Національна система політичної економії

By Фрідріх Ліст

Чи може економічна теорія допомогти бідним країнам збудувати потужну економіку? Фрідрі Ліязана вважає, що вона зобов’язана це робити, інакше теорія не має сенсу. У книзі «Національна система політичної економіки» автор дослідив майже тисячолітній період західної цивілізації: від звитягу Венеції, Генуї та Флоренції до світової здатності Британської імперії та перших кроків США, що кинули виклик британцям. Ліст доводити: сильні країни впроваджували схожу економічну політику, яку можна повторити та масштабувати. Як німецький патріот він пропонує у книзі планів заходів для економічного відродження Німеччини, а як державний діяч — ініціює створення Німецького торговельно-промислового союзу.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Apr 12, 2022
• ISBN: 9786177973729

Book preview

Передмова до українського видання Віктора Галасюка

Цю книгу варто прочитати тим, хто цікавиться економікою. І її просто необхідно вивчити всім, хто опікується цією сферою професійно: від студентів і науковців до міністрів і парламентарів.

По-перше, ідеї Ліста сьогодні не менш актуальні, ніж 180 років тому, коли вони були сформульовані. Хоча й опір цим ідеям, принаймні в середовищі мейнстрімних економістів, досі не канув у Лету.

По-друге, саме ідеї Ліста визначально вплинули на економічний розвиток країн-лідерів Європи, Америки й Азії та сформували каркас їхньої державної політики. І навіть ті країни, які позірно підтримують і послідовно нав’язують іншим протилежні ідеї, самі старанно втілюють рецепти Ліста.

По-третє, книгу слід читати через особливу наукову традицію Ліста, яка ґрунтується не на абстрактних постулатах, а на глибокому дослідженні історії і реального контексту. Автор відкидає ідеологію та догматику в науці й пропонує логічний ланцюг: історія — теорія — система — політика.

По-четверте, сьогодні економісти потребують емпіричного підходу як повітря. Складність формул та абстрактність теорій не компенсують відсутність сенсів. Ліст упевнено ствердив і на сотні років наперед вкоренив емпіричний підхід в економіці.

І, по-п’яте, безліч економістів «за деревами лісу не бачать», концентруючись на другорядних деталях, тоді як Ліст створив цілісну систему — достатньо універсальну й дієву, щоб стати опорою економічного успіху Німеччини, США, Японії, Китаю, Південної Кореї та інших країн-лідерів.

Тому ця книга справді must-read.

Принагідно висловлюю вдячність за організаційну й фінансову підтримку видання книги:

Фонду Ганнса Зайделя в Україні

компанії «ІНТЕРПАЙП»

компанії Aramis Laser Systems

Розвиток промисловості та економіки України потребує розвитку економічного мислення. І це важлива спільна справа.

Президент Української асоціації Римського клубу,

член-кореспондент Всесвітньої академії науки та мистецтва, член наглядової ради Київського міжнародного економічного форуму, д. е. н.

Віктор Галасюк

Передмова

Якщо, як прийнято вважати, передмова має висвітлювати історію виникнення книги, то я повинен описати тут майже половину свого життя, оскільки вже минуло понад 23 роки від того моменту, як у мене з’явилися перші сумніви щодо слушності панівної теорії в політичній економії та я почав докладати зусиль, аби дослідити її помилки та їхні головні причини. Я справді заслуговував би на співчуття, якби зрештою з’ясувалося, що протягом цього тривалого часу то була лише гра моєї хворобливої уяви, оскільки ні переоцінка власних сил, ні завелике честолюбство не спричинилися до того, що я поставив перед собою таку високу мету і наполегливо йшов до її досягнення. Професія дала мені перший поштовх до цього; то була моя доля, яка з небувалою силою підштовхувала мене — дуже впертого — до подальших кроків на вже обраному шляху сумнівів і досліджень. Німці ще не забули, в яку глибоку прірву впав їхній добробут у 1819 році. На ту пору я мав готуватися до лекцій з політичної економії. До цього вивчив, як і інші, все, про що думали і про що писали в цій сфері. Але мені було недостатньо лише розповідати молодим про сучасний стан науки, я мав бажання навчити їх, яким чином, використовуючи надбання національної економії, можна сприяти розвиткові добробуту, культури та сили Німеччини. Теорія вказувала на принцип свободи торгівлі. Однак розумним мені цей принцип видавався (і це підтверджувала практика) лише тоді, коли я брав до уваги наслідки скасування французьких провінційних митниць та об’єднання трьох королівств у складі острівної імперії. Дивовижні ефекти континентальної системи [= запровадженої в 1806 році наполеонівської «блокади», яка відмежувала Англію від Європи] та руйнівні наслідки її зняття були тоді ще досить близькими в часі, і я не міг їх не бачити та не відчувати. У прагненні знайти першопричину тих суперечностей я прийшов до думки: усе це слушно лише за умови, коли всі нації взаємно реалізовуватимуть принцип свободи торгівлі так, як це взаємно робили згадані вже провінції. Така думка спонукала мене поміркувати над природою нації; я зрозумів: теорія, опікуючись виключно людством, виключно індивідуумами, не побачила націй; мені стало зрозуміло, що вільна конкуренція між двома високорозвиненими в культурному вимірі націями може бути корисною для обох лише тоді, якщо обидві перебуватимуть на приблизно одному рівні промислового розвитку, і що нація, яка через несприятливі умови суттєво відстала в промисловості, торгівлі та мореплавстві, але яка має необхідні розумові й матеріальні засоби для розвитку цих галузей, спочатку сама має докласти зусиль і зробити себе здатною вести вільну конкуренцію з розвиненішими націями. Отже, я зрозумів різницю між космополітичною та політичною економією; в мені сформувалась ідея: Німеччина повинна усунути свої міжпровінційні митниці та завдяки загальній системі торгівлі прагнути досягти такого промислового й комерційного рівня, якого інші нації вже досягли на основі їхньої торговельної політики. Але замість досліджувати цю ідею в наукових пошуках, мій практичний розум штовхав мене до її впровадження в реальне життя; я був іще занадто молодим.

Щоб зрозуміти мої наступні зусилля, треба в уяві перенестись у 1819 рік. Управлінці й ті, ким вони керували, знать і прості громадяни, державні службовці та науковці — усі тоді носились із пропозиціями та проєктами щодо нового політичного розвитку Німеччини. Країна нагадувала зруйноване війною господарство, колишні власники якого, повернувши свої володіння, мали на меті знов облаштувати затишне життя. Одні вимагали колишнього порядку зі старими засобами й іншим мотлохом, інші прагнули розумних інституцій і зовсім нових інструментів. Ті, хто керувався однаково і розумом, і досвідом, жадали знайти середину між старими домаганнями і новими потребами. Скрізь були суперечності й боротьба думок; усюди створювались об’єднання та товариства через необхідність просування патріотичних цілей. Федеральна конституція була теж нова, і, розроблена поспіхом, навіть обізнаним і мислячим серед дипломатів вона здавалася лише ембріоном, формування з якого добре організованої структури було віддано самим його творцям та прогресові часу. Окрема стаття (19-та) залишала досить простору для формування національної торговельної системи. Мені здавалося, що ця стаття може стати фундаментом, на якому необхідно було створювати промислове та комерційне процвітання [= зростання, розвиток, загальне благо] німецької Вітчизни, і це переконання привело мене до ідеї створення Союзу німецьких торгівців і фабрикантів1, який мав поставити собі за мету домагатися скасування німецьких провінційних митниць і створення загальної німецької торговельної системи. Відомо, як цей союз було створено і як його поява позначилась на створенні об’єднання між двома обізнаними та глибокодумними регентами з Баварії та Вюртембергу, а також на заснуванні Німецького митного союзу.

Як радник Німецького торговельного союзу я мав доволі складну роботу. Усім науково вишколеним державним службовцям, редакторам газет і журналів, усім письменникам, які торкались тематики політичної економії та пройшли виховання космополітичною школою, будь-який митний протекціонізм здавався теоретичним лиходійством. До цього додався ще й інтерес Англії та представників її промисловості до німецьких морських і ярмаркових міст. Відомо, які засоби англійське міністерство, що не звикло здавати свої позиції там, де йдеться про підтримку його торговельних інтересів, має в таємному службовому фонді для формування за кордоном відповідної суспільної думки. Тоді в Гамбурзі й Бремені, Лейпцигу й Франкфурті було видано безліч різної кореспонденції та листівок проти нерозумних вимог з боку німецьких фабрикантів щодо загального митного протекціонізму та проти їхнього радника, якому в особливо різких та знущальних висловах закидали, що він не опанував навіть перших і визнаних усіма науково вишколеними особами принципів політичної економії чи в нього просто замала голова, щоб їх зрозуміти. Позицію прихильників англійського інтересу посилювало ще й те, що на їхньому боці були тодішня панівна теорія та переконання німецьких науковців. Усередині самого союзу теж існували суттєві розбіжності в поглядах. Одні вимагали свободи торгівлі лише всередині країни; така свобода без захисту з боку зовнішнього середовища була б за тодішніх умов іще гіршим рішенням, аніж подальше існування провінційних митниць; це були торгівці, що брали участь у німецьких ярмарках і торгівлі колоніальними товарами. Інші, а саме німецькі фабриканти, вимагали принципу відшкодування, який вони вважали очевидним, найсправедливішим і таким, що надає найбільші переваги. Останніх було менше, й ця меншість фактично була вже частково зламана англійською конкуренцією. Радник мав, однак, іти за ними, якщо він хотів мати прихильників. Політична і взагалі спільна ефективність можлива лише завдяки трансакціям між різними думками тих, хто спочатку домовився про спільну мету. У цьому разі наступна мета полягала в скасуванні провінційних митниць та створенні національної митниці. Якщо одного разу шлагбауми впали, то вже жоден бог не був спроможний їх відновити. Якщо на певний момент національну митницю було створено, то все ще залишався час замінити її неправильний фундамент правильним, і тим паче в цьому разі, оскільки принцип відшкодування на цей момент давав більше, ніж вимагав принцип протекціонізму.

Очевидно, що цю боротьбу вели з неоднаковою зброєю: з одного боку — сформована в усіх частинах теорія, якої фактично ніхто не заперечував, єдина школа, могутня партія, що мала своїх речників у всіх законодавчих органах і судах, а насамперед велику рушійну силу — гроші2; а з іншого боку — бідність i скрута, неоднорідність поглядів, внутрішній розкол та повна відсутність теоретичної бази. Ця боротьба дуже позитивно вплинула на мої подальші дослідження, але й дуже негативно — на мою репутацію. У щоденній боротьбі, яку мав витримувати, я зрозумів різницю між теорією цінностей і теорією продуктивних сил, а також фальшиву гру, яку панівна економічна школа вела зі словом «капітал»; я також зрозумів різницю між перевагами мануфактурного виробництва та перевагами землеробства; я також докопався до фальшивих аргументів, які школа використовувала для того, щоби переваги на користь вільної торгівлі продуктами землеробства зробити також чинними для обігу мануфактурних продуктів; я почав глибше проникати в принцип поділу праці, ніж це трактувала школа, та вивчати, наскільки цей принцип може бути використаний стосовно цілих націй з урахуванням стану їхнього розвитку.

Мої письмові роботи були ще незавершеним твором, та й усними зусиллями я заслужив мало слави, що дало змогу «Комунікативному лексиконові» (Conversations-Lexikon), поки я був відсутній у Німеччині, відобразити всю ефективність моєї роботи як радника Німецького торговельного союзу в дуже негативному світлі й навіть стверджувати, що я присвоїв собі чужі заслуги3.

Пізніше я побував у Австрії та Північній Німеччині, Угорщині та Швейцарії, Франції та Англії, і скрізь навчався, спостерігаючи за ситуацією й читаючи відповідні праці. Коли після цього доля закинула мене в Північну Америку, я відкинув усі книжки: вони могли лише скерувати мене у неправильному напрямку. Найкраща праця, яку можна прочитати в цій країні про політичну економію, — це життя. Тут можна побачити, як з дикого стану формуються багаті й могутні держави. Лише тут мені став зрозумілим поетапний розвиток народної економії. Процес, який у Європі тривав кілька століть, відбувається тут на наших очах, а саме — перехід від дикого стану до стану тваринництва, а від нього — до стану мануфактурного виробництва й торгівлі. Тут можна спостерігати, як рента з нічого поступово стає значущим чинником. Тут простий селянин-практик ліпше за найрозумніших науковців старого світу тямить, як отримати вигоду з наявних засобів, землеробства та ренти, — він прагне зблизитися з мануфактуристами та фабрикантами. Тут найгостріше корелюють між собою суперечності між землеробськими та мануфактурними націями і спричиняють гігантські конвульсії [= потрясіння]. Ніде так, як тут, не можна відчути природу транспортних засобів та їхній вплив на духовне і матеріальне життя народів. Я читав цю книжку з допитливістю і старанністю та прагнув привести висновки, які черпав з неї, у відповідність до результатів своїх попередніх досліджень, досвіду й рефлексій. Сподіваюся, що в цьому процесі виникла система, котра — хоч якою недосконалою вона зараз є — базується не на бездонному космополітизмі, а на природі речей, уроках історії та потребах націй. Ця система створює можливість поєднати теорію з практикою та зробити політичну економію, яка до цього своєю схоластичною роздутістю, своїми суперечностями та своєю фальшивою базовою термінологією доводила до очманіння здоровий людський розум, доступною кожній освіченій людині — завдання, які не полишали мою голову з моменту створення Німецького торговельного союзу, але щодо можливості виконати які я часто мав сумніви. Доля розпорядилася так, що в Північній Америці я дістав неочікуване підбадьорення для продовження роботи над своїми ідеями. Після налагодження контактів з найвідомішими державними особами союзу, зокрема з президентом Пенсільванського товариства сприяння розвитку мануфактур і мистецтв Ч. Й. Інгерзоллем, моя попередня діяльність у сфері політичної економії стала відомою. Коли 1827 року американські фабриканти та прихильники розвитку національної промисловості були «притиснуті до стінки» в питанні тарифів прихильниками вільної торгівлі, пан Інгерзолль звернувся до мене з проханням, щоб я висловив свою позицію із цього питання. Я зробив це, і з успіхом, як засвідчує грамота, котру додаю4. Дванадцять листів, у яких я розвивав свою систему, були не лише надруковані в національній газеті Філадельфії, а й передруковані більше ніж півсотнею провінційних газет; Товариство сприяння розвитку мануфактур видало їх окремою брошурою з назвою «Нариси нової системи політичної економії» та розповсюдило її в багатьох тисячах примірників. Я також отримав поздоровлення від найвідоміших людей країни, зокрема від славетного Джеймса Медісона, від Генрі Клея, Едварда Лівінгстона та інших.

На ту пору, коли на побажання Товариства сприяння розвитку мануфактур і мистецтва я повністю захопився розробкою глибшої праці про політичну економію і вже було надруковано вступ до неї, мені запропонували роботу на підприємстві, яка на тривалий час відірвала мене від написання наукової праці. Політика та написання книжок — це в Північній Америці малоприбуткові заняття; той, хто хоче присвятити себе цим справам, але не має на родинному рівні достатніх доходів, має спочатку знайти підприємство, робота на якому створила б йому умови для сьогоднішнього існування та на майбутнє. Я теж вважав за правильне дотримуватися цього принципу. Можливість така виникла завдяки тому, що раніше в Англії я познайомився з функціонуванням залізниць; також прислужилися щасливе відкриття нових пластів кам’яного вугілля та не менш щаслива купівля вартісних земель.

Із часом це матеріальне підприємство, яке, на перший погляд, не мало жодного стосунку до моїх науково-літературних занять, стало поштовхом до значного прогресу в моїх дослідженнях і політико-економічних поглядах. Раніше я знав про важливість транспортних засобів лише те, чого навчала теорія цінностей; лише відстежував ефекти від діяльності окремих транспортних установ і лише в аспекті розширення ринку та зниження ціни на матеріальні товари. І тільки тепер я почав аналізувати їхню діяльність, спираючись на теорію продуктивних сил і з огляду на їхній цілісний вплив як національної транспортної системи, тобто зважаючи на їхній вплив на все духовне й політичне життя, перевезення пасажирів, продуктивність і могутність націй. Тільки нині я зрозумів, який взаємозв’язок існує між продуктивністю мануфактурного виробництва та національною транспортною системою, а також що одне без іншого ніде у світі не може досягти розвитку і процвітання. Це дало мені змогу проаналізувати й описати ту матерію — напевно, можу так стверджувати — детальніше за будь-якого дослідника національної економії до мене, а саме я чітко показав необхідність і корисність національних систем залізниць іще до того, як жоден представник національної економії в Англії, Франції чи Північній Америці навіть не думав вивчати їх із такої високої точки зору. Стверджуючи це, можу наштовхнутись на скарги, що забагато пишу про свої заслуги, але я змушений це робити, оскільки мене спонукають до цього численні наклепи та жорстке поводження, яких я зазнав унаслідок моїх зусиль як прихильник німецької системи залізниць. Перед широким загалом мене зображували як людину, котра гучними хвалебними заявами на користь нового явища хоче здобути славу, вагу, вплив і гроші. Одна північнонімецька, загалом дуже респектабельна газета — після доволі поверхової оцінки моєї статті «Канали та залізниці» в «Державному лексиконі» — зобразила мене як свого роду ентузіаста, чия гаряча фантазія бачить усе в збільшеному масштабі й знаходить масу речей, яких інші люди зі звичайними очима сприймати не можуть. Багато статей, що вийшли чотири-п’ять років тому в Лейпцигу й опубліковані у нюрнберзьких і франкфуртських газетах, знеславили мене ще дужче5; невігластво та нахабність авторів зайшли так далеко, що вони представляли мене німецькій публіці як політико-економічного ринкового крикуна чи вигадника проєктів. Недавня стаття «Залізниці» в «Комунікативному лексиконі» та інша література навіть закидають мені, що насамперед саме через мої розпорядження виникли ті нікчемні біржові спекуляції, які після реалізації першої лейпцизької підписки дискредитували нові підприємства, хоча насправді все було навпаки: моя вагома опозиція проти біржових спекуляцій викликала серйозне невдоволення самих спекулянтів. Моя згадана вище стаття демонструє в цьому сенсі чітку позицію, тож не маю потреби захищатися тут від нікчемних закидів. Але маю і мушу сказати одне: наді мною знущалися, без будь-якої відповідальності знущалися, оскільки я заважав певним особам та приватним інтересам, і — як додаток — після цього мене піддали публічній ганьбі, що розглядали як превентивний захід заради німецької публіки, боячись із мого боку показу в правдивому світлі спрямованих проти мене інтриг. Противники мої, серед яких більше введених в оману, ніж тих, хто вводить в оману, не знали ні специфіки мого мислення, ні моїх позицій, ні масштабу моїх засобів. Відкинувши намір просвіщати німецьку публіку стосовно жалюгідних приватних спорів, я вже на початку цих інтриг твердо вирішив мовчазно сприймати всі публічні й приватні звинувачення на свою адресу, по-перше — щоб не поставити у невигідну ситуацію добру справу, заради якої я пожертвував так багато років життя та значні суми своїх невеликих заробітків, по-друге — щоб не втрачати духовного спокою, такого потрібного мені для досягнення своєї мети, і по-третє — оскільки я сподівався й усе ще сподіваюся, що зрештою справедливість буде на моєму боці в усіх аспектах справи. За таких умов не маю побоюватися звинувачень щодо самохвальства, коли стверджую, що національно-економічні аргументи й описи, які містяться в лейпцизьких повідомленнях, за винятком зауважень щодо локальної ситуації, — це виключно моя робота, що я — я один — із самого початку діяльності Лейпцизького залізничного комітету вбачав у ньому ту національну тенденцію і той ефект, які в усій Німеччині знайшли тепер таку широку підтримку та привели до такої високої результативності, що я протягом останніх восьми років щодня і щоночі працював над тим, аби шляхом вимог, листування, аналізу зрушити з мертвої точки справу залізниць у всіх регіонах Німеччини. Згадую все це з глибоким переконанням, що жодна людина честі із Саксонії публічно і під своїм ім’ям не зможе чи не захоче заперечити жодного з наведених пунктів.

У всіх цих критикованих мною «іграх» і лежить, напевно, головна причина того, що німецькі автори, які висвітлюють національно-економічні питання, несправедливо ставляться до моїх робіт про залізниці: у своїх публікаціях вони замість визнати те нове й оригінальне, що міститься в моїх працях, обходять мене повним мовчанням або наводять лише загальні цитати6.

Наведені вище зусилля щодо створення німецької залізничної системи — ця мета стала рушійною силою для того, щоб я залишив на роки чудові умови в Північній Америці й знову повернувся до Німеччини, — та мої попередні професійні заняття в Сполучених Штатах не давали мені продовжувати роботу над написанням книги, і, можливо, цю працю ніколи і не було б створено, якби я через згадані знущання не став безробітним і не мусив рятувати власне ім’я.

Щоб відновити своє здоров’я, ушкоджене великим обсягом роботи, та розчаруванням, що не надається до змалювання, я під кінець 1837 року поїхав до Парижа. Тут випадково почув, що Академія політичних наук, яка діяла в Парижі, оголосила повторний конкурс, пов’язаний з темами свободи та обмежень торгівлі. Мене це зацікавило, тож я вирішив викласти в окремій праці суть своїх ідей. Але, не маючи із собою попередніх праць, мусив писати все на основі спогадів, до того ж у моєму розпорядженні залишалось якихось 14 днів до дати закінчення конкурсу, і тому — а інакше за цих умов і не могло бути — моя робота вийшла дуже недосконалою. Одначе комісія Академії поставила її в першу трійку серед 27 поданих на конкурс7. Цим результатом я мав бути задоволений — з огляду на те, з яким поспіхом працював і що премії взагалі нікому не присудили, — але передусім зважаючи на довіру до моєї творчої праці з боку суддів, які, усі без винятку, належали до космополітичної школи. І це справді так: нині у Франції ситуація з політичною економією в аспекті міжнародної торгівлі та торговельної політики має ще гірший вигляд, ніж у Німеччині. Пан Россі, чоловік, який має значні заслуги у сфері наук щодо розвитку держави й особливо щодо формування багатьох окремих матерій політичної економії, але отримав освіту в маленьких італійських і швейцарських містечках, де неможливо побачити й оцінити промисловість і торгівлю в національному масштабі та у взаємозв’язку8, де, отже, лише в уяві можна сподіватись на реалізацію ідеї загальної свободи торгівлі, як роблять ті, хто в цьому світі не знаходить ніякої втіхи і пов’язує свої сподівання з якимись майбутніми радощами, — так от, пан Россі не має сумнівів щодо космополітичного принципу, ні разу не замислювався над тим, що історія може нам дати в цій царині зовсім інші пояснення, ніж ті, які можна знайти в Адама Сміта. Пан Бланкі, відомий у Німеччині своєю історією національної економії, вже давно обмежив свої амбіції лише тим, щоб іще глибше розмивати зміст робіт Й. Б. Сея та Адама Сміта. Проти того, хто кинув непартійний погляд на історію торгівлі та промисловості націй, у його книжках течуть величезні й нудні потоки води. Від цих обох я однозначно не отримав позитивної оцінки своєї роботи; гадаю, що її дав барон Дюпен. Цей глибокодумний і досвідчений чоловік, який ніколи не покладався на системи і якому Франція завдячує фактичним і статистичним описом своєї національної продуктивної сили, вимушено прийшов до теорії продуктивних сил, оскільки інакше не міг подолати своєї відрази щодо решти теорій. У передмові до згаданої роботи пан Дюпен відкрито висловлює цю відразу. Він цілиться там на Й. Б. Сея, іронічно говорячи: мовляв, йому ніколи і на думку не спадало, щоб із безрозсудним хизуванням формувати системи та міряти однією міркою стан справ у всіх націй. Хоча не можна й зрозуміти, як без обґрунтованої теорії перейти до послідовної практики. Правда, можна сказати, що англійські державні урядовці протягом століть і без теорії були досить вправними у практиці; але це можна й заперечити: вислів «Мануфактурні товари продавати, а сировину купувати» займав у Англії протягом століть місце вагомої теорії. Однак це лише частково слушно, бо, як відомо, той вислів не захистив Англію від грубих порушень, коли за різних часів увезення зерна та інших продуктів землеробства було заборонено. Хай там як, але гострий погляд Дюпена, який засвідчують його усні висловлювання, не міг пропустити спорідненості його статистичних описів з моєю теорією — цим і зумовлено його схвальну оцінку. Крім названих, були й інші члени комісії, які писали про політичну економію; але читаючи їхні роботи, не можна знайти нічого, що можна було би процитувати як їхню власну думку, вони викладають не що інше, як те, що англійці називають «політична економія, зроблена простіше», тобто міркування для політизованих дам, паризьких франтів та інших дилетантів, також там є подальші розмивання змісту попередніх розмивань ідей Адама Сміта, натомість власні думки не присутні — залишається тільки сміятися.

Із часом ця французька робота стала для мене так само мало корисною, як і попередня, написана в Англії. У мені не тільки зміцніла початкова думка про те, що серйозна й глибока система повинна мати відповідне серйозне й глибоке підґрунтя; я вважав також, що мої історичні студії були ще недостатніми, і коли після їх продовження я пізніше ще раз прочитав свої написані англійською мовою роботи, а саме — вже надрукований на п’яти сторінках історичний вступ, то дійшов висновку, що він жалюгідний. Можливо, прихильний читач аналогічним чином оцінить ці роботи і в німецькому варіанті. Без усякої манірності я також відкрито зізнаюся — хоча в це дехто, мабуть, не зовсім повірить, — що я не змінив своєї думки, після опрацювання останнього розділу знову перечитавши перші, й що я був близьким до того, аби покласти цю німецькомовну роботу в шухляду, як раніше англомовну та франкомовну. Але потім зрозумів інше. Хто продовжує навчатись і досліджувати, той рухається вперед, а переопрацьовування необхідно припинити. І ось тепер я виступаю перед публікою з принизливою думкою: ви знайдете в моїй роботі багато вартого критики, і я сам, коли пишу цю передмову, багато міг би зробити й сказати ліпше, і сили дає мені тільки здогад про те, що в моїй книзі ви бодай побічно хочете знайти щось нове і правдиве, щось таке, що принесе моїй німецькій Батьківщині особливу користь. Передусім ця думка є причиною моїх таких частих і так рішуче зроблених убивчих висновків про погляди та досягнення окремих авторів і цілих шкіл. Але скажу чесно, я їх робив не внаслідок своєї власної зверхності, а виключно з переконання, що критиковані погляди є шкідливими для суспільного загалу і що, аби в таких випадках удатися до корисної дії, потрібно висловлювати свою протилежну думку відверто й енергійно. Упевнений, що це неправильний підхід, коли думаєш, ніби маючи справу з людьми, які досягли значущих результатів у науках, треба ставитися з великою повагою і до їхніх помилок; упевнений, що правильним є якраз протилежний підхід. Відомі й авторитетні автори своїми хибними твердженнями завдають набагато більше шкоди, ніж ті, кого мало хто знає, і тому їхні помилки необхідно відкидати з усією наявною енергією. Добре знаю, що якби моя критика була м’якшою, поміркованішою, смиреннішою, з достатніми застереженнями, якби вона на всі боки сипала компліментами, то для іміджу моєї особи це було б краще; я також знаю, що, хто судить, той теж надається до суду. Але яка від цього шкода? Я використовуватиму суворі висновки моїх противників, щоб виправити свої помилки, зокрема на випадок, на який я майже не наважуюсь сподіватися, а саме — що ця книга матиме друге видання. Таким чином принесу подвійну користь, хоча й не самому собі.

Для дешевих і поблажливих суддів/критиків, які хотіли би бачити чинним наведене вище вибачення, я хочу зауважити, що на написання цієї книги я жодним чином не використав так багато часу, як на дослідження та рефлексії; що розділи писано в різний час, часто нашвидкоруч, і я далекий від думки, ніби за своєю природою маю якийсь особливий розумовий дар. Висловлюю тут зауваження, щоб читачі не виношували занадто великих сподівань від цього тяжкого народження після довготривалої та складної вагітності, щоб вони знаходили пояснення тим випадкам, коли я про давноминулі часи говорю як про сьогодення, та щоб вони не вбачали в частих повторах та окремих суперечностях занадто великих вад. Що ж до повторів, то кожному дещо обізнаному в політичній економії відомо, як багатогранно взаємопов’язані в цій науці окремі аспекти, і тому набагато краще й правильніше повторити одне й те саме явище десять разів, ніж згадати його в одному пункті та залишити непоясненим (у темряві). Яку думку я маю про свою спроможність — це ліпше, ніж із моїх слів, видно з наведеного вище зізнання про те, як багато років знадобилося мені, щоб створити щось гідне. Великі таланти продукують швидко і легко, а звичайні люди потребують багато часу та складної копіткої роботи. Але й вони за сприятливих умов можуть створити щось надзвичайне, особливо коли зіштовхуються з дозрілою до повалення теорією і коли природа наділила їх здатністю робити висновки та наполегливо працювати над своїми сумнівами. І бідний чоловік може стати багатим, якщо він до пфеніга додає пфеніг, до талера талер.

Щоб відкинути підозру в плагіаті [= опублікуванні частини або всієї роботи когось іншого як власної праці], хотів би зауважити, що положення, сформульовані в цій книзі, я значною мірою протягом багатьох років, й іноді, однак, лише в дуже загальних рисах, висловлював у німецьких і французьких журналах та газетах, і насамперед у газеті Allgemeine (ідеться про газету Allgemeine Augsburger Zeitung9). Із цієї нагоди не можу не висловити публічну подяку моєму духовно багатому й освіченому другові, докторові Кольбу, за те, що він наважився виділити місце в цій відомій газеті моїм початковим і часто сміливим твердженням та аргументам. Слова подяки я зобов’язаний висловити також барону фон Котта, який у всіх справах з великим завзяттям наслідує свого славетного батька, чиї зусилля були спрямовані на прогрес промислового виробництва та розвиток літератури німецької Батьківщини. Відчуваю потребу заявити тут публічно, що цей сучасний власник найвідомішої у світі книгарні більше допоміг мені в справі німецьких залізниць, ніж будь-хто в Німеччині, й що саме він спонукав мене подати свою систему спочатку в нарисі у його щоквартальнику, а тепер — і в цій книзі.

Щоб мені не робили несправедливих закидів щодо повноти викладеного матеріалу, хочу тут також зауважити: в цьому першому томі я запланував «спресувати» все те нове й оригінальне, що можу сказати про міжнародну торгівлю і торговельну політику, зокрема на користь формування національної німецької системи торгівлі; думаю, саме таким чином у сучасний вирішальний момент можу зробити для німецької промисловості набагато більше, ніж якби порівнював нове зі старим, доконане із сумнівним та повертався до того, що вже сто разів сказано. У цьому разі мені довелося відкинути дещо з того, що я — як сподівався — виявив у результаті своїх спостережень і досвіду, своїх подорожей і студіювання різних аспектів політичної економії. Якщо конкретно, то маю дослідження про стан землеробства та об’єднання земельних ділянок, про розвиток здатності до роботи і пробудження німецького підприємницького духу, про негативні наслідки, пов’язані з фабричним виробництвом, і про засоби щодо допомоги в разі них і щодо запобігання їм, про міграцію та колонізацію, про заснування німецького морського флоту й засоби для розширення торгівлі із закордоном, про вплив рабства і шляхи його скасування, про місце і справжні інтереси німецького дворянства тощо. Щоб ця книга не розрослася до нерозумних масштабів, я відмовився від публікації в ній результатів згаданих студій.

Своїми згаданими вище статтями у щоквартальнику10 я прагнув також запитати німецьку публіку, чи дозволено і чи не є непристойним висувати думки та принципи, які по суті своїй принципово відрізнялися від тих, які пропагувала панівна школа політичної економії. Водночас я хотів дати прихильникам цієї школи можливість повернути мене у правильному напрямку, якщо я перебував на хибному шляху. Хоча ті статті були опубліковані два роки тому, поки що не було жодної реакції ні на них, ні проти них. Моя любов до себе самого говорить мені, що мої погляди оцінили як незаперечні; на противагу цьому моя здатність постійно сумніватися шепоче, що на мене звертають замало уваги і не вважають гідним того, щоб висловлювати в мій бік заперечення. Якому голосові маю вірити? Я не знаю, але твердо переконаний, що в питанні, в якому йдеться про добробут або страждання, існування чи неіснування нації, а саме нашої, німецької нації, думка навіть найменш значної людини заслуговує на повагу чи щонайменше на заперечення.

Школа могла б сказати, як вона це вже робила багато разів: «Але так звана меркантильна система була переможно поборена нами в не одній сотні статей і виступів, і що ж — ми маємо тисячний раз заперечувати по-новому згадане старе?». Це було б справді слушно, якби я тільки знову нагадав про так звану меркантильну систему. Необхідно прочитати лише передмову до цієї книги, аби переконатися в тому, що з тієї системи я переніс у свою лише корисне, а все фальшиве відкинув; що це корисне я поставив на зовсім інше підґрунтя порівняно з так званою меркантилістською школою, а саме на підґрунтя історії та природної суті; що із системою землеробства і так званою промисловою системою я вчинив аналогічно; що я зробив іще більше, адже вперше заперечив аргументи, які тисячі разів наводила космополітична школа, природою речей та уроками історії; що я вперше витягнув на світло фальшиву гру, в яку ця школа грає з бездонним космополітизмом, використовуючи двозначну термінологію та принципово фальшиві аргументи. Це все мало б заслужити на увагу школи та на ґрунтовну реакцію! Щонайменше чоловік, який написав оту статтю, мав би підняти рукавичку, яку я йому кинув.

Для розуміння попереднього зауваження маю нагадати деякі події з минулих часів. У моїх статтях 1839 року про паризьку промислову виставку в газеті Allgemeine Zeitung я дозволив собі кинути декілька косих поглядів на сучасний стан теорії, а конкретніше — на паризьку школу. У цьому питанні в тій самій газеті мене «поставив на місце» один кореспондент «із Рейну» в такому тоні й з такими аргументами, що мені стало зрозуміло — одна з перших німецьких шкіл-авторитетів протиставила себе мені. Для нього (кореспондента) було недопустимо, що я, пишучи про панівну теорію, назвав лише Сміта і Сея, й він дав мені зрозуміти, що і в Німеччині є відомі всьому світові теоретики. У його словах звучала та впевненість, яку теорія, що досягла незаперечного панування, насаджує своїм молодим прибічникам, а також тим, хто має сумніви, — стосовно останніх вважають, що в них немає достатніх знань з її базових положень. Він повторив відомі аргументи школи проти так званої меркантильної системи, сам того не розуміючи, що висловив уже сотні разів сказане, визнане загалом як незаперечна правда, і на цьому вигукнув: «Навіть Жан Поль десь сказав, що фальшиву теорію можна замінити тільки кращою».

Я не знаю, де і в якому контексті Жан Поль висловив наведену сентенцію; але, гадаю, можу стверджувати, що так, як вона представлена кореспондентом «з Рейну», цитата дуже схожа на банальну фразу. Щось погане можна справді з перевагою для себе замінити лише чимось кращим. Але із цього не випливає, що щось погане, яке до цього вважалося добрим і гарним, не можна показати в його справжній суті. І ще менше із цього випливає, що теорію, визнану фальшивою, не можна рішуче відкинути, щоби звільнити місце для кращої чи щоби показати необхідність того, що кращу теорію треба знайти. Я не зупинився на доведенні фальшивості й недопустимості панівної теорії, у згаданій статті в щоквартальнику я виніс на суд публіки контури нової теорії, яку вважаю ліпшою; тобто я зробив те, чого в суворому розумінні вимагає сентенція Жана Поля, однак високий авторитет космополітичної школи протягом цих двох років мовчав.

Прискіпливий погляд виявляє, що не зовсім правда, ніби стосовно обох моїх попередників цієї книги ще не висловився жоден голос. Якщо я не помиляюся, то автор статті в одному з останніх номерів певного визнаного журналу націлився своєю критикою на мене, говорячи про напади на панівну систему національної економії, які чинять ззовні люди («не фахівці»), «котрі мають мінімальні знання про систему, проти якої вони виступають і якої вони, разом узяті, не можуть охопити, а в деталях описують у більшості випадків неправильно» тощо.

Ця суто теоретична полеміка так оповита схоластичними фразами й темними висловами оракула, що, напевно, ніхто, крім мене, не міг дійти думки, що вона стосується мене і моїх робіт. І саме через неповну впевненість, що йдеться про мене, залишаючись вірним своєму принципу, не чинитиму в цій книзі критичних нападів на жодного нині ще живого німецького автора й не називатиму конкретніше його творів. Але не можу і повною мовчанкою обійти згаданого автора, щоб у нього самого, якщо він справді мав на увазі мене, не виникло підґрунтя для ілюзії, ніби він сказав мені переконливі речі. У цьому разі — без озвучення конкретнішої інформації — йому має бути зрозуміло, що саме він є тим, кого я маю на увазі. Відверто кажу цьому противнику: я переконаний, що так само глибоко, як і він, проник у таємниці його науки; що вислови оракула та цілими пластами накидані у вступі до його роботи фрази, які здаються глибокими, але насправді порожні, виявляються в політичній економії тим, чим у повсякденному обігу є фальшиві монети; що загальні твердження й аналогічні претензії на особливі знання нічого, крім усвідомлення власної слабкості, не доводять; що вже не на часі приписувати Адамові Сміту мудрість Сократа, а Лотца, німця, який лише розмиває зміст теорії Сміта, вихваляти як велику людину; що він, противник, якщо сам завдячує своєю емансипацією таким значною мірою ні до чого не здатним авторитетам, мав би прийти до вбивчого переконання, що його власні численні роботи потребують істотної ревізії; що таке героїчне рішення принесло б йому більше честі та слави, ніж уперте повторення завчених постулатів школи, і ним він міг би серйозно сприяти просвіті молодих практичних представників національної економії стосовно справжніх інтересів їхньої Батьківщини, а не зображати їх теоретично неграмотними.

Справді, така зміна поглядів не мала б залишитися поза увагою як факт національної користі, оскільки відомо, який великий вплив мають навіть молоді викладачі політичної економії на громадську думку сучасного та майбутніх поколінь, особливо якщо ці викладачі належать до визнаних вищих навчальних закладів з багатьма студентами. Через це, наскільки таке взагалі можливо у передмові, я хотів би допомогти чоловікові, якого маю на увазі, вийти з його теоретичного сну. Він постійно говорить про світ товарів. У цьому вислові — цілий світ омани, бо не існує світу товарів! До поняття «світ» належать розумні та живі істоти, навіть якщо це тварини. Хто, наприклад, готовий говорити про світ мінералів? Якщо відкинути дух/розум, то все, що називалося товаром, стане мертвою матерією. Чи що сталося з багатством міст Тір і Карфаген, із цінністю палаців Венеції відтоді як дух залишив їхні кам’яні маси? Своїм «світом товарів» ви хочете підняти матерію до рівня автономності — у цьому полягає вся ваша помилка. Ви розтинаєте перед нами мертве тіло і показуєте нам його будову та частини, але знову зібрати ці частини в єдине тіло, вдихнути в нього життя, змусити його до дії — цього ви не можете; ваш світ товарів — це химера!

Після цих зауважень, гадаю, ви повірите мені, коли скажу, що не страх є моїм рушійним мотивом, і саме тому я в цій книзі не говорю про роботи німецьких представників національної економії. Хочу уникнути таким чином непотрібної чи й навіть шкідливої полеміки. Оскільки лише після створення митного союзу для німців стало можливим розглядати політичну економію під національним кутом зору; відтоді, здається, дехто з тих, хто раніше так активно вихваляв космополітичну систему, став думати інакше; за таких обставин було б майже бешкетництвом піддавати особистому осудові цих людей після зміни напряму їхніх думок.

Нині такий підхід може бути чинним лише стосовно живих авторів, але, чесно кажучи, у тих, які вже померли, є мало того особливого, що надається до заперечення, адже вони поділяли помилки Сміта і Сея й нічого принципово нового не створили. Хочу зауважити, що і тут, і в усій книзі наші судження обмежуються лише теорією про міжнародну торгівлю й політику торгівлі, — як наслідок, ми не зачіпаємо цінності заслуг, що їх живі автори чи ті, які вже пішли від нас, отримали в інших частинах політичної економії. Прочитайте роботи Лотца, Пелітца, Роттека, Зодена, не кажучи вже про таких поверхових авторів, як Краузе чи Мульда, і ви побачите, що в згаданому сенсі вони є сліпими послідовниками Сміта і Сея чи що їхні міркування, якщо відхиляються від Сміта і Сея, не мають ніякої цінності. Це ж саме можна сказати і про розумного Вейтцеля, одного зі зразкових німецьких політичних авторів, і навіть вельми досвідчений та проникливодумний Рутхард має в цій важливій матерії тільки поодинокі світлі відрізки.

Шкодую, що саме тоді, коли йде збір коштів на пам’ятник Роттеку, я змушений публічно висловити оцінку щодо нього: він не мав ясного бачення ні щодо міжнародної торгівлі, ні щодо торговельної політики, ні щодо систем, ні щодо практики політичної економії. Через це ви, я думаю, вибачите мені, коли з наведеної та взятої з однієї з його останніх праць цитати побачите, що Роттек оцінює мене і мій доробок не лише просто суворо, а й абсолютно фальшиво11, і тим самим змушує мене захищатися. Закид Роттека, що я ремствую лише на скрутне становище фабрикантів замість скаржитися на відтік готівкових грошей і збідніння держави і що частина системи Німецького торговельного союзу не може бути реалізована, а сам він частково обплутаний різними вадами, — цей закид, як і більшість того, що Роттек говорить про державний бюджет, несе в собі одну ознаку, а саме — ознаку відсутності знань. Якщо ви прочитаєте мою книгу, а потім — відповідний розділ у Роттека, то, як я сподіваюся, погодитесь із правильністю цього судження. Прочитайте лише, що в моєму 27-му розділі сказано про принцип реторсії, подивіться потім на погляди Роттека, і ви переконаєтеся, що питання промислового виховання націй він недоречно перетягнув у сферу права й висловив міркування про нього не як фахівець із національної економії, а як спеціаліст із державного права. Бачимо повне невизнання мого доробку і моєї значущості як фахівця з національної економії, і тому цей напад на мене стане для мене виправданням, коли скажу таке: було б розумніше, якби Роттек у своїх роботах і промовах як депутат відверто зізнався, що не має жодного практичного досвіду в справах міжнародної торгівлі й торговельної політики і що сфера політичної економії для нього взагалі чужа, тоді б він у цих сферах не висловлювався б таким стилем, який завдавав очевидної шкоди його іншим заслугам. Можна згадати, що панове Роттек і Велькер, попри те, що вони раніше заявили про своє незнання торгівлі, водночас чинили різкий опір у баденському парламенті приєднанню Бадена до великого Німецького митного союзу. Добре знайомий з обома, я дозволив собі — як реакцію на чутку, що вони стануть на бік супротивників союзу, — звернутися до них з наполегливим протестом, на що отримав дуже разючу відповідь. Чи мав цей протест вплив на недружні судження Роттека щодо мене, я тут залишаю поза увагою.

Пелітц, який у жодній сфері не є оригінальним мислителем і не має досвіду, у нашому аспекті лише збирав чужі думки. Можу навести приклад, які судження цей завідувач першої в Німеччині політичної кафедри мав у царині політичної економії. Тоді, коли розумні люди глузували з мене в Лейпцигу в сенсі моїх пропозицій щодо лейпцизько-дрезденської залізниці та німецької залізничної системи, я попросив пана Пелітца про підтримку й експертизну оцінку, на що його відповідь була такою: зараз іще не можна з упевненістю сказати, наскільки це підприємство буде корисним і необхідним, бо неможливо спрогнозувати, у якому напрямку в майбутньому розвиватимуться товарні потоки. Ця глибоко теоретична думка потрапила пізніше, якщо я не помиляюсь, у його сумні щорічники.

Уперше особисто зустрівшись із Лотцом, я дозволив собі скромно висловитися щодо деяких нових поглядів у політичній економії, сподіваючись почути