Загублена в собі: як жити з біполярністю

By Yana Ballod

Аріель - звичайна молода жінка, з комплексами і деякою ексцентричністю. Вона намагається пояснити собі свою дивакуватість, нав'язливі думки і стани, які виходять з-під контролю. Кризи, терапія і медикаментозне лікування позбавлені демонічного образу і оголюють правду про вразливість людського ментального здоров'я.
Психологічний роман про шлях до прийняття себе, пошуки свого "Я", часто болючі. Історія-нагадування про те, що сум і душевний біль минущий. Безліч людей поряд з нами кожного дня ведуть невидимі битви з собою. Медитативні роздуми, які допомагають розплутати внутрішній клубок сумнівів і страхів.
Розуміння своїх настроїв, підтримка і вчасне звернення за допомогою - запорука успішного лікування і можливості продовжувати повноцінно жити. Це довгий шлях по колу, безперервний, як і саме життя.

• Language: Українська мова
• Publisher: Yana Ballod
• Release date: Aug 16, 2022
• ISBN: 9780463349236

Book preview

На Далекому Сході тріщини в порцеляні заповнюють золотом - не дарма ж? Ті малюнки пережитого досвіду збагачують як речі, так і людей, унікальністю.

Тим, хто не знає, як мислять діти

З щоденника 12-річної Аріель [1]

Серце, знову воно… Воно не перестає битись. А так би хотілось, щоб перестало… Щоб більше його ніколи не чути. О, замовкни! Прошу! Перестань!

Життя… А що це? Щоб це знати - потрібно довго жити, мати досвід. Та не зажди можна судити лише так. Це заскладно. Все життя жити, а потім його аналізувати. Буває, що це вдається робити постійно, одночасно.

А я не жила… Бо не хотіла, не вміла, боялась, не бачила в цьому змісту, завжди себе стримувала від цього, від життя. Я думала, що ще встигну навчитись жити. А час летів, він не чекав, і я за собою нічого не бачила, ніяких слідів - тільки пустку, безодню, сповнену стражданнями і беззмістовними надіями, мотлохом.

Жити… Якось смішно це звучить. Що робити для того, щоб жити? Не боятись? Це все? Чи є ще щось? Незбагненне, невідоме, дивне… Чи це підтримка близьких? Самотня людина її ніде не знаходить. Вона не може знайти того джерела, де можна почерпнути сили, оживити спраглу душу, себе. Та вона не вміє розуміти інших, живе в своєму світі, далеко від реальності, замкнута в собі. Без цілі, без мети, самотня…

Я теж була такою, ніхто мене толком не знав, я нікому не відкривалась. Я всіх розуміла, я знала, що кожен думає, але, можливо, сама не хотіла, щоб хтось розумів мене. Я наче цього боялась… Я нічого не відчувала, хоча знала, що відчувають інші. З часом я втратила себе, я загубилась в собі ж. Я часто задавала собі питання: Хто я? Однак не знаходила відповіді. Можливо, тому, що шукала її лише в собі. Це все було з часом. І самотність з ним теж прийшла. Вона з часом нерозлучна - і це найстрашніше, бо не знаєш, коли її чекати.

Самотність змушувала мене розчаровуватись в собі, вважати, що найменша помилка, невдача - це кінець світу, що більше немає виходу. Я завжди критично ставилась до себе, але нічого не робила, щоб більше не знаходити в собі те, що можна критикувати. За це я себе ненавиділа, але нічого не могла вдіяти. Я - одержима сама собою, та все-таки я є. І серце б’ється в грудях так самотньо, так несміливо.

Замовкни! Прошу! Перестань!

***

Це було шістнадцятого грудня, в понеділок, 1991 року. Був морозний день, падав лапатий пухнастий сніг. Цього ж дня народилась я… І це мав бути початок того прекрасного, невідомого мені життя. Спочатку так воно і було. Але ненадовго.

Я жила, росла, раділа та весь час мене мучили дивні думки: можливо, я цього ще не усвідомлювала, але вони справді були дивними. Це було неприродньо.

Чому я почуваюсь так дивно? Чому? Це неможливо пояснити. Ці почуття налітали раптово і так же зникали. Вони не давали заснути. Та цього я не знала.

Коли я почала формуватись як особистість, я зрозуміла: не всьому можна довіряти, не кожному можна вірити, не всі є такими, як я.

Мені минуло два роки, Різдво. Все, як я хотіла, все прекрасно, всі вдома, всім весело. Ось прийшли колядники, мене змусили їм дати дарунок.

- Привіт, Юджин! - пролунав голос, який я сподівалась, що більше ніколи не почую. Це був чоловік, який здавався мені підступним, відштовхуючим, якимось звіром. У своєму професійному колі він був Маестро. А вдома знущався над своєю дружиною - тіткою мого тата.

- Здоров! Заходь, прошу до столу, - сказав мій тато.

Було помітно, як вираз обличчя моєї мами різко змінився. Цього вечора я її вже не бачила.

Я теж стала не своя, сльози самі виступали з очей, я не могла стриматись. Чому він прийшов? Мамі від цього погано!

- Аріелько, не плач, все ж добре, - старались потішити мене бабця з дідом, та це не допомагало.

Я не могла всидіти на місці, мене не могли вкласти спати, бо я продовжувала плакати. Коли повіки повністю опухли і обважніли - я