Схід сонця

By Олександра Войтюк

Суть мого твору полягає у намаганні зрозуміти проблеми людей, які через певні обставини несхожі на інших, чи взагалі «відкинуті» сучасним світом. Кожен може сказати, що вампір — це істота міфічна, створена людською уявою, але гляньте навколо і зрозумієте — «непомітні люди» серед нас. Є безліч людей, які відрізняються від інших, і те, що їх не помічають, не означає, що їх немає. Сумління, покаяння та милосердя присутні у кожній людині. Ми гніваємось і прощаємо. Сваримось і миримось. Ми здатні на все заради спасіння найближчих, найрідніших, бо маємо — серце. Задумаймось: чи здатні ми на божевільний крок спробувати змінити себе і, відповідно, цей світ.

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Jun 30, 2022
• ISBN: 9780880037815

Book preview

Подяка

Від щирого серця хочу подякувати Українській Академії Друкарства в особі Маїка Володимира Зіновійовича — проректора з наукової роботи за його добру душу та щире серце. Володимир Зіновійович завжди підтримує мою творчість, допомагаючи мені або знайти редакторів, або кошти на друк.

А також усім моїм родичам та друзям, які також підтримують мене та допомагають.

Велике їм усім спасибі!

З повагою — автор книги.

Передмова

Суть мого твору полягає у намаганні зрозуміти проблеми людей, які через певні обставини несхожі на інших або, яких «відкинув» сучасний світ.

Кожен може сказати, що вампір — це істота міфічна, витвір людської уяви, але гляньте навколо і зрозумієте — «непомітні люди» серед нас. Є безліч людей, які відрізняються від інших, і те, що їх не помічають, не означає, що їх немає.

З пошаною — автор книги.

Вступ

Сумління, покаяння та милосердя є у кожній людині. Ми гніваємось і прощаємо. Сваримось і миримось. Ми здатні на все заради спасіння найближчих, найрідніших, бо маємо серце.

Задумаймось: чи здатні ми на божевільний крок — спробувати змінити себе і, відповідно, цей світ.

* * *

Мжичив дощ. На вулицях де-не-де вже запалювались вогні ліхтарів. Сонце давно зайшло за горизонт і сутінки огорнули велике місто. Час від часу по мокрій і слизькій дорозі на великій швидкості проносилися поодинокі машини, оббризкуючи брудом людей, що стояли на тротуарі, а ті, собі, розлючено лаялися їм услід. Буденне життя цих людей було незмінним, тому вони ніколи й не задумувалися, що саме з ними може трапитися одна з тих значних подій, які мають властивість змінювати хід усього життя. Вони були заклопотані своїм особистим, тож ніхто й не помітив, як з підземного переходу вийшов чоловік у чорному плащі. Він ішов, спираючись на велику парасолю-тростину, ховаючи свій єхидний погляд під широкими крисами капелюха. Перейшовши дорогу, незнайомець попрямував у бік натовпу, який зібрався на тролейбусній зупинці, нетерпляче очікуючи свого транспорту. Вони, здається, вже довгенько чекали транспорт, тож кожен знайшов собі однодумця, активно обмінюючись думками стосовно теперішнього життя, а чоловік, оминувши балакучі компанії, попрямував своєю дорогою. І ніхто навіть не здогадувався про його істинну ціль у житті.

Йому були байдужі думки цих людей. Він ішов своїм шляхом, не переймаючись тим, що діється навколо. Цього чоловіка події навколишнього світу аж ніяк не хвилювали. Дощ не вщухав. Піднявши звичним рухом комір і запхавши руки до кишень, ішов, дивлячись собі під ноги, мов контролював кожен свій крок. За спиною, наче нероздільна частина його існування, плила, і супроводжувала чоловіка, тінь мороку, криючи у собі істинну сутність незнайомця. Дорога привела до роздоріжжя і, не зупиняючись, чоловік перейшов на протилежну сторону вулиці. З-за важких свинцевих хмар, якими було покрите нічне небо, виринув господар ночей — повний місяць і освітив темні високі сходи перед чоловіком. Вони піднімалися угору, ведучи до воріт тихого і водночас моторошного місця — цвинтаря. Чоловік, зітхнувши, почав підніматися східцями. Панував могильний спокій. Зупинившись перед великими воротами, чоловік зиркнув вправо-вліво. Поблизу, здається, нікого не було. На старих, великих, позеленілих від моху, із залишками вилинялої сірої фарби воротах висів важезний ланцюг на залізному замку. Підійшовши ближче, чоловік почав трясти їх. Скидалось на те, що цій людині було вкрай необхідно потрапити у царство мертвих. Він мерщій кинувся до огорожі, почав перелізати. Коли ж дістався верху, помітив, що двері великого склепу, неподалік від брами справа, були відчинені. Не зволікаючи, нічний відвідувач зіскочив на землю і побіг туди. Усередині, здається, хтось був, бо з глибини чулися шурхіт і бурмотіння.

Притиснувшись до стіни, чоловік підкрався до виступу, за яким виднілася невеличка зала із домовиною посередині: тут нишпорив злодій. Але застати крадія на гарячому чоловікові не хотілося і на це була причина — він попросту добре знав цю особу.

Підкравшись ззаду, чоловік нахилився над злодюжкою та крикнув йому просто у вухо.

— Ось і попався!

Бідолаха від несподіванки випустив з рук те, що награбував.

— Геть вже знахабнів! Тобі що, робити нічого, окрім як нишпорити в моєму склепі? — продовжив незадоволено господар.

— Нічого. Зовсім нічого, — жалібним тоном заскавулів хлопець. — Я вже третю ніч нічого не мав у роті, - і він мимоволі взявся за живіт, але буркотіння не відчув. Опустивши руку, судорожно ковтнув слину.

— Не так вже й добре бути напівмертвим. Але тут нічого не вдієш, і долю не зміниш, — затнувся злодюжка, а подумки додав: «Та й не хотілося б».

Все ж таки йому подобалося отаке існування, він навіть гордився тим, що є одним із них. І хлопець мимоволі посміхнувся, блиснувши своїми іклами, але, побачивши строгий погляд чоловіка, незадоволено понурив голову.

— Я тобі хто?! — продовжив незадоволено господар склепу. — Якийсь нещасний смертний, що ти отак нахабно влізаєш в мій склеп і перевертаєш усе догори дном. Чи тобі нагадати, з ким маєш справу?

— Ні, господарю.

— Запам’ятай раз і назавжди: ти — вампір. І опускатися до такого — аж ніяк не личить. Ти маєш ловити людей не тільки собі, ти ще маєш ділитися здобиччю зі своїм господарем. Зрозумів?

— Так, господарю.

— Люди сьогодні більш обережні і навіть небезпечні, - почав міркувати Дракула.

— Так-так. Вампіри починають втрачати свої сили, — не відриваючи погляд від пляшечки з кров’ю, підтримав розмову юнак. — Вже не так просто зловити людину, — продовжив злодій, та вкрай знахабнівши, підхопив пляшку, яку вже давненько мав на меті взяти, і перехиливши, став витрушувати з неї краплі крові, що там були. Тут і був упійманий.

— Дожився. Вже не те, що зловити людину собі ліниться, то ще й краде в іншого.

- І зовсім ні, - обурливо заперечив хлопець. — От скажи, тобі сьогодні когось вдалось заарканити? — подивившись старшому прямо у вічі, спитав молодший.

Той скинув капелюха і похитав головою.

— Отож-бо. Ні, - продовжив юнак. — Чого ж тоді від мене хочеш? Тепер усім тяжко.

— Ну, знаєш що! Це перейшло всі межі, - строго мовив старший.

Але, здається, молодий не звертав уваги на зауваження, далі продовжував щось шукати у скрині. Не витерпівши цього нахабства, чоловік оскаженів.

— А ну геть із мого склепу! А то пошкодуєш! — вказуючи пазуристим пальцем у бік дверей, заверещав він.

— Мені вже остогиділи твої накази! — темні очі молодого вампіра блиснули вогнем ненависті. — Сам вчив: ми всемогутні, - саркастично добавив він.

- І чому я тебе тоді не вбив? Мені здалося, ти будеш ідеальним вампіром, але я помилився!

Погляди двох оскаженілих вампірів зустрілися. Вони хижо дивилися один одному у вічі, готові роздерти за здобич. Стиснувши кулаки, юнак став у бійцівську позу, не зводячи очей з Дракули. А цей, у свою чергу, повільно чеканив кроки навколо молодого зухвальця. Напасти першим хлопець не осмілювався. Він чекав. Чекав першого удару суперника, але, здається, Дракула не спішив нападати. Він уважно спостерігав за підданим, мов контролював його. За деякий час молодик відчув головний біль, що посилювався і ставав нестерпним. Потім ноги почали ставати ватяними, а згодом по всьому тілу пройшовся холод. Хлопець увесь затремтів. Сил протистояти вже було не так багато, але здатися означало померти. Стиснувши зуби, юнак уперто боровся з болем, що сковував тіло.