Проект Україна - Махновська Трудова федерація (Proekt Ukraїna - Mahnovska Trudova federacіja): 1917 - 1921

By Віктор (Vіktor) Савченко (Savchenko)

Віктор Савченко — відомий український історик і публіцист, автор понад тридцяти книг, добра половина з яких так чи інакше пов’язана з «махновською темою». Ще 1990 року він заявив про необхідність перегляду ставлення до «махновського феномену» в історичній науці.  Образ шаленого батька Махна та двозначний термін «махновщина» відбилися в пам’яті народній ще за часів гуляйпільської вольниці. Як не намагалися в СРСР малювати його «бандитом і погромником», через сто років про Махна пам’ятають, йому створюють пам’ятники й меморіальні дошки. Але чи тільки безстрашними рейдами і військовими талантами уславився козацький нащадок? Головною метою махновського руху (1917—1921 рр.) було створення ідеальної України — без начальників та панів, без державної бюрократії, експлуатації, принижень... Махновці намагалися збудувати нове суспільство — Українську Трудову федерацію, і здавалося, їм таки вдалося почати це будівництво... Але немає ідеальних людей і неможливо перестрибнути через епохи, війни, зламавши основи цивілізації. Історія існування «махновської України» — це не тільки захоплюючий історичний міф, а досвід проб і помилок, героїзму і романтизму, історія нації, що народжувалася для історичного прориву.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: May 15, 2020
• ISBN: 9789660381636

Book preview

федерація

Глава 1. У пошуках сенсів

У 1927 році «ліваки» всього світу святкували десятиріччя перемоги Жовтневої революції та появу першої в світі «країни диктатури пролетаріату». У числі «іменинників-переможців» були і вчорашні союзники більшовиків, що згодом стали їх заклятими ворогами: ліві есери, максималісти, анархісти. Але свято було для них сумним, вони вже давно були викинуті з «батьківщини соціалізму» на еміграцію (як хизувалися більшовицькі пропагандисти — «на звалище історії»), або були ізольовані по тюрмах і засланнях країни переможної революції. Анархісти і інші розуміли, що саме з їх гаслами, їхніми стараннями і їхньою кров’ю більшовики змогли захопити владу і втриматися при владі як кроваві диктатори. Вони сумно зітхали та робили припущення...

Але для «лузерів» революції була мить торжества — 1917-й! У цей рік, здавалося, історія корилась несамовитим радикалам, майбутнє видавалося тільки чудовим і перспективним. Народ Російської імперії — пластилином для виробництва ідеальних людей! 1917-й подарував п’янке відчуття надії, свободи, рівності, братерства. Саме за цей шалений ковток свободи на барикадах, коли багато хто з них з безвісності перетвориться на значні історичні особистості, підняв 7 листопада 1927 року у буржуазному Парижі келих червоного вина батько українських степів Нестор Махно і його бойовий товариш Петро Андрійович Аршинов (Марін).

Осіннім вечором у дешевому паризькому бістро вчорашні українські повстанці та терористи пили вино та грапу за омріяну волю, за майбутні глобальні зміни у світі, а їхні французькі, італійські та болгарські друзі-однодумці майже не розуміли незвичні для них назви, що увійшли в історію забутих анархістських перемог:

— Україна! Запоріжжя! Бердянськ! Гуляйполе!

Нестор Махно, через перекладачів, намагався запевнити своїх іноземних товарищів, що його місце в історії полягає зовсім не в тому, що він зібрав 60 тисяч добровольців під чорним прапором анархії, ні в тому, що колотив полководців Денікіна, Врангеля та Фрунзе! Він благав почути його, він кричав:

— Перше в світі анархістське суспільство було побудовано саме в Гуляйполі десять років тому! Вбити буржуїв та поміщиків не було нашою ціллю! Сенс в тому, що ми побудували власну вільну країну трудящих в Україні — Південноукраїнську Вільну Трудову федерацію! Там не було панів та володарів-бюрократів, управління «вільним районом» будувалося на принципах народовладдя! Ось що треба святкувати!

У багатьох іноземних анархістів склалася думка, що досвід революції в Східній Європі є певним дороговказом для розвитку анархізму в ХХ столітті. Сама «махновщина» сприймала себе не просто як частина світової революції, а як її вища форма, в якій з’явилася нова людина, що сформувала нові сенси буття.

На початку століття анархізм розглядався самими анархістами як рівність-зрівнялівка, форма класової боротьби. Вважалося, що, «ліквідував» усіх багатих, бідні зможуть побудувати рай на землі. Але більшовицька влада підкорегувала спрощені анархістські уявлення. Досвід революції та диктатури більшовиків, що створили «безкласове царство несвободи», вплинули як на махновців, так і на закордонних анархістів. Анархісти та махновці після 1920 р. почали висувати на перше місце своєї програми не вузьку класову боротьбу і економічну рівність, а боротьбу за свободу, за «буржуазні» демократичні цінності, проти яких вони нещодавно виступали. На прикладі диктатури у радянській Росії анархісти побачили, що класові інтереси часто-густо протистоять індивідуальності, індивідуальній свободі, а безкомпромісний виступ проти індивідуалізму ставив під сумнів саму цінність анархії. Ще у буремному 1919 р. у махновців та анархістів України з конфедерації «Набат» їхня власна ідеологія стала ідеологією синтеза: анархізма-комунізма, анархізма-синдикалізма, анархізма-індивідуалізма, з домішками лібералізму.

У 1927 році в паризькому журналі «Дело труда», що видавався емігрантами з України Нестером Махном та Петром Аршиновим, з’явилися заклики до українського народу — повстати проти диктатури перевертнів — більшовиків, що знищили паростки свободи після революції 1917-го. Батько Нестор Махно в статті «Великий Октябрь и Украина» в тому ж журналі вкотре наголошував на особливій ролі України в руйнуванні Російської імперії та нової анархічної революції в СРСР та в світі[1].

З початку 1925 р., після втечі Нестера Махна з в’язниці Данцигу, переїзду до Берліну, а потім до Парижу, владні структури в СРСР занепокоїлися з причини можливої активізації махновської еміграції за кордоном та махновського підпілля в Радянській Україні. В ДПУ обговорювалися плани вбивства батька, викрадення його з Польщі, Данцигу, Берліну, Парижу, виманювання його на територію СРСР, з подальшим гучним арештом. Чекісти прагнули перетягти Нестора Махна до УССР, використовуючи анархіста Я. Ясинського, створивши ще одну «пастку» (на початку 1925 р. в розпалі була операція по виманюванню до СРСР відомого заколотника Бориса Савінкова, а в 1923 р. чекістам вже вдалося заманити до СРСР та арештувати повстанського отамана та генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника).

У 1925 році чекісти прийняли план політичної дискредитації Нестора Махна в колах «лівої» еміграції і тотального стеження за ним, оточивши його своїми агентами. Тоді до Парижу приїжджає чекіст Михайло Володін, до Нестора Махна починає заходити анархіст з «радянським минулим» Шлема Шварцбард (майбутній вбивця С. Петлюри), дружину батька — Галину Кузьменко-Махно почали вербувати радянські агенти з паризького «Союзу українських громадян». Згодом французька влада планувала депортирувати з країни Галину, за ее підозріле спілкування з «комуністичними колами» Парижу[2].

Дискредитація махновського руху, за «многоходовочками» ДПУ, часто-густо робилася і руками самих анархістів, агентура вміло маніпулювала амбіціями лідерів анархістів, сіючи чвари та підозри. Анархістські лідери Олександр Шапіро та Марк Мрачний (М. Кліванський) заявили про те, що махновський рух був лише рухом «багнета і контррозвідки», «близьким до більшовизму», що йому був притаманний «антисемітизм» (самим автором було добре відомо, що Н. Махно все життя боровся проти антисемитів) і він не має цінності «позитивного досвіду» для світового анархізму.

Відомий анархіст Марк Мрачний у серпні 1925 року писав: «Батько прийнятий знову в групу. Цим група санкціонує його «статті» проти т. Шапіро і мене. Тому ясно, що я відмовляюся співпрацювати із «Дело труда», що організоване цією групою (група російських анархістів за кордоном)». М. Мрачний розпочав критикувати Н. Махна в анархістський пресі, зауважуючи, що: «...щадя рух і шкодуючи Нестора Махна, я промовчав про багато гріхів, вчинків і неподобств, про які нам, всім членам «Набат» було відомо...», називавши статті Н. Махно у пресі «хуліганськими витівками[3]».

У лютому 1925 р. вийшов таємний циркуляр ДПУ УСРР, що повідомляв про існування підпільних анархічних та махновських груп, пов’язаних між собою, в радянських містах: Дніпропетровську, Білій Церкві, Новоград-Волинському, Маріуполі, Бердянську. 28 березня українські чекісти отримали наказ: «звернути виняткову увагу на Умань, у зв’язку з втечею Махна з Данцига». Операція «по Махну» збіглася в часі з виявленням підпільної анархістської групи в Уманському окрузі. Тоді ж повідомлялося, що недалеко від Умані в Брайлове «були розклеєні анархістські листівки[4]».

Чекісти стверджували, що в «в цілому ряді міст і головним чином у більш дрібних центрах, як по округах, організовані махновські бази, які в деяких місцях пов’язані з анархістами, а так само з-за кордоном, звідки вони отримують директиви». Чекісти вважали, що «необхідно вжити термінових заходів і перевірку зазначених відомостей на місцях: 1) посилити висвітлення анархістської діяльності; 2) в місцях, де є колишні махновці, впровадити інформаторів і висвітлювати як колишніх махновців, так і активних анархістів. При поїздках останніх у Харків, Москву чи за кордон, обов’язково супроводжувати їх... 3) завести облік всіх колишніх анархістів і всіх колишніх махновців, які прибули недавно з-за кордону, і схилити до співпраці як інформаторів... кореспонденцію з-за кордону висилати копії в СОП УРСР, не конфісковувати кореспонденцію» (розраховуючи за допомогою люстрації листів викрити махновську конспірацію)[5].

Новий таємний циркуляр ДПУ «Про махновців» (6 квітня 1926 р.) вказував на те, що Нестор Махно пропонував махновцям, які проживають в Румунії нелегально, «пробиратися до СРСР» для підпільної роботи та формальної легалізації в СРСР, намагаючись «не упускати з-під свого ідейного впливу тих махновців, хто повернувся до Росії, і через них впливати на настрої українського села... втягуючи махновців в анархістську роботу». У червні 1926 р. ДПУ УСРР розіслав циркуляр «Про махновців», у якому вказувалося, що «Махно відновлює свої спроби ідейного керівництва над кулацькими елементами села», у зв’язку з чим перед органами ДПУ ставилося завдання виявлення колишніх махновців і здійснення над ними контролю[6].

Окремі махновські підпільники продовжували діяти в колишніх центрах махновського руху, в центрах, близьких до «вікон» (пунктах таемного проходу) на кордонах з Румунією і Польщею. Так колишній махновський командир Іван Лепетченко на допитах у ДПУ показував, що: «...кілька разів переходив нелегально з Польщі до СРСР, то повертався назад за завданням Махна[7]».

Про особливий інтерес до махновців з боку анархістів-підпільників Харкова доповідав у ДПУ колишній начальник штабу Революційно-повстанської армії України імені батька Махна Віктор Білаш (завербований чекістами у 1921 р.), який у 1926—1927 рр. об’їздив села «махновського» регіону з завданням, як від харківських анархістів-підпільників, так від чекістів, прагнучи намацати махновське підпілля по селах. Він констатував гіпотетичну діяльність подібного підпілля, яке виховувало «анархо-махновську молодь»[8].

12 серпня 1927 р. був виданий новий циркуляр ДПУ «Про махновців», який наказував посилити пильність по відношенню до «махновського підпілля». 1927 року, продовжуючи розробляти махновський «напрямок», чекісти рапортували, що махновці в УСРР «значно пожвавилися», серед них «поширюються чутки про концентрацію махновських військ на кордонах», такі ж чутки фіксувалися в Запоріжжі і Сталіно: «Махно відновлює свої спроби ідейного керівництва над кулацькими елементами села»[9].

Наслідком посилення чекістської пильності стали арешти селян махновського села Гуляйполе, в якому селяни пізнали волю та відчули смак самоврядування. Тільки у Запорізькому окрузі чекісти «виявили» (занесли в списки «підозрілих») до 500 «колишніх махновців», у тому числі 84 махновця «з командного складу», частина з яких, на думку ДПУ, вела таємну «антирадянську роботу»[10].

В той же час в Парижі, 1927 року, Н. Махно співпрацює з французьким анархістським часописом «Ліберте», бере участь у створенні міжнародного анархістського видавництва, Міжнародного комітету анархістів-комуністів. Він стає членом Бюро та Міжнародного комітету захисту відомих іспанських анархістів-терористів Дуррути и Аско, спілкувався з польскими та болгарськими анархістами, підтримувував анархістів УСРР. Агенти французької поліції, що спостерігали за Нестером Махном, вказували на те, що він існує за рахунок допомоги в тисячу франків на рік, що збирає організація «Комітет друзів Махна» (керівник К. Надо). Над Нестером Махном нависла постійна загроза висилки з країни, передачі його, як «карного злочинця», радянським представникам[11].

У трьох тисячах кілометрах від Гуляйполя, в «іншому світі» — в передмісті Парижа Венсене, Нестор Махно вирішив дати аналіз «позитивного будівництва анархічного суспільства» в степах України. Він котрий раз намагався згадати всі деталі свого успіху по створенню «бездержавної республіки» на півдні України, щоб втілити їх в рядках, які стануть йому пам’ятником, запорукою безсмерття. Через шість років після «бурі і натиску» шаленого Запоріжжя батько Махно мріяв про повторення «українського досвіду», хоч в УСРР, хоч у Франції, або Іспанії. У цей час грозовий гуркіт майбутньої бурі доносився з Іспанії, де анархісти готували революцію.

П. Аршинов поч. 1920 рр. Галина Кузьменко-Махно, Олена Махно, Нестор Махно. сер. 1920-х рр.

Нестор Махно нагадував анархістам з Іспанії висновки зі свого українського досвіду: «Необхідно допомогти трудящим зайнятися в себе на місцях безпосереднім створенням своїх місцевих господарських і громадських структур самоврядування або Вільних Рад й бойових загонів для захисту тих соціально-революційних змін, які трудящим, які усвідомили себе і порвали ланцюги свого рабського становища, необхідно втілити в життя... І нехай російська комуністично-більшовицька ганьба не знайде собі місця на іспанській революційній ниві[12]».

 Зарубіжна слава до батька українських повстанців Нестора Махна прийшла після публікації 1923 року в Берліні книги його побратима Петра Аршинова «История махновского движения[13]», низки статей Н. Махна та П. Аршинова, в яких пропагувалося махновське повстанство в Україні[14]. Анархістів Заходу надихнули щирі спомини батька: «Записки Нестора Махно», «Моя автобиография[15]». В середині 1920-х років Нестор Махно, за життя, став історичною, майже міфічною постаттю. Він позбувся наліту бруду як «карний злочинець-вбивця», «бандит-грабіжник», «куркульський контрреволюціонер», йому пробачили поразки, насильства, невдачі та помилки... Він став лідером лівішим за лівих: за більшовиків, максималистів та лівих есерів, креативнішим ніж Кропоткін та навіть Бакунін, бо вони не стріляли з тачанок з кулеметів, особисто не рубали шаблями, як він, нерозумні голови ворогів, за свободу та щастя народу!

Опонент батька Марк Мрачний в статті «Махновщина» фіксує тодішні настрої: «На долю селянського сина, Нестора Івановича Махна, випало досить рідкісне в історії щастя. Він не тільки завоював собі почесне місце бунтаря-революціонера в літописах нашої революції. Робітничо-селянська Росія спорудила йому інший «нерукотворний» пам’ятник. У глухих селах України, частини Центральної Росії і, далі, Сибіру сплітаються легенди то зворушливо-наївні, то глибокі і мудрі, про народного вождя, мужицького некоронованого короля, про борця за селянську волюшку-волю, про Батьку Махна, який, без сумніву, в скарбниці народних сказань, билин і пісень займе місце біля Степана Тимофійовича Разіна й Омеляна Пугачова. Деякі молоді поети вже тепер вибрали Махна героєм своїх поетичних творів, і в недалекому, може бути, майбутньому сліпі бандуристи будуть, як і в давнину, з села в село кочувати і на їх устах буде звучати нова пісня-бувальщина про Батьку Махна...

Махну ще більше пощастило: звістка про нього вийшла далеко за межі Росії. У Німеччині, Франції, Італії, Іспанії і в Америці вже кілька років не сходить зі сторінок анархічної преси його ім’я, розповіді, повідомлення, дифірамби і... легенди про нього і про революційний рух повстанців, відомий під назвою «махновщини». Причин цьому багато. Перша і, може бути, основна: анархісти, як люди чуйного громадського сумління, не можуть не протестувати проти кривавого придушення селян-революціонерів Російською комуністичною партією.

Прихильність Махна до анархічного вчення ще більше підсилює ті симпатії, яким махновщина та її вождь користуються в середовищі наших закордонних і, почасти, російських товаришів. Адже багато хто навіть схильний вважати все це за рух анархічний.

Але ставка на махновщину, як можливу і мало, на думку деяких, не єдину визволительку трудящих класів, недостатню оцінку пролетарського характеру майбутньої революції і великої ролі робочих організацій в ній — ось це я вважаю реакційним[16]».

 Нестор Махно мріяв написати велику багатотомну історію українського анархічного повстанства. До написання окремих спогадів по селянський рух на півдні України він вже писав у Румунії, але писати «епос» почав вже в Парижі, не перестаючи, різними шляхами, з рідної України діставати матеріали до своїх «споминів-записок». Він вважав, що історія руху махновщини стане дороговказом для світового анархістського руху, що значення «гуляйпільського експерименту» виводить махновщину за межі українського степу. Суттєву підтримку і допомогу йому надавали співробітники паризького анархістського журналу «Дело труда», нелегально і офіційною поштою він отримував частину матеріалів і фотографії про махновщину і з Радянської України.

Перший том спогадів Н. Махна був уперше опублікований в перекладі французькою в Парижі в 1927 році[17]. Російською мовою ця книга спогадів «Русская революция на Украине» була видана в 1929 році в Парижі. Нестор Махно писав: «Про одне лише доводиться пошкодувати мені, випускаючи цей нарис у світ: це — що він виходить не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком іде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності, і це було б важливо» (1927—1929 рр. в Україні — пік українізації). Тільки після смерті батька вийшли другий та третій томи його мемуарів — «Под ударами контрреволюции» (1936), «Украинская революция» (1937), ці останні дві книги вийшли під редакцією анархістського ідеолога В. Воліна.

У СРСР також не забували про батьку Махна, постать якого стала своєрідним опудалом в радянській офіційній пропаганді, а серед простого народу здобула певних романтизованих ознак «українського Робін Гуда», «захистника скрівджених та щирих». Влада це відчувала і робила все, щоб принизити, сфальшувати постать ще живого и ще небезпечного героя.

У вересні 1923 року вийшов перший радянський бойовик «Червоні дияволята» (реж. І. Перестіани, «Держкінпром Грузії»), екранізація однойменної повісті П. Бляхіна. Цей фільм став найпопулярнішим фільмом прокату 1923—1924 рр. Масові розстріли, кровожерливі вбивства, катування пов’язувалися з Н. Махном та його вояками. Карикатурний, спаплюжений образ Нестора Махна завдяки цьому популярному «в народі» фільму на довгий час домінуватиме в радянській свідомості та новому радянському фольклорі. В фільмі Н. Махно показаний не тільки як дурень та садист, але, й діє на користь білогвардійців. Фільмовані махновці постійно пиячуть, бешкетують та танцюють гопака, всі вони, у тому числі й Нестор Махно, ходять у вишиванках та шароварах, але, на відміну від рядових махновців, що в фільмі виключно носять довгі вуса та оселедці, Нестор зображений з довгим волоссям та в окулярах. Наприкінці фільму Н. Махна ловлять молоді червоні розвідники та в мішку приносять, як подарунок, червоному командуючому, схожому на Будьонного.

В 1926 році вийшло продовження «Червоних дияволят» — фільм «Савур-могила» (Держкінпром СРСР). В цьому фільмі Н. Махно збігає з радянської в’язниці (?) (за життя в 1925 р. Н. Махно збіг з тюрми вільного міста Данциг), повернувся в Гуляйполе, де його лінчують місцеві селяни, після чого він біжить до Румунії... В Україні фільмовані червоні розвідники ловлять поплічницю Н. Махна «бандитку Марусю» (Марію Никифорову, яка в житті була повішена білогвардійцями восени 1919 р.).

В 1924 р. у радянському Харкові вийшла книга колишнього анархіста, згодом чекістського сексота Ісака Теппера (Гордєєва) «Махно», в якій Н. Махна названо кулацьким «батьком», «агентом Польщі», посіпакою румунського короля[18].

1927 року вишла перша змістовна наукова історично-соціологічна книга відомого радянського вченого-економіста Михайла Кубаніна «Махновщина[19]». Ця праця стало продовженням публікацій М. Кубаніна за 1925—1926 рр. в радянських часописах[20]. В роботах М. Кубаніна вперше в радянській науці було сказано, що саме більшовицькі заходи по продрозверстці та по насадженню радгоспів й комун у 1919 р. в Україні призвели до того, що від радянської влади відійшов український середняк: «все селянство виявилося проти нас». М. Кубанін твердив, що махновський рух, до 1920 року — «революційне повстанство... боролося проти поміщика, який ішов з Денікіним... проти кулака в особі григор’євщини», що у Н. Махна існували плани будівництва «вільного радянського ладу» — «селянської республіки в тилу у Денікіна в 1919 р.», в той же час М. Кубанін був вимушений твердити, що у 1920 році від махновщини відійшла біднота, а у другій половині 1920 року: «в русі першу скрипку грає кулак», що махновщина скотилися «у болото кримінально-куркульського бандитизму».

У 1927—1928 роках актуалізується дискусія «навколо Махна» в зв’язку з пошуком шляхів вирішення «селянського питання» в СРСР, тимчасовою активізацією «правих» більшовиків групи Рикова — Бухаріна і заключним етапом розгрому троцькістів. В цей час в СРСР друкуються статті, де Нестора Махна малюють не тільки як «контрреволюційного вилупка», а й як революціонера[21].

До поняття «анархістський рух» входить сукупність організаційних форм різних рівнів складності, що проводили організаційну та пропагандистську діяльність, поширення та втілення у життя анархістських ідеалів. Анархісти ставили собі за мету завдання політичної боротьби (формально відкидаючи політичні форми цієї боротьби) і соціальної революції, не прагнучи прийти до влади, вважаючи за необхідне знищення будь-якої державної влади в усіх її формах, заперечуючи такі визнані елементи політичної організації як інститут членства і наявність центральних керівних структур.

Як політичний рух у Східній Європі анархізм заявляє про себе напередодні революції 1905—1907 рр. «Перші «справжні» анархістські організовані групи з’явилися в Україні на початку ХХ ст. в умовах загального революційного піднесення і напруження класової боротьби[22]».

С. М. Канев, виходячи з ідеологічних суперечностей, поділяє анархізм (що існував у Східній Європі в першій третині ХХ століття) на: анархізм-комунізм, анархізм-синдикалізм, анархізм-федералізм, анархізм-індивідуалізм, пананархізм, анархізм-універсалізм, анархізм-біокосмізм, неонігілізм, містичний анархізм, анархо-кооператорство, мирний анархізм (толстовство), махаєвський рух[23]. В. В. Кривенький виділяє як основні три напрямки анархізму: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм, анархо-індивідуалізм[24]. Можливо казати про класичний анархізм і посткласичний анархізм. Ранній класичний анархізм включає анархо-колективізм М. О. Бакуніна, пізній — анархізм-комунізм П. О. Кропоткіна і християнський анархізм. Ранній посткласичний анархізм містить анархізм-індивідуалізм, християнський (толстовський) анархізм, комуністичний анархізм, анархізм-синдикалізм, «некласичний анархізм» — анархізм-універсалізм, анархізм-біокосмізм, містичний анархізм та ін[25].

Для українських реалій 1903—1929 рр. характерні такі течії анархізму як: махаєвський рух, анархізм-комунізм, анархізм-синдикалізм, анархізм-федералізм, анархізм-індивідуалізм, іллегалізм, пананархізм, анархізм-універсалізм, махновський анархізм, анархізм конфедерації «Набат», стихійний анархізм. Особливе місце займає анархізм-іллегалізм (течія, що близька до анархо-індивідуалізму, яка розглядала грабунки як «індивідуальне відшкодування»), якого частина дослідників анархізму намагалися не помічати. Для поповнення кас своїх організацій анархісти (особливо іллегалісти) вдавалися до численних експропріацій (ексів) як до спроби перерозподілу власності в часи соціальних змін та революцій. Будь-яка державна влада, проводячи державні експропріації та конфіскації на підставі законів чи доцільності, в той же час вважає позадержавні експропріації порушенням основних законів, злочином (грабіжництвом). Анархісти, розглядаючи приватну та державну власність як «крадіжку» (за Прудоном), вважали свої злочинні дії (грабунки) виправданими з точки революційної моралі.

Стихійний анархізм проявляється в часи послаблення центральної влади або «анемії суспільства», в Російський імперії стихійний анархізм був спрямований на руйнацію комплексу «старої феодально-буржуазної культури» (в 1903—1925 рр. у Східній Європі цей анархізм так чи інакше вплинув на творчість і життя представників літературної та мистецької богеми).

Нестор Махно захопився анархізмом ще в юнацькому віці в 1906 р., коли йому було 17 років і він був простим робітником. Тоді «експедиційні загони» анархістів-терористів діяли по селах півдня України, сподіваючись підштовхнути селян на бунти. На Київщині у 1906—1907 рр. анархістські групи існували у Радомишлі, Ржищеві, Кам’янці, Каневі, Звенигородці, Золотоноші, Крюково, с. Лебедін, Шполі, Ротмістрівці, Городищі, Чигирині. Анархістська газета писала, що в Київській, Полтавській, Катеринославській, Харківській губерніях анархістські пропаганисти «зустрічають найширші симпатії», число селянських груп зростає і деякі з них вже обходяться без підтримки анархістів з міських центрів[26].

«Київську федерацію вільної селянської спілки» очолили анархісти-вчителі народних шкіл, надаючи рухові українського національного забарвлення. Газета «Анархист» сповіщала, що справою «свідомих селян анархістів» є: «Всі наступні бойові виступи по селах Херсонської губернії, що почалися з масового нападу на маєток Келеповських, вбивства поміщика Бурачка[27]».

На кордоні Катеринославської і Таврійської губерній були створені селянські анархістські бойові групи: Пологи (1906—1910), Гуляйполе (1906—1913), Новоспасівка (1906—1913), Гур’ївка (1906—1907). Анархістська пропаганда у 1907—1908 рр. фіксувалася в селах Кам’янське та Балки Мелітопольського повіту, с. Сухорабівка Хорольського повіту, по селах Вознесенка, Андріївка, Михайлівка — Левішіно Олександрівського повіту, Софіївка та Миколаєвка Верхньодніпровського повіту. На ст. Мачетная анархісти — брати Таран намагалися сформувати анархістську групу, підтримували зв’язок з анархістами Гуляйполя[28].

У квітні 1906 р. в Гуляйполі був створений анархістський «Союз бідних хліборобів», що налічував до 40 активістів (кер. В. Г. Антоні (Заратустра), О. К. Семенюта), ще 30 селян відвідували анархістський «гурток». Анархісти Гуляйполя видавали та поширювали листівки («К рабочим», «К крестьянам») та листівки катеринославської групи, підтримували зв’язок з анархістами Олександрівська, Катеринослава, з 1907 р. з анархістами-емігрантами в Парижі, Льєжі, Цюриху. До Гуляйполя доходили емігрантські анархістські видання «Хлеб и воля», «Листки Хлеб и воля», «Анархист», «Буревестник», підпільна газета з Одеси «Вольный рабочий[29]».

Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії — велике село на річці Гайчур  (з тюркських мов — гай «вільний», чур «степ») за 100 км від повітового центру Олександрівськ, на теренах колишнього козацького Війська Запорізького. Гуляйполе було центром частини запорізьких степів, Гуляйпольский повіт мав близько 24 тис. мешканців: село Гуляйполе налічувало 15—16 тис. мешканців, Воздвіженка — 2,5 тис., Рождественка — 2 тис., Верхня Терса — 1 тис., Варварівка — 700, Марфополь — 500, Сігор — 200, Косовцовка № 1 и № 2 — 200, Єленодарівка — 100, Миропіль — 100, Хвалібогівка — 30 мешканців, ще бл. 500 чол. жили по дрібних хуторах.

Сучасний герб Гуляйполя

Сама назва «Гуляйполе» значило «поле для ярмарки, для гуляння», бо тут часто відбувалися ярмарки. Українські запорізькі та азовські козаки були першими мешканцями села, що було розділено за військовою ознакою на роти або сотні. Гуляйполе було центром волості, тут знаходився осередок поліції, мировий суддя і сільський староста; в селі було дві православні церкви, синагога, три школи, медпункт і відділення пошти і телеграфу. Два заводи, Кригера та Кернера, виробляли сільськогосподарський інвентар, два цегельно-черепичних заводи, чотири винокурні, пивоварня, півтора десятка напівкустарних виробництв — екіпажна майстерня, декілька гончарень, а також олійниці, кузні, столярні та інші майстерні, три парові млини та велика кількість селянських «вітряків». Через кожні три роки у Гуляйполі відбувалися земські виставки-аукціони сільськогосподарської та промислової продукції. Більшість земель належала великим землевласникам, тоді як селяни володіли 45 % землі, придатної для обробки. У семи кілометрах знаходився вокзал, розташований на залізничній лінії Синельникове—Бердянськ.

Нестор Іванович Махно народився 27 жовтня 1888 року, був п’ятим сином Івана Махна колишнього кріпака поміщика Шабельського, що працював конюхом у власника заводу сільськогосподарських машин Кернера. Коли Нестору виповнилося одинадцять місяців, батько помер, родина опинилася за межою бідності. У вісім років Нестор пішов в сільську земську школу, але зміг закінчити тільки два класа, бо змушений був працювати цілий рік пастухом та конюхом. 1903 року він найнявся, за порадою старших братів, учнем на місцевий ливарний завод Кернера, навчаючись ремеслу відливання коліс для жаток.

Сучасні кордони Гуляйпільського району

Революція 1905 року захопила Нестора, спокусивши «соціалістичною фразеологією і хибним революційним запалом» місцевих соціал-демократів. На початку 1906 року він познайомився з гуляйпольськими селянами-анархістами, токарем завода Кернера Володимиром Антоні та братами Олександром та Прокопом Семенютою. Театральність, романтика, розрахунок на ефект були характерні для анархістів узагалі. «Бідні хлібороби» прагнули грати героїв-козаків не лише зі сцени, репетиції часто перетворювалися в розробку анархістських дій чи в бесіди про «світле майбутнє анархізму». Не випадково О. Семенюта назвав своїх анархістів «плавними правнуками запорожців». Справді, більшість з анархістів були нащадками козаків, та й ідеї вільнолюбної Запорозької Січі, спогади про славу козацтва були їм близькими.

Нестор Махно згадував про анархістські збори: «Ці ночі (ми збиралися найчастіше вночі) були для мене повні світла і радості, ми, селяни, які знали так мало, збиралися: взимку в хаті у одного з нас, влітку в полі, біля ставка, на зеленій траві; або ж, час від часу, серед дня, як гуляла молодь. Ми збиралися, щоб обговорити питання, які нас цікавили»[30].

Нестор шесть місяців був у гуртку з вивчення анархізму і лише потім, став повноправним членом групи. Група проводила терор та експропріації, пропагувала анархістські ідеї серед селян, видавала і розповсюджувала листівки. Гроші, здобуті експропріаціями, йшли на пропаганду, на закупівлю зброї і бомб, видання листівок. Група підтримувала зв’язки з катеринославською, олександрівскою, одеською группами анархістів, вважаючи своїм провідником «товариша Рогдаєва» (Миколу Музіля, одного з перших в Україні анархістів-комуністів). Як і В. Антоні, М. Музіль походив з родини чехів, що емігрували до Російської імперії.

Згодом Нестор сам організував та вів навчальний анархістський гурток для 25 молодих селян з околиці Гуляйполя «Бочани». Нестор Махно разом із анархістами Олександром Семенютою та Філіпом Онищенко планували вбити катеринославського губернатора, підірвати місцеве відділення поліції.

Вночі 10 жовтня (за іншими даними 14 жовтня) 1906 року відбулося бойове хрещення Нестора. Озброєні анархісти в чорних масках увірвалися в будинок місцевого торговця Брука і стали вимагати видати на користь бідних 500 рублів. Торговець, пославшись на свою «бідність», видав лише 151 руб. Через місяць Н. Махно брав участь у нападі на помешкання господаря заводу Кернера з метою отримання грошей на користь «голодуючих». Цього разу вони експропріювали 425 руб. й злиток срібла. Незабаром відбулися експропріації купців у Гуляйполі, Богодарівці, Новоселівці. Біля Гуляйполя П. Семенюта, Н. Махно та О. Бондаренко напали на поштову карету, що везла гроші. Поштальон та городовий були вбиті, але візник зумів втекти з грішми від нападників. Значні «екси», які дали гуляйпільським анархістам 30 тисяч рублів, були здійснені в Катеринославі, Мелітополі, Ногайську.

«Виручені» гроші анархісти використали на придбання зброї, яку купували навіть у Відні, створення нових груп, на пропаганду і особисті потреби. З допомогою катеринославських однодумців гулійпільці придбали гектограф, на якому друкували листівки українською й російською мовами, де закликали селян до бунту, до підпалів маєтків, до саботажу столипінських реформ. Гулійпільці мріяли про створення газети сільських бунтівників. Група «бідних хліборобів» мала селянську спрямованість. Її ідеалом було безвладне суспільство козацьких часів, коли степ не належав нікому, а землі було стільки, скільки міг