Площі та вежі: Соціальні зв'язки від масонів до фейсбуку

By Ніл Ферґюсон

Тpaдицiйний oпиc icтopичниx пpoцeciв пoдaє icтopiю людcтвa як iєpapxiчну cтpуктуpу, вepшинa якoї — пpaвитeлi у виcoкиx вeжax. Зa цiєю кoнцeпцiєю, змiни вiдбулиcя iз пpиxoдoм тexнoлoгiй, якi пocтaвили нa пepшe мicцe мepeжeвe cуcпiльcтвo. Icтopик Нiл Фepґюcoн пepeкoнує: мepeжi — нe нoвий фeнoмeн нaшoгo чacу. Iнтepнeт лишe пpишвидшив i пiдcилив їxню poль, cтaвши нoвим вapiaнтoм утiлeння гpoмaдcькиx плoщ.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Apr 17, 2020
• ISBN: 9786177552788

Book preview

Список ілюстрацій

«Змова з метою захопити світ». (Джерело: illuminutti.files.wordpress.com/2012/04/bigpicture.jpg).

Частина харчового ланцюга «Шотландського шельфу» в північно-західній Атлантиці. Стрілки вказують у напрямку від здобичі до хижаків. (Джерело: D. M. Lavigne, Ecological Interactions between Marine Mammals, Commercial Fisheries, and Their Prey: Unravelling the Tangled Web, in Studies of High-Latitude Seabirds, 4: Trophic Relationships and Energetics of Endotherms in Cold Ocean Systems, ed. W. A. Montevecchi, Occasional Paper 91, pp. 59–71 (Canadian Wildlife Service, Ottawa, Canada,1996). Передруковано з дозволу д-ра Девіда Лавіна).

Google n-грама частоти появи слів «мережа» та «ієрархія» в англомовних публікаціях 1800–2000 рр. (Передруковано з дозволу The Google Ngram Viewer Team, part of Google Research, books.google.com/ngrams).

Ейлерів малюнок 1 з його праці Solutio problematis ad geometriam situs pertinentis (1741).

Спрощений граф Ейлерової задачі про мости Кеніґсберґа.

Основні поняття теорії мереж.

Проста (але трагічна) мережа: «Гамлет» Шекспіра (Джерело: Franco Moretti, Network Theory, Plot Analysis, Literary Lab, Pamphlet 2, 1 May 2011).

Розмаїття мереж. (Джерело: Ricard V. Solé and Sergi Valverde, Information Theory of Complex Networks: On Evolution and Architectural Constraints, Lecture Notes in Physics, 650 (2004), p. 192. Передруковано з дозволу Springer).

Ієрархія: особливий різновид мережі.

Мережа Медичі. (Джерело: John F. Padgett and C. K. Ansell, Robust Action and the Rise of the Medici 1400–1434, American Journal of Sociology, 98, 6 (1993), Figure 2a. Передруковано з дозволу The University of Chicago Press).

Мережа англійських протестантів безпосередньо напередодні та одразу після страти Джона Бредфорда. (Джерело: Ruth Ahnert and Sebastian E. Ahnert, Protestant Letter Networks in the Reign of Mary I: A Quantitative Approach, ELH, 82, 1 (Spring 2015), p. 27, Figures 7 and 8. Copyright © 2015 The Johns Hopkins University Press. Передруковано з дозволу The Johns Hopkins University Press).

Мережа листування Вольтера. (Джерело: republicofletters.stanford.edu/casestudies/voltaire.html. Передруковано з дозволу Republic of Letters).

Пародія на «Афінську школу» Рафаеля. Джеймз Скотт за сером Джошуа Рейнольдсом (1751).

Революційна мережа Бостона близько 1775 р. (Джерело: Shin-Kap Han, ‘The Other Ride of Paul Revere’, Mobilization,14, 2 (2009)).

Дім Саксен-Кобурґ-Ґотів.

«Парова мережа»: Джеймз Ватт, Метью Болтон та соціальна мережа технології парового двигуна, близько 1700–1800 рр. (Джерело: Francis C. Moon, Social Networks in the History of Innovation and Invention (Springer, 2014), KL 492–494. Передруковано з дозволу Springer).

Мережа наукових практик ХІХ ст. (Джерело: P. J. Taylor, M. Hoyler and D. M. Evans, A Geohistorical Study of ‘the Rise of Modern Science’: Mapping Scientific Practice through Urban Networks, 1500–1900, Minerva 46, no. 4 (2008), pp. 391–410. Передруковано з дозволу Springer).

«Англійський восьминіг: він споживає лише золото!». Антиротшильдівська карикатура 1894 р. (Джерело: W. H. Harvey, Coin’s Financial School (1894)).

Міф про мережу лорда Мілнера.

Група Блумсбері близько 1925 р. (Джерело: Peter Dolton, Identifying Social Network Effects, Economic Record, 93, Supplement S1 (June 2017), Figure 2. Передруковано з дозволу Economic Society of Australia).

Еволюція основних стосунків між протагоністами Першої світової війни, 1872–1907. (Джерело: Tibor Antal, Paul Krapivsky and Sidney Redner, Social Balance on Networks: The Dynamics of Friendship and Enmity, Physica D, 224, 130 (2006), Figure 10. Передруковано з дозволу Elsevier Science Limited).

Die Ausgesaugten(«Висмоктані»).

Кожен помирає на самоті: Отто Гамель та його дружина Елізе.

Радянська організація науки за Сталіна. (Джерело: Blair A. Ruble, Leningrad: Shaping a Soviet City (University of California Press, 1990), p. 130. Передрук дозволено).

Генерал сер Волтер Вокер. (Copyright © National Portrait Gallery, London).

Вільям Філіппс. (Courtesy LSE Library).

Его-мережа Річарда Ніксона на основі його мемуарів.

Его-мережа Генрі Кіссінджера на основі його мемуарів.

Его-мережа адміністрацій Ніксона і Форда на основі мемуарів їхніх членів.

Мережа польської опозиції 1980–1981 рр. (Джерело: Maryjane Osa, Solidarity and Contention: Networks of Polish Opposition (University of Minnesota Press, 2003), copyright © 2003 by the Regents of the University of Minnesota. Передруковано з дозволу University of Minnesota Press).

Нельсон Мандела з Клаусом Швабом у Давосі в січні 1992 р. (Copyright © World Economic Forum).

Глобальна мережа салафітів, близько 2004 р.: шкіц. (Джерело: Marc Sageman, Understanding Terror Networks (University of Pennsylvania Press, 2004), copyright © 2004 by the University of Pennsylvania Press. Передруковано з дозволу University of Pennsylvania Press).

Повстанські мережі: діаграма з «Армійського антиповстанського посібника» (видання 2014 р.). (US Army, Insurgencies and Countering Insurgencies, Figure 4–3).

Використання мобільних телефонів і соціальних мереж у Китаї, США та Єгипті в 2010 р. (Джерело: Pew Research Center).

Мережа Аль-Каїди очима американців, 2012 р. (Джерело: Mary Habeck et al., A Global Strategy for Combating Al-Qaeda and the Islamic State (American Enterprise Institute, 2015)).

Опублікований на WikiLeaks слайд із грифом «Таємно», який описує PRISM — програму нагляду АНБ.

Помилка на веб-сторінці HealthCare.gov у 2013 р.

Підписники основних кандидатів двох президентських виборів США: 2008 і 2016 рр. у соціальних медіа.

Соціальна онлайн-мережа Дональда Трампа, 2016 р. (Джерело: www.buzzfeed.com/charliewarzel/trumps-information-universe. Передрук дозволено).

Ціни та кількість книжок і ПК у 1490–1630-ті та 1977–2004 рр. відповідно. (Джерело: Jeremiah E. Dittmar, Information Technology and Economic Change: The Impact of the Printing Press, Quarterly Journal of Economics, 126, 3 (2011), pp. 1133–1172. Передруковано з дозволу Oxford University Press Ltd).

Сатиричне зображення мереж основних технологічних компаній США. (Джерело: Manu Cornet, www.bonkersworld.net. Передрук дозволено).

Амброджо Лоренцетті. Алегорія доброго і поганого уряду, 1338–1339. (Palazzo Pubblico, Siena / De Agostini Picture Library / G. Dagli Orti / Bridgeman Images).

Список кольорових ілюстрацій

Страшний суд (мозаїка), італійська школа, ХІ ст., Санта-Марія Ассунта, Торчелло, Венеція. (Mondadori Portfolio / Archivio Magliani / Mauro Magliani & Barbara Piovan / Bridgeman Images).

«Соціограма» Джейкоба Морено.

Мережа дружби в старшій школі, за матеріалами National Longitudinal Survey of Adolescent to Adult Health.

Федеральний уряд США як ієрархія, 1862 р.

Федеральний уряд США як ієрархія, близько 2000 р. (Відтворено з дозволу NetAge, Inc.).

П’яцца-дель-Кампо в Сієні. (Martin Thomas Photography / Alamy Stock Photo).

Планісфера Кантіно (1502).

Різанина гугенотів (протестантів) у Варфоломіївську ніч, Париж, 1572 р.

Ґерард Терборх, Ратифікація Мюнстерської угоди, 15 травня 1648 р.

37 062 місця у Європі, на основі даних про народження і смерть 120 211 видатних осіб у період з 1069 р. до н. е. до 2012 р. н. е. (Джерело: Maximilian Schic h et al., "A Network Framework of Cultural History, Science, 345, 6196 (2014), pp. 558–562, copyright © 2014 by the American Association for the Advancement of Science. Передруковано з дозволу American Association for the Advancement of Science).

Мережа XVIII ст. (Джерело: Emma Rothschild, The Inner Life of Empires (Princeton University Press, 2011), copyright © 2011 by Princeton University Press. Передруковано з дозволу Princeton University Press).

Джордж Вашингтон в образі масона (літографія), американська школа, ХІХ ст. (приватна колекція / Bridgeman Images).

«Королівський пиріг» (розмальована від руки гравюра), французька школа, ХІХ ст. (приватна колекція / The Stapleton Collection / Bridgeman Images).

Анґулем (Courtesy Emma Rothschild).

Мережа Eastern Telegraph Co., 1894. (Copyright © The Porthcurno Collections Trust, з дозволу Telegraph Museum, Porthcurno).

Фрідріх Ґрац, «Антикитайська стіна», із Puck (1882).

Європа в 1914 р.: німецька сатирична мапа (bpk-Bildagentur/Art Resource, NY).

Перше видання «Зеленої мантії» Джона Бакена.

Сталін-рульовий (Universal History Archive/UIG/Bridgeman Images).

Леопольд Плотек, Ісая Берлін і Анна Ахматова, Ленінград, листопад 1945 р. (Berlin and Akhmatova, Leningrade’45 (2005) (олія, полотно), 77×65, copyright © Leopold Plotek).

Сторінка з «Першого військового призову і що це означає для тебе!».

Стів Джобс і Білл Ґейтс, 1991. (George Lange / Contour by Getty Images).

Стен Дракенміллер і Джордж Сорос, 1992 р. (Peter Morgan / REUTERS).

Мережа змови 11 вересня. (Джерело: Valdis E. Krebs, Mapping Networks ofTerrorist Cells, Connections, 24, 3 (2002), pp. 43–52. Copyright © 2002 by INSNA. Передрук дозволено).

Граф глобального експорту «продуктового простору» (product space). (Джерело: Center for International Development at Harvard University. Передрук дозволено).

«Трампландія» (Джерело: Michael Hunger, Analyzing the BuzzFeed TrumpWorld Dataset with Neo4j (19 January 2017)).

Штаб-квартира Facebook і «Башта Трампа». (Jeff Hall Photography (вгорі) and ErikN/123RF, LLC (унизу)).

Передмова. Мережевий історик

Ми живемо в мережевому світі, принаймні так нам постійно кажуть. Слово «мережа» майже не вживалося до кінця ХІХ століття, нині ж тільки й чути: «мережа», «розбудовувати мережі», «нетворкінґ». Амбіційній молодій людині, яка хоче бути в курсі подій, не завадить стати завсідником вечірок, і байдуже, як пізно вони починаються. І все заради «нетворкінґу» — розбудови мережі спілкування. Можливо, дуже хочеться спати, але сон розвіює сама думка про те, що можна проґавити якусь надзвичайну нагоду. З іншого боку, у вічно невдоволеної, далекої від нових течій особи старого гарту слово «мережа» викликатиме геть інші асоціації. Їй воно нагадає про теорію змови, згідно з якою весь світ контролюють могутні та закриті для чужинців мережі — банкірів, влади, «Системи», євреїв, масонів, ілюмінатів. Майже все, написане на цю тему, — цілковите сміття. Проте може здатися, що теорії змови не протрималися б так довго, якби таких мереж не існувало зовсім.

Проблема теорій змови полягає в тому, що їхні прихильники так само, як і ображені на світ люди, далекі від нових віянь і майже завжди неправильно розуміють, як працюють мережі. Вони вважають, що елітарні мережі таємно і без зусиль отримують доступ до формальних владних структур і контролюють їх. З мого дослідження (як і з мого власного досвіду) випливає, що це неправда. Навпаки. Неформальні мережі зазвичай мають доволі непрості, іноді навіть ворожі стосунки з офіційними установами. Водночас професійні історики ще донедавна зовсім ігнорували чи щонайменше недооцінювали значення мереж. Навіть тепер більшість істориків воліють вивчати лише ті установи, які створювали й залишали після себе архіви, ніби інші — ті, що не мали впорядкованої документації, — просто не варті уваги. Знову ж таки, мої дослідження й досвід навчили мене остерігатися тиранії архівів. Доволі часто найбільші зміни в історії ставали результатом досягнень неформальних груп, діяльність яких задокументовано вкрай погано.

У цій книжці йтиметься про мінливість історії. У ній вирізняються тривалі епохи, упродовж яких над людьми панували ієрархічні структури, та більш рідкісні, але водночас динамічніші періоди, коли перевагу здобували мережі, — почасти завдяки технічному прогресу. Словом, коли «порядок денний» визначає ієрархічна структура, ваша влада обмежується вашим рангом на організаційній драбині держави, корпорації чи іншої вертикальної інституції. Коли ж на перший план виходять мережі, ви можете стати такими само впливовими, як і ваша позиція в одній чи більшій кількості горизонтальних соціальних груп. Проілюструвати відмінність між цими двома ситуаціями мені допоможе історія з власного досвіду.

Одного лютневого вечора 2016 року, перш ніж узятися за написання цієї передмови, я відвідав вечірку з нагоди презентації книжки. Гостей вітав колишній мер Нью-Йорка. Автором праці, заради якої ми всі там зібралися, був журналіст Wall Street Journal і колишній президентський спічрайтер. Мене туди запросив головний редактор Bloomberg News, якого я знав, бо ми навчалися в одному оксфордському коледжі — відтоді минуло понад 25 років. Прийшовши на вечірку, я привітався й перемовився кількома словами з десятком гостей, серед яких був президент Ради з міжнародних відносин; головний виконавчий директор Alcola Inc. — однієї з найбільших американських промислових компаній; редактор сторінки з коментарями Wall Street Journal; ведучий Fox News; постійна відвідувачка й учасниця нью-йоркського Colony Club¹ та її чоловік; а ще молодий спічрайтер, який, відрекомендовуючись, наголосив, що прочитав одну з моїх книжок (перевірений спосіб розпочати розмову з професором).

З одного боку, нібито цілком зрозуміло, чому я опинився на тій вечірці. Той факт, що я викладав у провідних університетах світу — Оксфорді, Кембриджі, Нью-Йоркському університеті, Гарварді та Стенфорді, — автоматично означає, що я належу до різноманітних мереж університетських випускників. Завдяки своїй письменницькій і викладацькій роботі я долучився до низки економічних та політичних мереж, як-от Усесвітній економічний форум та Більдерберзький клуб. Я — член трьох лондонських та одного нью-йоркського клубів. А ще — ради правління трьох корпоративних організацій: одна з них розпоряджається світовими активами, друга — це британська експертна організація, а третя — нью-йоркський музей.

Однак навіть попри те, що відносно тісно пов’язаний із різними мережами, якоїсь особливої влади я не маю. На тій вечірці, про яку я згадував, трапилася доволі цікава подія: колишній мер скористався нагодою й у своїй короткій вітальній промові натякнув (без особливого ентузіазму), що розглядав можливість участі у виборах наступного президента США в ролі незалежного кандидата. Та я, як британський громадянин, не мав права голосувати під час виборів, тож ніяк не зміг би допомогти колишньому мерові чи будь-якому іншому кандидату, висловивши свою підтримку. Більшість американців уважає подібних до мене представників академічного світу цілковито відірваними від реального життя пересічних людей. На відміну від моїх колишніх колег з Оксфорду, я не впливаю на набір студентів. Викладаючи в Гарварді, я міг ставити своїм студентам добрі чи задовільні оцінки, але насправді ніяк не міг завадити навіть найслабшим із них отримати диплом. Під час відбору в докторантуру в мене є лише один голос з-поміж багатьох голосів своїх колег: знову ж таки — жодного впливу. Можна сказати, що я маю деяку владу над співробітниками, які працюють у моїй дорадчій компанії, але впродовж п’яти років я звільнив лише одного працівника. У мене четверо дітей, але мій вплив (що вже казати про якусь владу) на трьох із них — мінімальний. Навіть наймолодший, якому лише п’ять років, уже вчиться опиратися моєму авторитетові.

Інакше кажучи, я не надто ієрархічна особа і став мережевою людиною за власним вибором. У перші студентські роки я насолоджувався відсутністю стратифікації в університетському житті, зокрема розмаїттям безладно організованих студентських товариств. Вступив до багатьох із них, але з’являвся (час від часу) лише в кількох. За оксфордських часів у мене було кілька улюб­лених занять: мені подобалося грати на контрабасі в джазовому квінтеті (той ансамбль і досі вихваляється тим, що не має керівника) та брати участь у засіданнях невеличкого консервативного дискусійного клубу під назвою «Консерви». Я обрав академічну кар’єру, бо у свої двадцять із чимось років віддавав перевагу свободі, а не грошам. Мене аж пересмикувало, коли я бачив, як мої однолітки та їхні батьки працюють у традиційних структурах із вертикальним управлінням. Спостерігаючи за оксфордськими професорами, які в мене викладали (за цими членами середньовічної корпорації, громадянами давньої республіки вчених, верховними правителями в дивовижних заповнених книжками кабінетах), я відчував нестримне бажання йти за їхнім покликом — неспішними й комфортними кроками. Коли з’ясувалося, що академічне життя оплачується значно гірше, ніж очікували жінки, з якими я хотів пов’язати своє життя, то, намагаючись не втратити гідності, я спробував заробляти, влаштувавшись на постійну роботу. Працюючи журналістом, віддавав перевагу фрилансу, частковій зайнятості, праці оглядача, за яку отримував гонорари. Коли ж опинився на телебаченні, то писав і був ведучим програми як незалежний працівник за контрактом, а пізніше заснував власну компанію. Підприємництво надзвичайно добре узгоджувалось із моєю любов’ю до свободи, хоча можу сказати, що я зробив це радше для того, щоб залишатися вільним, аніж для збагачення. Найбільше мені подобається писати книжки на цікаві для мене теми. Найкращими своїми проектами — про історію банків Ротшильдів, про кар’єру Зіґмунда Варбурґа, про життя Генрі Кіссінджера — я також завдячую мережам. Лише нещодавно я збагнув, що в цих книжках також ішлося про них.

Дехто з моїх однолітків гнався за багатством, та мало кому вдалося його отримати, оминувши період «договірного рабства», — зазвичай вони працювали в банку. Інші прагнули влади: їм вдалося піднестися з нижніх щаблів партійних лав, і сьогодні вони, мабуть, дивуються тій зневазі, якої їм колись довелося зазнати. Безперечно, початок академічної кар’єри також пов’язаний із приниженнями, але їх аж ніяк не можна порівняти з позицією стажера, приміром, у компанії Goldman Sachs чи волонтера, який допомагає під час виборчої кампанії приреченого на поразку кандидата опозиційної партії. Належати до ієрархічної структури означає зневажати себе, принаймні на початкових етапах. Утім на сьогодні кілька моїх однокурсників з Оксфорду стали міністрами та виконавчими директорами й очолюють могутні інституції. Їхні рішення можуть напряму вплинути на розміщення мільйонів або навіть мільярдів доларів, а подекуди — змінити долі цілих держав. Дружина одного з моїх оксфордських товаришів, який пішов у політику, якось поскаржилася на те, що він забагато часу проводить на роботі, на відсутність приватності, низьку зарплату й замалу кількість вихідних, а також на властиву демократичним устроям непевність у можливості зберегти роботу. «Той факт, що я все це терплю, — відповів він, — лише доводить, яка дивовижна річ влада».

Та чи справді це так? Чи не краще сьогодні бути частиною мережі, де ви маєте змогу впливати на щось, ніж ієрархії, яка дає вам владу? Усі ми обов’язково належимо до більше ніж однієї ієрархічної структури. Майже всі ми — громадяни хоча б однієї країни. Доволі великий відсоток із нас працює щонайменше на одну корпорацію (а несподівано велику кількість світових корпорацій усе ще напряму чи опосередковано контролює держава). Більшість молодих людей віком до 20 років у розвинутих країнах, найімовірніше, навчаються в якомусь освітньому закладі: а хай що стверджують ці інституції, їхня структура — питомо ієрархічна. (Звісно, вплив ректорки Гарварду майже не розповсюджується на штатних професорів, але вона та всі декани, що їй підпорядковуються, мають ще й яку владу над рештою: від молодих викладачів до найнепомітніших першокурсників). Значний відсоток молодих людей у всьому світі (хоч і значно менший, ніж в останні 40 століть) відбувають військову службу, а це традиційно одна з найієрархізованіших структур. Якщо ви комусь «підзвітні», навіть коли йдеться про раду директорів, тоді ви всередині ієрархії. Що більше людей підзвітні вам, то вище від підніжжя цієї маси ви перебуваєте.

Проте більшість із нас належить не до ієрархій, а до мереж, під якими я маю на увазі не лише фейсбук, твітер чи інші комп’ютерні мережі, що за останні десять років поширилися в інтернеті. Існує мережа родичів (дуже мало західних родин сьогодні дотримуються ієрархії), друзів, сусідів, однодумців-ентузіастів. Ми — випускники освітніх закладів, фанати футбольних команд, члени клубів, товариств чи благодійних організацій. Навіть наша участь у діяльності ієрархічних інституцій, як-от церков або політичних партій, більше нагадує мережеву діяльність, адже ми робимо це на волонтерських засадах і не чекаємо на грошову винагороду.

Світи ієрархій і мереж сходяться разом і взаємодіють. Усереди­ні багатьох корпорацій існують мережі, які значно відрізняються від формальних організаційних структур. Коли дехто з працівників звинувачує боса у фаворитизмі, ідеться про те, що в процесі кар’єрного зростання, яке в компетенції відділу кадрів на п’ятому поверсі, неформальні стосунки взяли гору над формальними. Коли працівники різних компаній ідуть після роботи випити чарчину, то пересуваються з вертикальної вежі корпорації у площину горизонтальної площі соціальної мережі. Ба більше, коли зустрічається група людей, де кожен наділений владою в якійсь ієрархічній структурі, їхнє мережеве спілкування може мати важливі наслідки. Письменник Ентоні Троллоп у циклі романів про Плантаґенета Паллісьєра точно вхоплює відмінність між формальною владою та неформальними впливами, змальовуючи, як політики вікторіанської доби публічно звинувачують одне одного в Палаті общин, а тоді приватно, у мережевій обстановці лондонських клубів, до яких вони всі належать, обмінюються конфіденційною інформа­цією. У цій книжці я хочу показати, що такі мережі існували впродовж майже всієї історії людства і що вони значно важливіші, ніж про це сказано в більшості історичних досліджень.

Як я вже згадував, раніше історики не надто добре реконструювали мережі минулих часів. Почасти таке ігнорування мереж — результат того, що традиційно історичні дослідження здебільшого ґрунтувалися на документах, створених ієрархічними структурами, насамперед державою. Мережі також мають свою документацію, але її не так легко знайти. Я дуже добре пам’ятаю, як ще на початку своєї докторантури потрапив у Гамбурзький державний архів, де мене відвели в дивну кімнату, заповнену Findbücher — товстелезними томами в шкіряних обкладинках, написаними давнім німецьким скорописом, який майже неможливо було відчитати. Ці томи містили каталог архіву, який, зі свого боку, спрямував мене до незліченних звітів, протоколів та кореспонденції, що залишилися після різноманітних «делегатів» дещо застарілої бюрократії ганзейських міст-держав. Я дуже добре пам’ятаю, як гортав книжки за період, що мене цікавив, і з жахом починав усвідомлювати, що жодна сторінка не становить інтересу. Уявіть моє полегшення, коли після кількох тижнів неймовірних страждань мене провели до невеличкої, облицьованої дубовими панелями кімнати, де було розташовано приватний архів банкіра Макса Варбурґа, із сином якого, Ериком, я познайомився під час прийому в британському консульстві завдяки щасливому збігу обставин. Уже за кілька годин я зрозумів, що Варбурґове листування з членами його мережі могло містити значно більше інформації з історії німецької гіпер­інфляції початку 1920-х рр. (теми мого дослідження), ніж усі документи Staatsarchiv² разом узяті.

Однак упродовж багатьох років, як і більшість істориків, я замислювався й писав про мережі лише побіжно. Хоч і не чітко, але уявляв собі схему, яка поєднувала Варбурґа з іншими представниками німецько-єврейських бізнес-еліт різноманітними зв’язками — родинними, діловими та за «спорідненістю душ». Та мені й на думку не спадало обміркувати ці мережі докладніше. Я доволі неохоче схилявся до аналізу його соціальних «кіл» (надзвичайно недосконалий термін). Боюся, що коли за кілька років я взявся писати історію банків Ротшильдів, то також підійшов до цього доволі безсистемно. Я більше зосередився на складній родинній генеалогії з її не надто оригінальною системою шлюбів між родичами, а не на широкій мережі агентів та споріднених банків, які також відіграли важливу роль у тому, що ця родина в ХІХ ст. стала найбагатшою у світі. Озираючись назад, я розумію, що мав би приділити більше уваги тим історикам середини ХХ ст. (як-от Льюїс Нем’єр чи Рональд Сайм), які заклали основи просопографії (колективної біографії), зокрема й для того, щоб послабити роль ідеології як повноцінного історичного гравця. Проте їхніх зусиль забракло, щоб здійснити формальний аналіз мереж. Ба більше, їх відтіснило покоління соціальних / соціалістичних істориків, які зосередилися на тому, щоб продемонструвати, що класи, які з’являються і зникають, — це рушійна сила історичних змін. Я дізнався про те, що еліти Вільфредо Парето (починаючи з «нотаблів» революційної Франції і закінчуючи Honoratioren (елітами) вільгельмівської Німеччини) в історичному процесі зазвичай важать більше, ніж класи Карла Маркса, але так і не з’ясував, як аналізувати структуру еліт.

Ця книжка — спроба виправити ці огріхи. У ній викладено історію взаємодії мереж та ієрархій від стародавніх часів до недавнього минулого. Тут зведено разом теоретичні обґрунтування з величезної кількості дисциплін: від економіки до соціології, від неврології до організаційної поведінки. Ключове положення цієї праці полягає в тому, що соціальні мережі завжди відігравали в історії значно важливішу роль, ніж вважали історики, більше зосереджені на ієрархічних організаціях, зокрема державах, — особливо впродовж двох періодів. Перша «мережева доба» почалася тоді, коли наприкінці XV ст. книгодрукування стало ширитися Європою, і тривала до кінця XVIII ст.; друга (наш час) — із 1970-х рр., хоча я стверджую, що технічна революція, яку ми асоціюємо з Кремнієвою долиною, — це радше наслідок, а не причина кризи ієрархічних інституцій. У період між ними: від кінця 1790-х і до кінця 1960-х рр., — спостерігалась протилежна тенденція: ієрархічні інституції відновили контроль й успішно згорнули або кооптували мережі. Насправді ж розквіт ієрархічних організованих структур припав на середину ХХ ст. — добу тоталітарних режимів і тотальної війни.

Підозрюю, що я не дійшов би таких висновків, якби не заходився писати біографію одного з найздібніших творців мереж модерного часу — Генрі Кіссінджера. Половина проекту була вже позаду (я щойно завершив перший том і був десь на середині другого), коли в мене виникла цікава гіпотеза. Завдяки чому Кіссінджер досягнув успіху та зажив слави? Лише завдяки своєму могутньому інтелекту і твердій волі, чи в цьому певну роль відіграла надзвичайна здатність вибудовувати еклектичні мережі стосунків не тільки з колегами в адміністраціях Ніксона та Форда, а і з людьми поза урядом — з журналістами, власниками газет, послами та очільниками іноземних держав, навіть із голлівудськими продюсерами? Більша частина цієї книжки — це синтез (сподіваюсь, не надто спрощений) праць інших істориків, внесок кожного з яких належним чином окреслено, але що стосується мереж Кіссінджера, тут я роблю першу і, на мою думку, оригінальну спробу звернутися до цієї проблеми.

Власне, ця книжка — результат мережевої співпраці. Насамперед я хотів би згадати директора і дослідників Гуверівського інституту, де її було підготовлено, а також спонсорів та спостерігачів цієї установи. У час, коли інтелектуальне розмаїття в університетах цінують найменше, Гуверівський інститут став рідкісним, якщо не єдиним бастіоном вільних досліджень і незалежної думки. Хочу також подякувати моїм колишнім колегам із Гарварду, які й надалі наштовхують мене на нові ідеї, коли я відвідую Белферівський центр у Школі Кеннеді та Центр Європейських студій, а також моїм новим колегам із Центру Кіссінджера при Вищій школі міжнародних досліджень ім. Пола Нітце в Університеті Джонса Гопкінса та Шварцманівського коледжу при Університеті Цінхуа в Пекіні.

Неоціненну допомогу в дослідженні мені надали Сара Воллінґтон та Еліс Ган. Менні Рінкон-Круз та Кеоні Корреа допомагали вдосконалити якість мережевих графів та коментарів до них. Велика кількість людей давали надзвичайно слушні коментарі про дотичні до цієї теми статті та презентації, тож я згадаю лише тих, хто щось додав до текстів у плані ідей: Ґрем Еллісон, П’єрпаоло Барб’єрі, Джо Барілларі, Тайлер Ґудспід, Мікі Кауфман, Пол Шмельцінґ та Емілі Сімпсон. Кілька моїх друзів, колег та експертів, яких я просив про пораду, прочитали перші начерки цієї праці. Серед тих, хто знайшов час, щоб надіслати мені свої коментарі, були Рут Анерт, Терезіта Альварез-Бхелланд, Марк Андріссен, Йанір Бар-Йам, Джо Барілларі, Аластер Б’юкен, Мелані Конрой, Ден Едельстейн, Хлое Едмондсон, Алан Фурньє, Орен Гоффман, Еммануель Роман, Сьюзанн Сазерленд, Елейн Трегарн, Калдер Волтон та Керолайн Вінтерер. Безцінні міркування щодо останньої частини книжки я отримав від Вільяма Бернса, Анрі де Кастрі, Матіаса Допфнера, Джона Елканна, Івана Ґрінберґа, Джона Міклтвейта та Роберта Рубіна. Також хочу подякувати Ґленну Керроллу, Пітеру Долтону, Полі Фіндлен, Френсісу Фукуямі, Джейсону Гепплеру, Метью Джексону та Фрацішці Келлер за те, що ділилися зі мною своїми ідеями чи дозволили цитувати свої неопубліковані праці. Я вдячний Лоренці Кастелла, Райнгарду Макнеру, Олафу Саймонзу та Джо Вейджесу за допомогу з історією ілюмінатів.

Ендрю Вайлі та його колеги, зокрема Джеймз Пуллен, як завж­ди, неймовірно професійно презентували мою роботу. А ще я знову мав честь співпрацювати із Саймоном Віндером та Скоттом Моєрсом — чи не найвдумливішими літературними редакторами серед тих, що на сьогодні працюють в англомовному світі. Також не можу не згадати Джима Діксона, мого відданого коректора і друга з Вірджинії.

І насамкінець я дякую своїм дітям — Феліксу, Фреї, Лахлану та Томасу, які ніколи не скаржилися, коли я мусив працювати над книгою замість того, щоб проводити час із ними, і залишалися джерелом натхнення, гордості та втіхи. Моя дружина Аян під час нашого спілкування терпляче витримувала моє постійне надуживання словами «мережа» та «ієрархія». Вона відкрила мені значно більше, ніж може собі уявити, про ці дві форми організації. Тож я також дякую їй з любов’ю.

Я присвятив цю книжку Кемпбеллу Ферґюсону — моєму батькові, за яким я дуже сумую і чиє ім’я, маю надію і молюся за це, носитиме його четвертий онук, який з’явиться ще до того, як її буде опубліковано.

---

1 Colony Club — перший в історії, заснований у 1903 р. жінками і для жінок приватний клуб Нью-Йорка. — Прим. пер.

2 Нім. «державного архіву». — Прим. пер.

Частина перша. Вступ. Мережі та ієрархії

1. Таємниця ілюмінатів

Колись, близько 250 років тому, існувала таємна мережа, яка намагалася змінити світ. Її створили в Німеччині лише за два місяці до того, як 13 американських колоній Британії оголосили про свою незалежність.

Організація була відома під назвою Illuminatenorden — Орден ілюмінатів. Вона мала величну мету. Насправді основоположник ордену спершу назвав його Bund der Perfektibilisten (Ліга здатних до вдосконалення). За спогадами одного з його членів, засновник мав намір створити:

асоціацію, яка використовуватиме найвитонченіші та найбезпечніші методи й метою якої стане перемога чеснот та мудрості над дурістю та мерзенністю; асоціацію, яка робитиме відкриття в усіх галузях наук, навчатиме своїх членів, як стати шляхетними та величними; асоціацію, яка забезпечить їм винагороду — у цьому світі вони досягнуть абсолютної досконалості, яка захищатиме їх від переслідувань, лихої долі та пригноблень, а також обмежить деспотизм у всіх його проявах3.

Кінцевим завданням ордену було «осяяти розуміння сонцем розуму, що розсіє хмари забобонів та упереджень». «Моя мета — забезпечити вищість розуму», — проголосив засновник цього ордену⁴. З одного боку, методи, до яких вони вдавалися, були освітніми. Відповідно до Загальних статутів (1781), «єдиною метою ліги» проголошувалась «освіта, яка полягатиме не в пишномовності, а в підтримці й винагородженні чеснот»⁵. З іншого боку, ілюмінати мусили діяти як суто таємне братство.

Члени ордену брали собі кодові імена, часто давньогрецького та римського походження. Самого засновника звали «братом Спартаком». Загалом існувало три ранги, або рівні членства: неофіт, міневрал⁶ та освічений міневрал. Але тим, хто перебував на нижчому рівні, давали лише дуже загальне уявлення про мету та методи ордену. Ілюмінати розробили складні ритуали ініціації, серед яких була обітниця зберігати таємницю, порушення якої каралося найстрашнішою смертю. Члени кожної окремої групи посвячених звітували вищому за рівнем, справжнього імені якого вони навіть не знали.

Спочатку ілюмінатів було небагато. Вони складалися з купки засновників, більшість із яких була студентами⁷. Через два роки після створення ордену кількість його членів становила лише 25 осіб. Навіть у грудні 1779 р. їх налічувалось лише 60. Утім, уже за кілька років кількість членів зросла до понад 1300⁸. На зорі свого існування орден обмежувався такими містами, як Інґольштадт, Айхштадт та Фрайзинґ, ще кілька членів перебували в Мюнхені⁹. На початку 1780-х рр. мережа ілюмінатів поширилась по всій Німеччині. Крім того, до ордену приєдналося чимало німецьких князів: Фердинанд, князь Брауншвейґ-Люнебурґ-Вольфенбюттельський; Карл, ландграф Гессен-Кассельський; Ернест ІІ, герцог Саксен-Кобурґ-Альтенбурзький і Карл-Авґуст, великий герцог Саксен-Веймар-Айзенахський¹⁰, а також кілька десятків представників знаті, зокрема Франц-Фрідріх-Фрайгер фон Дитфурт і нова зірка рейнського кліру Карл-Теодор фон Дальберґ¹¹. Інші члени ордену виконували функцію радників при багатьох найекзальтованіших ілюмінатах¹². Ілюмінатами ставали й деякі інтелектуали, наприклад Йоганн-Вольфґанґ Ґете, філософи Йоганн-Ґотфрід Гердер та Фрідріх-Генріх Якобі, перекладач Йоганн-Йоахим-Кристоф Боде та швейцарський теоретик освіти Йоганн-Генріх Песталоцці¹³. Фрідріх Шиллер хоч і не приєднався до ордену, але прототипом республіканського революціонера Пози — персонажа своєї драми «Дон Карлос» (1787) — узяв одного з лідерів ілюмінатів¹⁴. Деякі дослідники відзначають вплив ілюмінатів на оперу Вольфґанґа-Амадея Моцарта «Чарівна флейта» (1791)¹⁵.

Однак у червні 1784 р. баварський уряд видав перший із трьох наказів, що забороняли орден ілюмінатів, оголосивши їх винними в «зраді та ворожому ставленні до релігії»¹⁶. Слідча комісія взялася очищати університети та чиновництво від членів ордену. Дехто з ілюмінатів утік з Баварії. Інші втратили роботу або опинилися у вигнанні. Щонайменше двох було ув’язнено. Сам засновник був змушений шукати притулку в Ґоті.

Попри всі свої наміри та завдання, ілюмінати зійшли зі сцени наприкінці 1787 р. Однак їхня погана слава пережила їх надовго. Прусського короля Фрідріха-Вільгельма ІІ попереджали, що ілюмінати лишаються небезпечною підпільною організацією, яка діє на всіх німецьких землях. У 1797 р. видатний шотландський фізик Джеймз Робінсон опублікував працю «Докази існування таємної змови проти всіх європейських релігій та урядів, яка реалізується на зборах масонів, ілюмінатів та читацьких спілок», у якій стверджував, що «впродовж 50 років під позірним приводом того, що за допомогою світоча філософії вони нестимуть світові просвітництво, а також розсіюватимуть хмари світських та релігійних забобонів», ця «асоціація» «ревно і систематично докладала зусиль», щоб досягти своєї мети — «викорінити всі релігійні установи та повалити всі наявні уряди європи» — «аж доки цьому стало неможливо опиратися».

Кульмінацією діяльності цієї організації, як наголошував Робертсон, стало не що інше, як Французька революція. У своїх «Спогадах, що ілюструють історію якобінського руху», опублікованих того самого року, французький єзуїт Оґюстен де Баррюель озвучує схожі звинувачення. «Навіть найжахливіші речі, що відбувалися під час Французької революції, — усе передбачено і вирішено наперед, заздалегідь підготовлено і сплановано... цим виплодом хитромудрого злодійства». Якобінці, стверджував Баррюель, були спадкоємцями ілюмінатів. Ці закиди, які вихваляв Едмунд Берк¹⁷, швидко долетіли до Сполучених Штатів, де їх, зокрема, перейняв Тімоті Двайт, ректор Єльського університету¹⁸. Більшу частину ХІХ–ХХ ст. ілюмінати відігравали роль, на яку не сподівалися, — найперших конспіраторів, у тому, що Річард Гофстадтер влучно назвав «параноїдальним стилем» американської політики, прибічники якого незмінно стверджували, що захищають знедолених від «розгалуженої, підступної, надприродно ефективної міжнародної конспіраторської мережі, створеної для реалізації направду диявольських задумів»¹⁹. Можна навести лише два приклади: ілюмінати фігурують в антикомуністичній літературі Товариства Джона Бьорча та в книжці християнсько-консервативного автора Пета Робертсона «Новий світовий порядок» (1991)²⁰.

Міф про ілюмінатів дожив до наших днів. Дещо з написаного про орден — це художній вимисел, зокрема опублікована в 1970 р. трилогія «Ілюмінат!» Роберта Ші та Роберта Вілсона, роман Умберто Еко «Маятник Фуко» (1988), фільм «Лара Крофт» (2001) та трилер Дена Брауна «Ангели і Демони» (2000)²¹. Значно важче пояснити поширену віру в те, що ілюмінати справді існують і навіть тепер залишаються такими само могутніми, як колись уявляв собі їх засновник. Точно існує низка веб-сайтів, які претендують на те, щоб представляти ілюмінатів, але жоден із них не видається надто професійним²². Та все одно дехто стверджує, що кілька президентів США були членами ордену ілюмінатів; серед них не лише Джон Адамз і Томас Джефферсон²³, а й Барак Обама²⁴. Надзвичайно розлога і нудна цитата (цей жанр дуже поширений) описує ілюмінатів як «неймовірно заможних представників владних еліт, які прагнуть створити рабське суспільство»:

Ілюмінатам належать усі міжнародні банки, нафтовий бізнес, найвпливовіші компанії у сфері промисловості й торгівлі; вони проник­ли в політику та освіту й управляють більшістю урядів чи щонайменше їх контролюють. Їм належить навіть Голлівуд та музична індустрія... Також ілюмінати відають наркоторгівлею... Ключових кандидатів у президенти ретельно відбирають з-поміж окультних нащадків тринадцятьох родин ілюмінатів... Головна мета полягає у створенні Єдиного світового уряду, який вони очолюватимуть, щоб загнати весь світ у рабство і встановити диктаторський режим... Вони хочуть створити «загрозу ззовні», сфальшувати навалу інопланетян, щоб усі країни світу захотіли об’єднатися в ОДНУ.

Стандартна версія теорії змови пов’язує ілюмінатів з родиною Ротшильдів, Круглим столом, Більдерберзьким клубом та Тристоронньою комісією; не забуваймо також і про керівника хедж-фонду, спонсора політиків та філантропа Джорджа Сороса²⁵.

Чимало людей вірить у такі теорії чи принаймні серйозно ставиться до них²⁶. Трохи більше половини (51 %) із 1000 опитаних у 2011 р. американців погодилися з твердженням, що «більшість того, що відбувається сьогодні у світі, вирішує невелика й утаємничена група осіб»²⁷. Аж чверть від більшої вибірки з 1935 американців погодилась із тим, що «нинішню фінансову кризу таємно підготувала невелика група банкірів з Волл-стрит, щоб розширити вплив Федеральної резервної системи (ФРС) і встановити контроль над світовою економікою»²⁸. І майже кожен п’ятий (19 %) погодився з тим, що «за таємною змовою, мета якої — дестабілізувати американський уряд, узяти під контроль ЗМІ і керувати світом, стоїть мільярдер Джордж Сорос»²⁹. Популярні автори — прихильники теорії змови, зокрема Алекс Джонс, також постійно пов’язують Сороса з ілюмінатами³⁰. Це може здаватися маячнею, але вона приваблює силу-силенну людей. Автори нещодавніх академічних досліджень феномену теорій змови дійшли висновку, що

половина американців погоджується щонайменше з однією [теорією] змови... Сприйняття політики як результату змови — аж ніяк не оманливий вияв якихось політичних крайнощів і не продукт масової дезінформації; це поширена в усьому ідеологічному спектрі тенденція... Багато панівних світоглядних систем у США, незалежно від того, чи це християнські історії про Бога і Сатану... чи розповіді лівих про неолібералізм... спираються на уявлення про те, що сучасні події визначають невидимі, підступні сили31.

Цей феномен притаманний не лише США. Під час війни в Іраку чимало німців вірили в те, що відповідальність за терористичні атаки 11 вересня лежить на «пов’язаних між собою та водночас децентралізованих і позатериторіальних мережах із надзвичайно широкими сферами інтересів, які необов’язково відображають наміри окремих осіб чи цілих колективів...»³². У Великій Британії та Австрії значна кількість виборців, схоже, також вірить у теорії змови — навіть у ті, які вигадали самі дослідники³³. Російські письменники страшенно полюбляють теорії, у яких ідеться про сплановані американцями змови³⁴, та ніде у світі теорії змов не є такими популярними, як у мусульман, де «змовництво» розбуялося починаючи від 11 вересня³⁵. Подібні уявлення можуть мати трагічні наслідки. Одного з американських творців теорій змов Мілтона Вільяма Купера застрелили, коли він став опиратися поліції, яка намагалася його заарештувати за ухиляння від сплати податків і незаконне використання вогнепальної зброї. Свій опір предстаникам влади він пояснював вірою в те, що федеральний уряд контролюють ілюмінати³⁶. Судячи з усесвітньої статистики про тероризм і його мотиви, мусульмани, які вірять у те, що існує американсько-сіоністська змова проти їхньої релігії, більш схильні вдаватися до насильства, ніж американські «шукачі правди» (Truthers).

Історія ілюмінатів вияскравлює ключову проблему, пов’язану з дослідженням соціальних мереж, особливо тих, що воліють лишатися таємними. Ця тема принаджує диваків, тож професійним історикам важко сприймати її всерйоз. Навіть тим із них, які, попри все, намагаються якось упоратися з тим, що мережі нечасто лишають по собі доступні архіви. Баварські архівісти зберегли свідчення про кампанії проти ілюмінатів, як-от оригінальні документи, конфісковані в членів ордену, але дослідники лише недавно системно (і надзвичайно ретельно) проштудіювали вцілілу кореспонденцію та правила ілюмінатів, частини яких опинилися в абсолютно різних місцях, зокрема і в архівах масонських лож³⁷. Ця своєрідна перепона пояснює, чому один визначний оксфордський історик стверджував, що може писати лише «про те, як уявляють і що кажуть про таємні організації, а не про самі таємні організації»³⁸. Але жоден інший приклад не проілюструє історичне значення мереж краще за ілюмінатів. Самі по собі вони не були впливовим рухом. Певна річ, це не вони спричинили Французьку революцію (та й навіть у самій Баварії ілюмінати не викликали значних заворушень). Але вони стали важливими тому, що їхня добра слава розлетілася саме в ті часи, коли політичний розпад, пришвидшений Просвітництвом (що, власне, було досягненням неймовірно впливової мережі інтелектуалів), сягнув революційної кульмінації по обидва боки Атлантики.

У цій книжці ми намагаємося віднайти золоту середину між традиційною історіографією, яка зазвичай недооцінює роль мереж, і теоріями змов, які значно її перебільшують. Тут запропоновано новий історичний наратив, у якому важливі зміни (що беруть свій початок від епохи Великих географічних відкриттів і Реформації, якщо не раніше), по суті, розглянуто як серйозні виклики традиційним ієрархіям з боку мереж. Ця книжка також ставить під сумнів переконливі твердження деяких сучасних експертів про те, що, коли мережі підривають ієрархічний устрій — це завжди на краще. Крім того, досвід ХІХ–ХХ ст. допомагає з’ясувати, як можна стримати революційну енергію, яку випромінюють мережі.

---

3 Agethen, Geheimbund und Utopie, 72.

4 Markner, Neugebauer-Wölk and Schüttler (eds.), Korrespondenz des Illuminatenordens, xxi.

5 Van Dülmen, Society of the Enlightenment, 110f. Krueger, Czech, German and Noble, 65.

6 Алюзія на Міневру — римське ім’я богині мудрості Афіни Паллади. На знаках ілюмінатів було зображено сову — птаха цієї богині, що сидів на сторінках розгорнутої книжки.

7 Markner, Neugebauer-Wölk and Schüttler (eds.), Korrespondenz des Illuminatenordens, xiv.

8 Згідно з деякими джерелами (напр., Krueger, Czech, German and Noble, 65) їх було понад 2000. Насправді, точно відомі імена лише 1343 ілюмінатів, див. список імен: https://projekte.uni-erfurt.de/illuminaten/Mitglieder_des_Illuminatenordens та Schüttler, Mitglieder des Illuminatenordens.

9 Van Dülmen, Society of the Enlightenment, 105f.

10 Більше про участь аристократів див.: Melanson, Perfectibilists.

11 Agethen, Geheimbund und Utopie, 76.

12 Ibid., 234f.

13 Israel, Democratic Enlightenment, 748ff. Більше про важливий внесок Боде не лише як хронікера див.: Simons and Meumann, ‘Mein Amt ist geheime gewissens Correspondenz und unsere Brüder zu führen’ .

14 Israel, Democratic Enlightenment, 751.

15 Ibid., 300f.

16 Ibid., 842; Krueger, Czech, German and Noble, 66.

17 Див.: Hofman, Opinion, Illusion and the Illusion of Opinion.

18 Див., напр.: Payson, Proofs of the Real Existence.

19 Hofstadter, Paranoid Style.

20 McArthur, ‘They’re Out to Get Us’ , 39.

21 Massimo Introvigne, Angels & Demons from the Book to the Movie FAQ — Do the Illuminati Really Exist? http://www.cesnur.org/2005/mi_illuminati_en.htm.

22 http://illuminati-order.com/; http://ww1.illuminati-order.org/newworldorder/.

23 Robert Howard, United States Presidents and The Illuminati / Masonic Power Structure, 28 September 2001: http://www.webcitation.org/5w4mwTZLG.

24 Див., напр.: http://theantichristidentity.com/barack-obama-illuminati.html.

25 Wes Penre, The Secret Order of the Illuminati (A Brief History of the Shadow Government), 12 November 1998 (updated 26 September 2009).

26 Див., напр.: Oliver and Wood, Conspiracy Theories.

27 Ibid., 959.

28 Ibid., 956.

29 Ibid.

30 Див., напр.: https://www.infowars.com/george-soros-illuminati-behind-blm/.

31 Oliver and Wood, Conspiracy Theories, 964.

32 Knight, Outrageous Conspiracy Theories, 166.

33 Swami et al., Conspiracist Ideation in Britain and Austria.

34 Livers, The Tower or the Labyrinth.

35 Landes, The Jews as Contested Ground.

36 Massimo Introvigne, Angels & Demons from the Book to the Movie FAQ — Do the Illuminati Really Exist? http://www.cesnur.org/2005/mi_illuminati_en.htm.

37 Markner, Neugebauer-Wölk and Schüttler (eds.), Korrespondenz des Illuminatenordens; Wäges and Markner (eds.), The Secret School of Wisdom.

38 Roberts, Mythology of the Secret Societies, vii.

2. Наша мережева доба

Схоже на те, що нині мережі є всюди. У перший тиждень 2017 р. редакція New York Times підготувала 136 статей, у яких згадувалося слово «мережа». Трохи більше третини цих пуб­лікацій розповідали про телевізійні мережі, 12 — про комп’ютерні і ще 10 — про політичні. Також були історії про транспортні, фінансові, терористичні мережі, мережі у сфері охорони здоров’я, вже не кажучи про соціальні, освітні, злочинні, телефонні, радіо-, електрон­ні та розвідувальні. Якщо все це прочитати, то можна побачити світ, у якому, як часто люблять повторювати, «все пов’язано». Одні мережі об’єднують військових, другі — медиків, треті — банкомати. А ще є мережа з лікування раку, мережа джихадистів і мережа косаток. Деякі з них часто називають «розгалуженими»³⁹ — це міжнародні мережі, тоді як решта — регіональні. Мережі бувають ефірні, а бувають підпільні.

Існують корупційні мережі, мережі тунелів, шпигунські мережі; є навіть мережа, що «домовляється» про результат тенісних матчів. Ті, хто нападають, на мережі воюють із тими, хто їх захищає. І все це щільно вкривається наземними, кабельними та супутниковими мережами.

У «Холодному домі» все оповив туман. Сьогодні, якщо процитувати Діккенса, мережі розтяглися вгору і вниз уздовж річки. «Розбудова мереж має лише одну альтернативу — невдачу», — читаємо в Harvard Business Review⁴⁰. «Основна причина, чому жінки відстають у лідерстві, — стверджує те саме видання, — це те, що вони не мають розгалужених мереж, які могли б підтримувати і просувати їх як потенційних лідерів»⁴¹. Автор ще однієї статті в HBR доводить, що «керівники портфелів фондів спільних інвестицій набагато частіше роблять ставки на компанії, з якими вони пов’язані через освітні мережі», і що результати за цими інвестиціями значно перевершують⁴² середні показники⁴³. Однак на підставі цього ніхто не робитиме висновку про те, що мережа «давніх приятелів» — це щось позитивне, щось таке, що мають наслідувати «давні приятельки». У фінансовій сфері було викрито деякі «експертні мережі», що стали каналами шахраювання з інсайдерською інформа­цією про торгові та відсоткові ставки⁴⁴. А ще мережі звинувачували в тому, що вони спричинили глобальну фінансову кризу 2008 р., особ­ливо ту з них, що ставала дедалі складнішою і внаслідок кризи субстандартних іпотек у США перетворила світові банки на глобальну систему поширення й поглиблення фінансових втрат⁴⁵. Світ, який описала Сандра Навіді в книжці «Суперхаби», комусь може видатися привабливим. За її словами, «купка обраних» (вона називає лише двадцятьох осіб) «контролює найексклюзивніший і найвпливовіший актив — унікальну мережу особистих стосунків, що охоплюють цілий світ». Їх формують і підтримують ще менша кількість інституцій: Массачусетський технологічний інститут, інвестиційний банк Goldman Sachs, Усесвітній економічний форум, три філантропічні організації, зокрема Фундація Клінтона, а також нью-йоркський ресторан «Чотири сезони»⁴⁶. Проте одним із основних імпульсів під час успішної виборчої кампанії Дональда Трампа 2016 р. було те, що саме ця мережа уособлювала «особливі глобальні інтереси», що стояли за «провальною і корумпованою політичною організацією», яку представляла Гілларі Клінтон — кандидатка, що йому програла⁴⁷.

Жодна інформація про американські президентські вибори 2016 р. не буде повною без дискусії про роль, яку відіграли медіа-мережі: починаючи з Fox News та закінчуючи Facebook і Twitter, улюбленої мережі переможного кандидата⁴⁸. Одним із багатьох парадоксів тих виборів було те, що керована мережами кампанія Трампа спрямувала основну свою критику проти елітної мережі Клінтон, до якої він сам колись належав, про що свідчить присутність Гілларі на його третьому весіллі. Лише за кілька років до виборів організація під назвою «Мережа Трампа» (яка за згодою Трампа була заснована в 2009 р. і спеціалізувалась на продажу продуктів на кшталт біологічно активних домішок) збанкрутувала. Якби Трамп програв вибори, то запустив би телевізійну мережу Trump TV. З-поміж багатьох причин, чому він переміг, було те, що мережа російської розвідки зробила все можливе, щоб зіпсувати репутацію його конкурентки, використовуючи як головні інструменти веб-сторінку WikiLeaks та телевізійну мережу Russia Today (RT). Як зазначено в частково розсекреченому звіті американської розвідки, «російський президент Володимир Путін замовив кампанію, що мала вплинути на вибори 2016 р.»; її метою було «обмовити держсекретаря Клінтон і завадити її обранню на посаду президента», адже «явну перевагу» Кремль віддавав Трампу. Згідно з цим звітом у липні 2015 р. «російська розвідка отримала доступ до мереж Демократичного національного комітету і користувалась цим щонайменше до червня 2016 р.», систематично оприлюднюючи на WikiLeaks отримані електронні листи. Водночас «російська пропагандистська машина (що складається з внутрішніх мас-медіа, адресованих світовій аудиторії інформаційних майданчиків, як-от RT та Sputnik, та мережі начебто урядових тролів) також доклала свою руку до перебігу кампанії, виступивши платформою для Кремля, звідки він міг звертатися до російської та міжнародної спільноти»⁴⁹.

Ще одна причина перемоги Трампа полягає в тому, що в останні 12 місяців перед виборами мережа ісламістських терористів, відома як Ісламська Держава, скоїла численні атаки, зокрема дві — у США (у Сан-Бернардіно та Орландо). Ці напади посилили привабливість Трампових обіцянок «виявити», «викрити» та «одну за одною ліквідувати... мережі підтримки радикального ісламізму в цій країні» і «повністю розгромити іранську глобальну терористичну мережу»⁵⁰.

Словом, ми живемо в «добу мереж»⁵¹. Джошуа Рамо іменує її «добою влади мереж»⁵². Едріен Лафранс віддає перевагу назві «доба переплетення»⁵³. Параґ Ханна навіть пропонує запровадити нову дисципліну — «зв’язкографію» (Connectography), що допоможе скласти мапу «глобальної мережевої революції»⁵⁴. «Мережеве суспільство, — як стверджує Мануель Кастеллс, — засвідчує якісну зміну в людському досвіді»⁵⁵. Мережі змінюють публічну сферу, а заразом — і саму демократію⁵⁶. Але хтозна, на краще чи на гірше? «Нинішня мережева технологія... насправді працює для громадян», — пишуть Джаред Коен та Ерік Шмідт із Google. «Ще ніколи досі стільки людей не були пов’язані активною мережею постійно», що насправді передбачає «зміну гри» в політиці в усьому світі⁵⁷. Альтернативний погляд полягає в тому, що глобальні корпорації, зокрема Google, постійно досягають «структурного домінування», використовуючи мережі, щоб підривати національний суверенітет і колективістську політику, яку він уможливлює⁵⁸.

Аналогічне питання можна поставити і стосовно впливу мереж на міжнародну систему: на краще чи на гірше? Анна-Марія Слотер вважає, що потрібно переформатувати світову політику, об’єднавши традиційну «шахову» міждержавну дипломатію з новим «павутинням... мереж», що дасть змогу скористатися їх перевагами (наприклад, прозорістю, здатністю адаптуватися та змінювати масштаб)⁵⁹. Вона переконує, що жінки-політики в майбутньому будуть «мережевими діячками, які на рівні з урядами матимуть владу та стануть лідерами» завдяки «стратегіям налагодження зв’язків»⁶⁰. Параґ Ханна перебуває в приємному очікуванні настання «світу ланцюга постачання», де глобальні корпорації, мегаміста, «аерополіси» та «регіональні співдружності» будуть залучені до нескінченного, але загалом мирного «перетягування канату» задля отримання економічних привілеїв, що назагал нагадуватиме «масштабну гру з великою кількістю гравців»⁶¹. Утім, дехто сумнівається (і не лише Джошуа Рамо, а і його вчитель Генрі Кіссінджер), що такі тенденції сприятимуть стабільності у світі. Кіссінджер зазначає:

Проникнення мережевої комунікації в соціальний, фінансовий, промисловий та військовий сектори... різко