Поет, океан і риба: вибрані вірші (Poet, okean і riba: vibranі vіrshі): (1993 2018)

By Василь (Vasil') Махно (Mahno)

До книжки вибраних віршів «Поет, океан і риба» Василя Махна (нар. 1964 р.) — відомого українського поета, прозаїка, есеїста, перекладача, який з 2000 року мешкає у США, — увійшли твори зі збірок «Схима», «Самотність Цезаря», «Книга пагорбів та годин», «Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк», «Cornelia Street Cafe5», «Зимові листи», «я хочу бути джазом і рок-н-ролом», «Ровер», «Єрусалимські вірші», «Паперовий міст», виданих протягом 1993—2017 рр. Василь Махно, на думку Юрія Барабаша, належить до найвідоміших українських поетів у світі, твори якого перекладено й видано різними мовами. Критики багатьох країн, зокрема й українські — Богдан Рубчак, Іван Фізер,

Тамара Гундорова, Юрій Барабаш, Йоханан Петровський-Штерн, Марія Ревакович, Оксана Луцишина, — розмірковуючи про особливості поетики та ідентичності Махна, звертають увагу на особливі

метафоричні структури поетичних образів, просторову топоніміку, її деталізацію. Внутрішня і зовнішня амплітуда поетичної мови Махна сягає від Чорткова і Тернополя до Нью-Йорка, від Антонича

до Сен-Жон Перса та Ешбері, від буяння троянди до миттєвого спалаху світляка. Поезія — одна із форм точної мови, якою Василь Махно протягом тривалого часу заліплює діри в дрантливому тілі флейти...

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Feb 27, 2020
• ISBN: 9789660383463

Book preview

Василь Махно, або Як стати американським поетом

Свої 8 віршів Василь Махно вже написав. У «Баладі про 8 віршів» він згадує вислів німецького поета Ґоттфріда Бенна про те, що «після кожного поета залишиться — і то за найсприятливіших умов — лише 8 віршів», і намагається вирахувати (не без сумнівів), чи він уже написав свої 8 віршів для вічності. Впізнаваних і цікавих віршів у Василя Махна вже достатньо, щоб констатувати, що в українській поезії з’явився нью-йоркський поет.

Василь Махно розпочав нове тисячоліття з нового аркуша, вигравши у лотерею Green Card і перебравшись до Америки, де вже майже 18 років він і мешкає. При цьому Махно свідомо зараховує себе до української літератури, з якою пов’язав себе ще у тернопільський період, і пише українською мовою. Регулярно з’являються його книги в Україні. І це при тому, що Махно двома ногами стоїть на Американському континеті і свідомо культивує свій імідж глобального поета, мандруючи по цілому світу та беручи участь у різного роду міжнародних поетичних фестивалях.

Критики вже розпочали дискутувати щодо його ідентичності — з ким асоціює, до якої національності належить, з яким літературним каноном зіставляє себе Махно. Андрій Дрозда недвозначно називає Махна «українським поетом у Нью-Йорку». Юрій Барабаш не втомлюється повторювати, що «самого Василя Махна американський паспорт не робить американським письменником» і що Махно є за суттю українським поетом. Та й сам Махно наполягає, що «американським автором» не може вважатися з огляду на те, що пише українською мовою і перекладається англійською. І все ж справа з ідентичністю не така проста, якщо зважати на те, що національно-культурна ідентичність — річ конструйована і множинна, а не вроджена й одинична. В категоріях набутої, або прибраної ідентичності, на думку Михайла Найдана, Махно тяжіє «саме до середини» — до «місця у помешканні-вигнанні поміж двох світів, десь між батьківщиною і Америкою, десь між двома мовами і культурами». Марія Ревакович, зі свого боку, представляючи Махна як українського поета, який мешкає у Нью-Йорку, робить крок далі, стверджуючи, що він почувається вдома в культурному середовищі американського міста, більше того, «різними способами поет маніфестує типову діаспорну культурну гібридність».

Я хочу загострити питання, стверджуючи, що не лише Махно користає з нью-йоркського культурного досвіду як реципієнт, але і сам Нью-Йорк як культурний топос постає інакшим завдяки Махнові, себто збагачується тим, що говорить про нього український поет Василь Махно, який уже пустив своє коріння у великому і вічному Місті. Й у цьому сенсі Махно є не американським, а нью-йоркським поетом, який пише українською.

Якщо трактувати всяку діаспорну культурну свідомість як гібридну, тоді Махно є носієм такої ідентичності. Очевидно, хоч би як він не протестував проти того, щоб називатися діаспорним поетом, однак він уже є частиною української діаспори в Америці — спільноти, яка визнає себе українцями і демонструє та підтримує свою українськість. Поет діаспори демонструє, з одного боку, нерозірвану пуповину з батьківщиною і певну дозу відчуження від «чужого» й «інакшого» американського світу, а з іншого — він не може вже жити без цього світу і, користуючись всіма його плодами, відчуває близькість, а то й закоханий у нього.

Нью-Йорк, однак, важко трактувати в категоріях діаспори, оскільки це місто чужинців, де навіть корінні американці почуваються невкоріненими і чужими. Звичайно, живучи здебільшого в україномовному середовищі, Махно знає і бачить Нью-Йорк як чужинець. Водночас він, подібно до інших нюйоркчан (до речі, так назвав себе колись Юрій Шевельов у дарчому написі на подарованій мені книзі), почувається у місті вдома, вкорінюється у Нью-Йорк, освоює його локуси та ландшафти, будує свій дім буття. Махно взагалі стає стає своєрідним картографом Великого яблука. Власне, він є не так археологом Нью-Йорка, як говорить Марія Ревакович, скільки картографом Нью-Йорка. У вірші «Америка» він картографує цілу Америку — «цю країну чужу» як «корабель між двох океанів», де «до правого борту прилипла рослина нью-йорк / мушлі нової англії — молитви хасидські і торг / фалос флориди в теплі карибських жінок», між тим коли «З лівого борту корабля що говорить іспанською / можна побачити мексиканців — заблудлих у часі риб». На цю мапу він наносить пункти своїх мандрівок — океан, Бруклін, Cornelia bar, Soho, Coney Island...

І хоча він звертається до поетів-провідників, як, наприклад, Лорка, культурні та історичні шари Нью-Йорка його не особливо цікавлять. Він не відкриває і не реконструює їх, а швидше вибудовує свій Нью-Йорк — інакший, аніж той, який асоціюється сьогодні з модним і гламурним Містом. Точніше, він прагне відновити богемний Нью-Йорк 60-х, який давно втрачено. Для Махна нью-йоркська богемність виступає класичним поетичним топосом у літературі, тепер, однак, вона перейшла до маргіналів і бомжів — саме вони сьогодні виступають для Махна носіями богемної свідомості Нью-Йорка. Власне, з такими бомжами Махно і водить знайомство, з ними він віднаходить свою ідентичність.

Ловець у сіті тіней

Махно програмно зайнятий вибудовуванням власної біографії — про це свідчить хронологічне впорядкування його збірок, а також перевидання свого вибраного. На початках його творчості ще в тернопільські часи були «Схима / Книга пагорбів та годин /Лютневі елегії» (1991—1998), де, закидаючи свої сіті у пам’ять часів і віків, він намагався спіймати знаки і сенси поезії, повіривши у те, що мова знаків по-дитячому прозора. Світ сприймається сіткою знаків і символів, а поет ототожнюється з ловцем, який полює на метафізичні відблиски, які називаються поезією. Цитуючи різних авторів, мандруючи по різних культурах, країнах і віках, ранній Махно випробовує свою культурну пам’ять і уяву. Фактично, його рання поезія народжується з невпевненості. Писання уподібнюється тому, як «хтось намацує сандалом / сипку непевність піску і торкне клямку прозорого часу». Махно-поет полює на поезію. Остання для нього — лис, який захований у сітях часу за тінями буднів, у чужих образах і випадкових видіннях. Часом лис асоціююється то з ящіркою, то із запахом ялівцю. Лише зрідка блисне його золота шерсть — а поки що

«Лис літає в пітьмі — золотим —

його світло і шлях проступає — стає

наче сніг по ярах — наче дим».

Золоті лисенята поезії заховані в метафорах, алітераціях і внутрішніх римах, на які щедрі ранні вірші Махна. Так, відлуння звуків зіштовхують слова й асоціації та викрешують у цьому зіткненні іскри-метафори — двері у потойбіччя, де живе лис. «Білкою білила», «пора плодів — зима зітхань», «на вузол зав’язана пам’ять», «запахом зелені — й зизувато хтось мигне» — все це слугувало намацуванням справжньої поезії. Такі пошуки були не випадковими. Існує думка про про смерть поезії, про кризу мови, про відсутність поетичних місць у банальній по своїй суті сучасності. Махно також констатує своєрідну вичерпаність поетичної мови наприкінці 1990-х, мовляв, поезія перетворюється на порох, а звуки — на «розкришене шкло». У вірші, присвяченому Іванові Драчеві, він навіть заявляє, що «гіркнуть земні плоди які нюхав лис» і дивується — «невже се ріка?».

Власне, пошуки раннього Махна-поета спрямовані на те, щоб видобути поезію з небуття, із порожнин буденності, на крилах «західного вітру» мандруючи чужими світами та культурами. «Західний вітер» — так називалася група поетів, до якої входив Махно у свій тернопільський період життя. Однак, як визнає сам Махно, переїзд до Америки став не лише біографічним фактом, але і фактом поезії. «Якось нараз у Нью-Йорку я вивільнився від певних тем, метафор і способу поетичного мислення, заповнюючи їх чимось новим, принаймні, для себе, — зізнається він. — В якийсь момент [...] Нью-Йорк ожив для мене, став живим організмом моїх думань та відчуттів, усе — від архітектури до поезії — ставало подразником і стимулювало писати нові вірші».

Нью-Йорк як поезія

Дійсно, значно реальнішою і предметнішою у творчому доробку Махна стала збірка «Плавник риби» (2002), завершена уже в нью-йоркський період. У його творчості з’являються дві нові категорії — пам’яті і батьківщини. Головні трансформації відбуваються з мовою — замість метафізичних глибин вона збагачується історією, біографією, ландшафтами і музикою міста. Ніби повернувшись з мандрів чужими океанами і пустотами світу, він береться фіксувати свою пам’ять і пам’ять свого роду. Прив’язаність до мови свого народу і пошуки поезії на її території та на полі її пам’яті водночас з усвідомленням чужини стають, здається, поворотними пунктами для автора «Плавників риби». Значним імпульсом послужила при цьому поезія Єгуди Аміхая і загалом тема Єрусалима. Відповідно, поетові стає близькою ідея рідної мови і збереження-записування пам’яті. Це можливе, коли

«кожне слово запишеш на плавникові риби

хтось піймає її і уздрить вцілілі букви

— здогадається — що твоєї мови не вивчить ніколи

твій народ згребли мов крихти зі столу

і ти один пам’ятаєш слова які не знає ніхто

і вони — попіл —

і ти — завершення — свого роду».

Зрештою, батьківщиною (своїм домом) для Махна стає поезія, і у диптиху про поезію він вибирає для себе, як і його улюблений Антонич, жанр євангелій — книги книг (бути поетом книги повітря, поетом книги піску, поетом книги пагорба), адже

«важливо бути зерном піску —

зіницею риби — пам’яттю рослини —

тягучою кров’ю кактуса

важливо іти мандрівцем з палицею

летіти метеликом світла — їжаком темряви —

амфітеатром морського дна — глухим звуком —

важливо йти додому — увійти в дім — мати дім

звикнути до предметів до запахів до себе».

У себе вдома поезія стає все пружнішою і предметнішою, ніби вивільняючись із полону тіней. Світ, передусім чужинецький, опредмечується і прагне омовленння. Як можна описати те, що є чужим і що поволі стає твоїм? Можна відразу поринути в звуки і барви міста, а можна опосередковано входити в нього — наприклад, через Єрусалим, оскільки є різні відчуття «чужості». Теплий і екзотичний Схід згладшує почуття ресентименту стосовно міста-чужака, яким, поза сумнівом, став для імігранта Нью-Йорк. Відчуття заздрості, образи, любові, ревності і гордості до Великого яблука співіснували на рівних.

«38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше» відкривають місто Великого яблука у творчості Махна. Правда, попередньо варто було розпрощатися із суто українською поетичною традицією, яка трималася на алкоголізмі, силаботоніці і боязні міста. Махно іронізує в уявному далозі з любителями української поезії, вже ототожнюючи себе з Великим містом: «український поет / мусить писати римовані вірші /пішли ви... / тягти на собі черепашу ношу викривленої історії / хвороби з підозрою на алкоголізм». У країні поетів поряд з Парижем він позначає і Нью-Йорк та бачить свою місію — як нью-йоркського поета «на межиріччі гудзону та іст-ривер — поетом у нью-йорку — голубом небесним».

Бути поетом у Нью-Йорку насправді означає локалізувати себе у часі і просторі, що і намагається зробити Махно, описуючи часопростір свого перебування: Бруклін, океан, Сохо, театр Ля Мамо, бруклінський пляж, осінь у Нью-Йорку, прощання з зимою. Так входить у книгу океан — як не написана ще книга, як чистий папір і незаселений простір. Входить культурна пам’ять — поет відчуває, як на бруклінському пляжі

«повітря вбирає запах в якому присутній йод

у ньому також присутній чомусь Франсуа Війон

Задура і Шубер зі мною п’ють пиво також

і групу оцю малює місцевий Єронім Бош».

Махно також починає наносити на уявну карту реалії мегаполісу. У «Бруклінській елегії» проступає предметність Нью-Йорка: ранок із запахом цинамону у єврейських пекарнях, шкільними автобусами, іржанням сабвею, вантажниками-мексиканцями. «Astor Place», зі свого боку, стає провідником від окремих візуальних образів («групка панків чи то металістів  / повсідалися біля рухомого пам’ятника кубові / (не плутати з кубізмом») до особливого духу нью-йоркського downtown.

Водночас постає важливе питання — як знайти своє місце серед нью-йоркських поетів? Ідеться передусім про нью-йоркську групу українських поетів. Уявивши їхню зустріч десь у кав’ярні в 1960-х, Махно усуває їх із сучасності і тим самим позбувається суперників, закріплюючи нью-йоркську групу десь за минулим. Ось там вони і сидять у кав’ярні, все ще разом —

«порішили посидіти ще

трикутні трапеції гострих плечей

і повні бокали тріпочуть по стінах

Богдан-і-Тиміш і Ю. Т. і Б. Б.

мов змій триголовий вогнями сопе».

Виходить, що символічно Махно протиставляє себе нью-йоркській групі поетів, у яких загалом-то зовсім мало слідів Нью-Йорка. Він також протиставляє себе і сучасним нью-йоркським поетам, в яких бачить «сектантів поезії — лірників із найглибших нью-йоркських кутів, поезія яких просвічує дірами». Звичайно, можна прийняти тезу, що «текстуальний Нью-Йорк Махна є просто спільнотою поетів усіх генерацій і багатьох різних національностей» (Марія Ревакович), оскільки він звертається до нью-йоркських поетів різних часів — Лорки передусім, але також Вітмена, Джона Ешбері, Франка О’Гари. Однак важливо, що Махно бачить їх провідниками до міста і водночас позбувається їх, творячи свій Нью-Йорк. У вірші-посланні до Петра Мідянки Махно, вже перейнявши багато від попередників у плані поетичної мови, вже досить впевнено накреслює власну карту Великого яблука:

«нью-йорк у старому човні мангеттена

співає прокуреним голосом гіпі

також старого — його естетика

зіпсована часом — в косу заплетена —

немов рукави міссісіпі

сюрреалізму і гіпер».

Власне, поза межами сюру і гіперу Махно і прагне знайти свій Нью-Йорк, констатуючи старість гіпі («гіпі вимерли — як динозаври — останнього бачив учора»). «І я дивуюся також кожного разу зустрічаючи цих доходяг-гіпі — розмальованих панків — місцевих алкоголіків які обсикають крамниці і яких не арештовує поліція», — не перестає звинувачувати Нью-Йорк у непоетичності Махно. Не лише гіпі вже позбулися поетичності. Розчаровують його і поетичні фестивалі, де «10 поетів які читатимуть завтра слухають тих 10-х які читають сьогодні». Та й сама поезія, на його думку, —

«чорна діра поезії

стискається від кількости віршів

щоби поглинути

— і це найсмішніше —

саму поезію,

яка віднедавна обслуговує самих поетів».

Згадуючи Вознесенського, він констатує відсутність великих поетів разом зі смертю бітників, так само як і зі смертю шістдесятників — фактично, говорить про кінець безумної і прекрасної епохи 1960-х.

«де Ален Ґінзберґ

Роберт Ловелл

місіс Онасіс

Мерилін Монро?» — запитує він.

Поезія закінчується 1960-ми — недарма «Нью-йоркська листівка Богданові Задурі» замість Бруклінського мосту підмінена листівкою з Джоном Ешбері з 60-х. Нью-Йорк уже не є містом поетів — «Інколи на Ґринвіч-Вілідж збираються поети посидіти у якісь каварні щоби читати вірші / але якось нудно вони це роблять наче жують жуйку». Близькою виявляється інша теза для Махна: що поезія — це країна емігрантів. «Кажуть: що всі тут еміґранти і мандрівці і шукачі пригод», — Лорка, Гомбровіч, Шульц. З ними насамперед асоціює себе і Махно-нью-йоркчанин.

За цим нехтуванням поезії — чужість Америки для європейця. Пригадую в цьому зв’язку, як Юрій Шевельов не раз говорив у розмовах зі мною про свою неприязнь до Америки, яка насправді стала його домівкою. Він принципово не дивився американських фільмів, але завжди відвідував фестивалі європейського кіна. Махно також не проти того, щоб іще раз протиставити інтимний затишок маленьких європейських містечок — Бучача, Дрогобича з обов’язковою там площею Ринок, де живе поезія європейського модерну, — американському Мегаполісу.

«Чому Бруклінський міст такий короткий і чому ним не можна доїхати до Европи?» — запитує Махно. Може скластися загалом уявлення, що американських поетів як таких уже й не існує, «а щоби зустрітися з Ешбері чи О’Гарою не варто їхати до Нью-Йорку» —

«варто лише переїхати українсько-польський кордон

і вистарчить зустріти Задуру чи когось із його компанії

або прочитати вірш словенця Чучніка "Польським О’Гаристам"

і прийняти це як євхаристію».

Виглядає, що Махно — європоцентрист, і культура для нього живе на європейських окраїнах, так званих маргіналіях глобалізованого села. Правда, він не проти, щоб зауважити, що «поезія — мабуть перейде в слова і зникне в провінції від постійного пошуку сенсу життя і провізії».

Оскільки поезія слаба, а поети мертві, можна поіронізувати над ними. Хоча таку іронію Махно використовує цілеспрямовано — насправді йдеться про відновлення поетичності, загубленої під впливом кодифікації і канонізації поетів, яку не раз здійснювали у XX столітті. Він зводить поетів із п’єдесталів високої культури та відновлює їхню богемну природу, яка зрідні маргінальній і яка близька до життя та досвіду людей, яких ми звикли називати бездомними (бомжами). Ось скульптура Гертруди Стайн у парку, оточена бомжами, серед яких вона почувається цілком комфортно:

«на голові підстриженій Ґертруди

котра завжди щось з текстами марудить

що схожа на покоївку і бабцю [...]

тепер у бронзі — в прохолодній тіні —

з бомжами що довкіл — мов папараці —

читає їм якусь незвичну прозу».

Власне, з такими бомжами Гертруда б знайшла швидко мову, та й сама б пішла в танець («вона б пустилась разом з ним у гульки / шурупи у сідниці на заваді»). Лексика «Енеїди» Котляревського з її бурлескним стилем цілком законно вплітається у поетичну канву, оскільки Махно вдається до бурлеску, говорячи про Нью-Йорк і тим самим опонуючи гламурності нью-йоркської артистичної богеми. Цілком реальний старий Вітмен («ледь стримує кашель — в благенькім пальті — з мискою каші») обходить Бруклін і «його не обходять / ні ми — ні листя — ні вістан г’ю оден».

З бомжем порівнює Махно і Чарлза Буковскі — ще одного постійного персонажа його нью-йоркськмх мандрів. Отож,

«цей старий у футболці і джинсах що сидить на вулиці

пильнуючи крам магазину «99 cents»

нагадує мені чарлза буковскі:

таке ж порепане від вугрів лице — широкий рот —

і поруч у паперовій торбинці

пляшка пива яку він час від часу засовує собі в рот

як саксофоніст мундштук

або як шлюха з роману буковскі «Жінки» член Ченоскі».

Бомж, схожий на Буковскі, звичайно ж не читав Буковскі і не знає про нього, але яке це має значення, коли в уяві поета він зіграв свою роль. «Клянусь що він не читав Чарлза Буковскі / А на хера?» — не забуває опустити свого героя поет.

Мешканцем країни бомжів і поетів стає і Юджин — продавець вживаних книг, зовні схожий на самотнього Сартра. Важливо, що всі ці персонажі — Гертруда Стайн, старий Вітмен, Буковскі, Юджин — є однотипними: вони є вигнанцями зі щасливого Нью-Йорка, людьми, які почуваються чужими на святі життя і в суспільстві сучасного шоу. Саме з ними ідентифікує поезію, себе і свій Нью-Йорк Василь Махно — «ми з Юджином разом але завжди в Нью-Йорку самі / він в пальті мов розхристаний ангел звертає убік / і з торбами книжок що волочить по мокрім асфальті». Образ цього мігрантського, іншого Нью-Йорка розширюється — Махно вводить до нього цілий ряд персонажів — типову американську родину, що складається з мігрантів із різних країн, бокера з Бучача на Юніон-сквері, Колю, Ваню, Педро на Coney Island:

«Педро впився і плакав — пес на пляжі дурів

Ваня в хмари вдивлявся пильнуючи їх наче стадо корів

Коля з остраху сикнув

бо міхур мав простуджений спав на пляжі в зимі на піску

Педро — в спальнику Ваня — ув інвалідськім візку».

Не поети, а бомжі супроводять, як Данте, поета у подорожах Мангеттеном «до сумирних голів православних церков» —

«але цілком

патріяршого вигляду кілька бомжів

супроводять тебе поміж авт і таксі

або двері відчинять щоби ангели всі

розпростерли обійми й сховали ножі».

Таким чином, Махно знаходить свою власну нішу, стаючи справжнім нью-йоркським поетом — він пише про свій Нью-Йорк мігрантів, бездомних, богемних поетів у часи старості. Така перспектива дозволяє, по-перше, ідентифікувати себе з ними, співчуваючи їм і тим самим самому собі, а по-друге, іронізувати над ними (і над собою в міру можливостей) — як персонажами своєї невигаданої п’єси:

«Крутить колесо світом — снігом — життям героїв

перемішались вулиці — потяги — поділ юдеї / ґої

і я шукаю акторів щоби насититись грою

мною придуманих п’єс».

Махно як біографічний епос

Освоюючи Нью-Йорк через поетику «чужого», Махно водночас пізнає «рідне», «своє». В міру відкривання Нью-Йорка як власного дому в поезію Махна повертається пам’ять про минуле. Схованкою пам’яті стає корабель поезії — «сей прихисток усім хто знає мову звірів і мову снів». Починає складатися персональний епос Махна: спогад про сімейну фотографію 1968 року («На кожній дитячій фотографії я був підстрижений і від мене пахло одеколоном»), діда, бабу, сусіду-перукаря; сімейна хронологія («Кінець 60-х: / саме тоді розлучалися батьки — здається — це було 1968 року»). Прощання з ілюзіями нагадує про перший сексуальний досвід. Балада про прізвище озвучує власне ім’я та вводить його в історію поруч з іменем Нестора Івановича Махна. Махно також творить міт про поетичні 1980-ті та групу «Західний вітер», коли «два початкуючі поети і (алкоголіки?) / віднайшли ще двох початкуючих алкоголіків і (поетів?) / і назвалися Західним вітром».

Відтворюючи свою біографію, Махно не оминає ані спогади з Тернополя часів навчання, ані спогади з часів кримінального Кривого Рогу. Не обійшлося і без символічного місця Батька у нью-йоркській Махновій біографії. До речі, про матір тут досить мало згадок. Однак саме батько — ровесник Джона Леннона, батько, з яким розлучився у малому віці і на похорон якого не зміг приїхати, стає однією з центральних постатей його біографічного епосу. Можна б пояснити це ностальгією, реваншем, зрештою едіповим комплексом, однак Махно вже заявив раніше, що він не приймає переписування історії, отож йому важливо знайти константи в минулому, які були б важливими для нього сьогодні. Він твердить, що знає, де батько чекав на матір у 1950-х, і знає, що музика лишилася та сама. Він шкодує, що не мав нагоди розмовляти з батьком як з другом, допитується, «чому ти мене не виглядав як батько на сина», зізнається, що батькове «Дубно летить наді мною і я його не дістану / хоч намагаюсь підстрибнути і дістати».

Зворушливо звучать слова пам’яті Анни