Потоп: Том 2

By Генрик Сенкевич

«Потоп» — історичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелівської премії з літератури (1905). Це друга частина історичної трилогії, куди також входять романи «Вогнем і мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на історичних подіях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речі Посполитої вторглися шведи (1655—1660).
Час дії роману триває з 1654 по 1657 рік. На тлі широкої панорами життя Речі Посполитої середини XVII століття автор детально описує хід війни, на першому етапі якої, в результаті численних зрад польських магнатів, шведи практично без зусиль захоплюють країну. Велику увагу в «Потопі» приділено героїчній обороні Ясногорського монастиря, де зберігається особливо шанована в Польщі Ченстоховська ікона Божої Матері, і взагалі тій ролі, яку ця оборона зіграла в підйомі національного духу. Цей опір привів, зрештою, до відродження Речі Посполитої і повного вигнання загарбників.
У цих драматичних історичних подіях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кміциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потім перейшов на сторону патріотів і численними військовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим він міг завдячити своїй нареченій Оленьці Білевич...

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution (A)
• Release date: Apr 4, 2020
• ISBN: 9789660381056

Book preview

2

Розділ I

Вірний Сорока віз свого полковника через глибокі ліси, сам не знаючи, куди їхати, що почати, куди обернутися.

Пан Кміциц був не лише поранений, а й контужений пострілом. Сорока час від часу вмочав ганчірку в цебрі, що висіло при коні, й обмивав господарю обличчя. Часом зупинявся, щоб зачерпнути свіжої води з потоків і лісових озерець, але ні вода, ні стоянки, ні рух коня не змогли відразу ж повернути панові Анджею свідомості. Він лежав, як мертвий, аж жовніри, що їхали разом із ним, не такі досвідчені в лікуванні ран, як Сорока, занепокоїлися, чи їхній ватажок виживе.

— Виживе, — заспокоював їх Сорока, — за три дні так само на коні сидітиме, як кожен із нас.

Коли годиною пізніше пан Кміциц розплющив очі, з його вуст почулося лише одне слово:

— Пити!

Сорока притулив бляшанку з чистою водою до губ чоловіка, але здалося, що розтулені вуста завдають панові Анджею нестримного болю, бо він не міг пити. Але й свідомості вже не втрачав. Ні про що не питав, немовби нічого не пам’ятав, очі мав широко розплющені, бездумно дивився на лісові хащі, на шматки блакитного неба, що світліло над головами між гущавиною, і на своїх товаришів. Дивився так, як людина, котра прокинулася зі сну або протверезіла від сп’яніння. Шляхтич дозволяв, не кажучи ані слова, перев’язувати себе Сороці, не стогнав, коли розв’язували бандажі. Схоже, зимна вода, якою вахмістр обмивав рану, спричиняла йому приємність, бо чоловік часом усміхався очима.

Сорока втішав свого командира:

— Завтра, пане полковнику, лихоманка минеться. Дяка Богові, що вас зберіг.

Надвечір дурман став помітно вивітрюватися, бо перед самим заходом сонця пан Кміциц глянув цілком притомно й ураз спитав:

— Звідки тут такий шум?

— Який шум? Немає нічого такого, — відказав Сорока.

Либонь, шуміло тільки в голові пана Анджея, бо вечір був погожий. Сонце, що заходило, проникало косими променями в гущавину, насичувало золотими відблисками лісові сутінки й облямовувало червоні пні сoсeн. Вітру не було, і лише де-не-де з ліщини, беріз і грабів спадало листя на землю або полохливий звір спричиняв легке шелестіння, утікаючи в глибини бору від подорожніх.

Вечір був холодний, проте гарячка, схоже, знову обняла пана Анджея, бо він кілька разів повторив:

— Ваша світлосте! Між нами не на життя, а на смерть!

Стемніло нарешті вже повністю і Сорока подумав було про нічліг, але мандрівники увійшли в мокрий дрімучий ліс і грязюка захлюпала під копитами. Тому їхали далі, щоб дістатися до високих і сухих галявин.

Їхали годину і дві, не маючи змоги пробратися крізь багно. Тим часом значно розвиднилося, бо зійшов повний місяць. Ураз Сорока, котрий їхав попереду, зістрибнув зі сідла й узявся пильно розглядати лісовий ґрунт.

— Коні тут пройшли, — зауважив він, — видно сліди на багнюці.

— Хто б міг тут проїздити, якщо жодної дороги немає? — здивувався один із жовнірів, котрі підтримували пана Кміцицa.

— Але сліди є, і ціла купа! Он там, між соснами, видніються, як на долоні.

— Може, худоба ходила.

— Ні, неможливо. Не час на лісові пасовища, виразно видно копита, якісь люди точно тут проїздили. Добре було б хоч би будку лісника знайти.

— Ну, то їдьмо слідом.

— Поїхали!

Сорока знову стрибнув на коня, і загін рушив. Сліди копит на торф’янистому ґрунті були дуже чіткі, а деякі, наскільки при світлі місяця можна було зробити висновок, були цілком свіжими. Проте коні западалися до колін і навіть вище. Жовніри побоювалися, чи виберуться, чи глибші болота не постануть перед ними, але через півгодини бабрання до їхніх ніздрів дійшов запах диму та живиці.

— Тут мусить бути смолокурня! — припустив Сорока.

— Ген там! Он іскри видно! — вигукнув жовнір.

І справді, вдалині з’явилася смуга червонавого, пересиченого полум’ям диму, навколо якого кружляли іскри тліючого під землею вогнища.

Наблизившись, побачили жовніри хату, криницю та велику шопу, складену зі соснових колод. Коні, потомлені дорогою, стали іржати — таке ж іржання відповіло їм з-під шопи, водночас перед подорожніми з’явилася якась постать, одягнена в кожух, вивернутий вовною назовні.

— Скільки ж коней? — спитав чоловік у кожусі.

— Хлопе! Чия це смолокурня? — поцікавився Сорока.

— А ви хто такі? Звідки тут взялися? — спитав, своєю чергою, смолокур, у голосі якого відчувалися переляк і здивування.

— Не бійся! — відповів Сорока. — Не розбійники!

— Їдьте своєю дорогою, нічого тут для вас немає!

— Стули пельку і до хати веди, поки просимо. Не бачиш, хаме, що пораненого веземо!

— Хто ж ви?

— Обережно, щоб я тобі з мушкета не відповів. Кращі за тебе, парубче! Веди до хати, інакше тебе у твоїй власній смолі зваримо.

— Один я від вас не захищуся, але нас буде більше. Голови тут покладете!

— Буде і нас більше, провадь!

— То ходіть, не моя справа.

— Що маєш їсти дати, то дай, і горілки. Пана веземо, він заплатить.

— Тільки б звідси живим поїхав.

Так розмовляючи, зайшли до хати, в якій у грубці догоряв вогонь, а з горщиків, поставлених на черені, долинав запах тушкованої м’ясної страви. Світлиця була доволі простора. Сорока вже на вході зауважив, що під стінами стояло шість тапчанів, вкритих густо баранячими шкурами.

— Та тут якась компанія оселилася, — буркнув вахмістр товаришам. — Підсипати мушкети і бути насторожі! За цим хамом стежити, щоб не втік. Нехай цієї ночі компанія спить надворі, бо ми з кімнати не вступимося.

— Пани сьогодні не приїдуть, — гмикнув смолокур.

— Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собі поїдемо, — відбрив Сорока, — тим часом викладай м’ясиво на миску, бо ми голодні, і коням вівса не жалій.

— А звідки ж вівсу взятися при смолокурні, вельможний пане жовніре?

— Ми чули коней під шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж їх не годуєш.

— Це не мої коні.

— Твої, чи не твої, а їсти мусять, як і наші. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобі мила твоя шкура.

Смолокур нічого не сказав. А тим часом жовніри поклали сплячого пана Анджея на тапчан. Після цього самі сіли до вечері й уминали жадібно тушковане м’ясо разом із біґосом, чималий казан якого надибали в грубці. Було також і пшоно, а в коморі, поруч покою, Сорока знайшов чималу бутлю горілки.

Проте сам лише скуштував і жовнірам пити не дав, бо вирішив бути вночі насторожі. Ця порожня хата з тапчанами на шістьох чоловіків і зі шопою, в якій іржало стадо коней, здалася йому дивною та підозрілою. Вахмістр вирішив, що це розбійницьке кубло, тим більше, що в самій коморі, з якої виніс бутлю, виявив купу зброї, порозвішуваної на стінах, і діжку пороху, а також розмаїтий непотріб, вочевидь, у шляхетських садибах награбований. Тож, якби відсутні мешканці цієї хати повернулися, не можна було сподіватися від них не лише гостинності, а й навіть милосердя. Тому Сорока вирішив влаштувати збройну оборону хати і триматися в ній силою або шляхом перемов.

Це було необхідно і з огляду на стан здоров’я пана Кміцицa, для котрого ця подорож могла стати смертельною, і з огляду на спільну безпеку для всіх. Сорока був досвідчений жовнір і тертий калач, котрому лише одне відчуття було чужим, це відчуття страху. Все ж тепер, згадуючи князя Богуслава, ляк його таки брав. Залишаючись віддавна на службі в пана Анджея, він сліпо вірив не лише в мужність, а й у щасливу зорю молодого пана. Неодноразово бачив його вчинки, що переходили своєю зухвалістю будь-яку міру і майже межували з безумством. Однак усе вдавалося, і виходили сухими з води. Вахмістр був із паном Кміцицем в усіх «підходах» до Хованськогo, брав участь у всіх бійках, нападах, набігах, викраденнях і дійшов висновку, що його молодий пан усе може, все вміє, з кожної халепи вирятується і кожного, кого захоче, утопить. Пан Кміциц був для нього уособленням найбільшої міці та щастя, але тепер натрапив свій на свого! Хоча ні — пан Кміциц натрапив на кращого за себе. Бо як же інакше? Адже знайшовся чоловік, котрий потрапив у руки пана Анджея, захоплений, беззахисний, котрий не лише зміг вибратися з його рук, а й здолати самого пана Кміцицa, повбивати його жовнірів і налякати їх так, що розбіглися, остерігаючись його повернення? Було це диво з див, і Сорока голову сушив, міркуючи про це, адже всього на цьому світі сподівався, тільки не такого, щоб з’явився хтось такий, хто б по панові Анджею проїхався.

— Чи, може, скінчилося вже наше щастя? — бурчав собі вояк, озираючись здивовано навколо.

Хоч раніше, бувало, йшов він наосліп за паном Кміцицем на місця постою Хованськогo, оточені вісімдесятитисячною армією. Тепер же при згадці того довговолосого князя з очима панночки і рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловіка думка, що завтра або післязавтра доведеться виїхати на битий шлях, на якому їх може зустріти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заїхав вахмістр із дороги в глибокі ліси, а тепер прагнув залишитися в цій лісовій хаті, поки б не заблудилася і не стомилася погоня.

Але позаяк цей схрон із певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотів знати, чого триматися, і тому наказав жовнірам чатувати при дверях і вікнах хати, а сам звелів смолокурові:

— Бери, хлопе, ліхтар і ходи зі мною.

— Хіба скіпкою вельможному панові присвічу, бо ліхтаря не маю.

— То світи скіпкою, якщо спалиш шопу та коней, мені байдуже!

За такої dictum[1], ліхтар усе ж у коморі знайшовся, вахмістр наказав чоловікові йти вперед, а сам ішов за ним із пістолем у руці.

— Хто живе в цій хаті? — спитав дорогою.

— Пани мешкають.

— Як їх називають?

— Цього мені не можна сказати.

— Щось мені здається, хлопе, що ти таки отримаєш в чоло!

— Шановний пане, — відповів смолокур, — якби я збрехав якесь прізвисько, чи ви б це виявили?

— Це правда! А багато цих панів?

— Є старий пан і двійко паничів, а ще двоє челядників.

— То це шляхта?

— Звісно ж, шляхта.

— І тут мешкають?

— Часом тут, а часом Бог зна де!

— А ці коні звідки?

— Пани приводять, а звідки, лише Бог знає!

— Кажи правду: не розбишакують твої пани на дорозі?

— Чи я, чоловіче, знаю? Бачу, що коні беруть, а в кого, це не моя справа.

— А що з кіньми роблять?

— Часом візьмуть із десяток, або дюжину, скільки є, і віються, а куди, цього я також не знаю.

Так розмовляючи, чоловіки дійшли до шопи, з якої чулося фиркання коней, і ввійшли всередину.

— Світи! — наказав Сорока.

Чолов’яга підняв ліхтар угору й освітив коней, що стояли рядком біля стіни. Сорока оцінив одного за одним оком знавця, і головою крутив, язиком цмокав і бурчав:

— Небіжчик пан Зенд був би радий. Польські, московські... А цей валах — німець, і кобила також. Хороші коні. А що ви їм даєте?

— Щоб не збрехати, чоловіче, я тут дві галявини вівсом засіяв ще з весни.

— То твої пани з весни коней приводять?

— Ні, але до мене помічника з наказом прислали.

— To ти їхній?

— Був їхній, перш ніж вони на війну пішли.

— На яку війну?

— Чи я знаю, чоловіче. Пішли далеко, ще торік, а повернулися влітку.

— А чий ти тепер?

— Це королівські ліси.

— Хто ж тебе тут посадив на смолокурню?

— Королівський лісничий, панів родич, котрий із ними цих коней приводив, але він як із ними поїхав, так більше й не повертався.

— А гості якісь тут у панів бували?

— Сюди ніхто не потрапить, бо багно довкола і лише один перехід. Дивно мені, чоловіче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.

Сорока хотів одразу ж відповісти, що і ці ліси, і цей перехід він знає добре, але, поміркувавши, вирішив за краще змовчати, натомість спитав:

— А великі ці бори?

Чолов’яга не второпав запитання.

— Тобто?

— Далеко йдуть?

— Ой! Та хто їх там пройшов: одні закінчуються, інші починаються, і лише Господь Бог знає, де їх немає. Я там не був.

— Гаразд! — приязно відповів Сорока.

Сказавши це, він наказав хлопові повернутися, а сам завернув до хати.

Дорогою міркував, як йому краще вчинити, і вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись відсутністю господарів халупи, забрати коней, як своїх, і з табуном утікати. Здобич була цінна, і коні дуже припали до серця старому жовнірові, але за мить він таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далі робити? Багно навколо, один вихід — як на нього натрапити? Випадок їм допоміг, але ще раз може не статися. Йти слідами копит не було сенсу, бо ці мешканці мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слідами фальшивих доріг і зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрі коні крадуть або здобич беруть.

Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:

— Але ж я дурень! — сказав він. — Та я візьму хлопа на мотузку і звелю випровадити нас на дорогу.

Враз вояк аж затрясся після останньої фрази.

— На дорогу? Але ж там князь і погоня.

«П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! — промовив собі подумки старий стріляний горобець із такою печаллю, немовби ці коні змалку ростив. — Не може бути інакше, таки скінчилося наше щастя. Краще сидіти в хаті, поки пан Кміциц не одужає, сидіти з волі мешканців або всупереч їй, а що потім буде, то вже полковника проблема».

Так міркуючи, вахмістр повернувся в оселю. Жовніри пильнували при дверях і хоч бачили здаля ліхтар, що миготів у темряві, той сам, із яким Сорока і смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш ніж пустили їх до хати. Вахмістр дав вказівку, щоб вартові змінилися після опівночі, сам же опустився на тапчан біля пана Анджея.

У хаті зробилося тихо, лише цвіркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглій коморі миші шаруділи в купі непотребу. Час від часу хворий прокидався і марив, либонь, у гарячці, бо до вух Сороки долітали безладні його слова:

— Ваша величносте, відпустіть. Вони зрадники. Всі їхні таємниці викрию. Річ Посполита — це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже... Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!

Сорока піднявся на тапчані і дослухався, але хворий, зойкнувши раз і ще раз, засинав, а потім знову прокидався і кликав:

— Олюнько! Олюнько, не гнівайся!..

Лише близько півночі він повністю заспокоївся і міцно заснув. Сорока також задрімав, але скоро його розбудив тихий стукіт у двері оселі.

Досвідчений жовнір розплющив очі негайно ж і, схопившись на рівні ноги, вийшов із хати.

— А що там?

— Пане вахмістр, смолокур утік.

— До ста чортів! Та він нам сюди розбійників приведе. А хто його пильнував?

— Білоус.

— Я пішов із ним напоїти наших коней, — виправдовувався Білоус. — Наказав йому відро тягнути, а сам шкапу тримав.

— І що? У криницю стрибнув?

— Ні, пане вахмістре, лише поміж колод, що їх біля криниці купа лежить нарубаних, і в корчі. Я впустив коней, бо хоч би й розбіглися, то тут є інші, і побіг за ним, aлe в першому ж долі застряг. Ніч, темно, лобуряка місце знає, то й помчав. Трясця його матері!

— Наведе він нам сюди чортяк, ой наведе. Щоб його блискавки били!..

Вахмістр змовк, але за мить продовжив:

— Ми не лягатимемо, треба наглядати до ранку, будь-якої миті банда надійти може.

І подаючи приклад іншим, сам засів на порозі халупи з мушкетом у руці, жовніри ж посідали біля нього, то балакаючи між собою тихцем, то підспівуючи впівголоса, то прислухаючись, чи поміж нічних відголосів бору не вчується тупіт і фиркання коней, що наближаються.

Ніч була погожа та місячна, але галаслива. У лісових глибинах кипіло життя. Була то шлюбна пора, тож звучали навколо грізні ревіння оленів. Відголоси ці, короткі, храпливі, сповнені гніву та запеклості, лунали звідусіль, в усіх частинах лісу, в глибинах і ближче, часом близько, тут же, майже за сто кроків за хатою.

— Якщо вони підійдуть, то також будуть порикувати, щоб нас одурити, — зауважив Білоус.

— Гей! Цієї ночі вже не прийдуть. Перш ніж чолов’яга до них встигне, то вже день буде! — припустив інший жовнір.

— За дня, пане вахмістре, варто було б цю хату перетрясти і під стінами покопатися, бо якщо тут розбійники мешкають, то й скарби мусять бути.

— Найкращі скарби — он у тій стайні, — заперечив Сорока, вказуючи рукою на шопу.

— Візьмемо?

— Бовдур! Звідси виходу немає, саме багно навколо.

— Але ж ми приїхали.

— Бог нас провів. Жива душа тут не пройде і не вийде, якщо дороги не знає.

— За дня знайдемо.

— Не знайдемо, бо навмисно тут заболочено і сліди фальшиві. Не треба було хлопа відпускати.

— Відомо, що гостинець звідси за день дороги, — сказав Білоус, — і в тому боці.

Він вказав пальцем на східну частину лісу.

— Будемо їхати, поки не виїдемо — ось що!

— І ви гадаєте, що вже пани, якщо опинимось на тракті? Краще вже тут куля розбійника, ніж там зашморг.

— Не розумію, — здивувався Білоус.

— Бо там нас уже точно шукають.

— Хто, батьку?

— Князь.

Тут Сорока раптом замовк, а за ним і інші, немов переляк їх охопив.

— Ой! — зойкнув нарешті Білоус. — Тут зле і там не добре, як не верти!

— Загнали нас, як сіромах, у тенета. Тут розбійники, а там князь! — зронив інший жовнір.

— Нехай його там блискавка спалить! Я волію мати справу з розбійником, ніж із характерником, — зауважив Білоус, — бо що цей князь несамовитий, немає жодних сумнівів. Завратинський навіть із ведмедем на рівних боровся, а той йому шаблю видер, як дитині. Не може інакше бути, він його заворожив, а те, що я бачив, як потім на Вітковського кинувся, то на очах виріс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.

— Тепер втішайся, що на нього не кинувся.

— А що я мав робити, пане вахмістре? Я думав так: сидить на кращому коні, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерників нелюдська сила. На очах тобі зникне або димом закуриться.

— Це правда, — погодився Сорока, — бо коли я в нього стріляв, то його наче туманом заслонило і я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зі землі, то мені вже років із десять такого не траплялося.

— Та що тут балакати, — промовив Білоус, — краще полічити: Любенець, Вітковський, Завратинський, наш полковник — і всіх один чоловік здолав, і то беззбройний, таких людей, із котрих кожен із чотирма не раз собі раду давав. Без бісівської допомоги не міг би він цього досягти.

— Довіримо душі Богові, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий і тут дорогу покаже.

— І без нього він довгі має руки, це такий пан...

— Цить! — обірвав його Сорока. — Щось тут листя шелестить.

Жовніри замовкли та нашорошили вуха. Неподалік чітко чулися якісь важкі кроки, під якими опале листя шелестіло дуже голосно.

— Коней чути, — шепнув Сорока.

Але кроки стали віддалятися від хати, аж тут пролунало грізне ревіння оленя.

— Це олені! Оленицю закликають або один одного лякають.

— В усьому лісі свято, наче Сатана шлюб бере.

Люди знову замовкли й уже задрімали, лише вахмістр підіймав часом голову та прислухався якусь хвильку, після чого голова падала чоловікові на груди. Так минула година і друга, аж урешті найближчі сосни з чорних зробилися сірими, і верхівки біліли щораз більше, наче їх хтось розтопленим сріблом намастив. Оленячі рики замовкли і цілковита тиша запанувала в лісовій гущавині. Повільно сутінки почали переходити у світанок, біле світило взялося одягатися в рожеві та золоті шати, аж нарешті настав справжній день і освітив потомлені обличчя жовнірів, котрі спали міцним сном під хатою.

Раптом двері розчахнулися, пан Кміциц з’явився на порозі й загукав:

— Сороко! Вставай!

Вояки схопилися на рівні ноги.

— Заради Бога, чого ваша милість уже на ногах? — здивувався Сорока.

— А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати і за городи повикидати, хоч би один прокинувся.

— Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише білого дня.

Молодик оглядівся навколо.

— Де ми?

— В лісі, пане полковнику.

— Це я бачу. Але що це за халупа?

— Цього й самі не знаємо.

— Ходімо за мною! — наказав пан Анджей.

І відступив усередину хати. Сорока подався за ним.

— Слухай, — звернувся пан Кміциц, сівши на тапчан, — то це князь в мене стрельнув?

— Саме так.

— А що з ним сталося?

— Втік.

Помовчали.

— Кепсько, — зітхнув пан Анджей, — дуже погано! Краще було б його вкласти, ніж живого відпускати.

— Ми це й хотіли, але...

— Але що?

Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кміциц слухав розповідь на подив спокійно, лише його очі виблискували, а наприкінці сказав:

— То він горою, але ми ще здибаємося. Чому ти з’їхав з дороги?

— Боявся погоні.

— Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутності Богуслава, до дідька дуже мало!.. Тепер він у Пруссію вирушив, там ми не зможемо його дістати, доведеться зачекати.

Сорока зітхнув із полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настільки сильно князя Богуслава, бо більше про погоню не згадував. Ця впевненість передалася відразу ж старому жовнірові, котрий звик думати головою свого полковника і відчував його серцем.

Тим часом пан Анджей глибоко замислився, та враз отямився і став шукати щось на собі руками.

— А де мої листи? — спитав він.

— Які листи?

— Які я мав при собі. У поясі були заховані, де пояс? — спитав гарячково пан Кміциц.

— Пояс я сам зняв із вашої милості, щоб вашій милості краще було дихати. Он він там лежить.

— Давай сюди!

Сорока подав шкіряний пас, підшитий замшею, в якій були затягнуті мотузкою кишені. Молодик розтягнув їх і витягнув звідти квапливо папери.

— Це охоронні грамоти до шведських комендантів, а де листи? — промовив шляхтич сповненим неспокою голосом.

— Які листи? — повторив Сорока.

— Грім і блискавка! Листи гетьмана до шведського короля, до пана Любомирського й усі ті, які я мав.

— Якщо в поясі їх немає, то й ніде немає. Мусили згинути під час їзди.

— На коней і шукати! — крикнув жахливим голосом пан Кміциц.

І перш ніж здивований Сорока зміг залишити приміщення, пан Анджей заточився на тапчан, немов йому сил забракло, і схопившись руками за голову, узявся повторювати зі стогоном:

— Ох!.. Мої листи, мої листи!..

Тим часом жовніри поїхали, всі, крім одного, котрому Сорока наказав чатувати біля халупи. Пан Кміциц залишився сам у кімнаті й узявся міркувати над власним становищем, якому позаздрити було важко. Богуслав утік. Над паном Анджеєм зависла жахлива і невідворотна помста могутніх Радзивіллів. І не лише над ним, а й над усіма, кого він кохав, точніше, над Олюнькою. Знав пан Кміциц, що князь Януш не завагається вдарити його туди, де зможе поранити найболючіше, тобто поквитатися з Білевичівною. Адже Олюнька була в Кейданaх, на милості чи немилості жахливого магната, серце котрого не знало милосердя. Чим більше пан Кміциц міркував над своїм становищем, тим чіткіше доходив висновку, що було воно неймовірно жахливе. Після викрадення Богуслава Радзивілли будуть вважати його зрадником. Однодумці Янa-Казимирa, люди Сапєги та конфедерати, бунтівники на Підляшші, всі мають його за зрадника, за окаянну душу радзивіллівську. Поміж численних таборів, повстанців і чужих військ, що запрудили зараз поля Речі Посполитої, не було жодного табору, жодної партії, ніякого війська, які б не визнавали його найбільшим і найзатятішим ворогом. А ще ж існує нагорода, призначена Хованським за його голову, тепер свою призначать і Радзивілли, шведи, і хто зна, чи вже не призначили й однодумці нещасного Янa-Казимирa. «Оце я пива наварив, а тепер пити його мушу»! — думав пан Анджей. Викрадаючи князя Богуслава, захопив його для того, щоб кинути під ноги конфедератам, переконати їх беззаперечно, що з Радзивіллaми пориває, і таким чином влитися поміж них, здобути собі право воювати за короля та вітчизну. З іншого боку, Богуслав у його руках був заручником безпеки Олюньки. Але тепер, коли Богуслав перехитрив пана Кміцицa й утік, розвіялася не лише безпека Олюньки, а й доказ того, що пан Кміциц щиро покинув службу в Радзивілла. Йому тепер одна дорога — до конфедератів, але якщо він натрапить на загін Володийовськогo та його приятелів полковників, може, й дарують йому життя, але чи за товариша приймуть, чи йому повірять, чи не подумають, що він прибув шпигувати або для того, щоб дух ослабити і людей до Радзивілла перетягнути? Тут парубок згадав, що тяжіє на ньому кров конфедератська, згадав, що він перший розбив бунтівних угорців і драгунів у Кейданaх, що винищував бунтівні хоругви або змушував їх здатися, що розстрілював упертих офіцерів і різав жовнірів, що шанцями оточив і зміцнив Кейдани, і таким чином Радзивіллу тріумф у Жемайтії забезпечив. «Як же мені туди йти? — подумав собі шляхтич. — Tа їм би зараза милішим була гостем, ніж моя особа!.. З Богуславом на аркані при сідлі можна було б, але одним словом і голими руками...»

Якби він мав хоча б ті листи, то мав би з чим до конфедератів іти, мав би принаймні ними князя Януша в п’ястуці, бо ті листи могли підірвати довіру гетьмана навіть у шведів. Та й їхньою ціною можна б було Олюньку врятувати.

Але злий дух якийсь спричинився, що і листи згинули.

Пан Кміциц, коли все думкою охопив, удруге вхопився за голову.

— Зрадник для Радзивіллів, зрадник для Олюньки, зрадник для конфедератів, зрадник для короля!.. Я втратив славу, пошану, себе, Олюньку!..

Рана на обличчі його ще пекла, але в душі палив молодика жар стократ болісніший. Бо на додаток до всього, страждало і його лицарське самолюбство. Богуслав побив його ганебно. Нічим були йому ті побої, які йому в Любичі спричинив пан Володийовський. Там здолав його озброєний чоловік, котрого на дуель викликав, а тут беззахисний військовополонений, котрого мав у руках.

З кожною хвилиною міцніло в пану Кміцицу усвідомлення, в які страшні та ганебні він втрапив тарапати. Чим довше міркував, тим ясніше їхню моторошність бачив і щораз нові чорні кути помічав, з яких виглядали ганьба, сором, згуба для нього самого, для Олюньки, кривда для батьківщини. Аж врешті охопив його переляк і подив.

«То це все я зробив?» — питав вояк сам у себе.

І волосся ворушилося йому на голові.

— Не може бути! Мабуть, мене ще febris[2] трясе! — зойкнув парубок. — Матінко Божа, такого не може бути!..

«Сліпий! Дурний баламут! — зауважила його совість. — Чи не було краще за короля та вітчизну стати, чому не послухався Олюньку!»

І захопив його жаль, як вихор. Гей! Якби ж то міг собі сказати: шведи проти батьківщини, тому я проти них. Радзивілл проти короля — я проти нього! Тоді б йому в душі прояснилося і стало прозоро! Тоді би зібрав зграю зарізяк з-під темної зірки та гасав із ними, як циган на ярмарку, і шарпав би шведів, і по животах їхніх проїздив із чистим серцем, із чистою совістю, купався би в славі, як у сонці, став колись перед Олюнькою і промовив: «Вже я не бандит, а defensor patriae[3], кохай мене, як я тебе кохаю!» А тепер що?

Але горда душа, що звикла собі давати волю, не хотіла враз і цілком визнати власну провину — то Радзивілли його поплутали, Радзивілли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честі та кохання.

Скреготнув пан Кміциц зубами, простяг руки до Жемайтії, на якій гетьман Януш сидів, як вовк на трупі, — і заволав глухим від нестями голосом:

— Помсти! Помсти!

Він упав у відчаї на коліна посеред світлиці та заговорив:

— Присягаюся Тобі, Ісусе Христе, цих зрадників гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем і мечем переслідувати, поки маю пару в роті, дихання в горлянці та життя на світі! В цьому мені, Царю Юдейський, допоможи! Амінь!

Аж тут йому якийсь внутрішній голос зауважив:

— Вітчизні служи, помсту залиш на потім!..

Очі пана Анджея палали гарячкою, губи мав спечені і тремтів увесь, як у лихоманці. Руками махав і говорив сам собі вголос, ходив, навіть бігав по кімнаті, копав ногами тапчани, аж врешті впав іще раз на коліна.

— Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволіти!

Тут долинув до нього гуркіт пострілу, який лісова луна відбивала від сосни до сосни, аж докотився, наче грім, до хати.

Пан Кміциц зірвався, вхопив шаблю та вибіг у сіни.

— Що там? — спитав жовніра, котрий стояв на порозі.

— Постріл, пане полковнику!

— Де Сорока?

— Поїхав листи шукати.

— З якого боку стрельнули?

Жовнір вказав на східну частину лісу, зарослу густими хащами.

— Звідти!

У цю мить почувся тупіт невидимих ще коней.

— Пильнуй! — наказав пан Кміциц.

Але зі заростів з’явився Сорока, зістрибнув із коня, що мчав на повному ходу, а за ним випірнув і другий жовнір.

Обоє побігли до хати, ховаючись за коней, немовби за шанці, спрямувавши мушкети в бік чагарників.

— Що там? — спитав пан Кміциц.

— Купа люду йде! — відповів Сорока.

Розділ II

Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашаруділо, наче кабани йшли, проте хрускіт той що ближчим ставав, то повільнішим. Потім знову стало тихо.

— Скільки їх там є? — уточнив пан Кміциц.

— Десь шестеро, може, восьмеро, бо не міг їх добре полічити, — відрапортував Сорока.

— Для нас це добре! Вони нас не здолають!

— Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.

— Ще буде на це час. Пильнуй!

Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга білого диму випливла зі заростей, і мовби птаство зашуміло в ближній траві, за якихось тридцять кроків від хати.

— Із ґарлача стрельнули! — припустив пан Кміциц. — Якщо мушкетів не мають, то нічого нам не зроблять, бо з ґарлача з хащі нас не дістануть.

Сорока, тримаючи однією рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою біля рота і зарепетував:

— А покажіться хтось із хащі, то скоро тут ногами беркицьнете!

Тишу в хащах порушив грізний голос:

— Ви хто такі?

— Кращі за тих, хто по трактах нишпорить.

— Яким правом зайняли наше місце?

— Розбійник про право питає! Навчить вас кат права, то й ідіть до ката!

— Ми викуримо вас звідси, як борсуків!

— То ходіть! Дивіться лише, щоб цим димом самі не подушилися!

Голос у хащах замовк, імовірно, нападники стали радитись, тим часом Сорока шепнув пану Кміцицу:

— Варто було б котрогось заманити і зв’язати, будемо мати і заручника, і провідника.

— Ти бa! — зронив полковник. — Якщо хтось прийде, то лише на пароль.

— З розбійниками годяться будь-які хитрощі.

— Краще не треба! — застеріг пан Анджей.

Раптом нові запитання долинули з боку заростів:

— Чого ж ви хочете?

Тут уже сам пан Кміциц узяв голос:

— Як приїхали, так би ми й поїхали, якби ви етикет знали, телепні, і з ґарлачa не починали.

— Ви не втримаєтесь, увечері прийде до нас сотня коней!

— До вечора сюди прибудуть двісті драгунів, і багна вас не захистять. Бо є там такі, що проїдуть, як і ми проїхали.

— То ви жовніри?

— Та, певна річ, не розбишаки.

— А з-під якого прапора?

— А ви там що, гетьман? Не вам маю звітувати.

— У старі часи вас би вовки тут позагризали.

— А вас ворони задзьобали.

— Кажіть, чого хочете, достобіса! Навіщо в нашу хату залізли?

— А ходіть-но сюди! Не треба буде з хащі горло дерти. Ближче! Ближче!

— Пароль?

— Пароль для лицарства, а не для розбійників. Хочете — вірте, не хочете — ваша справа!

— А удвох можна?

— Можна!

За мить із гущавини, віддаленої на сто кроків, виринуло двійко високих людей і плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в літах, другий ішов прямо, лише шию витягав із цікавістю до хати. Обоє мали на собі півкожушки, обшиті сірим сукном, які носила дрібна шляхта, високі ялові чоботи та хутряні шапки, насунені на очі.

— Що за дідько! — буркнув пан Кміциц, придивляючись пильно до двох чоловіків.

— Пане полковнику, — покликав Сорока, — дуже дивно, але це наші люди!

Ті тим часом наблизилися на кілька кроків, але не могли розпізнати тих, що стояли біля хати, бо їх затуляли коні.

Пан Анджей висунувся вперед.

Прибульці все одно його не впізнали, бо обличчя воїна було обв’язане. Проте вони зупинилися й узялися міряти його цікаво та неспокійно очима.

— А де другий син, пане Кемлич? — спитав пан Анджей. — Чи він часом не поліг?

— Хто це? В чому річ? Що? Хто промовляє? Що? — заметушився дідуган із дивним, немов переляканим голосом.

Він застиг нерухомо, роззявивши рота і вирячивши очі. Раптом його син, котрий як молодший, мав зір гостріший, ураз зірвав шапку з голови.

— Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! — залементував він.

— Ісусе! О, солодкий Ісусе! — і собі заголосив стариган. — Та це пан Кміциц!!!

Й обоє стали, як укопані, в позі, якою підлеглі вітають своїх господарів, а на їхніх обличчях малювалися одночасно переляк і здивування.

— Га! Такі з вас сини! — зронив, усміхаючись, пан Анджей. — То ви з ґарлачa мене вітаєте?

Тут дідуган схопився і став репетувати:

— А щоб вас усіх! Аби вам добре було!

Зі заростів вигулькнуло ще кілька людей, між ними й другий син старигана та смолокур. Усі бігли, мало карк собі не скрутили, зі зброєю напоготові, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав:

— На коліна, шельми! На коліна! Це пан Кміциц! Який там халамидник стрельнув? Давай його сюди!

— Та це батько і стрельнув, — розгубився молодий Кемлич.

— Брешеш! Брешеш, як собака! Пане полковнику, хто ж міг знати, що то ваша милість засіла в нашій садибі! Заради Бога, очам своїм не вірю!

— Це я, власною персоною! — засміявся пан Анджей, простягаючи назустріч йому руку.

— О, Ісусе! — сахнувся старий. — Такий гість у бору! Очам не вірю! Чим ми тут вашу милість приймемо? Якби ж ми сподівалися, якби ж ми знали!..

Тут чоловік звернувся до синів:

— Підіть хтось із вас, вітрогонів, у льох, меду принесіть!

— Дайте, батьку, ключа від колодки! — сказав один із синів.

Дідуган узявся шукати на поясі, але водночас підозріло споглядав на сина.

— Ключ від колодки? Ще чого! Знаю я тебе, цигане. Більше сам вип’єш, ніж сюди принесеш. Ні? Краще я сам піду. Ключа від колодки він хоче! Йдіть лише колоди відвалити, а я відчиню і винесу сам!

— То, бачу, льох під колодами маєте таємний, пане Кемлич? — здивувався пан Кміциц.

— А як інакше можна щось втримати з такими шалапутами! — відповів старий, вказуючи на синів. — Батька би зжерли. Ви ще тут?! Гайда пні відвалювати. Так ви слухаєте того, котрий вас сплодив?

Молоді рвонули жваво за хату, до купи навалених пнів.

— Як і раніше, бачу, ви з синами в незгоді? — спитав пан Анджей.

— А хто б із ними був у згоді. Битися вміють, здобич брати вміють, але як доведеться з батьком ділитися, то з горла їм мушу свою частку видирати. Така мені втіха! А хлопи, як тури! Прошу вашу милість в оселю, бо тут холод кусає. Боже милосердний! Такий гість, такий гість! Tа ми під орудою вашої милості більше здобичі взяли, ніж упродовж цього цілого року. Лихо тепер! Біднота! Кепські часи і щораз гірші, та й старість не в радість!.. Прошу до хати, на низькі пороги. Боже милий! Хто б тут вашу милість сподівався...

Старий Кемлич теревенив на диво швидко, а нарікаючи, кидав швидкі та неспокійні погляди навсібіч. Це був кістлявий і величавий стариган, із обличчям, вічно скривленим і марудним. Він був косоокий, як і двоє його синів, кущуваті брови і такі ж вуса, під якими стирчала безмірно висунена вперед нижня губа, яка, коли говорив, сягала йому аж під ніс, як у людей, котрі не мають зубів. Дряхле його обличчя дивно контрастувало зі жвавістю його постаті, що зраджувала незвичайну силу та бадьорість. Рухи дідуган мав швидкі, немовби його пружина штовхала. Головою без угаву вертів, намагаючись охопити поглядом усе, що його оточувало, як людей, так і речі. Для пана Кміцицa з кожною миттю ставав усе запобігливішим, у міру того, як відгукувалися в ньому покірність давньому вождю, страх, можливо, захоплення, або й прив’язаність.

Пан Кміциц знав Кемличів добре, тому що батько і два сини служили в його хоругві ще в ті часи, коли в Білій Русі він на власну руку вів війну з Хованським. Це були мужні воїни й не менш жорстокі, ніж відважні. Син Koсмa носив якийсь час прапор у загоні пана Анджея, але незабаром відмовився від цієї честі, бо йому це перешкоджало здобич брати. Між гультяями та гульвісами, з котрих складалася партія пана Кміцица, котрі вдень пропивали і витрачали те, що вночі здобували кров’ю у ворога, Кемличi відзначалися неймовірною жадібністю. Збирали старанно здобич і ховалися по лісах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пізніше по садибах і містечках. Батько бився не гірше за своїх синів-близнюків, але після кожної битви видирав у них кращу частину здобичі, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарікаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуваті від природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битві ставали один за одного відчайдушно, не щадивши крові. Товариші не любили їх, але боялися повсюдно, бо в люті ті бували страшними. Навіть офіцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумілий страх, а після пана Кміцица ще пан Раницький, котрому в гніві обличчя вкривалося плямами, тоді тремтіли перед ним. Шанували також в обох родовитість, бо Кміцици здавна правили в Oрші, а в панові Раницькому текла сенаторська кров.

У загоні подейкували, що вони зібрали великі скарби, але ніхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав їх пан Анджей із кількома челядниками і табуном коней здобичі. Відтоді й зникли. Пан Кміциц припустив, що вони полягли, але жовніри казали, що втекли з кіньми, тому що це була завелика для їхніх сердець спокуса. Тепер, коли їх пан Анджей побачив здорових, коли в шопі під хатою іржали якісь коні, а радість і запобігання старого мішалися з неспокоєм, подумав полковник, що жовніри тоді мали слушність.

Тому коли зайшли до хати, він сів на тапчані й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очі дідуганові, відтак спитав:

— Пане Кемлич! А де мої коні?

— О, Ісусе! О, мій солодкий Ісусе! — застогнав стариган. — Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсіяли, гнали шістнадцять миль, заледве від них утекли. О, Матір Божа! Ми ні вашої милості, ні партії вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в ці бори, на траву та голод, до цієї халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милість живі та здорові, хоч і бачу, що поранені. Може б, перев’язати, цілющого зілля прикласти. А ті мої сини пішли пні відвалити і згинули. Що ті шельми там роблять? Готові двері вивалити, щоб до меду дістатися. Голод тут і холод — більше нічого! Грибами живемо, але для вашої милості знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам відібрали, захопили. Немає про що говорити! І нас служби у вашої милості позбавили. Кусня хліба на старості немає, хіба нас ваша милість притулить і знову на службу прийме.

— Може й таке трапитися, — погодився пан Кміциц.

Аж тут увійшли два сини старого: Кoсмa та Дам’ян, близнюки, великі чолов’яги, незграбні, з величезними головами, порослими цілком безмірно густим і твердим, як щетина, волоссям, нерівним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичні чуби на черепах. Увійшовши, зупинилися біля дверей, бо у присутності пана Анджея сісти не сміли.

— Льох відвалили, — повідомив Дам’ян,

— Гаразд, — втішився старий Кемлич, — піду принесу меду.

Тут він багатозначно глянув на синів.

— А тих коней люди Золотаренка забрали, — зауважив він із натиском і вийшов із приміщення.

Пан Кміциц дивився на двох гультіпак, котрі стояли під дверима, наче сокирою з товстих пнів витесані, й ураз спитав їх:

— Що ви тепер робите?

— Коні беремо! — сказали хором близнюки.

— У кого?

— У кого доведеться.

— А найбільше?

— В Золотаренка.

— Це добре, у ворогів можна брати, але якщо і в своїх берете, то ви пройдисвіти, а не шляхта. Що з цими кіньми робите?

— Батько в Пруссії продає.

— А у шведів траплялося відбирати? Це ж тут десь недалеко шведські команди стоять? Бачили шведів?

— Бачили.

— На самотніх нападали чи на малі зграї? А коли захищалися, що ви тоді?

— Били.

— Ага! Ви били! Отже, маєте свій рахунок і в Золотаренка, і в шведів, я впевнений, що з рук не зійшло б, якби ви їм у руки втрапили?

Кoсмa та Дам’ян мовчали.

— Небезпечний ведете промисел, що більше гультяям, ніж шляхті, пасує. Не без того також мусить бути, щоб над вами якісь вироки з давніх часів не тяжіли?

— Та вже так! — підтвердили Кoсмa та Дам’ян.

— Так і я думав. З яких ви сторін?

— Ми тутешні.

— Де батько раніше жив?

— У Боровичку.

— Це його було село?

— У спільній власності з паном Копистинським.

— А що з ним сталося?

— Зарубали.

— І ви мусили втікати від закону. Куцо з вами, Кемличами, на гілляках закінчите! Кат вам посвітить, не може бути інакше!

Тут двері до світлиці рипнули й увійшов старий, котрий ніс глечик меду і дві склянки. Увійшовши, глянув неспокійно на синів і на пана Кміцицa, відтак наказав:

— Ідіть льох завалити.

Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очікуванні, чи йому пан Анджей пити зі собою дозволить.

Але пан Кміциц і сам пити не міг, бо навіть розмовляв зі зусиллям, так йому рана боліла. Побачивши це, дідуган озвався:

— Не йде мед на рану, хіба саму залити, щоб швидше згоріла. Ваша милість дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гірше за цирульника знаюся на цьому.

Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.

— Шкіра здерта, це нічого! Куля по дотичній пройшла, але там напухло.

— Тому й болітиме...

— Бо не більше двох днів минуло. Матінко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милість стрельнути.

— З чого робите такий висновок?

— Бо весь порох не встиг згоріти і зернята, як чорнушка, під шкірою сидять. То вашій милості вже залишиться. Тепер хіба хліба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милість не вбив!

— Не настав ще мій час. Приготуйте хліба з павутиною, пане Кемлич, і прикладіть якнайшвидше, бо я маю з вами побесідувати, а щелепи ниють.

Стариган підозріло зиркнув на полковника, бо в його серці зачаїлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно відібраних козаками, проте все одно заклопотався. Замісив завчасу зволожений хліб, а що павутини в хаті не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кміцицa.

— Так краще, — визнав пан Анджей, — сідайте, пане Кемлич.

— Як накаже пан полковник, — рапортував старий, сідаючи на краєчку лави та схиляючи неспокійно свою сиву, розпатлану голову до пана Кміцица.

Але пан Анджей, замість питати чи балакати, охопив голову руками і глибоко замислився. Після цього піднявся і став ходити по кімнаті. Часом він зупинявся перед паном Кемличeм і споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь із півгодини. Дідуган совався неспокійно.

Раптом пан Кміциц зупинився перед ним.

— Пане Кемлич, — сказав він, — де тут найближче стоять ті хоругви, які проти князя віленського воєводи збунтувалися?

Стариган заморгав підозріло очима.

— Чи ваша милість хоче до них їхати?

— Я б попросив, щоб ви не питали, а відповідали.

— Подейкують, що в Щучині одна хоругва стоїть на квартирах, та, яка останнім часом туди з Жемайтії перейшла.

— Хто так каже?

— Самі ж люди з хоругви.

— Хто там верховодить?

— Пан Володийовський.

— Це добре. Закличте до мене Сороку!

Старий вийшов і за мить повернувся з вахмістром.

— Листи знайшлися? — спитав пан Кміциц.

— Ні, пане полковнику, — відповів Сорока.

Пан Анджей клацнув пальцями.

— Ех, біда, біда! Можеш іти, Сороко. За ці листи, що ви погубили, мали б висіти. Можеш іти. Пане Кемлич, маєте тут на чому писати?

— Щось та й знайдеться, — роззирнувся навколо дідуган.

— Хоч би два аркуші та пера.

Старий зник за дверима комори, яка була таким собі складом всілякого краму, але шукав довго. Пан Кміциц тим часом походжав по кімнаті та розмовляв сам зі собою.

— Чи листи є, чи їх немає, — гомонів він, — гетьман не знає, що вони втрачені, і боятиметься, щоб їх не оприлюднив. Тож маю його в п’ястуці. Хитрість на хитрість! Я погрожуватиму йому, що воєводі вітебському їх пошлю. Це воно! На Бога надія, що він цього налякається.

Подальші його роздуми обірвав старий Кемлич, котрий вийшов із комори та повідомив:

— Аркушів є три, але немає пер і чорнила.

— Немає пер? А птаства жодного немає в лісі? Хоч би з мушкета підстрелити.

— Є яструб, прибитий над шопою.

— Давай крило, хутко!

Пан Кемлич не став баритися, бо в голосі пана Кміцицa чулася нетерплячка і наче гарячка. За хвилину чоловік повернувся з яструбиним крилом. Пан Анджей вхопив його, висмикнув перо і взявся заточувати власним пугіналом[4].

— Гарна річ! — сказав він, дивлячись на світло. — Але легше голови людям різати, ніж пера! А тепер потрібне чорнило.

Сказавши це, відкотив рукав, уколов, натиснув сильно на руку й умочив перо в крові.

— Можете йти, пане Кемлич, — дозволив полковник, — залиште мене.

Стариган вийшов із світлиці, а пан Анджей узявся писати.

«Залишаю службу у Вашої світлості, бо зрадникам і запроданцям не хочу більше служити. А що я присягнув на розп’ятті, що Вашу світлість не покину, то мені Бог за це відпустить гріхи. А якщо й осудить, то жадаю за краще горіти за свої гріхи, ніж за явну та намірену зраду вітчизни та короля. Ваша світлість вивела мене на манівці, я був сліпим мечем у Вашій руці, до проливання братньої крові охочий. Тому на Божий суд Вашу світлість викликаю, щоб нас розсудили, на чиєму боці була зрада, а на чиєму чисті наміри. Якщо ми зустрінемося колись, хоч ви й могутні і не лише окрему людину, а й всю Річ Посполиту до смерті вкусити можете, а в мене лише шабля в руці, я все ж своє зроблю застереження і переслідувати Вашу світлість буду, скільки мені сил та енергії вистачить. А Ваша світлість знає, що я з тих, хто і без надвірних хоругв, без замків і гармат нашкодити можу. Поки дихатиму, буду мститися Вам, що ні дня, ні години не зможете залишитись у спокої. І це буде справді так, як це моя власна кров, якою пишу. Листи Вашої світлості я маю, які не лише польського короля, але і шведів збурити можуть, бо в них зрада Речі Посполитої явна, як і те, що й від шведів Ви також готові відступитися, як тільки вони посковзнуться. Навіть якби Ви були вдвічі могутніші, Ваша погибель у моїх руках, бо підписам і печаткам будь-хто повірить. Тому, Ваша світлосте, пропоную таке: якщо хоч волосина впаде з тих голів, на яких мені залежить і які в Кейданaх залишилися, ті листи і документи я панові Сапєзі відішлю, а копії накажу по всій країні розповсюдити. Ось Вам віз і перевіз: або після війни, коли спокій у Речі Посполитій настане, Ви віддасте мені Білевичів, а я Вашій світлості листи, або якщо лиху новину вчую, то зараз же пан Сапєга покаже кореспонденцію Понтусу. Хочеться Вашій світлості корони, та не знаю, чи тоді буде її на що вкласти, коли голова від польської чи шведської сокири впаде. Краще, бачиться мені, заміну зробити, бо хоч я помсти і не занехаю, але це питання можемо й приватно вирішити. Богові Ваша світлість довірилася б, якщо б не те, що бісівський auxilia[5] над Божим вище не поставили.

Кміциц.

P. S. Конфедератів Вашій світлості не вдасться отруїти, бо знайдуться такі, хто йдучи з бісівської служби на Божу, застережуть їх, щоб ні в Орлі, ні в Заблудoвi пива не пили».

Тут підхопився пан Анджей і став міряти кроками кімнату. Обличчя його пашіло, бо його власний лист, як вогонь, розпалив. Цей лист був наче маніфест оголошення війни з Радзивіллaми, і пан Кміциц відчував у собі якусь надзвичайну силу і готовий був навіть уже сам-один виступити проти могутнього роду, який володів цілою країною. Він, простий шляхтич, простий лицар, вигнанець, правом переслідуваний, він, котрий нізвідки не сподівався допомоги, наразився проти всіх так, що всюди його ворогом вважають. Він, не так давно переможений, відчував у собі тепер таку силу, що бачив уже немов пророцьким оком приниження князів Янушa та Богуслава, і свою звитягу. Як поведе війну, де знайде союзників, в який спосіб переможе, не знав, більше того, навіть не думав про це. Вірив лише глибоко, що робить те, що мусить зробити, що має слушність і справедливість, тому і Бог буде з ним. Це наповнювало його довірливістю без міри і без меж. Зробилося йому на душі значно легше. Розкривалися перед ним наче якісь зовсім нові країни. Сісти тільки на коня й їхати туди, і домчить він до пошани, слави і до Олюньки.

— Тепер навіть волосина з її голови не впаде, — повторював парубок собі гарячково й якось радісно, — листи її захистять. Буде її гетьман берегти, як