Гендерне тяжіння: виклики та рішення

By Катерина Левченко

«Ґендерне тяжіння: виклики та рішення» є доповненим та суттєво оновленим виданням книги авторки «Ґендерне тяжіння» (2019, Фоліо), присвяченим питанням формування та реалізації ґендерної політики в Україні, починаючи з часів становлення незалежної Української держави. У книзі розкриваються концептуальні, правові, організаційні, адміністративні засади ґендерної політики, їх розвиток і становлення, проблемні питання в різних галузях суспільного життя. Авторка торкається багатьох питань, які є актуальними, але й досі є дискусійними в суспільстві. Книга зацікавить не лише науковців, зокрема юридичних спеціальностей, викладачів, державних службовців, журналістів, громадських діячів, а й широке коло читачів, які переймаються питаннями суспільного розвитку і прав людини.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Jun 6, 2020
• ISBN: 9789660389373

Book preview

рішення

Частина 1. Ґендерне тяжіння

Передмова

Вступне слово

Ґендер.

Сьогодні це поняття стало часто вживаним. Навіть модним! І набуває дедалі більшої популярності.

Так само, як і словосполучення з ним. Наприклад:

«ґендерна рівність»,

«ґендерна політика»,

«ґендерні підходи»,

«ґендерна інтеграція».

Бо сьогодні ґендерну політику в нашій країні визнано одним з пріоритетів державної політики.

Водночас, ставлення як до самого терміну «ґендер», так і до його похідних у суспільстві не є однозначним.

Хтось пишається своєю діяльністю, пов’язаною з утвердженням ґендерної рівності та формуванням ґендерної політики сучасної України.

Хтось говорить про нього з нерозумінням і навіть зі злістю.

Дехто пов’язує ґендер із приватними питаннями: мовляв, ґендерної рівності прагнуть жінки, незадоволені своїм життям, або ті, у яких загалом усе склалося непогано, є матеріальні статки, та вони прагнуть більшого.

А хтось ним активно маніпулює, використовуючи як зброю в гібридній війні!

Що ж, наявність такого широкого спектру поглядів та думок є свідченням неабиякої актуальності й важливості ґендерної проблематики.

Можу стверджувати, що додаткової ваги ґендерна рівність набуває як умова модернізації суспільства та успішності розпочатих реформ.

Сьогодні навіть мовні питання не викликають таких гострих дискусій, як ті, що пов’язані з питаннями рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Зміни в політиці відбуваються набагато швидше, ніж у суспільній ментальності. Така різна швидкість і є одним із чинників існуючих маніпуляцій навколо ґендерної тематики.

Я стикаюся з цим щодня, щогодини. Не лише на побутовому рівні, але й у робочому активі.

Та, як відомо, крапля камінь пробиває.

Заперечувати ґендерну рівність і права жінок так само марно, як забороняти схід сонця чи дощову хмару. Терміни можна скасувати, але явища залишаться.

Тому я дивлюся на все з оптимізмом: ґендер та ґендерна рівність в Україні використовуватимуться не лише як терміни, а як норма суспільного життя, поваги та врахування взаємних інтересів.

Мій досвід громадської активності, пов’язаної з захистом прав жінок та відстоюванням ґендерної рівності, нараховує вже понад чверть століття. І я вважаю, що варто поділитися певними роздумами й напрацюваннями з цих питань. Сподіваюся, вони стануть у пригоді тим, хто також ними займається чи планує це робити.

Будучи докторкою юридичних наук (а тема моєї дисертації — «Організаційно-правові засади управління процесами формування ґендерної політики в Україні»), професоркою, я маю понад триста наукових праць, у тому числі з ґендерної проблематики. Але цього разу вирішила, що спробую уникати «науковості».

Принаймні там, де мені це вдасться.

Але при цьому писатиму про серйозні речі.

Мої нариси — особистий погляд на те, як державна ґендерна політика розробляється і реалізується, які має перспективи і як вписується в міжнародний контекст. Бо мій «ґендерний» досвід базується не лише на роботі в Україні, але й узагальнює участь у багатьох подіях, які стали частиною світової історії становлення концепції ґендерної рівності. Наприклад, участь у Четвертій Всесвітній Конференції ООН щодо становища жінок, яка проходила в Пекіні 1995 року, або багаторічна робота як експертки Ради Європи.

Для мене рух у бік ґендерної рівності почався на початку 90-х років. Скажу чесно: багато знайомих не розуміли, чому я обрала саме такий напрям своєї роботи та наукової діяльності. Чи то він здавався їм несерйозним, чи просто не розуміли, про що йдеться.

Та водночас була й велика підтримка, яку я отримала від свого чоловіка, від батьків, наукових керівників, колежанок і колег, а згодом і від доньок. Це дуже допомагало.

За роки, що минули відтоді, багато що змінилося. І діапазон сприйняття (чи несприйняття) того, чим я займаюся, дуже широкий. Навіть широчезний! Хтось дивується: мовляв, ну чого тобі бракує в житті? А інші захоплюються: як уже багато зроблено і які обнадійливі маємо перспективи!

Отже, постійно тримаю форму. Не нудно!

Між тим, саме такий широчезний діапазон оцінок сьогодні накладається на дуже серйозні й вагомі речі, які відбуваються в державі.

Ми прагнемо жити в цивілізованому та модернізованому суспільстві з усіма його ознаками: з відкритістю, відповідальністю та участю. Ми рухаємося цим шляхом, хоча й не завжди з тією швидкістю, на яку розраховували. І на моє глибоке переконання, одним із чинників, який зумовлює «недомодернізацію» українського суспільства, є ґендерна дискримінація та порушення прав жінок.

Аналітики Всесвітнього економічного форуму в Давосі щорічно публікують доповіді «Глобальний ґендерний розрив», вбачаючи в ньому гальмо модернізаційних процесів. Серед показників ґендерного розриву називають, зокрема, недостатні можливості рівної економічної участі жінок і чоловіків, доступу до освіти, охорони здоров’я, процесу ухвалення рішень та управління державними справами тощо.

«Більшість шансів для більшої кількості людей» — одна з провідних ідей сучасного суспільного поступу. Такий підхід стосується представників обох статей. Та особливо актуальний він саме для жінок, зважаючи на їх дискримінаційне становище в суспільстві та суттєві порушення їхніх прав.

Останнім часом позитивні зміни в ґендерній сфері почали стрімко посилюватися. Зміцнилася відповідна державна політика, державний механізм, ґендерна інтеграція. І є зацікавленість суспільства.

Це мене надихає в улюбленій справі. Хочеться не тільки більше робити, але й більше популяризувати її.

Бажаю, щоб мої роздуми додали користі й вам!

І обов’язково маю згадати про ще один важливий момент.

Присвячую цю книгу моєму чоловікові Андрію Дунебабіну, який у 1994 році був разом з Олександром Карповим та Вадимом Карасьовим, котрі створювали в Харкові громадську організацію «Феміністська асоціація «Гуманітарна ініціатива». Тобто він завжди на моєму боці.

Так само, як і моїм донькам — Ользі та Олені. Їм також моя присвята.

Оля подарувала безсмертну фразу, котру я настільки люблю цитувати, що не можу не згадати й тут. «Мамо, — казала вона, маючи десять років, — мені потрібен текст Конвенції про права дитини, бо мої права порушуються, а я не пам’ятаю, за якою статтею».

Оленка навчається в ІПСА (Інститут прикладного системного аналізу) в Київській політехніці, свідомо чи несвідомо доводячи, що STEM (Science, Technology, Economics, Mathematic — наука, технологія, економіка та математика) і для хлопців, і дівчат — це круто!

А ще присвячую цю книгу пам’яті мого батька, який вірив у мене та в мої сили. Разом із мамою він не вбачав жодних перешкод для втілення будь-яких моїх ідей та мрій.

Перевага чоловіків зрештою заснована не на фізичній силі, а на мовчазній згоді суспільства з системою цінностей, яка зовсім не біологічна за своєю суттю.

Кейт Міллет

Про книгу

Після того як я розповіла, що саме спонукало мене взятися за перо, точніше, за клавіатуру комп’ютера, кілька слів маю сказати і про деякі особливості мого творчого доробку.

У книзі я не просто переповідаю історію формування ґендерної політики в Україні, а пишу про неї крізь призму подій, документів, власної роботи, бо всі ці чинники якраз і формують історичний контент.

У роботі багато в чому допомогли мої статті, інтерв’ю, дописи в соціальних мережах, а також коментарі, відповіді, зауваження, які я отримувала від своїх колежанок та колег, від друзів та читачів. Тож із дозволу журналістів, які брали у мене інтерв’ю, я посилаюся на них у тексті.

Працюючи з питаннями забезпечення ґендерної рівності у практичній площині, я паралельно займалася і займаюся науковою роботою. Завжди стараюся писати про актуальні події та важливі проблеми. Мої статті, як я зазначала у вступі, здебільшого підготовлені у науковому або методико-педагогічному жанрах. І тому тут лише складають канву, яка допомагає розповіді. Можливо, роблять її більш аргументованою.

Сьогодні багато питань ще залишаються невирішеними, є дискусійними. Я не кажу про тих, хто відкидає ґендерну рівність і ґендерну теорію взагалі, — тут мова не про діалог, тут триває боротьба. Але навіть усередині табору беззаперечних прихильників та прихильниць ґендерних перетворень нерідко виникають різні точки зору на одне й те саме питання.

Добрим чи поганим є таке розмаїття? Я переконана, що це на краще. Бо нема нічого гіршого за одноманітність. Всі жанри є хорошими, окрім нудних!

Різні підходи, різні точки зору завжди стимулюють розвиток. Зацікавленість. Шлях і бажання ним рухатись.

Це означає, що нас дедалі більшає.

Що також є добрим.

Тож бажаю читання.

Бажаю роздумів.

Бажаю відкриттів.

А заразом чекаю і на ваші зауваження та підказки. І навіть на критику — але конструктивну!

Деякі принципові питання

Я пишу слово ґендер — через літеру «ґ».

Так написано в Законі «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

Так пише моя колежанка Олена Суслова, яка є «гуру» в ґендерних питаннях.

В інших документах — суцільна багатовекторність. Орфографічний плюралізм. Як в офіційній назві посади, яку я наразі обіймаю, слово «ґендер» написано через літеру «г».

Хоча в більшості все-таки вживається літера «ґ».

Я намагалася з’ясувати, чому так відбувається.

Комусь ліньки шукати цю літеру в додатковій комп’ютерній клавіатурі.

Хтось каже, що її взагалі нема.

Інші — що так швидше.

Для багатьох — не має значення.

Деякі філологи обґрунтовують тим, що так є в українському правописі.

А дехто каже, що на це взагалі не варто звертати уваги, бо головне — просувати ідею ґендерної рівності, а як це пишеться — не важливо.

Для мене — важливо. І для багатьох моїх колежанок та колег також.

По-перше, літера «ґ» точніше передає вимову англійського слова gender.

Ну, загалом воно звучить як «джендер», але точно не як «хендер».

По-друге, ми маємо використовувати різноманітність і багатство української мови, в тому числі різне звучання літер «г» та «ґ».

По-третє — питання політичне. Тривалий час літера «ґ» начебто й була в мові, але фактично була під забороною. Сучасні філологи радять якомога більше позбавлятися русизмів в українській мові, які прижилися на повну силу за часів радянської влади.

Ну й головне: так записано в Законі.

Мова має значення, з цим навряд чи хтось сперечатиметься.

Фемінітиви

Друге принципове питання — використання фемінітивів у діловій мові.

Я вживаю фемінітиви. Я їх люблю. І мої колежанки їх також люблять.

Взагалі фразою «Я люблю...» готова розпочинати розмову про багато речей.

От так само я люблю фемінітиви.

Я — професорка, докторка наук, Урядова уповноважена з питань ґендерної політики, викладачка, президентка, юристка, вчена, експертка, очільниця, виступаюча, авторка, співаторка, тренерка. Ну і багато всього іншого.

Хоча моя посада в Секретаріаті Кабінету Міністрів України, яку я обіймаю з березня 2018 року, називається «Урядовий уповноважений з питань ґендерної політики». Бачите, не «Урядова уповноважена», а «Урядовий уповноважений».

Бо фемінітиви у нас тривалий час не були складовою ділової мови.

Мої подруги — адвокатеси, правозахисниці, проректорки, доцентки, працівниці, письменниці, громадські діячки, бухгалтерки, керівниці — перелік також можна продовжувати. Бо їх багато. Жінок. Посад. І фемінітивів.

Ну нехай трохи менше, ніж слів у мові.

А як ви ставитеся до фемінітивів?

Не дивуюся з того, що вони не всім подобаються.

Я нерідко чую від жінок: не називайте мене професоркою, авторкою, тренеркою, експерткою, юристкою! І пояснюють: я — професор, автор, тренер, експерт, юрист.

Вони так звикли. І часто посилаються на те, що це усталена форма в мові, в правописі, яку не можна змінювати.

А дехто ще й жартує: мовляв, це ж просто анекдот — директорка! А якщо вона — посол, то яким буде фемінітив? «Послиця», «Посолка» чи «Посличка»?

Почуття гумору — не найгірша штука. А вона — Амбасадорка!

Але! Почнемо з мови та можливостей її змін.

Мова — явище соціальне. І як будь-яке соціальне явище перебуває в постійному розвитку, оновленні, модернізації. Те, що вчора видавалося незмінним каноном, сьогодні з легкістю набуває нових форм. Українська мова має серйозні внутрішні ресурси для формування фемінітивів, і сучасний Український правопис розглядає як суфіксальні можливості для словоутворення фемінітивів, так і використання словосполучень.

От не було ж колись літаків, гвинтокрилів, космічних кораблів, підводних човнів, автомобілів, двигунів, лінз та інших досягнень технічної сфери.

Не знали про атоми, молекули, нейрони, протони.

Відколи все це з’явилося, виникла й потреба вигадати для них назви, нові слова. Збагатити мову.

Колись нетрадиційними для жінок були багато професій та посад.

Снайперка. Водолазка. Водійка. Слюсарка. Та що перераховувати: навіть слово «продавчиня» колись звучало дивно!

Наприкінці 2017 року Міністерство охорони здоров’я України скасувало атавістичний наказ 1993 року, який забороняв понад 450 професій для жінок. Тепер вони почнуть їх опановувати. Вже почали!

І всім таким новелам потрібно дати адекватні назви.

Водночас фемінітиви лише входять до суспільного та державницького дискурсу і не знайшли поки що свого нормативно-правового закріплення — в офіційних документах усі посади визначаються виключно в чоловічому роді, і тому не можна ототожнювати їх застосування (незастосування) із підтримкою (чи навпаки запереченням) принципів прав жінок та ґендерної рівності. Використання фемінітивів підкреслює прихильність відправника інформації принципу ґендерної рівності, оскільки дає можливість візуалізувати та активувати участь жінок у різноманітних соціальних процесах, бо вербальні засоби досі її приховують.

«Легалізації» фемінітивів у діловому мовленні багато в чому сприяла діяльність науковиць та експерток Євгенії Луценко, Олени Суслової, Галини Плачинди, Олени Масалітіної, журналісток та письменниць Лариси Денисенко, Ірини Славінської, Лізи Кузьменко, народних депутаток Світлани Войцеховської, Ірини Суслової, керівниць та членкинь міжфракційного об’єднання «Рівні можливості», Віце-прем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванни Климпуш-Цинцадзе, заступника міністра закордонних справ та багаторічного голови Комісії з питань ґендерної рівності Ради Європи Сергія Кислиці та багатьох активісток та активістів, громадських діячів та діячок, громадян та громадянок. Фахівчині Апарату Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики також активно застосовують фемінітиви!

Звертати увагу на терміни, формулювання, називання необхідно, бо вони створюють соціально-семіотичні конструкти, що формують віртуалізовану реальність. Тому фемінітиви важливі, оскільки вони є ознакою індивідуальності та свободи, які тагетовані «русским миром» і через які проходить межа між тоталітарним (авторитарним) та демократичним світами.

Часом я думаю, що неприйняття багатьма людьми фемінітивів у мові є певним проявом ксенофобії — побоювання всього «іншого», чужого.

До речі, такі побоювання можуть культивуватися не лише в мовній сфері, але й у багатьох інших. Хтось чіпляється за застарілі норми, традиції, сподіваючись утримати хоч якісь стабільність і спокій.

Але світ розвивається і змінюється. І в цьому його цінність і принада.

Тому фемінітиви опановуватимуть дедалі більший мовний простір.

Варто звернути увагу і на інший бік проблеми. Вчителькам, швачкам, секретаркам, трактористкам, машиністкам уже не потрібно виборювати місце у словнику — свою нішу вони отримали. Можливо, через те, що мають традиційні для жінок професії.

А от депутатки, міністерки, президентки — це вже жіноче зазіхання на сферу владних відносин, у яких, попри позитивні зміни в державній політиці, наразі домінує патріархат. Вважаю, тут бояться не фемінітивів, а реальної участі жінок в управлінні державою.

От і все пояснення!

Коли мене вперше назвали «юристкою», це було досить незвично. Навіть дивно!

Але відтоді минуло п’ятнадцять років. Тепер я не уявляю себе «юристом».

І ось уже зовсім хороші новини:

Державна служба України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в 2018 році видала перший словничок фемінітивів для своїх прес-офіцерів та прес-офіцерок. У нас починаються реальні зміни.

Наступним у цьому сенсі став Кабінет Міністрів України, який 22 травня 2019 року затвердив Новий український правопис — зібрання правил, що встановлюють способи передавання української літературної мови на письмі.

Документ підготовлено Українською національною комісією з питань правопису, що працювала впродовж 2015—2018 рр. Вона врахувала окремі зауваження та пропозиції, висловлені під час громадського обговорення проекту (серпень-вересень 2018 р.).

У розділі «Правопис суфіксів. Іменникові суфікси» в п. 32.4 містяться наступні правила: «За допомогою суфіксів -к-, -иц-(я), -ин-(я), -ес- та ін. від іменників чоловічого роду утворюємо іменники на означення осіб жіночої статі. Найуживанішим є суфікс -к-, бо він поєднуваний з різними типами основ: а5вторка, диза5йнерка, дире5кторка, реда5кторка, співа5чка, студе5нтка, фігури5стка та ін. Суфікс -иц-(я) приєднуємо насамперед до основ на -ник: верста5льниця, набі5рниця, пора5дниця та -ень: учени5ця. Суфікс -ин-(я) сполучаємо з основами на -ень: кравчи5ня, плавчи5ня, продавчи5ня, на приголосний: майстри5ня, філологи5ня; бойки5ня, лемки5ня. Суфікс -ес- рідковживаний: дияконе5са, патроне5са, поете5са».

За словами Олени Масалітиної, радниці Міністра освіти і науки України, яка багато зробила та продовжує роботу з адвокації застосування фемінітивів, «це історичний момент — офіційний документ нарешті зафіксував питому рису української мови, яка з різних причин кілька десятиліть витіснялася з мовної картини світу! Сподіваюся, це лише перший крок на шляху подолання українською мовою андроцентризму!»[1]

Вживати фемінітиви важливо ще й тому, що під час гібридних війн, а саме в такій ситуації зараз перебуває Україна, «символічні компоненти виходять на перший план і починають відігравати ледве не вирішальну роль. А носіями передачі смислів є вербальні засоби (слова, словосполучення, тексти) та невербальні реалізатори (візуальні, звукові тощо)»[2].

Тож сміливіше збагачуймо нашу мову та наше суспільне буття фемінітивами!

Адже так, мовники та мовниці?!

Саме так, громадянки та громадяни!

Згадування імен і прізвищ

Все, чим я займалася в своєму житті, я робила спільно з колежанками та колегами, партнерами, друзями, однодумцями та ін. І тому всюди, де була можливість навести їхні імена, я це робила. Насправді людей, які залишили слід у моїй біографії та в моєму серці, набагато більше. Тому прошу вибачення в усіх, хто не знайде себе на цих сторінках. Я вас не забула. Я вдячна кожному і кожній, з ким працювала та працюю. Будуть ще нові книжки!

Нарешті залишилося згадати ще про таке.

Раптом у когось виникне запитання: коли я писала цю книгу?

Графік роботи маю напружений, тому відволікатися від роботи з документами, важливих зустрічей, нарад, аналітичної роботи чи підготовки виступів для творчого задоволення — розкіш, якої не можу зараз собі дозволити.

Багато нотаток писала в різні роки, але вони виявилися й досі актуальними, тому зібрала їх докупи.

Щось записувала в дорозі. У потязі, в літаку чи машині. Просто вмикала запис у телефоні і сама собі давала інтерв’ю. Розмови зберігалися, і принагідно я їх використовувала.

Але загалом так уже склалося в моєму житті, що найважливіші та найскладніші речі — докторську дисертацію та монографії — я писала ночами, вклавши спати тоді ще маленьку Оленку. Тож жартома називаю їх (російською мовою) не «научными», а «ночными».

Так і зараз: нічна тиша та можливість зосередитися на цікавому були моїми гарними помічницями!

Розділ 1. Про жіночий рух та права жінок

Як я рухалася до жіночого руху

Жінки — єдина експлуатована соціальна група в історії людства, яку ідеалізували за її безсилля.

Еріка Джон

Ну от: написала заголовок, і вийшов каламбур. Це добре, коли минуле згадуєш із легким гумором. А про те, як для мене все починалося, я добре розповіла в інтерв’ю Лізі Кузьменко. Тож сьогодні скористаюся наведеними спогадами.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні активно розвивалися різноманітні громадські організації та рухи. Було надзвичайне зростання соціальної ініціативи, люди прагнули реальних змін у суспільному житті і готові були власноруч братися за них.

Мене тоді запрошували долучитися до різноманітних жіночих ініціатив, взяти участь у роботі жіночих конгресів тощо. Та я відверто казала, що не бачу, навколо чого сперечаються. Не розумію, чи справді є «жіночі» проблеми.

Виходила з власної логіки: будучи жінкою, ніколи раніше не відчувала, що це має вплив на кар’єру чи повсякденне життя. Була єдиною донькою в родині науковців, батьки завжди казали: здобувай освіту, досягай успіху в професійній діяльності. І я охоче дослухалася до тих порад. Школу закінчила із золотою медаллю, університет — з «червоним» дипломом. Працювати пішла туди, де подобалося. У 26 років стала кандидатом наук і дуже пишалася цим.

В особистому житті теж усе складалося, як хотіла. Зустріла справжнє кохання, вийшла заміж. Чоловік завжди мене підтримував і підтримує досі!

Із ґендерними проблемами стикнулася несподівано для себе. Причому не через чоловіків, а через іншу жінку, яка, до речі, мала вищу освіту, хорошу посаду та авторитет. Її погляди та позиції мене просто приголомшили!

Будучи при надії, я пішла якось увечері до жіночої консультації. Коли просиділа там три години, прийом лікаря закінчився, а я до кабінету так і не потрапила. Це був кінець 1993 року, сильні морози, в Харкові відбувалися планові відключення електроенергії. Але я вирішила чекати.

Зрештою, в порожньому коридорі до мене підійшла лікарка й запитала російською: «Чего сидишь?»

Я, зрозуміла річ, відповіла, що чекаю на консультацію. Вона тоді махнула рукою, мовляв, приходь завтра. Але я почала пояснювати, що завтра не можу, бо в мене лекції.

«Какие лекции? Ты где учишься?» Її тон став трохи зневажливим.

«Та я викладачка, і в мене завтра три пари лекцій», — змалювала я ситуацію.

І отут лікарка на мене накинулася! Почала кричати: «Что ты надумала, какая ты преподавательница? Забудь! Ты беременная! Работа второстепенна, карьера — тем более! Ты теперь никто! Не женщина, не человек — ты просто беременная, и больше ни о чем думать нельзя!»

Вона давала щирі, на її думку, поради, а я була вкрай шокована. Виходить, усе, чого я досягла в житті, не мало жодної ваги! Звісно, це була думка однієї жінки, але ж подібні погляди мали дуже багато інших жінок і чоловіків, які визнавали другорядне місце жінки в суспільстві і погоджувалися з цим.

Я вперше тоді відчула на собі таку несправедливість. Можливо, саме та лікарка і підштовхнула мою громадську активність. Якщо це справді так, то щиро їй за це дякую. Тим паче що її права я також відстоювала.

Після народження доньки я знайшла однодумниць і однодумців, з якими в Харкові створила громадську організацію «Феміністська асоціація Гуманітарна ініціатива».

Сьогодні життя