Спочатку був абрис. Частина 2. Нелюбський замок

By Олександр Артанов

Під час підготовки до конкурсу на використання руїн Нелюбського замку завідувачка архіву мерії містечка Брусава Олена Рудик натрапляє на відсутність історичних документів по замку, проте знайдено записку Тимофія Панченка з 1943 року, співробітника міського архіву тих років. З цього моменту і починається дивовижна історія пошуку та пояснень дивних фактів із записки. Випливають відомості про археологічні знахідки археолога Хуторного, якими цікавляться керівники Аненербе Третього рейху. Доля зводить разом Панченка та Хуторного у найважчий момент життя, а їхнє рішення несподіваним чином впливає на життя містечка Брусава та стає світовою сенсацією через багато років. На шляху до цих подій і трапляються всі пригоди сім'ї Сергієвських, їхніх друзів по першій частині «Спочатку був абрис», історії «Старий комод».

• Language: Українська мова
• Publisher: Александр Артанов
• Release date: Mar 16, 2023
• ISBN: 9798215337523

Олександр Артанов

Я родился и живу в Украине. Инженер-строитель, пенсионер. Имею опыт публикаций в научно-технической сфере, соавтор мультимедийного издания «Наследники Адама. Мужской образ в мировой живописи» (1999, компьютерное издательство «Фрегат», Киев), помимо написания приключенческих книг, мною подготовлен сборник стихов.Двуязычный, пишу на русском и украинском.

Book preview

Глава 1. Несподіванки з архіву

Вікно кабінету Олени Сергіївни Рудик було трохи відкрито. Легкий вітерець іноді смикав шторки жалюзі, і вони видавали приємний легкий шелест. Це нагадувало господині кабінету дитинство, коли вона вперше долучилася до читання великих і захоплюючих книг. Саме такий звук часто супроводжував її разом із героями пригод – у преріях, на безлюдних островах чи в казкових історіях. Шелест не відволікав, він був одним із елементів комфорту Олени Рудик.

Від приємних спогадів із дитинства відвернув несподіваний дзвінок Валентини Григорівни Лащенко, заступника директора департаменту розвитку інфраструктури та територій мерії Брусави. Незважаючи на свій, лише дворічний, стаж роботи в архіві мерії, Олена вже знала, що такі дзвінки від керівництва нічого доброго не віщують. Так сталося і цього разу. Валентина Григорівна підкреслено тихим голосом запитала:

– Олено, нагадай мені, будь ласка, скільки часу пройшло з рішення мерії готувати документи на конкурс з реконструкції Нелюбського замку? – і, не чекаючи відповіді, продовжила: – тижнів зо три… точно, вже минули... А де ваші довідки та висновки?.. У чому річ, Олено?! – підкреслений спокій у її голосі нічого доброго не віщував.

– Валентино Григорівно, я хотіла якраз до вас зайти і повідомити, що по замку я в архіві нічого не можу знайти… Дуже незвичайно… теки є, але вони практично порожні. Щоправда, я виявила одну дивну записку, яка, можливо і пояснить все… А вчора навіть відвідала замок і обійшла всі його приміщення, які ми раніше використовували… там також нічого немає, – схвильовано відповіла Олена.

– Як нічого?! Значить так... – емоційно почала Лащенко, але потім осіклася і, вже по-діловому, спокійно продовжила: – сьогодні я буду до кінця дня у від'їзді, а завтра зранку, до мене, з поясненнями! – розпорядилася заступник директора департаменту і відключилася.

Завідувачка міського архіву Олена Рудик з прикрістю струснула своєю, трошки рудуватою короткою зачіскою і деякий час ображено дивилася на телефон. Звичайно, вона розуміла, що те, що трапилося, може бути великою проблемою, вірніше, вона вже почалася – з розглядами, звинуваченнями та пошуком винних. Дівчина вкотре перебрала практично всі дні з моменту отримання команди зібрати документи на основі архівних даних. Виходило так – через пару днів вона вже мала список тек із загального каталогу. Щоправда, відмітки про сканування вмісту папок були відсутні. Це не здивувало, тому що сканованих документів в архіві було взагалі небагато, не більше 4-5 відсотків від більш ніж 50 млн. документів.

Перше занепокоєння з'явилося, коли Олена відкрила бокс із трьома теками. Дві з них були майже порожніми, зміст також був відсутній. Одна тека містила кілька креслень із виконавчими схемами водопроводу та електропроводки двадцятирічної давності, акти здачі-приймання виконаних робіт. Це були сліди давнього ремонту в деяких приміщеннях напіврозваленого замку, ймовірно єдиного відновного заходу за всі повоєнні роки. Інші бокси також містили теки з практично макулатурою – довоєнні газети та журнали, якісь бухгалтерські відомості підприємств та установ тих часів. Ці документи не мали жодного відношення до Нелюбського замку.

Після виявлення кількох таких дивностей серед паперів, занепокоєна Олена почала ретельніший перегляд усіх боксів з маркуванням «Нелюбський замок». У кожній теці вона перегортала весь її вміст, розглядаючи кожен аркуш. Деякі папери мали відношення до довоєнної історії замку, проте зараз їхня цінність для конкурсу була нікчемною – фінансові звіти якоїсь установи, яка орендувала приміщення замку, відомості із зарплати, протоколи комісій та інша «дурниця» – як собі подумала Олена. Історичних документів за п'ятьма століттями життя замку в архіві не було.

Але тут сталося несподіване. В одній із передостанніх тек із макулатурним змістом, яку гортала збентежена Олена, в її кінці, на обкладинці, виявився приклеєний листок з невеликим текстом, скоріше записка, старанно написана олівцем. Зміст записки приголомшив Олену:

Під загрозою розстрілу всієї моєї родини я змушений зібрати історичні документи Нелюбського з-ка і передати їх офіцеру спец. команди SS майору Руппелю для відправки до Козятина.

Також готують до відправки матеріали експ. археолога П. Хуторного з кургану «Круглий камінь» – 3 ящики (№№ 7, 8, 9).

Хочу вберегти від німців кресл. початкового фундаменту замку 15 ст. та знахідку Хуторного. Див. 2-й ступінь гол. сходи з-ка.

19.12.43г. Тимофій Панченко

Кілька разів прочитавши записку, молода завідувачка архіву майже фізично відчула жахливий подих із далекої і, по-справжньому не знаної нею, війни...

Тоді Олена зрозуміла, що за зникненням документів стоять конкретні драматичні події, що сталися під час окупації з її колегою. Олена дещо перевела дух, тому що стало зрозуміло, що вона не винна у цій ситуації. Щоправда, для повного свого спокою, готуючись до доповіді керівництву, вона вирішила відвідати замок і особисто обійти всі приміщення, які ще сім років тому використовувалися мерією як господарські. Забігши зранку до себе на роботу, Олена, взявши перелік документів архіву Нелюбського замку і, відому серед працівників мерії, велику зв'язку ключів від усіх приміщень замку, попрямувала на перевірку.

Глава 2. З минулого. Містечко Брусава під час німецької окупації 1941-1943 років. Тимофій Панченко

Містечко Брусава розташоване на річці Варнавці. Воно було на рівних зі своїм райцентром, проте напередодні війни, з якихось вже невідомих причин, залишилося тихим провінційним містечком. Його кілька заводиків забезпечували життя та давали роботу мешканцям. Серед них невелика «маслобійка», цукровий завод, лісопилка, хлібозавод, МТС, дві школи, лікарня та півтора десятки інших малих підприємств. Єдина місцева визначна пам'ятка – Нелюбський замок, вірніше його напівзруйновані залишки, які розташувалися в наймальовничішому місці міста, на високому березі річки.

На початку війни населення Брусави налічувало близько 19 000 жителів. Вже 22 червня на містечко впало кілька бомб при в'їзді до міста, де розташовувалась будівельна військова частина з двома десятками автомобілів. Німецькі війська увійшли до міста рано-вранці 17 липня. На початку серпня 1941 року у місті з'явилася окупаційна адміністрація – Брусавська міська управа. Восени, з військовополонених та місцевих, сформували поліцію, яка виконувала окупаційні функції у містечку та найближчих селах. Перші накази коменданта повідомляли про необхідність дотримуватись спокою, всім вийти на роботу, зареєструватися фахівцям, радянським працівникам. Вводився комендантський режим – з 21 години до 5 ранку переміщення без документів заборонялося.

Накази було надруковано українською та німецькою мовами. Потрібно було повернути все вкрадене напередодні з магазинів, здати зброю та радіоприймачі, видавати партизанів, червоноармійців та комуністів. Усім керівникам підприємств необхідно зареєструватись у комендатурі. За непокору цим вимогам покарання було однаковим – смерть. У центрі містечка, майже на кожному кроці, розклеїли портрети Гітлера. Він був зображений парадно, з пихатим виглядом переможця. Під портретом напис: Гітлер – визволитель. Містечком пролетіла похмура чутка про перший масовий розстріл великої групи ув'язнених, які утримувалися в давно порожніх стайнях на околиці містечка.

Заступник завідувача міського архіву Тимофій Савелійович Панченко мав можливість евакуюватися разом із працівниками міськради, проте напередодні війни потрапив до лікарні. Здавалося б, звичайний апендицит, проте, як йому потім розповідала знайома сестричка з лікарні, у чергового хірурга щось під час операції пішло «не так». Він багато і голосно репетував на тих, які йому асистували. Згодом було якесь ускладнення, висока температура. Довелося довго лежати спочатку у лікарні, а потім ще кілька тижнів удома. Знесилений і схудлий Тимофій Савелійович збентежено слухав тупіт солдатських чобіт, гуркіт німецької техніки та кінських возів, який плинув його вулицею. Дружина та дочка з онукою, зі страхом і надією в очах дивилися на нього, єдиного чоловіка в сім'ї. Приреченість і постійна тривога оселилися у їхньому будинку. Так почалося їхнє життя в окупації.

За два тижні після початку німецької окупації, рано-вранці пролунав гучний стукіт у вікно. Стурбований господар вийшов на ґанок. Там на нього чекав давній знайомий по роботі в міськраді, інженер-електрик, який до війни керував у місті службою енергопостачання. З ним був поліцейський з нарукавною пов'язкою, який стояв осторонь і байдуже плювався лушпинням насіння.

– Ну, як, оговтався, Тимофію Савелійовичу? Настав час тобі з'явитися на роботу. Тут я приніс повістку. Новому начальству про тебе дав хорошу довідку, мовляв, у партії не був і в явних симпатіях до влади не помічений. Вони збирають нові кадри до міської управи, – зробивши невелику паузу, ніби перевіряючи сприйняття сказаного, гість бадьоро продовжив: – Два тижні тому був наказ коменданта зареєструватися всім керівникам підприємств та організацій. На виконання відводилося десять днів, цей час минув. За невиконання – розстріл. Я їм сказав, що в тебе є серйозна причина, – кивнувши у бік живота похмурого Панченка, гість закінчив своє повідомлення словами: – Не тягни, німці цього не люблять! Завтра з ранку приходь, в управі знайди мене, відведу до бургомістра!

Не прощаючись, стрімко відвернувшись від господаря, гість енергійно пішов до хвіртки, поліцай поспішив за ним, незграбно притримуючи гвинтівку, що бовталася за спиною.

Розгублений Тимофій Савелійович повільно повернувся до хати. Дружина і донька чули всю розмову через нещільно зачинені двері.

– Хто це був? – схвильовано запитала дружина.

– «Лісовик»!... Чорти б його забрали! – з гримасою прикрості скривився Тимофій Савелійович. Потім, пожувавши губами і провівши долонею по давно неголеній щоці, пояснив:

– Прізвисько таке… Працював у міськраді в енергетичному відділі. Мав звичку зненацька з'являтися за спиною… Я, мабуть на щастя, ніколи з ним щільно не перетинався… Але, тепер боюся, доведеться…

– Тату, ти що, збираєшся йти до них… працювати?! – із непідробним подивом запитала дочка.

– А які інші можливості маю? Ти ж читала їхні накази... сама розповідала про розстріли... Нам доведеться виживати, не знаю, як довго... Ти, Аню, повинна розуміти, нам жити заради неї, – кивнув у бік зачинених дверей, де ще спала його однорічна онука.

Залишок дня пройшов у нервовій підготовці до відвідин міської управи. Тимофій Савелійович не поспішаючи голився, програючи в думках весь шлях, порівнюючи свої сили та відстані, які доведеться супроводжувати неминучими «привалами». Сил явно не вистачить за один присід подолати ці два кілометри, на які він раніше витрачав близько двадцяти хвилин енергійної ходьби. Дружина почала вибирати сорочку, потім витягла з шафи піджак і почала його з сумнівом роздивлятися.

– Чого дивишся? – побачивши вираз обличчя дружини, спитав Панченко.

– Я уявила, як ти будеш у ньому виглядати. Ти ж сильно схуд, кілограмів 15, напевно, втратив!

– Не лячно! Я ж не свататися йду!

Панченко мав рацію, як на ньому висить піджак, ніхто уваги не звернув. Діставшись, з частими зупинками до управи, насилу знайшов Лісовика. У колишній будівлі міськради було по-діловому метушливо. Коридорами снували незнайомі люди із заклопотаними обличчями. На дверях висіли нові таблички двома мовами: німецькою та українською. У приймальні бургомістра юрмилися відвідувачі. Після деякого очікування, з кабінету бургомістра визирнув Лісовик і, махнувши рукою, покликав Панченка. Той човгаючи, увійшов до кабінету і, пройшовши декілька кроків, зупинився. У глибині кабінету сидів сухорлявий, років п'ятдесяти, чоловік у окулярах. У руках тримав якийсь аркуш, глянувши на нього востаннє, відклав убік. Подивився на Лісовика, що сидів навпроти нього, та тихим голосом звернувся до Панченка, який ледве стояв:

– Мені сказали, що ви зможете вже розпочати роботу… її суть вам відома. Чи це так?

– Дозвольте мені сісти, стояти важко, – хрипко відповів відвідувач і, після ледве помітного кивка бургомістра, стомлено сів.

– Мені зараз фізично важко ходити на роботу.

– Ну, зараз усім важко, – філософськи зауважив бургомістр і продовжив: – Роботу з архівом треба негайно відновити. З'ясувати, що маємо, чого немає, все впорядкувати. Має бути німецький порядок! Можете підшукати собі одного помічника. Доповідайте Петрищеву – бургомістр кивнув у бік «Лісовика», – він буде вашим безпосереднім керівником. Даю один день на усі організаційні питання. Завдання також будете отримуватимете від мого секретаря. Все, вільні, йдіть працювати! Подробиці вам розповість Петрищев.

Потім, Лісовик, він же Петрищев, уже у своєму кабінеті, довго розповідав про те, як Панченку пощастило, які будуть грошові виплати від німецької адміністрації та інші «радості» роботи разом із ним. На закінчення розмови пообіцяв перші десять днів завозити Тимофія Савелійовича на роботу на бричці, якою й сам користується.

Повернувшись додому та розповівши своїм про результат відвідування управи, Панченко запропонував доньці стати його помічницею в архіві. Серед аргументів був той, єдиний, який і дозволив її умовити – батько повинен мати в архіві свою людину, свого справжнього помічника, якому можна довіряти. Адже питання одне – про життя і смерть… Цьому проханню батька Анна вже не противилася.

Глава 3. Подорож Костянтина та Вікторії

Машина їхала майже безшумно, постійний тихий гул нової гуми заспокійливо впливав на Костянтина. Він був задоволений поїздкою, йому подобалося майже дитяче захоплення Віки та можливість кілька днів бути по-справжньому щасливим. Останні три місяці пролетіли для Костянтина вихором. Історія зі знайденими в комоді Сергієвських діамантами, пораненням та отриманими від компаньйонів грошима, благополучно закінчилася. Згода Віки вийти за нього заміж, покупка такої бажаної машини «спресували» час і принесли в його життя якусь незвідану раніше задоволеність і спокій. І справа полягала не тільки в його сприйнятті подій, а скоріше через участь в його житті Віки. Сумбурне життя молодого холостяка з моменту поранення кардинально змінилося, наповнилося якимсь новим змістом. Йому подобалося щось робити на прохання Віки, чекати на її схвалення або просто думку. Все це пояснювалося просто, він по-справжньому закохався.

Костянтин скоса глянув на Віку. Вона, заплющивши очі, певно спала. Монотонний гул дороги та тиха музика створювала для цього ідеальні умови. Так думав він.

– Ти чого мене розглядаєш? – несподівано спитала Віка і кокетливо скосила у його бік свої зелені очі.

– Я думав, що ти спиш... звичайно, хотілося б роздивлятися, але сама розумієш, я за кермом... – віджартувався Костянтин.

Їхня подорож по західній Україні завершилася у Кам'янці-Подільську, чудовому містечку для закоханих. Два дні, проведені там, були яскравими на враження. Стара фортеця та кафедральний собор із прибудованим турецьким мінаретом залишили незабутні спогади. Але всьому хорошому завжди настає край. Не встиг Костянтин продовжити свою розмову з Вікою, як машину стало невідомою силою виводити праворуч.

– Чорт забирай! – тільки й встиг вигукнути Костянтин, обережно гальмуючи та з'їжджаючи на узбіччя. Віка з переляком подивилася на нього. Звільнившись від пасків безпеки та ввімкнувши аварійку, Костянтин швидко вийшов з машини і став розглядати колеса правої сторони. Вони обидва майже повністю були спущені. Вкрай засмучений Костянтин сів навпочіпки і став уважно вивчати переднє колесо. Збоку протектора він побачив сріблясту головку будівельного саморіза, що стирчав з колеса. Позаду сталася така ж історія, лише саморіз стирчав посередині протектора.

Костянтин озирнувся. Вони зупинилися при в'їзді в якесь містечко, ліворуч і праворуч починалися будівлі. Людей довкола немає, лише вдалині, на лавці біля воріт, виднілася самотня фігурка мужика, який дивився в їхній бік. Зрідка, повз них, стрімко проносилися машини, переважно фури. Віка також вийшла і, з тривогою подивившись на колеса, запитала:

– Костю, а в тебе ж є запасне колесо?

– Є, але лише одне. Потрібна майстерня, бажано із вулканізацією. Ти не хвилюйся, що-небудь придумаємо, – намагаючись бути спокійним, відповів Костянтин і почав повільно рухатися краєм дороги у зворотний бік. Пройшовши метрів п'ятдесят, нахилився і щось підібрав із землі. Назад до машини повернувся вже швидко і, розкривши долоню, показав Віці – це був такий самий саморіз, як і стирчить у колесі, у всій своїй «красі». У відповідь на здивований погляд дівчини, з досадою відповів:

– Хтось розсипав чи втратив… а я примудрився їх «зловити»…

– Що ж робитимемо?

– Давай, сідай у машину, під'їдемо трохи вперед, он до того чоловіка на лавці. Попитаємо… – Костянтин махнув рукою у його бік.

Повільно під'їхавши і порівнявшись з лавкою, молодики вийшли з машини і попрямували до незнайомця. Привіталися.

Невисокий чоловік, що сидів на лавці, поблизу виявився неголеним старим, який з цікавістю їх розглядав.

– Ви, що, зламалися? – балакуче запитав він, почергово розглядаючи молоду пару.

– Так, примудрилися пробити одразу два колеса. Хтось розсипав шурупи по краю дороги, а я їх «піймав», – відповів Костянтин і відразу ж запитав:

– Може підкажете, чи є поблизу якась автомайстерня?

– З легкістю, підкажу! Вважайте, що ви вже майже у майстерні! – з ноткою хвастощів відповів старий.

– Не зрозумів, що ви маєте на увазі? – здивувався Костянтин. Старий підвівся і, показуючи рукою на сусідній будинок з металевими воротами, пояснив:

– Там якраз і є майстерня в котрій все є! – потім додав: – Тільки зараз всі поїхали, робочий день закінчився. У них порядок… – з якоюсь тужливою ноткою сказав старий і знову опустився на лаву.

– Що ж робити? Чи може сходити до них додому і попросити зараз допомогти? Як виключення? А?.. – Запитала Віка. Вона була дуже засмучена.

– Ні, не вийде. По-перше, господар живе далеко, звідси 26 км; по-друге, вони працюють за розкладом. Я можу дати їх телефон, спробуйте домовитися про час і вони приїдуть. Що вирішуєте? Номер давати?.. – уже по-діловому спитав старий.

– Звісно! – квапливо відповіла Віка і подивилася на нареченого. Той приречено кивнув.

Старий тяжко встав і пішов у хату. Віка сіла на лаву. За кілька хвилин старий повернувся, тримаючи в руках синій блокнот. Потім почав його гортати, а коли знайшов, скомандував: – Записуйте!

Подальша розмова Костянтина з господарем майстерні відбулася, як і передбачав старий. Мовляв, сьогодні вже пізно, а завтра на дев'яту годину він приїде і все зробить. Старий це прокоментував з якоюсь невизначеною інтонацією:

– Ну, що скажеш?.. Штунда!.. Якщо Михайло пообіцяв, то точно зробить!

На розгублений погляд Віки і питання нареченому – «де ночуватимемо?», старий несподівано запропонував переночувати в нього. Він наразі один, донька з онуком два тижні, як поїхали. Старий висунув єдину умову, звернувшись до Костянтина:

– Беру оплату вечерею. Твоя господиня бачу, жвава. Он там, бачиш? – він показав кудись убік, – там город. Ну, як, згодні? Готуватиме?.. – старий все ще дивився на Костянтина. Той засміявся, вловивши гримасу Віки:

– Дітися нам нікуди! Готуватиме!.. Давайте знайомитися…

– Мене звуть Мироном Семеновичем, якщо коротко – просто Семеновичем. Пішли, покажу будинок, кухню, де спатимете…

Поки Віка енергійно взялася за приготування вечері, чоловіки продовжили розмову на подвір'ї. Семенович балакуче почав розповідати про сусідську майстерню якогось штундиста Михайла, про себе та свого молодшого брата, у якого господар майстерні п'ять років тому купив будинок. Костянтин подумав, що балакучість старого можна зрозуміти. Тут йому нудно, по трасі проносяться машини, всі кудись летять своїм життям, а він тут самотньо сидить і нікому не цікавий і не потрібний.

Раптом перервавши свій монолог, Семенович запропонував Костянтину підігнати машину ближче до його хвіртки. Пояснив, що раніше тут на трасі часто пустували. На німе запитання гостя, мовляв, про що це ви говорите, старий відповів коротко: «грабували машини, що стояли». Костянтин сприйняв попередження серйозно, машину перегнав, а всі речі з машини забрав до будинку.

Потім чоловіки повернулися надвір. На ганку вже стояла Віка у фартуху, кликала всіх вечеряти. Було видно, що старий радий несподіваній появі гостей та гарній вечері з новими знайомими.

Стіл був накритий на веранді. Критично глянувши на стіл і побачивши пляшку коньяку, Семенович задоволено хмикнув і майже весело сів за стіл.

– Молодець, твоя господиня!

Вечеря проходила у легкій невимушеній атмосфері. Семенович продовжував розповідати історію своїх сусідів, про молодшого брата-алкоголіка, який отримав свою частку грошей за проданий будинок батьків та через кілька днів кудись поїхав і зник... А йому, штундисти запропонували цей сусідський будинок, а заразом і вартувати їхню майстерню за невелику плату.

Дивлячись у широке вікно, Віка захоплено дивилася на сонце, що заходило, яке, майже сховавшись за обрій, раптом виявило темний силует, певний абрис якихось будівель, з однією, чітко видимою, фортечною вежею.

– Що це? – вигукнула вона, показуючи в бік заходу сонця. Господар будинку сидів спиною до вікна, проте він зрозумів питання і, не оглядаючись, наливаючи собі та гостю в чарки, пояснив:

– Це наша головна і визначна пам'ятка… історична, Нелюбський замок... Там, за річкою, – махнувши кудись рукою, Семенович хвацьке перекинув чарку.

– Що за замок? – мляво поцікавився Костянтин. Відчувалося, що довга дорога і випите, далися взнаки. Віка стурбовано подивилася на нареченого:

– Костю, може, підеш спати?

– Слухаюсь і підкоряюся! – чітко відповів він і нетвердою ходою вирушив до кімнати.

Семенович провів поглядом гостя і звернувся до Віки:

– Твій?

– Мій! – усміхаючись, відповіла вона.

– Гарний хлопець! Я в людях розуміюсь… от і мої штундисти… я відразу зрозумів… – останні слова він уже бурмотів собі під ніс.

Віка почала прибирати зі столу.

Вранці сніданок був «полегшеним», як зауважив Семенович. Але останню чарку коньяку він все ж таки «видавив» з пляшки. Це рішуче покращило його настрій. Коли Костянтин наливав собі каву, пролунав дзвінок телефону. Господар здивовано глянув на нього і взяв слухавку. Привітавшись, він хвилину слухав, потім обережно повісив слухавку. Гості запитливо на нього дивилися.

– Михайло зателефонував, просив його вибачити. На 9 годину приїхати не зможе, лише на 14-30. Йому треба відвезти сина до лікарні.

Віка зрозуміло посміхнулася:

– Так, діти – головне! А що ж нам робити ці пів дня? – стурбовано подивилася на Костю. Мирон Семенович жваво зреагував:

– Можу відвести вас на екскурсію до Нелюбського замку. Там цілком можна кілька годин погуляти. Поруч стара частина міста, зазвичай туристи там ходять, є кафе, гарний винний магазин…

Було видно, що згадка про магазин була не випадковою. Костянтин розуміюче посміхнувся і розвів руками:

– Чудово! Екскурсія, кафе та магазин у своєму поєднанні звучать цілком гармонійно! – прокоментував він весело. Усі засміялися.

І справді, вже близько години молодь із цікавістю слухала Семеновича, який виявився добрим оповідачем і, мабуть, знавцем історії замку.

Раптом він замовк, уважно вдивляючись у нечисленних відвідувачів руїн замку. Віка запитально на нього подивилася.

– О! Так це Оленка йде нам назустріч! – вигукнув Семенович і пояснив:

– Моя онукова племінниця, давно не зустрічалися!

Дівчина квапливо йшла їм назустріч, до останнього не помічаючи Семеновича. Той зі сміхом окликнув свою родичку і, зробивши крок назустріч, обійняв:

– Куди це ми так поспішаємо, що нікого не помічаємо?

Дівчина безперечно зраділа зустрічі:

– Доброго дня, дядьку Мирон! Як добре, що я вас зустріла, може ви й допоможете мені, – збуджено вигукнула, але раптом усвідомила, що дід не сам. Його знайомі з цікавістю спостерігали за зустріччю. Семенович зробив крок убік і, повернувшись до своїх гостей, представив їх онуці. Потім звернувся до неї:

– Оленко, будь-яка допомога! Нас сьогодні багато – і важкості перенесемо та борщ зваримо! Чи не правда?!

Віка та Костянтин усміхалися. Гарний настрій передався і Олені:

– Добре, ловлю на слові!..

Густа тінь старого дуба над лавкою сприяла розмові. Семенович та дівчата розташувалися на лаві, Костянтин став перед ними та з цікавістю розглядав нову знайому. На питання діда, чим допомогти, Олена запитала його про старі приміщення замку, в яких могли зберігатися якісь забуті документи довоєнного архіву. Той замислився, але потім схаменувся і почав вголос згадувати:

– Коли я сім років тому був тут сторожем, то ми, з напарником, збирали все, що можна використати у нашій грубці, єдиному джерелі тепла у всьому замку. Тоді ми регулярно нишпорили усі комірки та інші приміщення в пошуках дров та паперу для розпалювання. Пам'ятаю, що у старій бібліотечній залі залишалися у розбитих шафах якісь бухгалтерські звіти довоєнних підприємств міста. Але їх нам заборонили спалювати. Ну, а все інше… – Семенович красномовно замовк.

Обличчя Олени знову стало стурбованим. Дід здивовано запитав:

– Так у чому справа? Розкажи, може я можу допомогти?

Олена трохи повагалася з відповіддю, але глянувши на Костянтина, що стояв перед нею, важко зітхнувши, пояснила:

– Я зараз маю підготувати висновок щодо замку у зв'язку з намірами виставити його на аукціон… на продаж. Є пропозиція замок відреставрувати і зробити тут готель та ресторан. Інший варіант – знести руїни та побудувати два житлових багатоповерхових будинки. Але в мене сталося несподіване, у міському архіві всі бокси з історичними документами замку виявилися фактично порожніми або заповнені відвертою макулатурою. От я й вирішила зробити останню спробу, може, їх кудись сюди сховали перед війною, а потім і забули? А, як думаєте?..

Семенович рішуче замотав головою:

– Ні, цього не може бути! Ми з напарником тоді облазили всі доступні місця. Все більш-менш цінне тут немає років 50-60. Фактично, це вже руїни.

– Так… напевно, так і є. Доведеться замість довідки з висновком пред'являти начальству записку…

– Яку записку? – здивовано запитав Семенович.

Олена вкотре зітхнула і, розв'язавши тасьми теки, витягла невеликий аркушик. Дід, натягнувши на ніс окуляри, схилився над запискою. Прочитавши її, вигукнув: – Отакої! Та тут же все ясно написано – документи відібрано та передано німцям! Варіантів нема! Костянтине, а ну глянь молодими очима, може чого я не побачив!

Слухаючи з цікавістю розповідь Олени, Костянтин обережно взяв записку і почав уважно читати. Потім, глянувши на тих, що сидять, сказав:

– Записка дуже змістовна. Навіть є вказівка, що вам, Олено, пропонують подивитися насамперед.

Семенович аж стрепенувся:

– Вірно, Олено! Адже головні сходи стоять і досі. І щаблі, я пам'ятаю, були. Правда, зараз я не знаю, як туди потрапити, охорони кілька років вже немає, на всіх