш, ти майже сам зробив маленьке відкриття! Понад 200 років люди дивилися на цю гравюру, яку вважали справжньою ілюстрацією «по Геродоту», охали-ахали від захоплення, але серйозно помилялися. Так, як намальовано, виконати монтаж кам'яних блоків неможливо!

Єгор спробував, уже з явним азартом, продовжити розбір гравюри, але тут дід Роман, вже тоном начальника, який не звик до заперечень, скомандував:

– На сьогодні все! Можу відповісти ще на одне питання... і, йдемо їсти, бо наша Оля все сховає в холодильник!

Єгор замовк і, змінивши вираз обличчя з хлоп'ячого на доросле, дивлячись в очі дідові, серйозно запитав:

– Звісно! У мене є питання, яке давно хотів поставити, але ти вибач… А навіщо тобі всі ці піраміди? Де ми і де ці піраміди? А?..

Дід Роман, який уже збирався йти, раптом ніби спіткнувся. Уважно глянувши на онука, тихо відповів:

– Так, є в мене мотив… не хотілося б так, на ходу, пояснювати. Давай повернемося до цього питання трохи пізніше… Обов'язково розповім!

Знаменитий бабусин борщ на якийсь час забезпечив повне мовчання за столом. Пізніше, коли вигуки схвалення завершилися і обід перейшов у спокійніше русло, Єгор спитав про враження діда Романа по знахідці в комоді.

– Важко щось стверджувати, але думаю, нас чекають сюрпризи від наших предків. Схоже, що це листування мого прадіда Михайла. Мені потрібен деякий час і тоді я дам більш розгорнуту відповідь. Потерпіть! – з усмішкою змовника, пообіцяв Роман Петрович.

Глава 3. Віктор П'ятаков

Минуло кілька днів після веселого візиту до Єгора та виявлення схованки в комоді. Костянтин час від часу згадував цей випадок, скоріше через цікавість, ніж від якихось корисливих міркувань. Незабаром після цього, його дід Віктор Ігнатович відзначав свій унікальний ювілей – 90 років. Було урочисто… Родичі, що зібралися, тепло вітали ювіляра. На жаль, як він сказав, живих ровесників у нього вже немає, довкола залишилася лише молодь!.. Ті, кого ювіляр назвав молоддю, веселилися, а він непомітно почав витирати сльозу, яка мимоволі потекла по щоці. Для всіх це пройшло непомітно, лише Костянтин затримався поглядом на старому і по-своєму його пожалів. Треба буде частіше до діда заїжджати... одному йому, напевно, не солодко... – майнула думка.

Коли після завершення банкету Костянтин відвозив діда Віктора додому, то розповів історію з комодом. З віком властивості пам'яті Віктора Ігнатовича виявлялися незвичайним чином… Недавні події став забувати, а далекі – навпаки, досить чітко почали спливали. Ця обставина нерідко хвилювала старого, надовго виводила з рівноваги. Те, що він хотів забути, з'являлося і хвилювало, особливо нескінченними безсонними ночами. На розповідь онука він зненацька пожвавився, почувши прізвище його друга, спитав про прізвище діда. Костя назвав:

– Єгор та його дід Роман мають однакові прізвища – Сергієвські...

– Ти диви… я колись, до війни, знав одних Сергієвських, навіть їм помагав! – несподівано різко повернувши голову у бік онука, дід П'ятаков уточнив:

– Старшого з них, батька, забрали перед війною. Вони були не прості, із дворян. Собі ціну знали… горді були… – сказав старий. Якийсь час помовчав, ніби обмірковуючи щось важливе, а потім з якоюсь незвичайною для нього інтонацією, хрипкуватим голосом, майже пошепки, сказав:

– Ти, Костю, будь ближче до них, не дарма все це у них трапилася, ох, не просто так. Чую, у цих «блакитних кровей» просто так схованки не робляться, щось за цим є… – старий П'ятаков після цих слів якось знітився, пожвавлення погасло. Костянтин скоса глянув на діда – той опустив голову і, як здалося йому, задрімав.

Костянтин відвіз діда на своїх стареньких Жигулях до його однокімнатної квартири, заніс усі квіти та подарунки, залишив на його прохання на столі якісь ліки. Віктор Ігнатович, уже лежачи в ліжку, продовжував бурмотіти: – «Ближче будь… ближче…». Дід швидко захропів. Костянтин був під враженням емоційного спалаху діда, зазвичай той був стриманішим. Онук навіть вважав, що його дід надто емоційно скований і не здатний на глибокі та яскраві почуття. Проте сьогодні він онука здивував.

А причиною того, що сталося, було те, чого Віктор Ігнатович П'ятаков побоювався найбільше – несподівані спалахи його пам'яті. Події його довоєнного життя раптом спливли – жорстко, без поблажливості до віку, у момент, коли все з минулого життя, начебто забулося, зникло назавжди, як йому здавалося!..

У 1937 року охоронцеві Лук'янівської в'язниці Віктору П'ятаку було 25 років. Одного разу, його приятель Павло, водій автомобіля для транспортування ув'язнених, був дуже відвертим. Він часто перевозив ув'язнених з Лук'янівської в'язниці в київський "Жовтневий палац». Спочатку Павло розповів про можливість підзаробити. Начальник внутрішньої в'язниці Нагірний, організував серед своїх підлеглих реалізацію одягу розстріляних в'язнів. Віктор не вагався, він активно включився до схеми зі збуту на чорному ринку речей ув'язнених.

Пізніше, якось сидячи з Павлом у генделику та замовивши другу пляшку горілки, почув від нього про ще один спосіб підробити – взяти участь у ліквідації засуджених «трійками». Мовляв, надто багато роботи для виконавців. Будучи сильно п'яним, Віктор спочатку погодився, однак, наступного ранку злякався майбутньої «справи» і не прийшов на місце збору учасників акції.

Зустрівши Павла наступного дня, почув від нього погрози, мовляв Віктор, за його словами, сильно підвів усю групу і його, Павла, особисто. Але за кілька днів Віктор дізнався про арешт Павла, його начальника та кількох інших охоронців та водіїв. На превеликий його подив, тоді за ним не прийшли, він зітхнув з полегшенням. Однак, перед війною, до нього дійшли чутки про команду зачистити всіх посвячених у ті справи.

Війна, що раптово почалася, дозволила Віктору кардинально «підправити» свою довоєнну біографію. На світанку 13 вересня 1941 року, на південь від Лохвиці, йому вдалося буквально вислизнути з київського оточення у складі однієї з останніх груп, що випадково збилися з оточених, а вже 15 вересня гігантське кільце німецької армії замкнулося. Через пару днів, під час одного з авіа нальотів, велика дерев'яна тріска від кузова автомобіля розпорола йому бік, неглибоко по дотичній ковзнувши по ребрах. Щасливо уникнувши загибелі та полону в київському оточенні, з тріскою у боці, Віктор потрапив до шпиталю. Черговий хірург, який витягував тріску з рани, сказав, що з раною йому пощастило, хоча шрам залишиться вражаючим, особливо для жінок. На цьому низка везіння для Віктора не закінчилася. Там же, у шпиталі, сусідом у коридорі, виявився його тезка на ім'я та майже на прізвище – П'ятаков, який помер від зараження крові. Віктору П'ятаку вдалося за пару золотих монет підмінити свої документи – відтоді він став Віктором Ігнатовичем П'ятаковим. А його мертвий сусід, раптом опинившись із прізвищем П'ятак, був відправлений до моргу. Незважаючи на своє складне життя, П'ятаков зумів дожити до свого 90-річчя і навіть відзначити його серед своїх близьких. Щоправда, довоєнному Віктору П'ятаку було на шість років менше.

Приїхавши до себе додому, Костянтин ще довго сидів на балконі і курив, розмірковуючи про успішне завершення урочистості, розмови гостей, а особливо про сюрприз, що був сьогодні піднесений ювіляром, його спогади і пораду – «бути ближче» до Сергієвських. Несподіваний натяк діда на якусь інтригу вразив онука. Справді, щось за цим стоїть – думав він, дивлячись у зоряне небо і розуміючи безуспішність сьогоднішньої спроби розгадати цю загадку.

Вміючи оцінювати себе з боку, Костянтин дійшов висновку, що напружені день і вечір, застілля та недавня розмова з дідом не сприяють ясності думки, жодні ідеї не народжуються, а тому….

– Все, думатимемо завтра, на свіжу голову! – вголос скомандував собі Костянтин і пішов спати.

Глава 4. Костянтин зустрічається з Артуром

Зазвичай Костянтин мав справу з конкретним об'єктом, який потрібно вигідно продати або знайти, коли майбутній покупець уже був відомий, а треба лише відпрацювати його замовлення. Для цього Костянтин мав значне коло знайомих антикварів, посередників і колекціонерів. Досвід такої діяльності дозволяв досить швидко, через кілька контактів виходити на потрібних людей і вже з ними детально проводити угоду. Зараз же все виглядало аморфно, виникало дуже багато питань. Документи із комоду Костянтин тримав у руках небагато, проте він добре все розглянув. Трохи пожалкував, що мало прочитав, бо були значні втрати тексту. Чи були ознаки перспективності цієї знахідки? Запитання... У текстах згадано документи технічної розробки, які були, начебто вкрадені. Їхнє значення для кінця 20 століття навряд чи важливе. А далі – емоції, емоції… Зиску з них – нуль! Щоправда, у тексті одного з листів був натяк про якусь винагороду...

Для Костянтина ця ситуація була незвичайною. Що тут можна «вициганити»? Подумавши, з ким би обговорити те, що сталося, Костянтин вирішив поговорити з Артуром, своїм основним покупцем дорогого антикваріату і сполучною ланкою з «акулами» цього бізнесу. Артур умів розмірковувати та робити правильні висновки. Він відгукнувся оперативно, за кілька годин зустрілися, як завжди, у парку. Артур мовчки вислухав всю розповідь, а потім почав дуже прискіпливо розпитувати про знахідку, обставини, свідків знахідки, що встигли прочитати і на якому папері написане, з'ясовував подробиці життя Єгора, діда Романа, його стан здоров'я, можливі причини їх відлучення з дому та багато інших деталей. Хоча Костянтин нічого критично негативного про Артура не знав, проте іноді відчував якусь приховану загрозу, яка виходила від цього сухорлявого, середнього зросту людини з уважним поглядом і, як правило, непроникним обличчям. А після такої ґрунтовної розмови навіть майнула думка про надто вже професійний спосіб опитування про сім'ю Єгора та ситуацію в цілому:

– Так… мертва хватка. Такі питання може ставити якийсь профі зі спецслужб... – майнуло в голові. Тоді Костянтин ще нічого не знав про недалеке минуле Артура, про яке той ніколи йому не розповідав. За всієї своєї відкритості в розмові, Костянтин не згадав про те, що повідомив про знахідку своєму діду, а також про його несподівані спогади про сім'ю Сергієвських. Це сталося інтуїтивно, без особливих роздумів.

Після завершення бесіди з Костянтином, Артур подумки припустив, що це може виявитися цікавою справою і, можливо, доведеться взяти розробку на себе, а Костянтина використовувати як допоміжне джерело інформації, а вже потім вирішити, що робити далі. Єдиною перешкодою для остаточного рішення було неясне питання про «ціну призу» та його місцезнаходження. Але про це дані поки що були відсутні. Артур не любив неясності, особливо у справах, які стосувалися його особисто і зазвичай не відкладав виконання своїх планів після ухвалення рішення.

Після деяких вагань Артур вирішив доручити нескладне, як йому тоді здавалося, завдання одному зі своїх «кадрів», на прізвисько «Сірий», до послуг якого Артур зрідка вдавався. А завдання полягало у фотографуванні документів із комода. Всього лише у фотографуванні.

Глава 5. Костянтин, Сірий та «жучки»

За кілька днів після зустрічі Костянтина та Артура, недалечко від будинку діда Романа з'явилися зелена жигулівська «копійка». За кермом був Костянтин, поруч сиділа людина Артура, на прізвисько «Сірий», – жилястий, з розвиненою мімікою обличчя, хлопець років тридцяти, у бейсболці з камуфляжним забарвленням. Костянтин уперше виконував доручення Артура разом із цим «колегою». З першого його слова він різко не сподобався через манеру розмови, зайву рухливість нервового тіла, жаргон і хамуватість. Не виявляючи свого ставлення до Сірого, Костянтин мовчки сидів у машині і однозначно відповідав балакучому сусідові. Вони на безпечній відстані другий день відстежували дім діда Романа. Чекали, коли старі його покинуть. Їм було потрібно півгодини відсутності господарів у будинку. Нарешті це сталося. Літні люди вийшли з дому і повільно рушили до автобусної зупинки. Дід Роман дбайливо підтримував свою дружину. Почекавши кілька хвилин після від'їзду автобуса, Сірий енергійно вийшов з машини і попрямував у бік озера. Ділянка Сергієвських тильною стороною виходила до берега. Густа зелень саду надійно приховала людину, силует якої на кілька секунд майнув біля огорожі саду.

Коли хвилин через двадцять Сірий повернувся, то був дуже злий. Він нічого не знайшов, але це була лише частина його візиту, призначена для Костянтина. Друга, успішніша, полягала у встановленому в кабінеті старого «жучка». Але це була таємниця, його особиста таємниця.

Артур, хоч і хитрий гад, але я теж, не пальцем роблений! – підтримав себе подумки Сірий і нервово наказав Костянтину:

– Все, валимо звідси!

Наступного дня, в один із будинків сусідів Сергієвських напросилася молода пара відпочиваючих, нібито на тиждень відпустки, віддалік від міста поніжитися біля озера. Незвичайним було лише те, що розпакувавши валізу, молоді не поспішили до води, а деякий час поралися з якоюсь апаратурою та ноутбуком. Виглядали вони досить похмуро та й розмовляли якось нервово. Здавалося, що між ними сталася якась сварка, а все, що вони роблять, відбувається вимушено, крім їхньої волі… Після завершення встановлення апаратури хлопець кудись подзвонив і похмуро вимовив коротку фразу:

– Я на місці, все гаразд, – і глянувши на дівчину, стомлено сів на ліжко. Вона підійшла і сіла поряд. Потім, нібито завмерла на якусь мить, обійняла його і заплакала. Хлопець сидів мовчки, дивлячись у підлогу і покусуючи губи. Потім погладив руку дівчини і прошепотів: