Спочатку був абрис. Частина 1. Старий комод

By Олександр Артанов

Трилогія «Спочатку був абрис» об'єднує захопливі історії з яскравими героями, детективними розслідуваннями та пригодами, де минуле переплітається із сучасними реаліями. Загадки, що з'явилися з далекого минулого, несподівано змінюють життя героїв. Це не просто книга про пошуки скарбів — це історія про те, як минуле впливає на сьогодення і які сліди залишають люди в житті своїх нащадків. 

Автор пропонує своє бачення деяких історичних подій, які, можливо, ближчі до істини, ніж це здається на перший погляд.

Книга містить три самостійні історії: частина 1 «Старий комод» (164 стор.), частина 2 «Нелюбський замок» (206 стор.) і частина 3 «Важкий вантаж» (156 стор.).

 

Частина 1 «Старий комод»

Студент Єгор Сергієвський разом із друзями приїжджає допомогти бабусі перенести важкий комод. В процесі вони випадково його впускають, і з тріщини випадає коробочка із засохлою гілочкою дуба та старовинними листами предків Єгора. Його дідусь Роман Петрович пригадує своє дитинство і давно забуту фразу батька: «Бережіть дуб майорші». Зацікавлені несподіваною знахідкою, дідусь із онуком починають розкривати драматичну долю своїх предків і шукати таємничий дуб. Розслідування виявляється непередбачуваним і небезпечним: з'являються вороги та нові друзі з яскравими характерами і незвичайними долями. Життя героїв розгортається на тлі реальних історичних подій України. 

• Language: Українська мова
• Publisher: Александр Артанов
• Release date: Mar 15, 2023
• ISBN: 9798215856109

Олександр Артанов

Я родился и живу в Украине. Инженер-строитель, пенсионер. Имею опыт публикаций в научно-технической сфере, соавтор мультимедийного издания «Наследники Адама. Мужской образ в мировой живописи» (1999, компьютерное издательство «Фрегат», Киев), помимо написания приключенческих книг, мною подготовлен сборник стихов.Двуязычный, пишу на русском и украинском.

Book preview

СПОЧАТКУ БУВ АБРИС

Частина 1. СТАРИЙ КОМОД

Авторські права

СПОЧАТКУ БУВ АБРИС

Частина 1. СТАРИЙ КОМОД

Олександр Артанов

Copyright 2023 Олександр Артанов

––––––––

Всі права захищені.

Ніяка частина цієї книги не може бути відтворена у будь-якій формі або будь-якими засобами без письмового дозволу власника авторських прав, за винятком використання коротких цитат у рецензії на книгу.

––––––––

Зміст:

Глава 1 –  Старий комод

Глава 2 –  Дід Роман та онук Єгор

Глава 3 –  Віктор П'ятаков

Глава 4 –  Костянтин зустрічається з Артуром

Глава 5 –  Костянтин, «Сірий» та «жучки»

Глава 6 –  Артур незадоволений

Глава 7 –  Вторгнення. Дід Роман та Єгор. Листи

Глава 8 –  «Сірий» та Костянтин

Глава 9 –  Єгор та дід Роман готуються до захисту

Глава 10 –  Візит Костянтина та Семена. Нові «жучки»

Глава 11 –  Артур аналізує

Глава 12 –  З минулого. 11 травня 1999 року. Полковник Ромашко та капітан Туров

Глава 13 –  Майстер-клас Артура, продовження

Глава 14 –  «Жучки». Єгор та садиба Дрозденка

Глава 15 –  З минулого. Французькі газети 1875 року

Глава 16 –  Костянтин та Артур

Глава 17 –  Візит до Сергієвського. Костянтин та Артур

Глава 18 –  Ольга Федорівна та Роман Петрович

Глава 19 –  Артур і Костянтин

Глава 20 –  «Сірий» та Артур. Конфлікт

Глава 21 –  Аерозйомка

Глава 22 –  Костянтин та Артур

Глава 23 –  Друга спроба

Глава 24 –  Дубова алея. Рибалка

Глава 25 –  «Липа» та «Соха»

Глава 26 –  Спільники «Сірого»

Глава 27 –  Дід Роман у лікарні

Глава 28 –  «Сірий», «Соха» та «Липа»

Глава 29 –  «Витік» інформації

Глава 30 –  Костянтин та спільники «Сірого»

Глава 31 –  З минулого. Вересень 1943 року

Глава 32 –  Дві зустрічі

Глава 33 –  Скарб

Глава 34 –  Поранений Костянтин. Нарада у Романа Петровича

Глава 35 –  Артур та Сергієвські

Глава 36 –  Слідчий

Глава 37 –  Компаньйони та Костянтин

Глава 38 –  Результати експертизи

Глава 39 –  Артур Туров та майор Жах

Глава 40 –  З минулого. Весна 1877 року у Парижі. Селеста Метеньє та репортер Клеман Морфор

Глава 41 –  Вікторія

Глава 42 –  Підрахунок та облік

Глава 43 –  Продаж коштовностей

Глава 44 –  З минулого. Червень 1873 року. Зустріч Жака Метеньє та Етьєна Дюмонт

Глава 45 –  З минулого. 1874 рік. Рішення Єлизавети

Глава 46 –  Вікторія та Артур. Париж

Глава 47 –  Епілог

Посилання з тексту

Від автора

​Глава 1. Старий комод

Ледь прохолодний липневий ранок швидко втрачав свою свіжість. Легкий ранковий вітерець майже вщух. Повітря наповнилося теплом, яке за кілька годин ще згадуватиметься як прохолода. Спека, без руху повітря, поступово охопила весь простір, залишивши людям лише можливість сховатися – у тіні дерев, біля води або вдома за щільними шторами.

В один із таких спекотних днів онук-студент Єгор разом зі своїми друзями Семеном і Костянтином приїхав допомогти бабусі ремонтувати старий будинок. Все життя він провів у ньому поруч із дідом Романом і бабусею Олею. З настанням холодів дідусь із бабцею поверталися до міської квартири. А тепер, під час канікул, Єгор жив у місті, час від часу приїжджаючи до них – просто провідати або щось привезти, коли вони його про це просили.

Дід, як сам казав, у такелажних роботах уже не помічник – давня травма спини позбавила його сил підіймати важке. Головна проблема – спустити дуже старий і важкий комод вузькими сходами з другого поверху на перший. Хлопці завзято взялися за, здавалося б, дрібну справу. Бабуся Оля, а для друзів Єгора – Ольга Федорівна, як могла, зменшила вагу комода: усі шухляди та полиці вже були порожні. Але це мало допомогло – вага залишалася проблемною навіть для трьох молодих парубків.

Поки вони з труднощами підтягували комод до сходів, високий Костянтин здивовано запитав своїх приятелів:

– Незрозуміло, як його сюди занесли! Єгоре, ти знаєш?

– До сьогодні навіть не замислювався... стоїть собі – й стоїть... скільки себе пам’ятаю, – відповів він, визираючи з-за комода. – Потім спитаю в діда!

Вузькі сходи, як сказав Семен, «погрозливо показали свою ширину». Двоє ледве вміщалися на східцях і, задкуючи вниз, із великим напруженням у руках тримали комод.

Але на першому майданчику сталося непередбачене. Коли Костянтин і Семен спробували «перегрупуватися», у якийсь момент комод залишився без підстраховки. Уся ця помпезна шафа, з безліччю орнаментів у вигляді химерного різьблення, підштовхнута Єгором згори, гуркочучи, скотилася сходами й із тріском ударилася об підлогу. Гучний звук луною прокотився по всьому будинку. На диво, старий комод не розсипався, однак хлопці побачили широку тріщину в його нижній частині. З неї випала якась пласка деталь. На шум вийшов і дідусь, Роман Петрович. Усі з цікавістю стали розглядати розбитий край комода і дивну пласку дерев’яну дощечку, схожу на якусь коробочку.

– Тут щось є, – пробурмотів Єгор і зсунув кришку коробочки. Хлопці побачили невеликий пакунок папірців, перев'язаний широкою червоною тасьмою. На мить завагавшись, Єгор розв'язав тасьму – пакет розсипався. Усі побачили кілька списаних і акуратно складених листків, висушену гілочку гербарію і якийсь малюнок. Особливо сильно був розчарований Семен. Він зробив смішну гримасу, шкодуючи, що тут немає золотих монет чи хоча б срібних ложечок.

Якби хтось із хлопців у цей момент подивився на обличчя діда Романа, то помітив би щось незвичайне, що майнуло в його погляді. Це була не тільки цікавість – у його очах можна було побачити тривогу, викликану несподіваними спогадами.

Єгор дозволив хлопцям спробувати прочитати написане, проте, крім окремих слів, нічого не можна розібрати – текст майже вицвів, малюнок також нічого не прояснив – схоже на дитяче зображення якогось плану. Знахідку взяв до рук Роман Петрович, обережно перебираючи аркуші, уважно їх переглянув і задумливо сказав, що спробує розібратися з цими «карлючками» у себе в кабінеті.

Всі інші перенесення меблів з другого поверху пройшли вже без подій, з жартами про невдалу спробу розбагатіти й передчуттям майбутнього обіду. Запахи з бабусиної кухні ставали непереборно спокусливими. Таким же веселим був і обід, де основною темою все ще було обговорення знахідки, різні схожі історії та просто байки, почуті від знайомих шукачів скарбів Єгора. Надвечір гості роз'їхалися, в будинку запанувала звична тиша. Того вечора світло у вікні дідового кабінету горіло незвично довго.

​Глава 2. Дід Роман та онук Єгор

Довгоочікуваний ремонт другого поверху й покрівлі нарешті завершився. Сліди численних протікань після червневих дощів робітники усунули за три дні. Щоправда, третій день пішов лише на навантаження сміття в машину, розрахунок за роботу та обід від гостинних господарів. Старий комод тимчасово залишили в коридорі першого поверху, а широку тріщину Єгор ліквідував досить просто – за допомогою клею та струбцини. Бабуся Оля уважно роздивилася результат ремонту:

– Навіть непомітно. Наш старий комод став майже новим, – пожартувала вона.

Єгор любив заходити вечорами до діда в кабінет, як він казав, «потеревенити про життя». З дідом було цікаво. Батьків Єгор майже не пам’ятав. Його мати пізно вийшла заміж, а через два роки після народження Єгора розлучилася. У чоловіка раптом виявився характер алкоголіка й артиста-невдахи. Усі переживання, пов’язані з розлученням, різко підірвали здоров’я матері – вона раптово захворіла й померла, коли Єгору було п’ять років. Відтоді фактичними батьками для хлопця стали бабуся Ольга Федорівна й дідусь Роман Петрович.

Про завершення ремонту комода Єгор вирішив повідомити діда, а заразом дізнатися, що тому вдалося прочитати в знайдених листах. Бабуся, побачивши, що Єгор прямує до кабінету діда, попросила покликати його – обід готовий:

– Мийте руки та приходьте! – неголосно запросила вона.

– Момент! – відповів онук, перестрибуючи східці.

Внукові здалося, що дідусь його приходу зрадів. Все життя він пропрацював інженером-будівельником, на пенсії продовжував цікавитись інженерними питаннями, щоправда, вже будівництвом історичних об'єктів.

Іноді, коли йому був потрібен слухач, він спеціально кликав онука і розповідав свої ідеї. От і зараз, посадивши його поруч із собою перед екраном комп’ютера, запитав:

– Цікавився колись, як будували піраміди в стародавньому Єгипті?

Єгор невпевнено кивнув головою – і ні, і так одночасно. Дід усміхнувся й показав на екрані гравюру XVIII століття гарної якості, на якій її автор відтворив спосіб спорудження піраміди за текстом «Історії» Геродота.

Дід Роман дав Єгорові роздруківку фрагмента знаменитого тексту із заголовком «Книга 2, п. 125» і попросив уважно прочитати виділений олівцем абзац. Той прочитав. На питання діда – «А тепер дивись на гравюру. Що скажеш, Єгоре?» – настало здивоване мовчання.

– Дивись уважно! – жваво вигукнув дід.

– Дивлюся... – невпевнено відповів Єгор і розгублено глянув на діда.

– Добре... я тобі допоможу, але... лише напрямними питаннями. Вчися міркувати, ти ж будеш інженером! Пам'ятай, що правильно поставлене питання вже несе в собі частину відповіді. Поки питання не виникло – допоможи йому виникнути. Ну, розповідай, що бачиш і намагайся це коментувати, – вже майже суворо, як вчитель, сказав дід Роман.

Єгор несміливо почав відповідати:

– Якісь люди, мабуть, монтажники, за допомогою двох важелів, установлених із двох боків кам’яного блока, висять на мотузках і намагаються його підняти.

– Так... продовжуй, – схвально кивнув дід. – І спробуй оцінити успішність їхньої роботи.

– Напевно, треба визначити приблизну вагу кам’яного блока і знати максимальну силу, з якою робітники тягнуть мотузки, – уже впевненіше відповів Єгор.

– Так! – кивнув із усмішкою дід.

Він сподівався, що онук, хоча б малою мірою, буде таким же захопленим і допитливим, як і він, старіючий романтик, який тільки наприкінці життя став щось у ньому розумітися...

– Якщо вимірювати геометрію гранітного блоку в одиницях звичайного людського зросту – 170 см, то це буде приблизно... – Єгор потягнувся за олівцем. Трохи по-дитячому, ворушачи губами, зосереджено почав щось писати. За кілька хвилин задоволено відкинувся на спинку стільця.

– Доповідаю... виходячи з даних цієї гравюри... вага блоку близько 16–17 тонн. Сила робітників по обидва боки важелів не може перевищувати ніж по 700– 800 кг із кожної зі сторін, оскільки на них висить на мотузках по 7–8 осіб. Максимальна вага кожного – до 100 кг. Вони не зможуть підняти цими важелями «свої» майже три тонни з кожної із сторін блоку з урахуванням параметрів важелів. Я правий? – з явною гордістю вигукнув Єгор.

– Так, молодець! Дід задоволено ляснув у долоні.

– Продовжуй оцінювати далі – і запитливо глянув на онука. Той мовчав.

– Став собі запитання та відповідай на них! – вже емоційніше, але не підвищуючи голосу, сказав дід Роман.

– Так... так, напевно, цікаво буде дізнатися... який же камінь вони зможуть підняти цими важелями? – Єгор знову глянув на свої записи, – це камінь вагою не більше... 3,5 тонни!

– Чудово, ти правий! – підтвердив дід і знову запитливо звів брови.

– Май на увазі, найцікавіше попереду... якщо поставиш собі правильне питання!

Тут Єгор надовго замислився. Його мовчання перервав дід з інтонацією факіра при оголошенні чергового фокусу:

– А що буде далі, коли кам'яний блок вагою близько 4 тонн буде піднятий на рівень щаблі, на який його потрібно поставити?

– А нічого не буде! – після секундної затримки вигукнув Єгор і навіть схопився зі стільця, – ці важелі неможливо повернути у бік цього ступеня! Жорсткий вантаж і коротка підвіска не можуть розтягуватись, вантаж так і зависне у повітрі! Ух... здорово! – Єгор був сам вражений такою відповіддю і від збудження вдарив долонею по столу. Дід Роман досить засміявся і трохи труснув онука за плече.

– Бачиш, ти майже сам зробив маленьке відкриття! Понад 200 років люди дивилися на цю гравюру, яку вважали справжньою ілюстрацією «по Геродоту», захоплювались, але серйозно помилялися. Так, як намальовано, виконати монтаж кам'яних блоків неможливо!

Єгор спробував, уже з явним азартом, продовжити розбір гравюри, але тут дід Роман, вже тоном начальника, який не звик до заперечень, скомандував:

– На сьогодні все! Можу відповісти ще на одне питання – і йдемо їсти, бо наша Оля все сховає в холодильник!

Єгор замовк і, змінивши вираз обличчя з хлоп'ячого на доросле, дивлячись в очі дідові, серйозно запитав:

– Звісно! У мене є питання, яке давно хотів поставити... ти вибач... Навіщо тобі всі ці піраміди? Де ми – і де Єгипет?

Дід Роман, який уже збирався йти, раптом ніби спіткнувся. Уважно глянувши на онука, тихо відповів:

– Так, є в мене мотив... не хотілося б так, на ходу, пояснювати. Пропоную повернутися до цього питання трохи пізніше. Обов'язково розповім!

Чудовий борщ бабусі на якийсь час забезпечив повне мовчання за столом. Згодом, коли обід перейшов у спокійнішу фазу, Єгор спитав про враження діда від знахідки в комоді.

– Поки важко робити висновки, але думаю, нас чекають сюрпризи від наших предків. Схоже, це листування мого прадіда Михайла. Мені треба трохи часу, і тоді дам розгорнуту відповідь. Потерпіть! – пообіцяв він з легкою усмішкою змовника.

​Глава 3. Віктор П'ятаков

Минуло кілька днів після веселого візиту до Єгора та виявлення схованки в комоді. Костянтин час від часу згадував цей випадок, скоріше через цікавість, ніж від якихось корисливих міркувань. Незабаром після цього, його дід Віктор Ігнатович відзначав свій унікальний ювілей – 90 років. Було урочисто... Родичі, що зібралися, тепло вітали ювіляра. На жаль, як він сказав, живих ровесників у нього вже немає, довкола залишилася лише молодь.

Ті, кого ювіляр назвав молоддю, веселилися, а він непомітно змахнув сльозу, що скотилася щокою. Для всіх це пройшло непомітно, лише Костянтин затримався поглядом на старому і по-своєму його пожалів. «Треба буде частіше до діда заїжджати... одному йому, напевно, не солодко...» – майнула думка.

Коли після завершення банкету Костянтин відвозив діда Віктора додому, то розповів історію з комодом. З віком властивості пам'яті Віктора Ігнатовича виявлялися незвичайним чином... Недавні події став забувати, а далекі – навпаки, досить чітко почали спливати. Ця обставина нерідко хвилювала старого, надовго вибивала його з рівноваги. Те, що він хотів забути, з'являлося і хвилювало, особливо нескінченними безсонними ночами.

На розповідь онука він раптово пожвавився, почувши прізвище його друга, спитав про прізвище діда. Костя назвав:

– Єгор та його дід Роман мають однакові прізвища – Сергієвські...

– Я колись, до війни, знав одних Сергієвських, навіть їм допомагав! – дід П’ятаков різко обернувся до онука й почав розповідати:

– Старшого з них, батька, забрали перед війною. Вони були непрості, із дворян. Собі ціну знали, горді були... – сказав старий. Якийсь час помовчав, ніби обмірковуючи щось важливе, а потім з якоюсь незвичайною для нього інтонацією, хрипкуватим голосом, майже пошепки, сказав:

– Ти, Костю, будь ближче до них, недарма все це з ними сталося, ох, не просто так. Чую, у цих «блакитних кровей» просто так схованки не робляться, щось за цим є... – старий П'ятаков після цих слів якось знітився, пожвавлення згасло. Костянтин скоса глянув на діда – той опустив голову і, як здалося йому, задрімав.

Костянтин відвіз діда на своїх стареньких «Жигулях» додому, заніс усі квіти та подарунки. На прохання залишив на столі якісь ліки. Віктор Ігнатович, уже лежачи в ліжку, продовжував бурмотіти: – «Ближче будь... ближче...». Потім швидко захропів.

Костянтин був під враженням емоційного спалаху діда, зазвичай той був стриманішим. Онук навіть вважав, що його дід надто емоційно скований і не здатний на глибокі та яскраві почуття. Проте сьогодні він онука здивував.

А причиною того, що сталося, було те, чого Віктор Ігнатович П'ятаков побоювався найбільше – несподівані спалахи пам'яті. Події його довоєнного життя раптом спливли – жорстко, без поблажливості до віку, у момент, коли все з минулого життя, начебто забулося, зникло назавжди, як йому здавалося!

У 1937 році охоронцеві Лук'янівської в'язниці Віктору П'ятаку було близько 25 років. Якось його приятель Павло, водій автомобіля для перевезення ув'язнених, був дуже відвертим. Він часто возив ув'язнених з Лук'янівської в'язниці в київський «Жовтневий палац». Спочатку Павло розповів про можливість трохи підзаробити. Начальник внутрішньої в'язниці Нагірний організував серед своїх підлеглих реалізацію одягу розстріляних в'язнів. Тоді Віктор не вагався – охоче долучився до схеми збуту речей на чорному ринку.

Пізніше, якось сидячи з Павлом у генделику та замовивши другу пляшку горілки, почув від нього про ще один спосіб підробити – взяти участь у ліквідації засуджених «трійками». Мовляв, надто багато роботи для виконавців. Добряче п'яний, Віктор спершу погодився, однак наступного ранку злякався майбутньої «справи» і не прийшов на місце збору.

Зустрівши Павла наступного дня, почув від нього погрози, мовляв, той сильно підвів усю групу, і його, Павла, особисто. Але за кілька днів Віктор дізнався про арешт Павла, його начальника та кількох інших охоронців та водіїв. На превеликий його подив, тоді за ним не прийшли, він зітхнув з полегшенням. Однак перед війною до нього дійшли чутки про команду «зачистити» всіх посвячених у ті справи.

Війна, що раптово почалася, дозволила Віктору кардинально «підправити» свою довоєнну біографію. На світанку 13 вересня 1941 року, на південь від Лохвиці, йому вдалося буквально вислизнути з київського оточення у складі однієї з останніх груп, що випадково збилися з оточених. 15 вересня гігантське кільце німецької армії замкнулося.

Через кілька днів, під час одного з авіанальотів, велика дерев'яна тріска від кузова автомобіля розпорола йому бік, неглибоко, по дотичній ковзнувши по ребрах. Щасливо уникнувши загибелі та полону в київському оточенні, з тріскою у боці, Віктор потрапив до шпиталю. Черговий хірург, який виймав тріску з рани, віджартувався, що йому пощастило – шрам залишиться ефектним, особливо для жінок.

Але везіння цим не закінчилося. У тій же палаті лежав його тезка – П’ятаков, майже однопрізвищний, який помер від зараження крові. Віктор П’ятак за кілька золотих монет підмінив документи – і відтоді став Віктором Ігнатовичем П’ятаковим. Його мертвий сусід, раптом опинившись у списках як «П’ятак», потрапив до моргу.

Попри складне життя, П'ятаков зумів дожити до 90-річчя і навіть відзначити його серед своїх близьких. Щоправда, довоєнному Віктору П'ятаку було на шість років менше.

Повернувшись додому, Костянтин довго сидів на балконі й курив. Згадував святкування, розмови гостей і дідову фразу – «будь ближче до Сергієвських». Вона звучала загадково й водночас тривожно. «Справді, щось за цим стоїть», – думав він, дивлячись у зоряне небо й усвідомлюючи марність спроб розгадати загадку цієї ночі.

Костянтин умів оцінювати себе збоку. Того вечора він вирішив, що напружений день, застілля й недавня розмова не сприяють ясності думки – жодна думка не виникає.

– Усе, будемо думати завтра, на свіжу голову, – вголос наказав собі Костянтин і пішов спати.

​Глава 4. Костянтин зустрічається з Артуром

Зазвичай Костянтин мав справу з конкретним об'єктом – річчю, яку треба вигідно продати або знайти, коли майбутній покупець уже був відомий, а залишалося лише виконати замовлення. Для цього Костянтин мав значне коло знайомих антикварів, посередників і колекціонерів. Досвід такої діяльності дозволяв досить швидко, через кілька контактів, виходити на потрібних людей і вже з ними доводити угоду до кінця.

Зараз же все виглядало незрозуміло, виникало дуже багато питань. Документи з комода Костянтин тримав у руках недовго, проте він добре все розглянув. Трохи пожалкував, що мало прочитав, бо були значні втрати тексту. Чи була якась перспектива  у цій знахідці? Запитання... У текстах згадано документи технічної розробки, які були начебто вкрадені. Їхнє значення для кінця ХХ століття навряд чи важливе. А далі – емоції, емоції... Жодної користі! Щоправда, у тексті одного з листів був натяк про якусь винагороду...

Для Костянтина така ситуація була незвичною. «Який тут може бути зиск?» – подумав він. Обміркувавши, з ким би можна поділитись думками, вирішив звернутися до Артура Турова – свого головного покупця дорогого антикваріату і водночас посередника між ним та акулами цього бізнесу. Артур умів слухати, робити висновки й, головне, мислити стратегічно.

Він відгукнувся одразу. Уже через дві години вони зустрілися, як зазвичай, у парку. Артур мовчки вислухав усю розповідь, після чого почав докладно, навіть занадто прискіпливо, розпитувати: про саму знахідку, обставини, свідків, що саме вдалося прочитати, на якому папері написані листи. Цікавився також Єгором і його дідом, чи часто бувають удома, хто може навідуватись до них.

Хоча Костянтин нічого критично негативного про Артура не знав, проте іноді відчував якусь приховану загрозу, яка виходила від цього сухорлявого, середнього зросту людини з уважним поглядом і, як правило, з незворушним обличчям. А після такої ґрунтовної розмови навіть майнула думка про надто вже професійний спосіб розпитування про сім'ю Єгора та ситуацію в цілому:

– Так... мертва хватка. Такі питання може ставити якийсь профі зі спецслужб... – майнуло в голові. Тоді Костянтин ще нічого не знав про недалеке минуле Артура, про яке той ніколи йому не розповідав. Попри свою відвертість у розмові, Костянтин промовчав про деякі речі – зокрема, про розмову з власним дідом і його згадки про родину Сергієвських. Це сталося інтуїтивно, без особливих роздумів.

Артур же, вислухавши співрозмовника, зробив свій висновок: справа може виявитися цікавою, а можливо, й варто взяти її під свій контроль. Костянтина він вирішив поки що використати наосліп – як джерело інформації. А далі вже побачить, що з ним робити.

Єдиною перешкодою для остаточного рішення було незрозуміле питання про «ціну призу» та його місцезнаходження. Про це дані були відсутні. Артур не любив невизначеності, особливо у справах, які стосуються його самого. Зазвичай не відкладав виконання своїх планів після ухвалення рішення.

Після деяких вагань Артур вирішив доручити нескладне, як йому тоді здавалося, завдання одному зі своїх «кадрів», на прізвисько «Сірий». А завдання полягало у фотографуванні документів з комода. Тільки у фотографуванні.

​Глава 5. Костянтин, Сірий та «жучки»

За кілька днів після зустрічі Костянтина з Артуром, неподалік від будинку діда Романа, з’явилися зелені «Жигулі». За кермом сидів Костянтин, поруч – людина Артура, на прізвисько Сірий – жилавий, з виразною мімікою, хлопець років тридцяти, у бейсболці з камуфляжним малюнком. Для Костянтина це було перше спільне доручення з цим «колегою».

З перших хвилин спілкування Сірий йому не сподобався – за грубу лайливу мову, зайву нервозність і відверте

Reviews for Спочатку був абрис. Частина 1. Старий комод

[lt13 · Rating: 5 out of 5 stars]

Неймовірно цікава книга! Прочитала на одному диханні. Я безмежно вдячна за таку цікаву подорож! Не кожен автор може захопити сюжетом з першої сторінки і тримати інтерес читача до епілогу)