Кордонник. Дитячий сон

By Володимир Слободян, Sr

Чорний Степ – це паралельний вимір, де мешкають різні містичні істоти, які інколи з’являються в реальному світі. Чи то допомагати, чи то робити зло простим людям. Для охорони людей від цієї погані, майже в кожному селі або в корчмах біля доріг, млинах, на так званих «перехрестях», сидять козаки-чаклуни, які й контролюють «кордони» між живими та нечистою силою. Й звуться вони – кордонники.
Тут і починаються пригоди деятирічного хлопчика – чаклуна Микити Шелеста. У сусідньому селі – біда! Помирають маленькі діти. Дорослих вдома немає, тому хлопчик вирішує втрутитися, й разом з друзями – вірним собакою Часником, та чортенятком Пилипкою, вирушає на допомогу добрим людям.

• Language: Українська мова
• Publisher: Володимир Слободян, Sr
• Release date: Mar 22, 2020
• ISBN: 9780463554333

Володимир Слободян, Sr

Народився в 1971 році у місті Запоріжжя. Тут живу й працюю.У 2018 році вперше прийняв участь у літературному конкурсі. Не виграв. Не звертаючи увагу на програш, об’єднався з однодумцями і, як наслідок, на при кінці лютого 2019 року у видавництві Арт Економі вийшла паперова збірка оповідань авторів-початківців з чудовою назвою: "Дев'ять снів чорної кішки". Де дев'ятим сном є моє оповідання.У травні 2019 року моє оповідання "Яр та селище виродків" , як переможець конкурсу, надруковано у 5 випуску електронного альманаху української фантастики Das ist fantastisch!Періодично викладаю свої твори на літературній платформі для читачів та письменників «Букнет».

Book preview

Моя відповідь на питання сина: «Тату, ти так багато читаєш, а сам не пробував написати книжку?»

Чорний Степ – це паралельний вимір, де мешкають різні містичні істоти, які інколи з’являються в реальному світі. Чи то допомагати, чи то робити зло простим людям. Для охорони людей від цієї погані, майже в кожному селі або в корчмах біля доріг, млинах, на так званих «перехрестях», сидять козаки-чаклуни, які й контролюють «кордони» між живими та нечистою силою. Й звуться вони – кордонники.

Тут і починаються пригоди деятирічного хлопчика – чаклуна Микити Шелеста. У сусідньому селі – біда! Помирають маленькі діти. Дорослих вдома немає, тому хлопчик вирішує втрутитися, й разом з друзями – вірним собакою Часником, та чортенятком Пилипкою, вирушає на допомогу добрим людям.

З М І С Т

ПРОЛОГ (ЧИ ЩОСЬ ТАКЕ)                                            3

ЧАСТИНА I                                                                          14

ЧАСТИНА II                                                                        24

ЧАСТИНА III                                                                      37

ЧАСТИНА IV                                                                      49

Пролог

(чи щось таке)

Вночі Степ був геть іншим. Він відпочивав. Вкритий ковдрою з чорного неба, на якому у цю ніч не було жодної зіроньки, а місяць надовго сховався десь за хмарами, Степ насолоджувався тишею. Жоден птах, жодна тварина, та навіть жодна комаха не наважилися порушувати його спокій у цей час. Лише легкий вітерець повільно гуляв просторами, розганяючи денну спеку. Два козаки, що рухалися у цей час Степом, відчуваючи усю велич цієї картини, їхали мовчки, й лише молодий хлопчина, ймовірно джура, інколи щось бубонів собі під носа. Старший з козаків раптом замахав головою у різні сторони, наче розганяючи невеселі думи та, не обертаючись, звернувся до хлопця:

– Про що та з ким ти там балакаєш, Андрію?

Молодий, захоплений зненацька раптовим запитанням, замовк, та через декілька секунд відповів:

– Ні з ким я не балакаю, батьку отамане, тільки намагаюся зрозуміти, що за потреба спонукала вас серед ночі несподівано залишити Січ та, нічого нікому не сказавши, без супроводу хлопців вирушити у Степ такої ночі?

Отаман з хвилину мовчав, після чого промовив:

– Тетеря знає, – та ще через хвилину додав: – Щось відбувається, Андрію. Знаки я бачив, та ще не зрозумів, на що вони мені вказують. Чи то зле щось повинно відбутись, чи навпаки – добре.

– Та я й зрозумів, що справа важлива, інакше навіщо б ви морок на вартових напускали.

– Помітив? Молодець, спостережливий, – отаман усміхнувся – А якщо доведеться мати справу з тою стороною, то супровід нам буде зайвий.

– А вдвох ми впораємось? Я ж не вмію так як ви.

– В тебе своє завдання на цьому світі, хлопче, і, повір, воно не менш важливе.

З годину їхали мовчки. Козак схилив підборіддя на груди й чи то спав, чи то думу думав – було незрозуміло. Андрій же усю дорогу крутив головою, намагаючись хоч щось розгледіти у цій темряві. Але з цього нічого не виходило й хлопець, покинувши це заняття, задрімав. Прокинувся він зненацька, відчувши якусь зміну навкруги. Швидко озирнувся. Взагалі-то, нічого не змінилося – той же Степ, тиша, вітерець. Але все ж таки щось було не так.

– Відчуваєш? – звернувся до нього, знову ж таки не обертаючись, отаман. Раптовий, як дотик метелика, гарячий вітерець торкнувся обличчя хлопця, яке враз закололо, наче від тисячі маленьких голок. У повітрі чимось засмерділо.

– Так, – відповів Андрій, перевіряючи пару пістолів за поясом, та ще два – у кобурах на сідлі. Перевіривши наостанок, чи зручно витягати шаблю, хлопець трохи заспокоївся.

– Чуєш? Там, попереду? – отаман різко зупинив коня, прислухався й через мить рвонув з місця. – За мною, не відставай!

Скільки вже часу вони мчали Степом, Андрій не розумів. Нахилившись до шиї свого коня, він до болю в очах вдивлявся вперед, намагаючись в цій темряві не втратити з поля зору отамана. «Коней загонимо», – лише одна думка крутилася у голові. Але ось попереду замиготів вогник. «Мабуть, ото воно і є», – подумав Андрій. Через декілька хвилин шалених перегонів вже можна було роздивитись, що вогник був невеличким багаттям, ймовірно, розпаленим якимось подорожнім. Отаман підняв руку і вершники, призупинивши коней, надалі намагаючись не порушувати тиші, шагом поїхали у напрямку світла. Зупинившись на кордоні темряви, огледіли освітлену вогнищем невеличку галявину. Побачене не радувало. Посеред галявини горіло багаття, біля якого валявся перекинутий невеличкий казанок з залишками їжі. Трохи далі було видно купу уламків того, що раніше було возом. По всій галявині розкидано хазяйський скарб. Сорочки, рушники були геть розірвані, скручені у вузли та втоптані в землю якоюсь скаженою силою. Від скрині, де все це зберігалось, залишилась лише кришка. «Що ж тут сталося? Де люди, коні?» – Андрій подивився на отамана. Той сидів у сідлі з заплющеними очима та щось шепотів. Через хвилину козак, провівши обома долонями по обличчю, розплющив очі та повернувся до Андрія.

– Пішли, хлопче.

Вершники злізли з коней, тричі перехрестились та, зі словами «Боже, поможи», вийшли на галявину. Підійшовши до багаття, отаман витягнув у його бік праву руку відкритою догори долонею та неспішно підняв її. Полум’я враз стрибнуло угору та розгорілось так, ніби у нього кинули добру в’язанку хмизу. Стало набагато світліше.

– Батьку, тут повсюди кров, – Андрій роздивлявся розірваний одяг, що лежав біля розбитого вщент возу. – І на візку теж.

Отаман підійшов та, глянувши туди, куди йому вказував хлопець, різко вхопився за уламки й вигукнув:

– Підіймай, швидше!

Під уламками лежала жінка. Вірніше, те, що від неї залишилось. Тіло було понівечено так, начебто вона впала між млинові жорна. Жінка лежала на животі, зламані руки простяглися вздовж тіла, голову було вивернуто назад, а замість обличчя була суцільна кров’яна каша. Одяг жінки був весь розірваний, заляпаний кров’ю та багнюкою. Єдиною цілою річчю з жіночого вбрання було червоне намисто, з середнього розміру кульок, на її понівеченій шиї.

– Боже милостивий! Хто чи що таке зробило? – Андрій у розпачі подивився на отамана.

– Відьма, синку, – козак відійшов від тіла, сів біля вогню, розкурив люльку та замислився.

– Та хіба ж вони на таке здатні? – хлопець вмостився поруч.

– Вона, триклята. Сліду її чаклунства майже не залишилось, але ще трохи є. Дуже могутня. Що їй було треба – не знаю. Але те, що ми її злякали – це факт. Та й жіночка, що загинула, встигла дати їй добру відсіч, – отаман раптом замовк, підняв голову та прислухався.

– Наче хтось скиглить. Не чуєш, Андрію? Ану візьми чим підсвітить та ходімо за мною.

Козак витягнув шаблю й ступив у темряву. Андрій, взявши з вогню гілляку що палала, та діставши з-за поясу пістоль, пішов слідом. Через декілька хвилин вони знайшли місце, звідки було чути звуки. Посеред витоптаної трави лежав великий та весь закривавлений собака. Почувши, що хтось іде, пес підняв голову та загарчав. Від цих зусиль з розірваного боку тварини пішла кров. Собака заскиглив та, впевнившись, що небезпеки немає поклав голову на якийсь клунок, що лежав у нього поміж передніх лап.

– Що то в нього?

– Не знаю. Але, думаю, щось дуже важливе, якщо він це так захищав.

– Так може подивитись, – Андрій нахилився до собаки, але отаман зупинив його.

– Не віддасть, ще й руку відцапає В нього зуби вовчі.

Хлопець миттю припинив спробу забрати у собаки її скарб.

– Це, Андрію, не просто собака. Це – пес - ярчук. Чув про таких?

– Чути чув, але я думав, що то вигадки. Звідкіля вони взагалі беруться, ці собаки? – Андрій зацікавлено подивився на тварину.

– Тихіше, песику, – козак опустився перед собакою на коліна, – зараз я тобі допоможу, – й, звертаючись до Андрія, вимовив: – Ану, швидше, принеси мені мою торбу.

Коли хлопець повернувся, отаман дістав з торби баночку з маззю та чистий рушник, після чого поклав руки собаці на рану й почав щось шепотіти. Кров поволі почала зупинятись. Закінчивши, він змастив рану маззю та вдвох з Андрієм вони перемотали її чистим рушником.

–