Завірюха

By Анастасія Нікуліна

Заради звичайної людської дівчини він порушив тисячолітні закони та пішов наперекір самим богам. Яр — син давнього роду Завірюх, наділених могутньою силою. Та що чотири роки вони кидають власні домівки, щоб утекти від неминучої ненависті людей. А все тому, що через жорстоке прокляття втратили найголовніше — любов. Хто стане на бік Світла, щоб протистояти Пітьмі? Чи Великі почують молитви смертних? Часу обмаль. Адже Темрява вже давно засіла в душах людей і могутніх богів...

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Jan 1, 2019
• ISBN: 9789669824738

Book preview

Пролог

Розлючений велет з одного удару повалив масивну колонну. Широкоплечу постать оповило хмарою пилу. Чоловік схопив уламки ще мить тому могутньої підпори й заходився трощити ними стіни білосніжного замку, жбурляючи їх із неймовірною силою. Впала друга колона. Коштовне каміння кольоровим кришивом сипалося під ноги. Кремезна споруда тріщала й гула. Валилися оглядові башти та гострі шпилі, навсібіч розліталися крила й голови вигадливих статуй — немов за зраду. Річковою крейдою розсипався прозорий мармур.

Володар Світла Вічник, огорнутий біло-сірим пилом, наче димом згарища, руйнував усе на своєму шляху: голими кулаками, дерев’яними уламками покрівлі, дебелими кам’яними глибами, які чимраз густіше встеляли крутосхили квітчасто-зеленого пагорба. Місця, де від початку створення Вишу, світу Великих, викрашався величний замок.

— Забирайся! — Володар Світла важко відсапувався. Повітря розпирало груди уривчастими поштовхами. Бурштинові очі палали недобрим вогнем. Розхристаний, із кривавими мітками на шкірі від власних ударів, босий, без сорочки, — наче злодій у власному домі. Золото довгого волосся потьмяніло від осілого пилу. — Щоб ноги твоєї тут більше ніколи не було!

Володарка Пітьми Темна стояла перед ним мовчки, опустивши голову. З ніг до голови закутана у глухий чорний плащ із каптуром, вона скидалася на статую. Звичайна жінка, якби не безодня в сапфірових, майже чорних очах та корона з чорненого срібла, що вигадливими гострими шпичаками підтримувала густе темне волосся. Досконалі риси обличчя не псував навіть тонкий шрам, що майже рівною лінією проходив над бровами.

Коли чоловік на мить замовк, тихі слова жінки видалися гучнішими за його божевільне ревіння:

— Якщо ти хочеш, щоб я пішла, я піду.

Велет розреготався, і Темна мимохіть відступила на крок.

— Хочу?! Я наказую, щоб ти забралася звідси негайно! Ти оглухла? Забирайся!!!

Широкі вітражні вікна не витримали напруги, вибухнувши скляним сніговієм. Велета на мить накрило колючою хвилею, але він навіть не поворухнувся.

— Я піду, і ти більше мене не побачиш.

Звівши погляд, жінка схрестила руки на грудях.

Чому вона така спокійна? Чому не падає перед ним на коліна? Як вона сміє? Вічник оглядав стрункий стан та тонкі, немов беззахисні долоні. Як він любив їх цілувати… Кожен пальчик, кожну лінію… Тим ненависнішими вони видавалися зараз. Не руки коханої жінки, а бридкі пташині лапи. Вони вп’ялися в нього своїми гострими пазурами, видряпавши все тепло, що колись було між ними. Біль укотре обернувся люттю, спрощуючи вибір.

— Я проклинаю той день, коли зустрів тебе, Темна! Ти все зруйнувала! Я знав, яка ти, від самого початку, але все одно вірив! Я все пробачав, усе дозволяв! Але це — ніколи! Ти витерла ноги об мою любов!

Велет одним рухом подолав відстань між ними і схопив жінку за обличчя. Темна навіть не зойкнула, розпалюючи його дедалі більше.

— Ти ніколи не кохала мене, чи не так? — прошепотів Вічник майже у стиснуті губи Великої. — Не кохала? Просто морочила голову? Сміялася наді мною? Так усе було? Ти підступна і ница! Я тебе ненавиджу!

Вічник відпустив Темну, і жінка замружилася в очікуванні удару. Але він не зміг. Не зміг підняти руку на ту, кого любив більше за Світло.

Чоловік замовк і згорбився. Важка втома вкупі з байдужістю висмоктали рештки злості. Хотілося, щоб це все просто закінчилося. Чому вона досі тут? Скільки можна його мучити?

Темна видихнула і розплющила очі. Востаннє глянувши на велета, вона простягнула руки, наче хотіла його обійняти, зітхнула і… зникла. У повітрі лиш пролунало:

— Я все одно тебе кохаю.

Вічник ступив туди, де щойно стояла його дружина, впав на коліна та щосили вгатив по підлозі кулаком. Замок застогнав. Підлогою зазміїлася величезна тріщина.

«Кохаю…»

Вічник заплющив очі й опустився долілиць. Грудьми відчував приємну прохолоду. Звуки, кольори, думки — все це враз стало якимось безглуздим тлом. Над його головою тріщала стеля, каміння падало на підлогу. Перший уламок встромився в плече до самої кістки, другий ледь не розтрощив ногу. Але Вічнику було байдуже до власного тіла, до замка, до всього навкруги. Хай усе згине! Вона зруйнувала дещо більше — його душу.

Велет не помітив, як його тінь раптом почорніла, загусла, повільно підповзла до його шиї та прослизнула під ребра, прямісінько до серця. Відчувши свободу, вона всмокталася в беззахисне світло. Сонце відступило за небокрай. Настав час темряви.

Розділ I. Марун

Між ним та вовком залишалося з десяток кроків. Білявий юнак присів за дубом із підвітряного боку. Зібраний, зосереджений. Готовий до пострілу. Долоня впевнено обхопила лук. За спиною — кілька гострих стріл: чорне пір’я, кістяні й металеві наконечники. Його гордість та смертельна зброя. Хлопець пальцями торкався свіжого сліду, а перед очима вимальовувався образ гордого сіроманця. Дворічний хижак зранку роздер молодого лося — на його хутрі запеклася кров. Яр Завірюха задоволено мружився: азарт лоскотав його ніздрі, а уява прокручувала стрімкі миттєвості польоту стріли.

Хлопець міг легко дістати вовка одним стрибком голіруч, але лук і стріли… В цьому щось було. Щось, що знав лише Яр, коли відчував напруженими пальцями переплетені волокна тятиви. Це був не страх і не підступ. Бажання наділити власною силою дещо неживе, зробивши бездушний шматок дерева одним цілим із собою. Ще кілька кроків, і вовк відкриється — вийде з-за густої хвої молодих ялин. Вправний мисливець сам стане здобиччю. Кілька кроків, і він…

Раптом хлопець завмер. Долоню немов пронизало сотнею голочок. Образ вовка поплив. Замість нього чомусь з’явилася жіноча постать у довгому кожушку. Завірюха похитав головою, відганяючи непрохані думки, і підвівся, мимохіть ступивши вперед. Сухе гілля під ногами юнака підступно хруснуло. Шум сполохав хижака, і той сірою тінню гайнув у кущі, залишивши Яра ні з чим.

Завірюха глухо заревів та щосили вгатив кулаком по дубу. Розтиснув пальці, і з них посипалася суха порохня. Хлопець криво посміхнувся, дивлячись крізь отвір у багатолітньому міцному стовбурі. Полювання пішло на пси — і через що?! Правду батько каже: молодий ще, нестриманий. Вчитись йому і вчитись!

Незнайомий запах залоскотав ніздрі. Яр принюхався і здивовано підняв брови. Яблуневий цвіт із гірчичним медом і трохи м’яти. Це що, дух? Та де там! Кожен дурень знає: духи не пахнуть. Хлопець відкинув з обличчя неслухняні пасма й потер чоло. Вузька стежина ховала не лише вовчі сліди: дорогу молодому Завірюсі перейшла людина.

Яр присів, заплющив очі та знову торкнувся шерхлої землі. Цим умінням володів кожен чоловік із роду Завірюх: бачити образ по слідах. Хлопець зосередився, відпускаючи зайві емоції, і перед ним тієї ж миті промайнули дві довгі коси, край квітчастої хустини, очі кольору стиглих вишень, весела, трішки зухвала усмішка. Дівчина. Гарна… Цікаво, чи в житті вона така сама?

Юнак похитався з п’ятки на носок і назад. По-доброму, варто було б повернутися до полювання на вовка, але настрій уже був не той. І ця з косами… Заборона виходити до людей до повноліття тільки під’юджувала. Батько, як дізнається, дасть добрячого прочухана.

«Не розчаруй мене, хлопче!»

Яр наче наяву почув голос Улія, гмикнув та копнув найближчу гілку. Ага, син голови роду… Обов’язки, закони, велике майбутнє… Нудьга чорна! А ще ці заборони… Хлопець хитро усміхнувся. Хіба вони його колись зупиняли?

Яр стягнув із волосся цупкий шнурок і з насолодою потер голову, втягуючи носом повітря. Солодкуватий квітковий запах затуманював думки. Ні, окрім звичайної цікавості, тут було щось іще. Щось дивне й незнайоме. Воно тримало його на мисливській стежині, не дозволяючи повернути додому. Завірюха тихо засміявся: зараз він простежить за дівчиною і добряче її налякає. Вона зіпсувала йому полювання, тож хай начувається. Покусуючи від нетерпіння губи, хлопець безшумно пішов по медових слідах.

***

Леся ховала ніс у хустину і голосно цокотіла зубами: мороз у Веснянках не вщухав уже цілий тиждень. На синьому небі розкошувало яскраве сонце, але воно аніскілечки не гріло. І хоча була лише середина осені, володарка холодної пори Люта разом із вірними сніговіями вирішила завітати раніше. Земля вкрилася тонким крижаним павутинням, яке хрускотіло під ногами. Почорнілі дерева, подекуди вкриті брунатним листям, стишували рух загуслого соку. Солодке сон-зерно вже пустило коріння й повільно заколисувало все живе аж до наступної весни.

Дівчину від самого ранку все дратувало. І здалися мамі ті галушки! Хоча витягнути кислющу, аж зуби зводить, капусту з діжки, підсмажити і змішати з відвареними галушками — роботи на мишачий скік. Але як можна було забути промити той злощасний кисляк? І цей батьків докірливий погляд, бо, бачте, його улюблену страву зіпсувала… Живіт, як на зло, озвався тупим ниттям. Ну чому це все навалилося на неї саме сьогодні? Хотілося згорнутися бубликом, залізти під ковдру чи ще краще — у саму ковдру, загубившись серед пір’я, і лежати так до вечора, щоб ніхто не чіпав. Але де там! Мусила волочитись до лісу за тими клятими шишками ялівцю для сусідської Мар’яни, яку від учора обсипало так, наче вона цілу ніч гасала у свіжій кропиві. Чудовезний понеділок!

А Мар’яна сама винна: дурний язик поперед розуму біжить. Так їй і треба! Казали їй: не можна з інших збиткуватися, вся жовч назовні вилізе. От тобі й маєш! Тепер красуня на двір і носа не показує: боїться, що почнуть про неї патякати. Проте чого їй боятися, коли головна пліткарка вдома сидить?

Однак Леся зловтішалася більше за звичкою, ніж направду. Її лоскотало якесь загадкове передчуття. Дорогу дівчині перебігла руда лисиця, викликавши усмішку. Червоний вогник нагадав, що скоро буде її улюблена галявина. Не біда, що зараз господарює Люта, тут навіть тиша особлива. Величезний рів наче розділяв ліс Марун на дві частини — гірську й рівнинну. Друга тікала у бік річкової долини, туди, де за вербами й довгими ланами ховалося інше село — Заґра. З-під гори било джерело. Потужний струмінь життєдайної вологи взимку обертався невеликим потічком. Біля нього Леся завжди зупинялася втамувати спрагу та перепочити. Береги цієї річечки теж були вкриті вербами, але вже плакучими, з довгими косами, що густими пасмами спускалися додолу. Тут було затишно, і, хоч вона залишалася з Маруном сам-на-сам, зовсім не самотньо. Тут завжди можна було знайти спокій і можливість зостатися наодинці, щоб просто помріяти. Мрія — найкраще, що може трапитись, коли буденні справи робляться звично та без зайвих думок. Проте надмірна замріяність нерідко дорого коштує.

Реальність заскочила швидко, несподівано та, як завжди, трохи запізно. Позаду хруснула суха гілка, потягло чимось важким і задушливим. Леся здригнулася. Хвиля страху накрила її з головою, змушуючи спинитися і підібратися, стиснувши кулаки.

«Це просто гілка», — сказала собі дівчина і повільно обернулася, щоб упевнитися в тому, що все добре. Все ж добре? Страшні історії трапляються лише з іншими. Ними можна хіба що лякати малих дітей. З нею нічого не може статися. Все гаразд. Все…

Він стояв за кілька кроків і дивився на неї, як величезний пес, що нахиляє голову вбік й пильно спостерігає за господарем, чекаючи на смаколики. Ведмідь був страхітливий на вигляд: матова чорно-бура шерсть звисала довгими пасмами, але загрозливо стовбурчилася на загривку, з позападалих боків виступали худющі ребра, обтягнені шкірою. Звір чомусь скидався на рибу — плоского ляща, який за чужою волею вискочив із води на берег. Але ведмідь, на жаль, перебував у своїй стихії. Леся це знала і тому рвучко кинулася геть, різко оминаючи дерева та перестрибуючи через гілки.

Спідниця плуталася в ногах, чоботи вмить стали слизькими, а ноги підкошувалися з кожним стрибком. Ліс майорів перед очима, все навколо змішалося в один колір. Серце страшенно калатало, а в голові стукала лише одна думка: може, він не побіг за нею? Може, він просто переплутав її з вепром чи молодим лосем? Здавалося, вона ще ніколи в житті не бігала так швидко.

Ведмідь збив дівчину ударом лапи по нозі. Леся зарилася обличчям у сніг, який охолодив розпашілу шкіру, забиваючись під комір, й одразу перевернулася на спину. Звір стояв поруч — так близько, що її ледь не вивернуло від смороду гнилого м’яса з його роззявленої пащі. Дівчина повільно поповзла назад. Дивно, але те грізне волохате жахіття нічого не робило — хижак чогось чекав, змушуючи свою жертву ще більше мучитися. Леся знову спробувала втекти. Цього разу він вхопив її зубами за комір кожуха, роздираючи його, та з легкістю відкинув убік. Чорнявка боляче вдарилася плечем об мерзлий дубовий стовбур і зойкнула.

Звір різко пішов на дівчину, і вона схопилася на ноги, прикривши спину товстим деревом. З горла вирвався несамовитий крик — шалений, нелюдський. Леся дивилася прямо в очі своїй неминучій загибелі. Сльози обпікали холодні щоки, усе в Маруні замовкло, а дівчина все кричала. Здавалося, від того крику дерева ось-ось поскидають всю свою кору.

— А-а-а-а-а! Аг-г-г-гир-р-р-р-р! Ар-р-р-р-р-р! Яа-ар-р-р-р-р! — покотилося лісом, відбилося тягучою луною й повернулося назад.

Голос відчаю затуманив голову. Раптом крізь каламутну пелену почувся тихий свист і глухий удар. Ведмідь ошелешено зупинився та закрутився на місці. Забувши про жертву, хижак розлючено вгризався собі у спину, силуючись щось звідти витягти зубами. Леся ще мить дивилася на звіра, а тоді кинулася навтьоки.

***

Яр рухався давньою мисливською стежкою, час від часу вдихаючи солодкавий запах, що так його вабив. Ліс вкрило сипким снігом, занурило в сон аж до весни. Трохи зарано, як на осінь, але на все воля Великих. За кілька кроків Завірюха побачив слід горностая, що стрічкою тягнувся до малого лісового струмка. Хлопець зі втіхою згадав, що неподалік цього місця влаштовано пастки і, підбадьорений азартом, рушив до води, сподіваючись, окрім дівчини-квітки, знайти там ще й здобич. Раптом яблунево-м’ятний запах змішався з чимось загрозливим, небезпечним. Яр зупинився перед ще зовсім свіжим ведмежим слідом і видихнув крізь стиснуті зуби. Не до добра тут цей шатун. Завірюха не хотів зайвого клопоту.

Клишоногі залишали барлоги в тріскучі морози з багатьох причин, і одна з них — голод. Замалі запаси жиру змушували тинятися лісом у пошуках поживи, хитаючись від браку сил. Велика здобич, як-от лось чи вепр, кволому звіру не по зубах, а от люди зазвичай поступаються ведмедю в швидкості. Часто нестача харчів і різні недуги позбавляли тварин глузду, і вони ставали ще небезпечнішими — заходили в села, трощили хліви, роздирали худобу й собак, навіть зброї не боялися.

Яр звернув на ведмежу стежку, ступив нею кілька кроків, аж раптом помітив на снігу заглибину від людської ноги. Відбиток жіночого чобота було добре видно з-поміж слідів диких тварин та рівчаків, які залишали широкі снігоступи. Завірюха глибоко вдихнув. Той самий квітковий запах… Вона! Яр додав ходи і цієї миті почув своє ім’я — його кликали так, як ніколи до цього. Майже ніколи…

…Йому виповнилося чотири зими. Зачарований вечірнім небом, він сидів у кущах лободи й дивився на кажанів, що ширяли між зірками й ловили нічних метеликів, порушуючи тишу тонким писком. Мати вже довго його гукала, але він не хотів озиватися. Відчував приємну владу над дорослими, які були змушені залишити свої справи і думати лише про нього. Згодом до пошуків приєдналися батько й сусіди. Хлопець знав, що, коли його знайдуть — неодмінно покарають, тож дедалі глибше залазив у кущі.

«Сину, де ти? Яре! Де він? Куди подівся? Яре! Що це за дитина! Ти тут? Шукайте його! Усі шукайте! Яре! Виходь!» — лунали схвильовані голоси.

Раптом хлопчик почув поряд важкі кроки. Це до заростей лободи прямував батько, а за ним квапливо ступала стривожена матір.

«Пропала дитина… — Яр почув батьків голос, а потому важке зітхання. — Вкрали, люди чи звірі. Точно вкрали!»

Раптом мати заплакала. Вона так рідко це робила, що її схлипування видалися для нічної тиші дикими, неправильними, ледь не божевільними криками чужої істоти. Тоді Яр чи не вперше почув, як може плакати жінка за своєю дитиною. А потім вона заходилася несамовито кричати, вкладаючи в поклик сина біль, тугу та віру:

«Яре! Яр! Яр! Яа-ар-р-р-р-р!..»

І подібний крик молодий Завірюха почув тієї миті, коли побачив у ялівцевих хащах дівчину, що майже билася у ведмежих лапах. Яр знову не належав собі, його охопило дивне почуття — таке саме, що змусило тоді в дитинстві вийти з кущів і кинутися до матері. Зараз, на цій галявині, все повторилося. Не усвідомлюючи причини, Яр понад усе захотів врятувати цю дівчину і навіть більше: міцно стиснути і ще раз почути своє ім’я з її вуст.

Стріла звично лягла на тятиву. Могутня сила до тріску зігнула тугий лук. Випущена на волю дика енергія кістяним наконечником розтяла повітря. Почувся тихий свист і глухий удар, а слідом за стрілою подався той, хто її випустив.

Вістря вп’ялося звіру в поперек. Яр мчав, хутко перестрибуючи кущі ялівцю. Не зважаючи на пораненого клишоногого, він шукав очима дівчину, проте її ніде не було, виднілися лише сліди. Ведмідь із гарчанням пішов на кривдника: збивши хлопця з ніг, він уже хотів вгризтися зубами в плече, проте могутній удар кулаком був для звіра геть неочікуваним — силі Завірюхи могли позаздрити й десятеро зимових шатунів. Яр відскочив убік, а ведмідь став на задні лапи й утробно загарчав.

«Хочеш, — рикнув у відповідь юнак, — то бери!»

Яр із розгону ударив ведмедя головою у відкриті груди з такою силою, що той відлетів на добрих п’ять кроків. Потрібно було якнайшвидше закінчити справу, але тягнути з собою здоровенну тушу хлопцю аж ніяк не хотілося. Ще й дівчину треба знайти.

Недобитий звір нагадав про себе тихим стогоном. Закони роду Завірюх незмінні, а за одним із них залишати поранену здобич на полі чи в лісі було суворо заборонено. Ведмежа шкура — річ потрібна, утім, як і м’ясо. Хлопець довго не роздумував. Ніж, проштрикнувши товсту шкіру ведмедя, увійшов за вухом, прокладаючи дорогу вниз. Коли звір востаннє смикнувся й затих, Яр дістав мотузяний пасок, зв’язав йому лапи та потужним ривком закинув тушу на обламану гілку найближчої сосни.

«Добре є», — Завірюха стер долонею краплі поту з чола.

Оббілувати здобич він завжди встигне, та й везти м’ясо до села легше на санях — коні, які чують звірячий дух, мчать додому швидше за вітер.

Яру страшенно захотілося пити. Проте ще сильніше він бажав побачити ту сміливу дівчину. Ведмідь залишився висіти на сосні, немов величезна шишка, а попереду манливо звивалася стежка з яблуневим запахом.

Завірюха усміхнувся. Слід цієї дівчини-квітки він нізащо не загубить!

Розділ II. Таємниця для двох

Від швидкого бігу Лесі перехоплювало подих, горло горіло й пекло, а в боці відчутно кололо. Одяг неприємно прилипав до спітнілого тіла. Невідомо, скільки б іще їй довелося бігти, якби не товстенне повалене дерево, що перегородило дорогу. Дівчина спинилася й налякано озирнулася. Нікого. Вона затамувала подих і прислухалася. Нічого. Ліс Марун знову був тихим та привітним. Дівчина глибоко вдихнула, стягнула з голови хустку і стала нею обмахуватись. Морозу наче й не було — Лесі кортіло скинути з себе одяг і заритися в сніг.

Дівчина швидко пробіглася пальцями по коміру кожуха. Так і є, роздер. Треба буде вдома зашити потай від матері, адже вона хвилюватиметься. Нога, яку зачепив звір, трохи нила. Дівчина зігнулася, роздивляючись чобіт, і зойкнула: на брунатній шкірі відбилися чіткі сліди від пазурів. Їх приховати буде важче. Великий, про що вона думає? Кожух, чоботи… Чого б вони були варті, якби той звір роздер її на шматки? Радій, що жива лишилася!

Трохи заспокоївшись, дівчина запхала хустку в кишеню та обдивилася повалене дерево. Їй дуже хотілося якнайшвидше забути про пережитий жах, про сморід із роззявленої пащі, повної гострих зубів, про лапи, які хапали її за одяг, кидали в сніг і…

Дівчина глибоко вдихнула і знову прислухалася, роззираючись навсібіч. Височезні сосни лоскотали небо гострими верхівками. За кілька кроків ледь чутно дзюркотіла вода. Леся підійшла ближче і тепло усміхнулася: потічок. Манюній, але хоробрий — не боїться дідугана Мороза. Дівчина замилувалася кришталевим струмком, схиляючись до нього нижче, коли її спинив незнайомий голос, що пролунав у голові:

«Не пий!»

***

Заскочена зненацька, Леся здригнулася й ошелешено озирнулась. Від попереку по спині вгору пробіглися крижані кігтики. Почулося? Вона ще не оговталася після зустрічі з навіженим звіром, а тут знову якась мара! Ні, той голос напевно був людський, але чому лише в голові? Леся завмерла, напружено вслухаючись в удаваний спокій лісу, але навкруги було тихо. Певно, таки почулося. Мабуть, після сьогоднішньої зустрічі з ведмедем їй іще довго вчуватимуться чужі голоси й ввижатимуться тіні з-поміж дерев.

Дівчина знову схилилася над потічком із наміром зачерпнути пригорщу води, проте якась невідома сила відштовхнула її від струмка, а голос у голові зазвучав грізніше:

«Я що, не ясно сказав? Цю воду не можна пити! Не бачиш, що в ній лежить мертва здобич?»

Леся придивилася. Вище за течією біля самої води ріс чималий граб. Його коріння темною павутиною стирчало з підмитого струмком берега. Біля поверхні води на нього понамерзали товсті бурульки. На одну з них і скидався мертвий горностай, тому дівчина його не помітила. Наполовину занурений у воду білосніжний хижак із чорною китицею-вуглинкою на хвості закляк на березі струмка, наче в пошуках порятунку. Тонке змієподібне тіло міцно стискало мисливське сильце.

Дівчина відступила від потічка на кілька кроків. Швидко нахилилася, схопила товсту палицю, що лежала біля поваленого дуба, і міцно стиснула її в руках.

— Хто тут?

З її вуст злетіла хмаринка теплої пари, яка на мить зависла в повітрі.

Ліс мовчав.

— Я тебе не боюся! Покажись!

Дівчина виставила перед собою палицю й повільно покрутилася навколо себе, квапливо згадуючи, кого можна зустріти в Маруні о такій порі. Хіба що посіпак Лютої. Усі інші створіння світу Великих — Вишу — сплять, зачаровані сон-зерном. І хоча ні вона сама, ні її батьки, ні навіть хтось із Веснянок (хоч би що там молола язиком баба Риська) за життя не бачили жодного духа на власні очі, страх через віру в їхнє існування досі був дуже сильним. Адже якщо ти чогось не бачиш — це не означає, що його не існує. Мороз із нею точно не жартуватиме. Кістляві льоди тільки на парубків чатують, до неї їм байдуже… Хто ж це такий?

Леся швидко забурмотіла собі під ніс:

— Я тебе не рушила, і ти мене не руш. Я до тебе з добром, і ти мені зла не чини.

В голові почувся тихий сміх:

«Ти хочеш зі мною битися? Оцим? Серйозно?

Леся гордовито задерла підборіддя. Хто цей реготун? Сміється як травник. Але зараз не його час. Усі травники чекають весни-літа — тоді й вилежуються на теплій землі та беруть на кпини кожного, хто пройде повз.

— А ти ризикни підійти, то й побачиш! — Леся насупилася. — Чи дівчини боїшся?

У голові знову почувся сміх, а за ним слова:

«Ну, добре, умовила. Обернися».

***

Дівчина повільно обернулася через плече й ледь не підстрибнула від несподіванки. Перед нею стояв звичайний хлопець. Хоча ні, не звичайний. Білошкірий, високий, худий — таких в її селі не було. А ще дуже гарний. Довге біле волосся нижче плечей, темні штани заправлені у високі чоботи, чорна сорочка помережана вишивкою, але не як звично, посередині, а з лівого боку. Зверху — розстібнута куртка з тонкої шкіри. Як тільки не задубів від холоду? За спиною виднілася хижа дуга луку та кінчики стріл. Межи чорного оперення проглядалися коричневі руків’я коротких метальних дротиків — шугів. Ледь примружені очі дивилися водночас зацікавлено й насмішкувато.

Якби був чорнявий, то подумала б, що це співач. Набере якомога більше повітря у груди та зачне довгу пісню про нещасливе кохання. А як залишишся поруч, муситимеш дослухати до кінця. От тільки пісня, як і нещасливе кохання, солодка та гірка водночас. Хвилина співу на рік життя перетворюється. Але й співачі лише навесні співають…

Насуплена Леся ступила ще крок назад. Ти диви, як безсоромно на неї витріщається!

— Чого тобі треба? — сердито спитала дівчина і зручніше перехопила палицю.

«Сама захотіла, щоб я до тебе вийшов!»

Чоловічий голос дражнився, але вона добре бачила, що губи незнайомця не ворушилися.

— Як? — дівчина випустила палицю з рук. — Як ти це робиш?

«Що?» — Іще одна глузлива посмішка.

— Оце? — Леся схопилася за голову. — Я тебе чую, але ти ж не говориш? Це такі чари?

«Які ще чари? Я так змалку розмовляю. А от від тебе забагато шуму», — гмикнув хлопець.

Леся прикусила губу. Дивний юнак… Поводився аж надто спокійно для того, хто задумав зло. А як він її від струмка відштовхнув? У звичайної людини такої сили немає. Хіба знається з темними… Леся стиснула губи. Підозри тихо шкреблися в грудях, натякаючи: вона щось упускає, щось знайоме, щось уже відоме. Відповідь була на поверхні, але постійно вислизала. Хто він такий і що робить тут, у лісі? Стежив за нею? Нащо?

***

«Гм. А я чекав, що ти мені хоча б подякуєш… Чи люди забули, що за добро треба дякувати?» — Хлопець запитально подивився на Лесю.

У дівчини перед очима одразу постав скажений звір, який раптом став дряпати собі спину, дозволяючи їй втекти.

— То це був ти? Ти відволік ведмедя?

«Ну, я. І не просто відволік…» — Хлопець хитро кивнув, ковзнувши рукою за плече й торкаючись лука.

Леся зніяковіла, але вроджена впертість не дозволила їй просто подякувати.

— А коли вже врятував, то нащо тоді лякати?

«Дуже треба! Хто ж знав, що ти така боягузка!»

— Я не боягузка! — холодно зронила чорнявка, відводячи погляд.

Незнайомець сплів пальці в замок. Від нього віяло силою та впевненістю — тим, чого юнаки набиралися вже тоді, коли ставали чоловіками. А цей хижий погляд, який перебігав від її очей до губ… Чекайте, він що, так до неї залицяється? Леся ледь стримала смішок. Вона знала, що подобається хлопцям. На вечорках її першою кликали до танцю, з її рук хотіли отримати свою миску з варениками чи кулешем, подруги вже втомилися переказувати вітання то від Петра, то від Дмитра. Та у знайомих хлопцях вона бачила тільки друзів. Добрих. Передбачуваних. Безпечних. А ось від цього юнака аж віяло таємницями.

Ярові набридло чекати, поки чорнявка надумає говорити, тому він вдерся в її голову байдужим тоном:

«Бачу, дякувати мені ніхто не збирається. То бувай здорова!»

Хлопець заклав руки за голову, розвернувся та ступив у гущину Маруна.

***

— Чекай! — вихопилося в Лесі.

Провина зашкребла горло. Дівчина не хотіла, щоб її рятівник пішов просто так, хоч і боялась собі в цьому зізнатися.

«Чого тобі?» — Хлопець холодно зиркнув на неї через плече.

— Я… Тобі дякую.

«Ні, — Яр похитав головою. В його голові сяйнув задум. — Тепер цього замало…»

— А чого тобі ще треба? Ну, велике тобі дякую!

«І знову не вгадала! — Хлопець миттю опинився біля ошелешеної дівчини. — Ось як треба дякувати!» — Яр притягнув її до себе, не дозволяючи відсторонитися.

Швидкий доторк до губ, наче подих жару, і знову відчуття холоду.

— Ти що… Ти що собі дозволяєш? — Леся відштовхнула юнака та виставила перед собою руки. Хлопці з Веснянок могли її хіба що за руку потримати, навіть обійняти не намагалися. От нахаба!

«Сама ж хотіла мені подякувати. То я і взяв своє», — спокійно відказав незнайомець, спираючись спиною на стовбур найближчого дерева.

Лесі перехопило подих. Та що він собі думає?

— Ти… Я… Та я тебе…

Кілька секунд вона хапала ротом повітря, намагаючись сказати все, що думає про цього зухвальця.

«Що?» — сліпуче усміхнувся хлопець.

То йому подобається її злити? Добре! Леся спробувала заспокоїтись та пообіцяла собі не виказувати жодних емоцій. Проте цікавість нікуди не поділася. А хлопець тим часом знову її здивував. Раптом він зробив глибокий вдих, наче принюхувався до неї, і задоволено гмикнув:

«А ти цікаво пахнеш… Не так, як інші…»

— Хто ти такий? — перебила його Леся.

«Моє ім’я ти знаєш. Яр. Ти сама мене покликала», — усміхнувся Завірюха.

Поведінка дівчини його тішила. Однак водночас він відчував незвичне хвилювання.

«Я не дух і не покруч, — він весело гмикнув на останньому слові. — А тебе як звуть?»

Помітивши, що чорнявка вагається, додав:

«Чи ти мене так боїшся, що власне ім’я забула?»

— Було б кого! — знову наїжачилася дівчина, але наштовхнулася на насмішкуватий погляд, спалахнула та відповіла вже тихіше: — Леся.

«Леся… — Яр облизнувся, наче пробуючи почуте слово на смак. — Наших подруг так не звуть. Чудне ім’я…»

— Сам ти чудний! А я нормальна! — огризнулася чорнявка.

Дівчина ледь стримувала роздратування.

Reviews for Завірюха

[Dwarfi Dreamleand · Rating: 4 out of 5 stars]

Гарна, атмосферна зимня казка
Трохи наївно, але цього і очікувала