Летючий корабель (Letjuchij korabel')

By Г.В. (G.V.) Матвєєва (Matvєєva)

Чудові казочки України, Білорусі, Росії відкриють малюкам дивовижний світ, у якому добро завжди перемагає зло. (Chudovі kazochki Ukraїni, Bіlorusі, Rosії vіdkrijut' maljukam divovizhnij svіt, u jakomu dobro zavzhdi peremagaє zlo.)

• Language: Українська мова
• Publisher: Family Leisure Club
• Release date: Oct 20, 2021
• ISBN: 9786171224230

Book preview

Ох і золота тютюнниця

Білоруська казка

Жив собі сирота Янко, син лісника. Батько й мати в нього повмирали, а рідних нікого не було. Так і жив він самотою в лісі, у батьковій хатинці. А щоб було веселіше, тримав рябого котика.

Звик до нього котик. Було, куди господар іде, туди й він.

Якось пішов Янко збирати хмиз. А котик за ним. Набрав Янко в’язанку хмизу, несе додому, а котик тягне за ним суху гілочку.

Притомивсь Янко, сів на пеньок відпочити, подумав, як тяжко жити йому на світі, і голосно застогнав:

— Ох, ох!..

Тільки це сказав — аж з-під пенька, де не взявсь, дідок маленький з довгою бородою вилазить.

— Ти навіщо мене гукав, хлопче?

Подививсь Янко перелякано на нього й каже:

— Таж не гукав я тебе, дідусю.

— Як не гукав? — мовить дідок. — Я ж не глухий! Ти двічі назвав моє ім’я: Ох, Ох… Тепер ти повинен сказати, що від мене тобі треба.

Подумав Янко та й каже:

— Нічого мені від тебе не треба. От тільки голодний я дуже. Коли маєш кусень хліба, то дай.

Ох пірнув назад під пень і тягне звідти шматок хліба та миску кулешу.

— На, — каже, — поїж.

Наївся сирота, котика нагодував і низько вклонився дідусеві:

— Спасибі, дідусю, за обід: давно я такої смачної страви не їв.

Завдав він на плечі свою в’язанку й пішов веселий додому.

Минув день, другий, знов гóлодно Янкові. Згадав він про дідка.

«Піду, — думає, — може, ще раз нагодує мене».

Прийшов до того самого місця, сів на пеньок і зітхнув:

— Ох!

Тут дідок як уродивсь.

— Що скажеш, хлопче?

Вклонився йому Янко:

— Голодно, дідусю. Може, даси мені кусень хліба?

Дідок гульк під пеньок і назад. Дає йому шматок хліба й миску кулешу.

Так відтоді й пішлося: захочеться Янкові їсти — він і йде до дідуся.

Раз виніс йому дідок замість обіду золоту тютюнницю.

— Ось що, хлопче, — каже, — не турбуй мене більше: я вже старий і обід мені носити важко. Візьми цю тютюнницю. Як тобі знадобиться що, відкрий її, і мій служник миттю з’явиться перед тобою. Він незгірше виконає все, що ти накажеш.

Узяв Янко золоту тютюнницю, подякував від щирого серця дідкові та й пішов, пританцьовуючи, додому.

Відкрив він удома золоту тютюнницю — вискочив з неї маленький чоловічок, але не такий, як дідусь Ох, а молодий і моторний.

— Що накажеш? — запитує Янка тоненьким голоском чоловічок.

— Дай мені, братику, чогось попоїсти.

Умить поставив чоловічок на стіл миску кулешу, поклав великий окраєць житнього хліба, а сам плиг у золоту тютюнницю й закрився.

Пожив так Янко якийсь час, і захотілося йому по світі походити — людей побачити, себе показати, бо ж ні разу він ніде, крім свого лісу, не бував.

Узяв золоту тютюнницю, гукнув котика та й рушив у дорогу.

Багацько обійшов він сіл і міст, силу чудес побачив і прийшов нарешті до синього моря. Бачить — лежить на морському березі срібляста рибка. Видко, викинуло її хвилею під час прибою. Стріпується рибка, б’ється об каміння, а ніяк назад у море не потрапить.

Пожалів Янко бідну рибку. Взяв він її потихеньку та й кинув у море.

Хлюпнула рибка хвостиком, ковтнула води, опритомніла, а потім висунула з води голівку й мовить людським голосом:

— Спасибі тобі, хлопче, що врятував мене від смерті. Може, і я тобі колись до помочі стану.

Усміхнувся Янко:

— Навіщо мені до помочі ставати, коли маю я в кишені он помічника якого.

Але рибка вже не чула його.

Пішов він далі. Іде собі та й іде, коли мишка сіра вибігає з нірки. Котик хап її за спину й хотів з’їсти.

Пожалів Янко мишку. Був він такий, що всіх жалів: пам’ятав, як колись йому важко жилося. Взяв він мишку, погладив і посадив у кишеню, а потім вийняв з торби хлібну скоринку й кинув бідоласі туди.

— Їж, — каже, — ти, мабуть, зголодніла.

Мишка й заспокоїлася, стала гризти скоринку. А Янко пішов далі.

Іде він, іде по берегу моря, а вже вечоріє. Думає Янко, де б його переночувати. Бачить — височіє на горі здоровецький палац. «Ні, — думає, — мене туди не пустять». Пішов він далі. Зирк — стоїть біля моря маленька рибальська хатинка. Зайшов Янко в рибальську хатинку й попросився переночувати.

— Добре, — каже господар, — ночуй. Мені веселіше буде.

Розбалакавсь Янко з господарем.

— Що це за палац був по дорозі? — запитує він у господаря.

— Це палац королівський, — каже господар. — Там живе сам король. Та оце нещодавно сталася біда: прилетів опівночі морський змій, ухопив його доньку й поніс на свій зачарований острів, куди ані дійти, ані допливти. Король із серця тепер волосся на собі рве. Оповістив по всьому королівстві: хто, мовляв, поверне йому дочку, за того й видасть її заміж і все королівство по смерті своїй відпише. Багато наїжджало сюди різних князенків та короленків, але ніхто до того острова добутися не зміг: морський змій таку хвилю підійма, що нічого не врадиш…

Згадав Янко про свого чарівного помічника із золотої тютюнниці й каже рибалці:

— Переказуй, якщо можеш, королю, що завтра ще й на світ не зазоріє, як він побачить свою дочку.

Пішов рибалка й розповів про те королю. Покликав король до себе Янка. Подивився на нього, знизав плечима. «Невже, — думає, — цей простий хлопець зробить те, чого князенки та короленки не подужали? Чи ж можливо таке!» Але королеві так хотілося побачити свою дочку, що він вирішив спробувати щастя ще раз. От і питає він Янка:

— Чи то правда, хлопче, що ти берешся визволити доньку мою з неволі?

Вклонивсь Янко королю, відказує:

— Правда, пане король. Я брехати не вмію.

— Ну, дивись, — каже король, — щоб завтра до схід сонця моя дочка була в мене, а як ні, звелю розірвати тебе залізними боронами.

— Гаразд, — погодивсь Янко. — Нехай буде по-вашому.

Вийшов він з палацу, відкрив золоту тютюнницю. Вискочив з неї меткий чоловічок:

— Що накажеш?

— Учини, братику, ласку: збудуй за ніч залізного моста від палацу королівського до зачарованого змієвого острова та постав на ньому золоту карету з шестериком¹. Узавтра, ледве свіне, я поїду на острів.

— Добре, — каже чоловічок, — усе вчиню, як ти прохаєш.

Вернувсь Янко до рибалки й спати уклався. Уранці устав він ще й на світ не займалось, бачить — міст залізний від королівського палацу до змієвого острова перекинутий. І стоїть на мосту золота карета, запряжена шестериком, а біля коней його помічник із пугою.

Підійшов Янко до свого помічника, вийняв тютюнницю й каже:

— Спасибі тобі, братику. А тепер іди відпочинь, заморився, мабуть, дуже.

Чоловічок віддав Янкові пугу, а сам сховався в золотій тютюнниці.

Сів Янко в карету й поїхав по королівну. Приїжджає на острів, бачить — стоїть там великий темний зáмок і виглядає з вікна здивована королівна. Давно не бачила вона людей і зраділа Янкові, як братові рідному.

— Хто ти такий? — питає. — І навіщо приїхав сюди?

— Не питай, панночко, — відповідає Янко, — а сідай хутчій в карету. Поїдемо до батька твого.

Ще більше зраділа королівна, почувши такі слова.

— Неспромога мені через двері вийти, там триклятий змій спить. Він уночі по здобич літає, а вдень коло дверей відпочиває.

— То лізь через вікно.

— Боюся.

Підставив Янко руки:

— Стрибай!

Стрибнула королівна з вікна й прямо до нього на руки. Схопив її Янко, посадив у карету й помчав блискавицею до королівського палацу.

Почув змій гуркіт, підхопився, дивиться — нема королівни… Він — навздогінці. Біжить, аж міст труситься, вогонь вивергá з пащі!

Озирнувсь Янко — женеться щодуху за ними змій. Ось-ось наздожене. Давай він тоді пугою коней шмагати. Беруть ті вперед на всі жили кінські.

Примчав Янко до берега, висадив королівну з карети, потому відкрив потихеньку золоту тютюнницю й велів своєму помічникові знести міст. Чоловічок умить зніс міст, а заморений змій упав у глибоке море й захлинувся.

Тим часом прокинувся король, глянув у вікно — очам своїм не йме віри: веде Янко до палацу його дочку!

Вибіг король назустріч, цілує дочку, обіймає. Такий-бо вже щасливий, такий радий!

— Ну, хлопче, — каже він до Янка, — порадував ти мене. Віддам тобі за це дочку свою за дружину та відпишу вам по смерті своїй усе королівство.

Справили вони весілля, і став сирота Янко чоловік королівни. Усі його любили, тільки одна королівна кривим оком на нього дивилась: не до серця їй, що зробилася вона дружиною простолюдця. Ото й причепилась одного разу до чоловіка:

— Скажи мені, хто тобі моста того збудував, по якому ти мене привіз?

Янко все відмовчувався, відмагався, та не дає йому дружина спокою.

— Помру, — каже, — як не признаєшся.

Що мав робити — признавсь Янко й показав дружині золоту тютюнницю.

— Тільки заприсягнись, — каже, — що ти ніколи її без мене до рук не візьмеш. Дружина заприсяглась, а потім і каже:

— Хочу жити з тобою в замку на острові. Вели своєму помічникові, щоб міст побудував.

Не став Янко їй перечити: відкрив при дружині тютюнницю, наказав помічникові — і збудувався міст.

Переїхали вони в зміїв замок. Дружина каже:

— Не знімай міст: ми будемо по ньому на берег їздити — до батька в гостину й куди заманеться.

Прожили вони кілька день у