Книга Зневіри (Kniga Znevіri)

By Олена (Olena) Литовченко (Litovchenko)

По завершенні війни з фашистською Німеччиною люди почали

відновлювати розорену країну й облаштовувати мирне життя, мріяти

про щасливе майбутнє і створювати нові сім’ї. Вони навіть уявити не

могли, що мета найвищого партійного керівництва зовсім інша — перемога

комунізму в світовому масштабі! Для цього, як і для зміцнення

комуністичних режимів у країнах новоявленого «соцтабору», потрібні

неабиякі кошти. Це обернулося новим — післявоєнним — голодомо-

ром на селі, новою хвилею репресій, яка дала приплив свіжої робочої

сили в ГУЛАГ, новим «рихтуванням» історії та людських доль. Про-

тистояти «совіцькій окупації» намагаються підпільники УПА, на яких

нещадно полюють працівники держбезпеки.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Nov 15, 2019
• ISBN: 9789660385115

Book preview

Книга Зневіри

1946—1953

Олена Литовченко

Тимур Литовченко

Folio

Книга Зневіри

Автори:

Тимур Литовченко & Олена Литовченко

Copyright © Folio Publishing, Ukraine

ISBN: 978-966-03-8511-5

Зміст

Анотація

Передмова

1946. «Мінна» риболовля

«Парк на Гапкінштрассе», Запоріжжя, березень 1946 року

Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, вечір 13 липня 1946 року

Житомир, початок вересня 1946 року

Хата Гапки Пустовгарихи, Лісники, 18 вересня 1946 року

Квартира № 70, будинок Роліт, Київ, вечір 4 жовтня 1946 року

1947. Квітка для Вождя

Контрактова площа, Київ, 23 лютого 1947 року

Біла Церква, ранок 22 квітня 1947 року

Будинок по вул. Притисько-Микільській, № 3, Київ, середина травня 1947 року

Село Княжичі, Київщина, вечір 6 липня 1947 року

Залізнична станція Стрий, початок жовтня 1947 року

Прага, Чехословаччина, 26 жовтня 1947 року

Лук’янівська в’язниця, Київ, ніч з 24-го на 25 грудня 1947 року

1948. Тюремна медицина

Липки, Київ, 25 січня 1948 року

Квартира № 34, будинок Роліт, Київ, 2 квітня 1948 року

Тернопіль, травень 1948 року

Умань, липень 1948 року

Тюремна лікарня Лук’янівської в’язниці, Київ, 18 серпня 1948 року, близько третьої ночі

Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, 7 листопада 1948 року

1949. Космополіти й антиклерикал

Untitled

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, 22 січня 1949 року

1950. Таємниця платтяної шафи

Мюнхен, ФРН, березень 1950 року

Літній кінотеатр, околиця селища Ставище, Київщина, вечір 11 червня 1950 року

Запоріжжя, липень 1950 року

Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, 23 серпня 1950 року

Санаторій «Рай-Оленівка», Харківщина, жовтень 1950 року

1951. На кінчику олівця

Будинок по вул. Бондарева[58], № 94, Пересип, Одеса, квітень 1951 року

Міський готель, Цюрупинськ, Херсонська область, кінець червня 1951 року

Охтирка, вечір 14 липня 1951 року

Майданчик перед Державним республіканським історичним музеєм, вул. Володимирська, № 2, Київ, 29 вересня 1951 року

Відділ кадрів Південного машинобудівного заводу, Дніпропетровськ, жовтень 1951 року

Лук’янівська в’язниця, Київ, 25 листопада 1951 року

1952. Кабачковий пиріг

Костопіль, кінець березня 1952 року

Підземний гараж Управління МДБ УРСР у Харківській області, район пустиря на розі вул. Пушкінської та вул. Дарвіна, Харків, ніч з 17-го на 18 травня 1952 року

Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, червень 1952 року

Мюнхен, 21 вересня 1952 року

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, вечір 9 жовтня 1952 року

Квартира отця Олексія Глаголсва, вул. Покровська, № 3, Київ, вечір 10 жовтня 1952 року

1953. «Сусхристос явився!..»

Кафетерій «Морозиво», ріг Володимирського узвозу та вул. Андріївської, Київ, 5 березня 1953 року

Нові Бросківці, Буковина, 2 травня 1953 року

Будинок по вул. Бондарева, № 94, Пересип, Одеса, початок червня 1953 року

Заплава Десни, Київщина, кінець серпня 1953 року

В’язниця Stasi у Дрездені

Шахта № 12-18 ім. Газети «Правда», Пролетарський район, Сталіно, листопад 1953 року

Примітки

Анотація

По завершенні війни з фашистською Німеччиною люди почали відновлювати розорену країну й облаштовувати мирне життя, мріяти про щасливе майбутнє і створювати нові сім’ї. Вони навіть уявити не могли, що мета найвищого партійного керівництва зовсім інша — перемога комунізму в світовому масштабі! Для цього, як і для зміцнення комуністичних режимів у країнах новоявленого «соцтабору», потрібні неабиякі кошти. Це обернулося новим — післявоєнним — голодомором на селі, новою хвилею репресій, яка дала приплив свіжої робочої сили в ГУЛАГ, новим «рихтуванням» історії та людських доль. Протистояти «совіцькій окупації» намагаються підпільники УПА, на яких нещадно полюють працівники держбезпеки.

Передмова

Сьоме Небо. Поза простором і часом

Сонця в бездонно-синьому небі не було тому, що світла тут вистачало скрізь і всюди без усякого світила. Довкілля буквально купалося в яскравому, але водночас зовсім не сліпучому світлі: і безкрає небо, і приємно-прохолодне запашисте повітря, і нескінченні трояндові поля...

О-о-о, до чого ж чудовими є тутешні краєвиди: ліворуч суцільний килим блідо-рожевих троянд і праворуч такий самий блідо-рожевий трояндовий килим. А між ними рівненькою ниточкою тягнеться жовта піщана стежина.

З нескінченності — в нескінченність...

— Господи, до чого ж це прекрасно!

— Так, згоден із тобою, чадо: Божа краса є просто неймовірною.

— Але, мабуть, найдивніше полягає в тому, що тут, у раю, ніщо не набридає, не втомлює очей... Як таке можливе, Господи?

— Усе дуже просто: живучи там, у земному світі, ти мріяв опинитися тут разом із дружиною. Мріяв, хіба ж ні?

— Так, авжеж.

— Отож твоя мрія здійснилася, ви обидва опинилися саме тут, в омріяному місці. Пам’ятаєш, що якось сказав Я двом сліпим?

— «Нехай станеться вам згідно з вашою вірою!»[1]

— З вами обома це сталося також. Згідно з вашою обопільною вірою.

Отець Олександр нахилився до найближчого куща, на ходу зірвав з кінчика гілки маленький невагомий пуп’янок, підніс до обличчя, глибоко вдихнув чарівний аромат. Негайно слідом за тим озирнувся на трояндовий кущ і з подивом побачив, що на місці щойно зірваного вже росте новий пуп’янок — такий самий, як і у нього в руці. Дивно?.. Скільки часу він уже провів тут, але саме це його й дивує. Досі дивує...

— Так, чадо, все вірно: Божа краса не може бути недосконалою, тому на місці зірваного негайно з’являється новий пуп’янок, на місці зірваної квітки — нова квітка. А щодо тих, про кого ти щойно подумав...

— Ти вже і про них знаєш, Господи, — зітхнув священик.

— Це ще простіше, ніж нова квітка на місці щойно зірваної. Адже кожну нашу бесіду ти, чадо, вперто зводиш до одного і того самого.

Отець Олександр озирнувся на Христа, Який саме в цю мить погладжував Свою акуратненьку борідку долонею, пробитою давньоримським цвяхом майже два тисячоліття тому.

— Я не втомлююсь говорити про це, Господи, бо шкода мені заблудлих душ, які добровільно відштовхнули райську красу.

— Багато осель у домі Мого Отця[2], — усміхнувся Христос.

— То що ж, кожному буде оселя згідно з його вірою?..

— Чи згідно з невір’ям, але то вже кому й чого хочеться. От візьми хоч би твою дружину в земному житті...

Сприйнявши це як натяк, отець Олександр озирнувся і заклично махнув Зінаїді Петрівні рукою, та вона лише ввічливо усміхнулася: мовляв, облиш, не хочу втручатися. Й лишилася там, де перебувала до того — далеко позаду від чоловіків.

— От бачиш, чадо: твоя дружина добре знає, що не повинна заважати нам — отож і не заважає, йде собі спокійненько позаду. І їй добре, і нам. Те саме і з душами людськими ста-ється, коли потрапляють вони сюди. Кожна душа йде, куди їй призначено. За вірою чи зневірою. Чи за невір’ям.

— Але ж сотні... тисячі... багато-багато тисяч!..

— Навіть багато мільйонів, — спокійно підказав Христос.

— Але ж мільйони не повірили!!! — жахнувся отець Олександр. На що Христос лише мовчки, з глибокодумним виглядом розвів руками.

— Скажи от що, Господи...

— Слухаю тебе, чадо.

— Скажи, благаю, чи означає це, що я погано проповідував? Бо якщо мільйони й мільйони, то...

— Не означає, можеш не перейматися тим, — Ісусова усмішка зробилася трохи загадковою.

— Але ж мільйони не потрапили сюди, до раю!.. Наприклад, ніяк не можу забути про одного чекіста, котрий постійно переслідував мене за життя.

— Чи не про Пилипа Загоруйка йдеться?

— Так-так, саме про нього! Якось я подумав: «Бог їм усім суддя, чекістам цим». Й особливо цьому непутящому Пили-вові Загоруйку...

— Запевняю, чадо, що Отець Мій Небесний з ним розібрався.

— Ага!.. — священик мимоволі озирнувся.

— Можеш не шукати, в раю Божому його душі немає, — Ісус загадково всміхнувся й додав: — Він в іншому місці.

— Ну так, звісно... А в якому саме, Господи?

— В тому, на яке заслужив, — знов усміхнувся Ісус. — Сталося йому згідно з невір’ям його.

— Отож бо! — зітхнув отець Олександр. — А вибір без Бога в душі — це неправильний вибір.

— У вибір таких людей, як цей Пилип Загоруйко, не втручається навіть Отець Мій Небесний, не втручайся і ти, чадо. Ти ж не більший ні від Отця, ні від Мене, ані від Духа.

— Звісно, Господи.

— Тож для вас головне, що в цей світ краси потрапили ви з дружиною. А за решту не переймайся. Решта нехай обирає сама, кому де миліше бути.

— Нехай обирає, — зітхнув священик і тихо додав: — Але ж несила згадувати, що вчинили вони через зневіру та безвір’я своє там, на багатостраждальній Землі!..

Цього разу мовчали довгенько, лише м’який жовтавий пісок мірно рипів під сандаліями на кожному кроці. Нарешті Христос мовив:

— Так, наробили стільки всього, що моторошно буває дивитись на те, спускаючись на грішну Землю. Серце так і крається, так і крається... Але нічого: з часом добро і порядок восторжествують в їхніх серцях. Тоді Божий порядок буде відновлено. І там, на Землі все стане, як тут, у Божому раю на Сьомому Небі.

— Отже, так буде, Господи?..

— Не сумнівайся, чадо, так і станеться, — усміхнувся у відповідь Ісус. — Ти тільки молися за просвітлення для тих, хто й досі лишається там, на Землі.

— Я молюся, Господи! І вона, моя люба дружина, теж молиться...

— Ото й добре. Моліться й надалі.

1946. «Мінна» риболовля

«Парк на Гапкінштрассе», Запоріжжя, березень 1946 року

[3]

Клята війна настільки потужно перепаскудила їхнє місто, що в ньому, здавалось би, не залишилося жодного порядного місця, де можна було б просто так, без будь-яких задніх думок щиро поговорити. Неймовірне скупчення вогких руїн, укритих брудним снігом, поміж якими деінде стирчали стовбури дерев із голими, поламаними чи зрізаними в найнеочікуваніших місцях гілками, народ називав «Парком на Гапкінштрассе». Його перевага перед іншими подібними місцями полягала у близькості до об’єкта, на якому тепер працював виконроб Артеменко.

Саме тому Никифор і погодився зустрітися тут зі своїм бойовим товаришем Денисом Голощокіним. Справді, додому його не запросиш — там вагітна Уляся любовно облашто-вувала дитячий куточок в очікуванні їхнього майбутнього первістка, тож навіщо їй заважати? В робітничій їдальні завжди стоїть такий галас, що й не поговориш як слід. У ресторан іти занадто дорого, в кіно... кгм-м-м... У кіно їм разом з Уляською не завадило б сходити, бо востаннє якусь комедію вони дивилися, лячно зізнатися, ще до війни. Отож і не лишалось іншого виходу, окрім як пожертвувати однією з обідніх перерв.

Зустрілися біля отого «парку», купили кожному по парі ще теплих пиріжків із горохом — а які ж іще пиріжки вони могли купувати, як не «артилерійські»?! Піджартовуючи з наслідків вживання погано звареного гороху, почали згадувати фронтові будні їхньої батареї 76-міліметрових гармат. Від них насилу вдалося перейти до неприємної справи — що, власне, і стала причиною теперішньої зустрічі. Тоді Денис і почав булькати, немов позабутий над багаттям казанок:

— Ти розумієш, Никифоре Кузьмичу?! Він мені каже: «Це ви, товаришу Голощокін, там, на фронті, батареєю командували, а тут, у мирному житті, ви є моїм підлеглим, і я не дозволю, не допущу свавілля з вашого боку! Мусите виконувати мої розпорядження, і крапка».

— Так і сказав про свавілля?

— Так і сказав, в тім-то й біда! Якби не це...

— То може, ти даремно його не послухався? Бо знаєш, працює у мене на об’єкті парочка штукатурів, яких теж хлібом не годуй — дай лише все по-своєму зробити. Усе по-своєму, а не як належить. То я їх теж, бува...

І Никифор стиснув дужий кулак, аби продемонструвати, що зазвичай робить із свавільними штукатурами.

— Та ну, скажеш таке! — відмахнувся Денис. — Маєш розуміти, що ми обидва знаємо, що таке дисципліна. Ось ти, приміром, на війні командував взводом розвідки при моїй батареї, ти мені був підпорядкований. Але ж і моя батарея воювала не сама по собі, а в складі дивізіону! Наді мною теж начальство було, тому я прекрасно розумію, що таке дисципліна.

— Тоді в чім річ?

— А в тім, що це наука! Зрозумій, Никифоре Кузьмичу: ось ці твої штукатури свавілля виявляють, усе роблять не так, як треба — але ж є рекомендації чи... я не знаю, норми там... нормативи, стандарти, рекомендації, які розповідають, як треба робити?

— Звісно, що є.

— Отож! А хто ці рекомендації виробляє? Ваша будівельна наука. А щоб сказати нове слово в науці, вигадати щось краще від того, що вже було — тут творча свобода необхідна. Бо якщо все в рамках дисципліни... Та якої ще дисципліни?! Від мене насправді вимагають робити все в рамках старих рекомендацій. І як при цьому щось нове винаходити?

— Ну-у-у, я не знаю... — прораб трохи навіть знітився.

— Зате я знаю: якщо все життя по закапелках переховуватися, нічого путящого не вийде. От коли на війні ти для батареї розвіддані добував, то як діяв: від небезпеки ховався чи вів своїх розвідників, куди треба?

— Е-е-ет, таке скажеш!..

— От і я теж хочу йти вперед. А мене стримують... Тому я вже практично вирішив: звільнюся звідси і до Дніпропетровська поїду! Подейкують, там для таких, як я, працювати значно краще.

Денис пустився в розлогі пояснення, заговоривши на підвищених тонах. Никифор не зупиняв його. Позаяк обидва «артилерійських» пиріжки були вже з’їдені, він автоматично поліз до кишені ватника за капшуком зі знаменитою люлькою... і зовсім недоречно намацав там же округлий камінчик, піднятий минулої осені на дніпровському березі в пам’ять про іншого друга — не фронтового, а мирного.

«Усе життя по закапелках переховуватися», — сказав Денис. Е-е-ех, що він знає про те, як воно — жити під чужою машкарою, видавати себе за іншого!.. Молодий, зелений, запальний. І не поясниш йому нічого, не виллєш душу, як міг би вилити...

До речі!..

— Послухай, Денисе, наскільки я пам’ятаю, ти Білоцер-ківця також знав?

— Га?.. — ображений начальством науковець обірвав сповідь на самому піку пристрастей і тепер явно не розумів, про що саме його запитують.

— Білоцерківця Олеся Карповича, питаю, ти знав чи ні? Ми з тобою якось узимку позаторік спільних знайомих перебирали, в землянці сидячи. Здається, це десь під Сарнами було. Згадав?

— А-а-а, так-так, було, було. І Білоцерківця я справді знаю, аякже. Він нам геометрію й математику викладав, саме завдяки йому я цю науку полюбив. Як артилеристові, на війні все це дуже згодилося. До речі, от хто б мене в теперішній ситуації підтримав, то це саме Олесь Карпович...

Останні слова Денис вимовив повільно, немовби розмірковуючи вголос. Після чого негайно просяяв і радісно заторохкотів:

— Стривай, Никифоре Кузьмичу, а це ж ідея! І як я сам до цього не додумався?! По суті, не має аж такого значення, що Білоцерківець є вчителем. Головне, що він математик, розумієш?! Він мене точно підтримає, якби його попросити як слід. Та ми би з ним удвох!.. От тільки б розшукати його!.. Чи ти знаєш, де він живе? Зрозумій, ми з ним лише в школі зустрічалися, а там, під Сарнами, ти казав, здається, що бував у Олеся Карповича вдома. Це так?

— Бував, не заперечую, але...

Прораб крекнув від напруги, нарешті витягнув з кишені замість капшука з люлькою округлий камінчик і заходився крутити його між пальцями.

— Що «але»? Що ти маєш на увазі? — обережно спитав Денис.

— Маю на увазі, що Білоцерківець загинув ще на початку війни.

Ще хвилин десять Никифор розповідав явно засмученому товаришеві про жахливі події того серпневого вечора 1941 року, коли чекісти висадили дамбу Дніпрогесу, а на завершення простягнув йому камінчик зі словами:

— Що ж, Денисе, візьми оце на пам’ять про доброго чоловіка, якого ти не знав так, як знав його я. Бери це, а потім і справді відправляйся до свого Дніпропетровська і працюй там! Звісно, мені твого товариства не вистачатиме, але що поробиш?! Там, на новому місці, тобі буде краще.

— Стривай, стривай... — спантеличений розповіддю науковець явно розгубився. — Ти таке кажеш... Такі несподівані речі... З чого ти вирішив, що в Дніпропетровську мені справді буде краще?! А раптом я помиляюсь? Ти ж знаєш ситуацію лише з моїх слів, то чому...

— Тому, що я старший за тебе і трохи краще знаю це паскудне життя, — посміхнувся Никифор, вкладаючи камінчик до руки фронтового товариша. — Тут, у Запоріжжі, тобі розвернутися не дадуть, тому... повір мені, як головному розвідникові твоєї батареї! От скажи, хіба там, на війні, я бодай раз приніс тобі хибні відомості?

— Якби приніс, то фрици нашу батарею роздовбали б на тирсу, і ми б із тобою зараз не розмовляли, — усміхнувся Денис.

— А все тому, що у мене чуйка. Зокрема, чуйка як на людей, так і на ситуації. Тому кажу востаннє, друже мій: кидай до біса це наше Запоріжжя та їжджай у свій Дніпропетровськ! Зрештою, це не край світу, це трохи вище за течією Дніпра. Головне, щоб ти там розвернувся. А так... чи ти до нас із Уляською в гості приїдеш, чи ми до тебе на новосілля — то вже як будемо живі, так і побачимо. А камінчик цей...

Він трохи помовчав, потім мовив:

— А камінчик збережи. І не повторюй тих помилок, яких припустилися в житті ми з Олесем.

— Що іще за помилки?..

Однак подивившись на трофейний німецький годинник і мугикнувши щось нерозбірливе, прораб раптом заквапився:

— Усе-все, нема часу розповідати! Обідня перерва закінчується, мене на об’єкті чекають. А про помилки... Знаєш, можливо, колись потім розповім. А може, й не розповім. Ти, головне, камінчик збережи. Ну все, бувай!

І побіг по «Гапкінштрассе» до свого будівництва.

Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, вечір 13 липня 1946 року

— А куди це ви прямуєте, люди добрі? Майте совість, бо вже ж запізно.

— Це ти мав би совість, діду! Хіба не ясно тобі, що з цими дітьми велика біда сталася?

— А з чого це я мушу... — почав було сторож дитбудинку, проте з прочиненого навстіж вікна першого поверху, що виходило просто на дбайливо доглянутий палісадничок, негайно пролунало:

— Кононичу, а кого се там чорти принесли проти ночі, га?..

— Так і я ж ото дивуюся, товаришу директор...

— Мокію Кононовичу! Товаришу Завада, ти це мені кинь! Кинь це, кажу тобі категорично, а ще краще свої обов’язки службові виконуй, як тре’е, бо я не посмотрю, що ти там інвалідний ветеран не тільки з Великої Отечественної, а ще й із Гражданської війни і все таке проче в тому ж роді...

— Так я ж, товаришу директоре!..

— Я теж війну пройшов, між іншим, — спокійно мовив прибулець, до якого боязко притискалися двоє замурзаних хлопчиків і дівчинка.

— А?.. Що?.. — директор дитбудинку негайно висунувся з вікна й одночасно зі сторожем поглянув на прибульця.

— Я також воював, кажу. До того ж я ще й Герой Радянського Союзу.

— Герой, да-а-а?.. — в голосі директора дитбудинку відчувалася недовіра.

— Гвардії сержант запасу Кондира Павло Андрійович. Можете не сумніватися, товаришу директоре. Попитайте в Руликові кого хочете, вони там підтвердять, що я відвоював чесно, був поранений, тепер працюю на залізниці в Києві, а сюди до родичів приїхав погостювати.

— Е-е-ет! Тут тобі Білки, а Руликів твій чорт зна де, а зараз надто пізно, щоб у Руликів твой мотатися й