Сутінки удвох

By Natalia Shakhray

"Сутінки удвох" це роман про двох літніх закоханих, які не змогли одружитися замолоду, подорожували, жили у різних країнах, і лише у старості зустрілися знову, повернувшись до свого рідного містечка.

• Language: Українська мова
• Publisher: Volodymyr Serdiuk
• Release date: May 17, 2023
• ISBN: 9798223670681

Book preview

СУТІНКИ  УДВОХ

––––––––

(роман-заспокоєння)

ЧАСТИНА І.

СУТІНКИ НАПЕРЕДОДНІ.

Стояв звичний для Буковини дощовий сірий липневий день. Валерій підїздив до Сторожинця напружено женучи свого автомобіля догори крутим схилом чернівецької дороги. Машина була ще слухняною, двигун не дуже зношеним і на перевал витяг на третій передачі, хоча педаль акселератора довелось притиснути аж до підлоги.

Крутий підйом під акомпанемент реву двигуна, коли окрім стрічки шосе та неба попереду нічого не  видно, нагадував кабрування в літаку, перепадом тиску закладаючи вуха, вдавлюючи голову в подушку крісла.

Тільки на вершечку гори, коли його, як і всякого переїжджого, привітала націленою на схід гарматою стара «самоходка» часів Другої Світової війни, автомобіль вирівнявся до горизонтального рівня, щоб майже одразу клюнути носом вперед на спускові вулиці Чернівецької, яка вела до центру міста, розташованого в улоговині Карпатських гір.

Валерій переставив праву ногу на педаль гальм, щоб контролювати спускання, а ще щоб окинути закоханим поглядом панораму свого рідного міста, яке за будь-якої погоди виглядало затишним і тихим. Та таким і було.

––––––––

За всю свою історію Сторожинець ніколи не переростав себе за кількістю жителів більш ніж у п’ятнадцять тисяч. Якоїсь іншої промисловості окрім націленої на потреби мешканців тут ніколи не було і в Європі це містечко знали більше завдяки Лісовому технікумові та письменникові Юрієві Федьковичу, аніж меблевому комбінатові та маслозаводові, хоча їхня продукція й розходилась далеко за межі України.

Сторожинець завжди славився ринком худоби та своїм речовим ринком, які, попри всі намагання керівництва, чомусь не прижились у сусідніх містечках, за давньою історичною традицією скликаючи щонеділі бажаючих щось продати чи придбати, або й просто потовктися серед людської святкової юрби, відпочиваючи після шести напружених будніх днів.

Згори, від танка, за хорошої погоди на півдні виднілися сині румунські гірські хребти, на північному заході посилала привіт вижницька Чорногора, а на сході губились у туманному мареві пагорби Глибоцького району, за яким починалися молдавські кодри.

Сторожинецький район клином випирав із тіла України, являючи собою її віковічний форпост, про що завжди нагадуватиме сама назва міста поставленого сторожити.

Стоячи на перехресті європейських доріг Сторожинець ніколи не був фортом-замком а скоріше відчиненими воротами, зображення яких є символом регіону.

Лише за совіцьких часів цю землю було перетворено на закриту військову зону, вирвано із природного бігу подій. Про це подумав Валерій, минаючи покинуте й забуте єврейське кладовище та розглядаючи шпиль католицького храму, який стояв поряд і височів на одному рівні із православним храмом з зеленою банею. Колись вони були рівними і зараз могли рівнятися за багатьма параметрами окрім одного: кількості прихожан.

Часи змінювались і разом з ними змінювалось обличчя міста. Від часів Київської Руси до Османської імперії, через Австро-Угорську імперію, двічі завмерши під Великою Румунією та Третім Рейхом, ця країна надовго заціпеніла в радянському Застої, як дитячі ігри згадуючи навали татаро-монголів та литовців, метушню шведських королівських військ, брязкання польських та молдовських шабель. Земля легко прощалася з минулим, зберігаючи свою суть і значення, недоступне чужинцям: тут завжди панували віротерпіння і багатомовність. Можливо Сторожинець і не був оазою серед розбурханої Європи, але кожен сторожинчанин у душі прагнув цього і робив усе, щоб зберегти спокій сусіда.

Так звикли тут жити і не зважали на заїжджих крикунів-агітаторів, згадуючи сумну долю тутешніх німців, які раптом залишили Буковину в 1940 році, і євреїв, які виїздили звідси протягом тридцяти років, поступово але невідворотно керуючи, як і птахи, на південь, на відміну від птахів ніколи  не повертаючись.

Життя наповнювалось новими реаліями і новими якостями і сумувати в його бурхливому потоці могли лише ті, хто пам’ятав як тут жилося раніше.

Валерій був одним із тих, хто пам’ятав минуле, тому його теж інколи наповнював тихий смуток.

*                            *                        *

Валерій під’їхав до обійстя свого старого товариша та однокласника Василя Гуцуляка.

Господарка виглядала великою: два будинки, гараж із приміщенням для кафе на другому поверсі, кіоск-крамничка при в’їзді, нагадували про кипучу енергію господаря та амбітність бізнесмена, котрий почав з нуля, одним з перших відгукнувшись на заклики давньої перебудови.

Але розквіт - у минулому. Проблеми з дружиною, непорозуміння з дітьми позбавили Василя надійного тилу, вибили з-під ніг ідейну основу його сімейного бізнесу (бо коли не для дітей, то тоді навіщо усі ці муки?) а раптове переміщення центру ділової активності на південний захід позбавило клієнтів.

Деколи ще з’являлись відвідувачі - його ровесники, але таких ставало все менше, а молодь обирала собі інші автомайстерні, бо кому потрібен механік який не розуміється на електроніці, та інші кнайпи, не такі консервативні. Василь нікуди не виїздив. Перебиваючись пенсією та випадковими ремонтами.

«Доля обернулася задом? - говорив він. - Дурниці, все ще повернеться, треба тільки почекати. А це єдине, що в нас виходить добре.»

––––––––

Незважаючи на дощ, двері Василевого гаража стояли прочиненими і постать господаря виднілася в напівтемряві біля верстака.

Почувши грюкання дверцят авто він облишив роботу і поволі попростував назустріч гостеві дивуючись, що той спинився напівдорозі, підставивши непокриту голову холодним краплям і замріявшись невідомо про що.

- Заходь, опудало! - гукнув Василь, невпевнено вдивляючись у вираз обличчя товариша, але той здавалося його не почув.

Валерій зачудовано розглядав обшарпаний фасад гаража, захаращене запчастинами подвір’я і неоковирну собачу буду, з якої на нього байдуже дивився старий пес.

Підвівши погляд на закурене віконце другого поверху Валерій раптом дуже ясно, до мурашок по спині, пригадав часи коли він там усамітнювався з молоденькою дівчинкою.

Обличчя завмерло, ніби він і справді перенісся туди, на п’ятдесят років у минуле, у сонячні підліткові дні. Тільки зараз він помітив що віконні  рами було не фарбовано, щонайменше з того часу, і там, мабуть, ще збереглися викарбувані ножем його лев з тризубом і її серце з ініціалами.

Здавалося й собака був тим самим, брунатним з жовтавими підпалинами і розглядаючи його байдужу спину він пригадав з яким захватом той плямистий пес гавкав на його подругу, лякаючи до безтями, і все ж неспроможний вигнати з подвір’я. Він відчув теплий тягар її тіла на своїй лівій руці, легке тремтіння в колінах і хвацьку посмішку на її похололих губах які передчували що з ними трапиться там, на другому поверсі і які, ховаючись за крикливою губною помадою, робили вигляд ніби їм усе наперед відомо. Він відчув той самий холодок внизу живота і нетривкий перехідний стан сум’яття, котрий тоді, щомиті міг закінчитись сльозами чи сміхом, бійкою чи обіймами і ніколи чимось середнім, не таким істеричним.

Все це не було не тільки п’ятдесят років тому, все це не було навіть учора: все це відбувалося саме ось цієї миті, варто було пильніше вдивитися в закіптюжене скло комірчини на другому поверсі, і вони обидва знову були там, діти які ще нічого не знали.

Із затишка гаража Василь вдивлявся в широкоплечу постать свого приятеля вдягнуту в звичні джинси та шкіряну куртку. Він не фантазував, він бачив перед собою старого чоловіка з непокритою сивою головою. Ще міцного але вже старого.

- Невже й ти оглух... - пробурмотів Василь і додав голосніше,- Чого тебе заціпило? Заходь під дах!

Винувато посміхнувшись, Валерій скинув головою і широким кроком забіг у сховок.

- Не бачу цигарок! Ти що, знову не привіз мені курева? - вигукнув Василь, плескаючи руками по кишенях гостя.

- Ні.

- Чому?!

- Вони тобі шкодять.

- Що ти знаєш про курево? Сам ніколи не палив!

- Зате пив. То одна зараза.

- Не рівняй!- обурився Василь, - я й зараз - хочу вип’ю сто грамів, хочу - кину, а цигарки - то смерть!

- Так давай кинемо.

- Ти дурний, чи робишся? Я просив привезти цигарок, а ти мені лекції читаєш. Чорт! Спаскудив настрій на цілий день! Як я тепер працюватиму?

- На ось, жуйку з никотином.

- Ти таки придурок! Зрівняв хрін з пальцем... - він почав роздратовано порпатись у скрині з залізяччям. Плюнув, відійшов у куток і промовив звідти не підіймаючи голови, - Залишишся на вечерю? Телевізора подивимось..?

- Ні.

- А навіщо приїздив?

- Не знаю.

- А куди їдеш?

- До Галини. - відповів Валерій.

- Бабник! - пирснув Василь, - і здохнеш на бабі, встид!

––––––––

Валерій мовчки вийшов. Василь узяв з верстака облишену ним гумку, розгорнув її, кинув обгортку під ноги, і почав обережно жувати, спостерігаючи як кремового кольору автомобіль від’їжджає поблискуючи габаритними вогнями.

*                       *                     *

Перед смерком дощ погустішав і обриси оточуючих предметів розчинились у його густих штрихах, втрачаючи кути й грані, і набуваючи округлості, а то й взагалі перетворюючись на невиразні темні плями в яких лише свій міг впізнати фіртку, живопліт, доріжку викладену бетонними плитами, старі сосни, вершини яких губилися в темряві, і старий будинок, що здавався невеликим у порівнянні з корабельними соснами, але був, усе ж, завеликим як на двох літніх жінок.

Впевнено орієнтуючись у сутінках, Валерій обминув клумбу і натиснув на гудзик дверного дзвіночка, піднявшись широкими кам’яними сходинками, на яких остання сотня років залишила продовгуваті хвилясті жолобки, вичовгані незліченою кількістю кроків.

Широка мідна відполірована клямка так і просилася щоб її подовше потримали в руках, чорні металеві грати на дверях з мореного дуба відізвалися легеньким гуком на дотик нігтя, вітражне скло засяяло, освітлене лампою з передпокою. І двері. Легко рипнувши, відчинились, прорізаючи темряву смугою жовтого світла.

Було помітно що Валерія впізнали, чи по ході, чи по манері дзвонити, чи взагалі відчули інтуїтивно, і не розглядали у оглядове вічко.

Він не був тут чужим, хоча це був не його дім.

Не чекаючи поки він увійде, горбата жіноча постать злегка зашурхотіла м’якими капцями відходячи натертим паркетом.

––––––––

- Вимкни світло. - почув Валерій.

- Угу...

- Що, дощ?

- Та ніби. - відповів він сідаючи на стільчика і зтягаючи чобітки. - Як завжди посеред літа.

––––––––

Коли, перевзувшись у кімнатні капці, Валерій вимкнув світло, йому довелось хвилинку постояти звикаючи до напівтемряви всередині приміщення.

Крізь відчинені двері, до яких зайшла горбата жінка, пробивалось блакитне світло від телевізійного екрану, але звуку не було чути і не можна було бути впевненим чи вона там дивиться цікаву передачу, а чи куняє перед ввімкнутим телеприймачем, щоб не було так самотньо.

Пляма синього світла від телевізора робила видимою частину великої вітальні і бильця сходів на другий поверх, залишаючи невидимими самі сходи і балюстраду другого поверху з дверима до чотирьох спалень. Чужий міг би і