ЗАКЛЯТТЯ ОСТИНСЬКОГО ЗАМКУ

By Ruslan Biedov

Книга "Закляття остинського замку. В пеклі чаклує тільки диявол" є треття книга з серії фентезійних романів про характерників, створених Русланом Бєдовим. Перші два романи відомі під назвами "Характерники. Спадщина сарматських віщунів" та "Чигиринська відьма. Поки кохаються боги".
В третій книзі польський шляхтич на ім'я Родзивіл Чортинський виявляє у своєї десятирічної доньки надприродну здатність впливати на інших людей таким чином, аби вони робили те, чого вона хоче. Чортинський вирішив скористатися цим задля власного збагачення, але все скінчилося трагічно - його доньку Свята Інквизиція спалює як небезпечну чаклунку. До доведеного до відчаю шляхтича приходить Болотниця та пропонує йому побудувати Остинський замок в обмін на те, що з годом вона поверне його улюблену доньку до життя.

• Language: Українська мова
• Publisher: Ruslan Biedov
• Release date: Apr 26, 2024
• ISBN: 9798224680634

Book preview

ЗАКЛЯТТЯ ОСТИНСЬКОГО ЗАМКУ

У пеклі чаклує тільки диявол

(містичний роман)

RUSLAN BIEDOV

2024

АВТОР: РУСЛАН БЄДОВ

ОБКЛАДИНКА: ВОЛОДИМИР ЕВКАР

ОРНАМЕНТИ: ADOBE STOCK, PIKISUPERSTAR, FREEPIK

ДРУКУЄТЬСЯ В АВТОРСЬКІЙ РЕДАКЦІЇ

(надруковано в Сполучених Штатах Америки)

––––––––

Книга Закляття остинського замку. В пеклі чаклує тільки диявол — треття історія з серії фентезійних романів про характерників, створених Русланом Бєдовим. Перші два романи відомі під назвами Характерники. Спадщина сарматських віщунів та Чигиринська відьма. Поки кохаються боги.

В третій книзі польський шляхтич Родзивіл Чортинський виявляє у своєї десятирічної доньки надприродну здатність впливати на інших людей таким чином, аби вони робили те, чого вона хоче. Чортинський вирішив скористатися цим задля власного збагачення, але все скінчилося трагічно - його доньку Свята Інквизиція спалює як небезпечну чаклунку. До сповненого горем шляхтича приходить Болотниця та пропонує йому побудувати Ости­нський замок в обмін на те, що згодом вона поверне його улюблену доньку до життя.

––––––––

©RUSLAN BIEDOV

Пролог

Петро Соболь повільно спускався крутими скрипу­чими сходами. Гнилі дошки під ногами небезпечно проги­налися, і козакові здавалося, що вони не витримають ваги його тіла. Попереду і позаду крокували його конвоїри, яких Петро не бачив, але добре відчував їхню присут­ність.

Молодший Соболь знову хотів зустрітися зі своїм старшим братом Степаном, щоб попросити про допомогу. Якась частина його єства твердила, що таке нахабство у володіннях Польовика нічим добрим не скінчиться ані для нього, ані для його брата. Та козацьке завзяття вре­шті решт взяло гору і штовхало до чергової авантюри.

На вершині Башти замість брата його чекали двоє кремезних чоловіків з довгими чубами на бритих головах, одягнуті лише у штани з чорної шкіри з широким поясом червоного шовку. Козаки тримали шаблі та мали доволі погрозливий вигляд, тому Петро навіть не намагався чи­нити спротив, адже його шабля сама по собі вислизнула з піхви та пірнула в покритий темно-сірим серпанком прі­рву за огорожею.

—На тебе чекає Польовик, володар Дикого Степу, — похмуро промовив один з козаків та жестом запропону­вав йти вперед.

—Де мій брат? — запитав Соболь, але не доче­кавшись відповіді, змушений був підкоритися. Весь час, поки Петро ступав по непевних сходах, його переповню­вало відчуття чогось страшного, що на нього чатувало попереду в темряві, наприкінці цієї, можливо, останньої для нього подорожі. Та відступати було запізно.

Коли сходження закінчилося, перед Соболем на заржавілих петлях відкрилися низькі двері та невидима сила безцеремонно виштовхнула його на яскраво освітле­ний факелами майдан. По периметру поряд зі шкіряними тулумбасами стояли козаки, одягнуті, як і конвоїри Петра. Напроти виходу з Башти височив трон, зібраний з лю­дських кісток і сухого гілля, на якому нерухомо сидів ота­ман Сірко. Принаймні чоловік виглядав точно так, як ота­ман. Степан розповідав йому про цього Польовика Ди­вака: про те, як він любить битися з мертвими характе­рниками під відлуння барабанного бою та перевтілю­ватися на козацьких отаманів та чарівників із сивої давнини. Петро вирішив не показувати остраху. Якщо він з Болотницею розмовляв та живий лишився, з цим Польовиком теж якось впорається.

—Доброго вечора, пане Володарю! — бадьорим го­лосом звернувся Соболь до  Польовика, — хотів би зустрі­тися зі своїм братом Степаном. Чи не будеш ти проти?

Сірко нічого не відповів. Петрові здалося навіть, що він взагалі не звернув на нього уваги. Володар Степів продовжував нерухомо сидіти на своєму троні та зосереджено дивитися на свої долоні, які він тримав на колінах.

Петро вирішив не повторювати питання, а трохи почекати. Він відвів погляд від Польовика-Сірка і почав розглядати козаків, що стояли біля тулумбасів. Вони ніби теж не помічали людину, яка щойно з’явилася посеред майдану та з очікуванням спокійно дивилася на свого володаря.

Тим часом на плечі у Польовика з’явився вгодований пацюк і почав голосно та пронизливо пища­ти. Володар Степу нарешті підняв голову та поглянув на Соболя.

—Тут мені мій товариш повідомив, що твій брат порушив закони Степу та дозволив тобі повернутися до світу живих.

—Але ж...

—До всього цього, він ще й заподіяв шкоди моєму улюбленцю!

Польовик виглядав розлюченим.

—Нічого він йому не зробив! — спробував заперечи­ти Петро, — тільки тримав!

—Я вірю своєму товаришеві більше, ніж пройдисвіту зі світу живих! — рикнув у відповідь Володар.

—Бреше він!

Голос молодшого Соболя заглушив гуркіт козацьких барабанів, але Польовика було чути добре:

—Звинувачую Степана Соболя у нахабному пору­шенні святих правил Степового Братерства та засуджую його даною мені владою до вічної смерті.  Його ж молод­шого брата, Петра Соболя, наказую закувати в кайдани та кинути до найглибшої катівні, поки товариство хижих па­цюків та клопів не додадуть йому розуму!

Посеред майдану просто з повітря виник Степан, оголений та прив’язаний до стовпа. Козаки, які били в тулумбаси, один за одним підходили до стовпа, брали батіг, що лежав біля ніг Степана та робили по три стра­шних удари по його спині. Батіг розривав шкіру та м’язи, сягаючи кісток і Петро відчував біль від кожного такого удару, ніби били його, а не брата. Коли всі козаки по колу зробили свої три удари, все почалося знову.

Коли на його руках та ногах з’явилися кайдани, Петро зрозумів, що Степана таким чином будуть катувати цілу неосяжну вічність. Занурюючись в темряву, наче в гниле смердюче болото, Петро закричав...

Розділ перший

Полковий осавул Михайло Гудима виявився креме­зним пузанем, на якому жупан з дорогого турецького сук­на ледве не розлазився по швах. Обличчя старшина мав кругле та широке з маленькими червоними очима та ни­зьким чолом, посмугованим довгими хвилястими зморшками. Осавул сидів на лаві за столом під образами, і пухкими білими пальцями перебирав якісь попери, коли до просторої світлиці зайшов Іван Рудий. Він зачинив за собою двері, перехрестився в бік образів, поклонився в пояс та привітався.

Гудима не звернув уваги на гостя та продовжував пошепки щось вичитувати в сувої з московською ге­рбовою печаткою.

Рудий якийсь час продовжував топтатися біля поро­гу, намагаючись не виявити хоча б найменшу ознаку люті, яка була готова от-от випліскуватися через краї.

Щоб добитися аудієнції у полкового осавула, йому, бувалому січовику, довелося нести могорич і навіть гроші двом знайомим старшинам, аби ті замовили за нього сло­во Гудимі. Та не це найбільше розлютило бувалого ха­рактерника. Розмовляючи з ним, ці вгодовані нероби поводили себе так, ніби від них залежала доля усіх людей одночасно на Правому та на Лівому берегах. Найгірше для Рудого було усвідомлювати, що це так було насправді. Останнім часом аж занадто багато людських доль занапастили саме оці самовдоволені пики. А осавул Гуди­ма, що зараз наполегливо не помічав людину, яка при­йшла до нього, схоже, був відповідальним за все, що від­бувалося на цьому березі Борисфену. Адже останні декі­лька місяців саме в цій світлиці, цими пухкими пальцями підписувалися накази про переселення сотень козацьких родин з рідних сіл Правобережжя на Гетьманщину. Така сама доля може спіткати Лесю.

Після падіння Дорошенка, вони разом з Ганною та незаконною дочкою опального чигиринського гетьмана жили наче справжня родина в одному з сіл трохи півден­ніше Чигирина. Поки Самойлович разом з московитами та турками другий раз штурмував столицю Правобережжя, та якийсь час після того, до них нікому не було ніякого діла. Купили хату з наділом, завели худобу. Все наче складалося добре, допоки не прийшов наказ від прав­обережного гетьмана Самойловича про примусове пере­селення. А тут ще хтось до місцевої старшини доповідну написав про те, що, мовляв, родина Рудих Дорошенка під­тримувала і навіть зараз антигетьманський заколот го­тує. На тому і закінчилося їхнє спокійне життя.

—Я знаю хто ти такий і для чого прийшов, — наре­шті мовив полковий осавул, не відриваючись від сувою. Потім таки підвів погляд від паперів та, погладжуючи вуса, почав прискіпливо роздивлятися Рудого.

—Я прийшов просити за свою родину... — почав говорити той, але Гудима різким жестом зупинив ха­рактерника.

—До мене чи не щотижня проходять такі як ти, оскільки хтось вбив їм до їх пустої макітри, що геть­манська воля їх не обходить. Впевнені, що вміння рубати голови направо і наліво то індульгенція від усіх гріхів та необхідності підкорятися вищій волі.

Гудима вимовив слово індульгенція особливо старанно та з таким виглядом, що одразу стало зроз­умілим, що почув він його зовсім недавно та дуже був задоволений тим, що дістав змогу дотепно його викори­стати в розмові.

—Вимушений нагадати, що ота вища воля тримає­ться саме на вмінні багатьох орудувати шаблею... — з іронією відказав Рудий. В глибині душі, певно, хотів роз­лютити цього борова, щоб той показав своє справжнє обличчя, і хоча розумів, що не для того він сюди прийшов, втриматися не міг. Але Гудима тільки втомлено покачав головою.

—Он бачиш, які ви всі розумні, — мовив він зі зло­сливою усмішкою, — то чого до мене усі приходите? Якщо вам гетьман не голова, то йдіть собі та на шаблях ваших несіть власну долю. Тільки не жалійтесь потім, що лях або татарин дітей ваших на пики підніматиме.

Рудий хотів спитати, чи не навмисно полковий осавул про московитів не згадав, але вирішив, що супереч­ка може завадити справі.

— Сказав пан осавул, що багато хто приходив до нього, аби не переїжджати з родиною на Лівобережжя. То яка була відповідь на ті прохання?

—Відмовив їм усім! — відповів Гудима та з викли­ком поглянув на Рудого.

—І яка ж була причина відмови? — ледве стримую­чи себе, запитав характерник.

—Бо всі вони під час осади Чигирина на боці Доро­шенка були, — відповів осавул, — і не побоялися зброю проти своїх братів з Війська Запорозького підняти. То чо­му я повинен був їм допомагати?

Рудий не відповів, розуміючи, що кожне сказане ним слово Гудима витлумачить по-своєму, проти нього.

Осавул тим часом продовжував вивчати козака, що стояв перед ним, намагаючись вгадати, про що той думає, зрозуміти по виразу обличчя, що він відчуває. Але Рудий для нього лишався закритою книгою.

—Мені відомо, що під час другої осади Чигирина ти жив тут, на Правому Березі.

Рудий кивнув.

—Що ти робив в той час? — запитав осавул.

—Збирав врожай на своєму полі.

—Звідки взяв те поле? — не вгамовувався Гудима.

—Купив за власноруч зароблені гроші, — роз­дратовано мовив Іван. Він був готовий от-от кинутися на осавула та перегризти йому запливлу жиром горлянку. Та Гудима, здавалося, на те не зважав.

—Хто може підтвердити твої слова?

—Все село.

Ще якийсь час Гудима свердлив поглядом січовика. Може чекав, що той ще щось додасть. Потім знову сів за стіл.

—На тебе є дуже добра характеристика від Таємної Канцелярії, — вже спокійніше сказав він, — саме через це мушу прислухатися до твого прохання. Хоча звідти ж, від деяких старшин неодноразово чув про твою ненависть до наших московських союзників та прихильність до чиги­ринської банди. Була ще ду-у-же темна історія з московським князем, хоча, звісно, то не моєї голови справа...

—Мав свого часу таємне завдання від самого геть­мана, — мовив Рудий, — в інтересах Гетьманщини міг мати справи з прибічниками гетьмана Дорошенка...

—Не гетьман він! — раптом вибухнув Гудима, — давно вже не гетьман!

—Звісно...

—Знаю я про твої так звані таємні завдання...

Осавул поклав перед собою чистий лист паперу, взяв перо та почав щось писати. Закінчивши, налив сургучу, зробив на ньому підтиск та подав документ Рудому.

—Дозвіл перебувати разом з родиною на Прав­обережжі до кінця року, — мовив урочисто, ніби вручав високу державну нагороду, — потому видно буде...

Коли Рудий, вклонившись, вийшов з Канцелярії, осавул Гудима підійшов до вікна та поглянув йому услід. Потім повернувся до свого кремезного дубового столу з приладдям для письма, сів у різьблене з високою спинкою крісло та, поскрипуючи пером, прийнявся пи­сати.

Рудий повернувся до дому пізно ввечері наступного дня. Протягом всієї дороги характерник прокручував в го­лові розмову з Гудимою. З одного боку Іван радів тому, що вдалося настільки легко отримати дозвіл для Лесі та ді­вчат жити на Правому березі. Після падіння Чигирина для багатьох знедолених мешканців Лівобережжя це була практично нездійсненна мрія, якщо хтось з родини не знаходився на реєстровій службі. І навіть тоді зазвичай все проходить не так швидко, як це відбулося з Рудим. Варто було б тільки радіти, але всю дорогу характерника не полишало погане передчуття. Діставшись хати, яку він минулого року придбав у місцевого жида, Іван не зна­йшов ані Олесю, ані Ганну з Тетяною. В сінях було пере­вернуто все до гори дриґом: зі скрині зник майже увесь одяг, зі стодоли — збіжжя.

Рудий довго стояв посеред темної пограбованої оселі, і в ньому наростала лють.

Раптом він відчув, що був не один – хтось стояв, вкритий темрявою за спиною.

—Ти не виконав мого наказу, козаче, — пролунав знайомий до огидності голос, — я попереджав тебе, що якщо таке станеться, я відберу в тебе твою дівку і змушу підкоритися.

То був князь Рамаданівський.

Рудий поклав долонь на крижане руків’я шаблі.

—Я випотрошу тебе, московська потворо, як свиню, ти навіть поворухнутися не встигнеш, — просичав ха­рактерник.

Рамаданівський обійшов Івана та став навпроти ньо­го, широко розставивши ноги.

—І що, на твою думку, станеться потім?

—Чого ти хочеш?

—Того ж, що хотів минулого разу — відьму та її арте­факт.

—Я не знаю, де вона.

—То дізнайся. А коли знайдеш, то передай, що князь Рамаданівський від імені цара Московського хоче зустрі­тися.

—Впевнений, що переживеш зустріч? — вишкірився Рудий.

Ромодановський засміявся, але якось невпевнено.

—Не варто непокоїтися через це. Маю досвід спілку­вання з її батьком, — мовив московит нарочито, — з його донькою теж знайду спільну мову. А взагалі, те не повин­но тебе хвилювати. Зроби те, що повинен — знайди її, як­що звичайно хочеш знову побачити своїх дівок живими.

Не поспішаючи, із зависоко задраною головою, Рама­данівський прочимчикував повз Рудого і перед тим, як зникнути в дверях, мовив через плече:

— Приберися тут.

Розділ другий

Олена лежала долілиць на Петрові, вкривши його обличчя ніжним мереживом власного волосся, і насоло­джувалася відлунням насолоди від любощів. Заплющи­вши очі, вона прислухалася до важкого дихання коханого та частих ударів його серця.

Вони жили разом майже пів року, але досі кохалися з такою пристрастю, як робили це в перші ночі після весіл­ля. Цього разу, коли Петро повернувся з поля на обід, Оле­на володіла ним просто на глинобитній підлозі, не доче­кавшись, поки той хоча б помиється і не зніме просочену потом сорочку. Кожного разу вона насолоджу­валася таки­ми  митями наче це було востаннє, ніби перед­чувала, що одного дня її чоловік зникне з її життя так само несподі­вано, як зʼявився.

Наче у відповідь на ті потаємні страхи того дня у двері будинку Соболів постукали.

Олена підвелася, звільнивши знесиленого Петра. Відсунувши колоду, вона вперше побачила Івана Рудого. Олена не знала тоді хто це, оскільки Петро ніколи не роз­повідав їй ані про свого товариша, ані про їхні козацькі походеньки. Олена майже нічого не знала про минуле чо­ловіка, але здогадувалася, що краще його, як лихо, не чі­пати, як би їй іноді не було цікаво дізнатися бодай хоча б щось. На чутки, що ходили селом про Петра, Олена не звертала уваги, оскільки була впевнена, що то звичайні теревені пліткарів. Та, поглянувши у вічі незнайомця в козацькому вбранні, зі страшною втомою та ледве при­хованою люттю в погляді, жінка зрозуміла, що те загад­кове для неї минуле повернулося та з нетерпінням чекає аби переступити поріг її хати.

Якби це був звичайний незнайомець, один з тих, хто часами з’являється в селі проїздом та шукає гостинності, Олена одразу б покликала чоловіка та заходилася го­тувати сніданок. Але перед нею вискочив кремезний козак при зброї, і молода жінка одразу ж відчула, для чого він прийшов. 

Не відводячи погляду від незнайомця, Олена не ворухнулася. Так вони стояли один навпроти одного, і ні­хто з них не збирався відводити погляд.

—Олено, хто там? пролунав голос Петра з напів­темних нетрів хати.

Олена ж продовжувала стояти перед відчиненими дверима, прислуховуючись до биття власного серця і рахуючи миті до того вже невідворотного моменту, коли Петро, не дочекавшись від неї відповіді, сам з’явиться в заповнених духмяними ароматами сушених трав сінях.

Іван Рудий терпляче чекав. Він дивився на жінку з розкиданим по плечах