Шість баргяних стрічок: Тіні Кассандри, #6

By M.M. Gaidar

Ходять чутки, що до Нью-Йорка прибула наймогутніша відьма, і саме у ту мить, коли сталося жахливе вбивство доньки мільйонера Г'юго Девіса. То що це, темна магія, чи чиясь помста за страшні гріхи Г'юго? Мільйонер наймає приватного детектива Кассандру Ейрс для того, щоб дізнатися, що насправді сталося з його донькою. Кассандрі доведеться шукати вбивцю, що ховається серед тисяч підозрюваних, а також справлятися із провиною за страшну помилку, якої вона припустилася на далеких берегах Японії.

• Language: Українська мова
• Publisher: M.M. Gaidar
• Release date: Apr 24, 2024
• ISBN: 9798224579723

M.M. Gaidar

Hello, my dear readers. I am a Canadian-Ukrainian writer. Mostly, I gravitate towards the genres of Gothic mystery, epic and adventure fantasy. I'm a winner of the short horror story competition Twisted 50 that was held in London, in 2017. Another short story of mine was published in the compilation "The Christmas Whisper" in Kyiv. I write in English and Ukrainian. Currently, my home is in Canada where I'm working in the film industry as a screenplay writer and Script Supervisor. I am a coffee lover and cat admirer. I love reading and watching movies. To my mind, the best way to broaden one's life experience and get inspired is travelling. The idea of starting the series of novels about the private detective, Cassandra Ayers, was conjured in my mind while visiting Highgate Cemetery in London. Read as much as you can! This is the only way to live many lives. Вітаю вас на моїй сторінці. Я канадсько-українська письменниця. Пишу переважно у жанрі готичного детективу, а також епічного та пригодницького фентезі. Переможниця конкурсу коротких оповідань жахів Twisted 50, що проводився у Лондоні у 2017. Маю публікацію короткого оповідання у збірці "Різдвяний шепіт". Пишу українською та англійською мовами. Наразі проживаю у Канаді і працюю у кіно, пишу сценарії та виконую роль помічника режисера на знімальному майданчику. Люблю каву і котиків. Обожнюю літературу та кіно. Вважаю, що найкращий спосіб, у який можна набувати нового життєвого досвіду та натхнення - це подорож. Ідея розпочати детективну серію про Кассандру Ейрс, наприклад, мені спала на думку, коли я була на екскурсії на Хайгейтському цвинтарі у Лондоні. Читайте! Лише так можна прожити кілька життів.

Book preview

Анотація:

Ходять чутки, що до Нью-Йорка прибула наймогутніша відьма, і саме у ту мить, коли сталося жахливе вбивство доньки мільйонера Г’юго Девіса. То що це, темна магія, чи чиясь помста за страшні гріхи Г’юго? Мільйонер наймає приватного детектива Кассандру Ейрс для того, щоб дізнатися, що насправді сталося з його донькою. Кассандрі доведеться шукати вбивцю, що ховається серед тисяч підозрюваних, а також справлятися із провиною за страшну помилку, якої вона припустилася на далеких берегах Японії.

Шість баргряних стрічок — шоста книжка у серії Тіні Кассандри.

Також у серії

Тіні Кассандри

Гайгейтський привид

Звір з вересової пустки

Голоси за стінами

Втрачений караван

Демон зі срібних копалень

Шість багряних стрічок

Присвячується всім іммігрантам та біженцям.

Всім, хто був змушений шукати долі на чужих берегах.

Розділ 1

Сліди у пилюці

Пізні телефонні дзвінки у парафіяльній резиденції ніколи не віщували нічого доброго. Останній такий дзвінок сповістив мешканців про вічний спочинок архієпископа. І хоча смерть його світлості змусила його численних опонентів зітхнути з полегшенням, ніхто не бажав отримувати таких хвилюючих новин вночі. Особливо враховуючи, якою страшною смертю закінчив свій шлях поважний церковний служитель. Бідолашний впав у яму на будівництві церкви, а за кілька годин його знайшли там похованим живцем.

Бували також пізні дзвінки іншого характеру, від яких у священників, що вже лежали у ліжках, кров стигла у жилах. З приймальні добре було чути, як у таких випадках, після громоподібного торохкотіння телефону, до слухавки кликали отця Джона, екзорциста, що мешкав при соборі святого Патрика. Тоді всі священнослужителі тихо лежали без сну і дослухалися до того, як отець Джон одягався, збирав свою сумку і йшов геть. Кожен раз він відправлявся на битви, про які потім ніколи не говорив. А колеги вважали за краще не розпитувати.

Саме такий телефонний дзвінок струсив нічний спокій із дахів резиденції тієї ночі. Молодий послушник на ім’я Марк, у крихітних круглих окулярах, що криво сиділи на кінчику носа, погукав до слухавки отця Джона. У напруженій тиші, яка скувала коридори та спальні, зашаруділа ковдра, а потім зачовгали капці. Хода славетного екзорциста із кожним роком ставала важчою.

Цей чоловік не відрізнявся ані видатними розмірами, ані силою голосу. Здавалося, він би не зумів налякати навіть малих забіяк із найбідніших нетрів Готем Корт, не кажучи вже про нечисть, із якою він регулярно боровся. Однак було щось в його очах, жорсткість та рішучість, котрим вдавалося зупиняти не лише полтергейстів, але й могутніх багатіїв Нью-Йорка, коли ті перетинали межу у спорах із ним.

Нарешті щуплий отець Джон дістався телефона. Після довгої втомленої паузи, він звернувся до того, хто телефонував. У відповідь він сам говорив мало, лише мугикав і щось шкрябав у своєму блокноті. Марк, котрий стояв неподалік в очікуванні розпоряджень, побачив через плече екзорциста адресу, яку той записував. Місце знаходилося у П’яти кутах – одному з найнебезпечніших районів Нью-Йорка. У слухавці повисла пауза, до якої отець Джон дослухався, нервово потираючи великим пальцем записану на сторінці адресу.

— Ви ж розумієте, що це неприпустимо, — холодно відгукнувся він у трубку. Звідти продовжували говорити. Довго і наполегливо. Обличчя співрозмовника на цьому кінці дроту поступово набувало рішучої жорсткості.

На здивування послушника, екзорцист кинув слухавку, видер сторінку зі свого записника, зім’яв її і пожбурив у відро біля столу. Однак після цього, чоловік хутко зібрався і полишив резиденцію. Із вікна Марк бачив, як той перехрестився перед дверима у Собор святого Патрика, прошепотів коротку молитву і зник у сусідньому провулку.

Марк повернувся у ліжко, проте сон не йшов до нього. Примарне світло від електричних ліхтарів, нещодавно встановлених на їхній вулиці, розливалося сліпучою плямою на стіні навпроти. У квадраті того світла виднілося розп’яття, що висіло посеред голої стіни. Молодого послушника пройняло холодом. Що як є у світі зло, від якого не захистять янголи? Або навіть сам Всевишній?

Ця думка так нажахала його, що молодик підхопився у холодному поту та заходився у молитві, аж поки коліна його не задубіли у незручній позі на льодяних мостинах. Годинник показував другу ранку. Час вставати до утрені.

Коли Марк проходив повз кімнату отця Джона, то побачив, що той ще не повернувся, але ще більш дивним виявилося інше – сумка, котру екзорцист неодмінно брав із собою на виклики, стояла біля ліжка. Це збентежило молодого послушника, і ранкову молитву він провів у роздумах.

Отець Джон не повернувся ані до лауд о п’ятій, ані до прими о шостій, ані навіть до молитви о дев’ятій ранку. Тоді Марк видобув зі смітника зібганий аркуш із написаною на ньому адресою і подався до пункту призначення.

Він і раніше бував у П’яти кутах, коли передавав зібрані на Різдво податі у найбідніші родини ірландських іммігрантів. Важко було уявити інше місце на землі, де убогість сягала аж такого рівня. У старих маєтках, звідки вже давно виїхали перші багатії Нью-Йорка, тепер розміщалися доходні будинки – розділені нашвидкуруч кімнати слугували житлом одразу декільком сім’ям. Там, за кілька доларів на місяць, юрмилися ті, хто не мав достатньо грошей для підтримання статусу людини. У деяких кімнатах навіть не було вікон. У світлі свічки, що Марк заносив із собою у кімнати тоді, перед святами, блищали запалені очі дітей. Підсумки, котрі підбили того року після Різдва, вказували на те, що із семидесяти трьох дітей, що народилися у Готем Корт того року, тридцять один не дожив навіть до свого першого дня народження.

Адресу, вулиця Малбері за номером сорок сім, за якою напередодні відправився отець Джон, Марк знайшов неподалік від славнозвісного вигину Малбері, місця, де купками чатували хлопці із місцевих банд. Чоловіки із холодними примруженими очима і палицями, які вони крутили у руках, поглядами проводжали перехожих. Вони нагадували вуличних собак, які чатували на чужака, щоб одразу ж накинутися на нього і роздерти. Послушник зробив якомога безневинний вигляд і попростував до будинку, адресу якого екзорцист викинув у смітник.

Ноги привели його до будинку з коричневої цегли, щільно вкритої кіптявою. Притримуючи капелюха, Марк відкинув голову і оцінив будинок: три поверхи і мансарда. Проте всі вікна забиті дошками. Будинок виглядав необжитим. Чи то там витав лукавий дух, чи то просто холодний, пронизливий вітер, але молодий послушник здригнувся. Хто міг викликати отця Джона у цю Богом забуту діру?

Марк піднявся шістьма сходинками на високий ґанок і підніс до дверей кулака, щоб постукати. Щойно кісточки його торкнулися дерев’яної поверхні, двері прочинилися, неохоче, із тихеньким скрипом, немов пошепки розказували йому страшний секрет.

На запилюженій підлозі чорніли свіжі сліди чоловічих чобіт. Вони належали двом чоловікам, хоч одна пара ніг і видавалася на диво малою, майже дитячою. Судячи зі слідів у шарі пилюки, один із чоловіків прийшов і пішов. Інший – не виходив. Тобто він і досі був тут. Марк насилу проковтнув. Від хвилювання у нього збилося дихання. Оминаючи сліди стороною, немов на них лежало прокляття, юнак зайшов до похмурого передпокою. Зачинити за собою двері не наважився, інакше тоді всередині зовсім не залишилося б світла.

Обережно пересуваючись скрипучими мостинами, Марк попрямував до вітальні, куди вели сліди. Це був старий будинок, колись багатий і гарно прикрашений, проте у ньому вже кілька десятиліть ніхто не мешкав – забезпечений клас, що колись будував тут собі житло, давно полишив ці краї, поступово віддані на розтерзання злидням. Тому будинок нагадував сироту, брудну і обідрану.

Наближаючись до кімнати, Марк не міг позбутися передчуття, яке крижаними пальцями стискало йому легені. Якщо хтось із двох чоловіків, котрі зустрілися тут напередодні, не вийшов з дому, то що сталося із ним?

Невідання тривало не довго. Ще кілька кроків – і відповідь відкрилася очам Марка.

Бандити, що патрулювали провулок навпроти, усі, як один, озирнулися, коли із будинку долинув крик жаху.

Розділ 2

Тінь, що приїхала з-за океану

— Немов корабель розсікає місто, вам так не здається? — звернувся до Кассандри незнайомий чоловік, котрий до цього дивився в окуляр своєї фотокамери. Предметом його фотографії була щойно зведена будівля, яка за формою різним спостерігачам нагадувала різні речі: комусь – шматок весільного пирога, а іншим – айсберг.

— Місцеві називають його Праскою, — відповіла та, повертаючи погляд до вражаючої споруди. Хмарочос, збудований компанією Джорджа Фуллера, офіційно назвали на його честь, проте місцеві мешканці мали на це свою думку. Стало зрозуміло, що назва Праска причепилася до дивовижного трикутного хмарочоса назавжди.

— Корабель – значно романтичніше порівняння, вам так не здається? — знову поцікавився незнайомець.

— Певно, що так.

— А ви знали, що перші креслення будівлі зробила жінка, яка згодом зникла? Безслідно.

— Та невже?

— Ось така от містика.

Кассандра погодилася дружньою усмішкою. Фотограф повернувся до своєї справи; почав старанно добирати вигідний кут, щоб назавжди зафіксувати незабутній образ. На коротку мить його співрозмовниці здалося, що перед нею інший фотограф – той, кого вона колись знала, але не бачила вже понад два роки, а точніше двадцять п’ять місяців і чотирнадцять днів. Рівно стільки часу минуло з тих пір, як вона залишила береги рідної Англії.

Звичайно, цей фотограф був не її старим другом Валентином. Той не зсував котелка назад, майже на потилицю, і не носив таких пишних вусів. Вона не могла знати, що перед нею Альфред Стігліц, справжня зірка у мистецтві фотографії.

Несподівано захоплена спогадами, Кассандра подалася геть. Не хотіла запізнюватися на зустріч. Швидкою ходою вона пішла вздовж Бродвея, примружуючись у яскравому промені сонця, від якого не захищали навіть темні лінзи її фірмових окулярів.

Нью-Йорк пасував Кассандрі Ейрс, як ідеально добрана рукавиця лягає на вигини руки. Це місто, як і вона сама, ніколи не зупинялося, немов комета, що швидко мчить і яскраво палає. Сплетене із контрастів вражаючого багатства та не менш вражаючих злиднів, це місто манило новоприбулих обіцянкою гри, у якій можна було виграти або програти все. Тому сюди приїздили іммігранти з усього світу. І так мегаполіс розростався, поглинаючи невеличкі міста та села навколо нього, перетворюючись на сучасний Вавилон. І вежі тут будували такі, немов хотіли сягнути неба. Хмарочос Праска був лише однією із таких веж.

На додачу, у Нью-Йорку кожної миті відбувалося достатньо скандалів та злочинів, щоб забезпечити Кассандрі кар’єру на сотні років вперед. З того часу, як нога її ступила на американський берег, не було і дня, щоб їй дали відпочити від її детективної справи.

Заклад, куди діловою ходою прямувала нова мешканка мегаполіса, розташовувався між юридичним офісом та невеличкою друкарнею, звідки долинали звуки преса. Над скляними дверима та вітриною закладу, вивіска проголошувала Зброярня містера МакГінті. Кассандра штовхнула двері і опинилася у царстві вбивчого металу та дерева.

Проте зброя була не єдиним товаром. На полицях можна було побачити різні дивовижні речі, від дивакуватих оптичних приладів до валіз із подвійним дном, одягу із прихованими кишенями та вшитими захисними пластинами і взуття зі сховищем у підошві. Кого саме таким чином він одягав, власник закладу не розголошував. Але детектив здогадувалася, що не один батагій міста міг носити захисний жакет, як на вітрині, або ж взуття із прихованим у ньому гаманцем.

Із внутрішнього приміщення, над входом до якого висіла голова впольованого лева із розчепіреною пащекою, до Кассандри одразу ж вийшов власник крамниці, сам містер МакГінті. Чоловік із гігантськими сивими бакенбардами, як їх носили двадцять років тому, радісно посміхнувся до вже знайомої клієнтки.

— Міс Ейрс. Ви – як ковток свіжого повітря, — зброяр приязно вклонився і пішов поміж скляних вітрин.

— Йшла до вас, як на свято, — щиро зізналася Кассандра, бо і справді вже кілька місяців чекала цього дня.

— Так. Так. У мене для вас дещо є, — весело повторював містер МакГінті, поки діставав з-під прилавка замовлену річ.

Дерев’яна коробка, що він видобув зі сховища, немов скарб, простяглася вздовж стільниці. Вмілими рухами, якими старий зброяр десятиліттями демонстрував покупцям свої товари, він підняв накривку.

— Рівно тридцять три з половиною дюйми, — прокоментував він. — Ствол із найкращої сталі. Набалдашник ручної роботи.

Пальці покупчині пробіглися по візерункам нанесеним на сталеву поверхню. Нову палицю для ходьби для неї виконав той самий майстер, що і попередню. У цій витонченій речі, безневинній на перший погляд, так само, як і у її старій палиці, приховувався вогнепальний механізм. Таємна зброя – саме те, що було потрібно детективові і чого їй не вистачало з тих пір, як вона загубила свою палицю у срібній шахті в Японії.

Нетерплячим рухом, як дитина, що стрімголов кидалася відкривати різдвяні подарунки, Кассандра взяла покупку. Вона зважила річ в руках. У містера МакГінті, який спостерігав за клієнткою, в очах блищав грайливий вогник.

— Кортить задіяти її, правда ж? — запитав він.

Детектив приставила палицю до плеча, як рушницю, і подивилася вздовж ствола.

— Покажіть, як її заряджати, — попросила покупчиня.

Палицю доставили саме вчасно, бо у той вечір Кассандра мала йти у не надто безпечне місце і взаємодіяти із не надто порядними людьми. Прихована рушниця грітиме їй серце.

*  *  *

Із ілюстрації у книзі з арабської міфології на Кассандру одним оком дивилося дивакувате створіння. Наснас – так його називали, людина із половиною лиця, половиною тулуба, однією рукою та ногою. Незважаючи на очевидні вади, якщо вірити легенді, потвора вміла швидко пересуватися і вбивати своїх жертв одним лише доторком.

Шкіра жертви миттєво починала плавитися і відпадати, залишаючи лише скелет, немов його обгризли пекельні пси.

Не дивно, що саме про цю потвору подумали місцеві араби, коли знайшли тіло одного зі своїх, спотворене до невпізнання. Сама детектив мерця не бачила, але із цікавістю вислухала детальний опис ошелешеного свідка – літнього чоловіка із Марокко, який вже половину життя провів у Америці, але й досі ні слова не говорив англійською. Кассандрі розповідь старого перекладала його онучка.

— Він каже, що до цих берегів прибуло страшне зло, — продовжувала дівчина у паранджі, за якою детектив бачила лише великі чорні очі. — Наснас знайшов нас і тепер полюватиме на наших людей за те, що ми полишили свої землі.

— Цікава теорія, — скептично відгукнулася співрозмовниця, заколисана цією історією, немов запозиченою із книги Казки тисячі й однієї ночі.

— Не теорія. Правда, — виправив голос із паранджі. Її дідусь із тьмяними очима і шкірою помереженою старечими зморшками щось проскреготав. Онука переклала: — Нам сказали, ви знаєтеся на містичних справах.

— І на них теж. Проте ще краще я знаюся на справах лячно буденних, — почала детектив своє типове пояснення, якому передувало протяжне зітхання. — Річ у тому, що на місці, де ваш дідусь знайшов тіло Юсефа, на вогкій землі залишився круглий слід від металевої бочки. Припускаю, що саме у ній тіло Юсефа знаходилося кілька діб у сульфатній кислоті. Через що воно майже розклалося. Потім вбивця з невідомих мені причин позбувся тіла, залишивши його на березі річки, де пан Абіді його і знайшов, — Кассандра кивнула у бік старого.

— Шну каткуль хі? — запитав той у дівчини в паранджі. Цю фразу він використовував вже не вперше, і Кассандра здогадалася, що так він цікавився в онуки, що сказала співрозмовниця. Дівчина повернулася до нього і переклала все почуте.

Коли переклад добіг кінця, дід нічого не відповів, лише коротко кивнув, дивлячись на свої капці. Він сидів на невисокому помості, вкритому килимами, у позі лотоса, дивуючи гнучкістю кінцівок для такого похилого віку. Рука старого потяглася до столика і взяла чарку із чаєм. Тонкі вуста трохи відпили із неї. Увесь цей ритуал відбувався у тиші, окрім приглушених чоловічих голосів у сусідній кімнаті.

— Вассел, — сказав він, і досі дивлячись кудись повз Кассандру.

— Каже, продовжуйте, — ехом відгукнувся голос із-під паранджі.

Детектив видобула теку із наплічної сумки, яка пройшла із нею вже не один десяток розслідувань. Всередині знаходився цілий стос вирізок із газет та паперів із поліцейського архіву, що їй вдалося роздобути всілякими правдами і неправдами, бо у Нью-Йорку, як і у будь-якому іншому кінці світу, де вона бувала, поліція неохоче допускала до своїх справ приватних слідчих.

Погляд старого нарешті відірвався від капців і знайшов перед собою на столику статті, назви яких були гірші одна за іншу: Кислотна смерть, Тіло у бочці, Мрець без шкіри, Розплавлений живцем. Очі із паранджі бігали від однієї вирізки до іншої, але дівчина мовчала.

— Будь ласка, — нагадала Кассандра про необхідність перекладу.

Тендітна рука потяглася до першої вирізки, палець вказав на назву, а голос переклав її. Так дівчина у паранджі зробила і з рештою заголовків. На додаток до її пояснення, детектив вказала на дати під статтями – мова йшла про різні вбивства, що сталися у різний час протягом останніх двох років.

— І жертви не тільки арабського походження, — додала детектив. — Якщо ви поглянете на звіти поліції, — вона розклала поверх вирізок архівні папери, — то ви побачите, що одна із жертв була італійкою. А ось цей чоловік належав до єврейської громади. Єдине, що їх усіх пов’язує, це дрібний бізнес, власниками якого вони всі були.

Поки рука із паранджі вказувала дідові на папери, а голос перекладав,