Острів скарбів

By Роберт Льюис Стівенсон

Пригодницький роман всесвітньо відомого англійського письменника Р. Л. Стівенсона (1850—1894) «Острів Скарбів», яким вже не одне століття захоплюються читачі, по праву вважається класикою світової літератури. Таємнича карта, небезпечна експедиція, пірати, скарби... — в цій історії є все для тих, кого цікавлять неймовірні пригоди. Головний герой роману, юний Джім Гокінс, бере участь у пошуку скарбів, які заховані на відлюдному острові знаменитим капітаном Флінтом. Сміливість і відвага Джіма та його друзів перемагають хитрість і жорстокість одноногого пірата Джона Сільвера й допомагають їм знайти скарб і благополучно повернутися додому.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution
• Release date: Mar 5, 2020
• ISBN: 9789660378452

Book preview

Скарбів

Роман для дітей та дорослих

«Острів Скарбів» — один з найвідоміших творів світової літератури, який забезпечив своєму авторові «нішу в історико-літературному процесі як творцеві одного зі стійких міфів нашої літератури, який, поруч із Робінзоном Крузо й Дон Кіхотом, є невичерпно плідним джерелом символів і архетипів», — пише в своїй монографії, присвяченій Стівенсонові, Дж.Р. Хаммонд. Сусідство «Острова Скарбів» з романом Дефо і, тим паче, Сервантеса може здивувати тих, хто звик його сприймати як твір для «дітей старшого шкільного віку та юнацтва», нехай і гарний. З таким сприйняттям ніхто й не дискутує: «Острів Скарбів» дійсно чудовий зразок пригодницької, як часто про нього кажуть, «хлопчачої» літератури, який приємно читати всім. Та це — лише одна його грань, та, що лежить на поверхні. Інші вловити важче, але саме завдяки їм може однаково подобатися дитині, яка щойно навчилася читати, й університетському професору літератури. «Острів Скарбів» органічно поєднує свіже й наївне дитяче бачення світу зі світовідчуттям, породженим життєвим досвідом. З одного боку, він є грою, де все не по-справжньому, — пірати, корабельні аварії й навіть смерті. У цій грі хлопчик може самотужки викрасти корабель у піратів і привести його до безпечної гавані, його човник ніколи не перекинеться, а вітер і течія будуть сприяти задуму. Та за всім цим відчутна тривога, бо світ дорослих, сповнений небезпек і підступності, є тлом, на якому розгортається ця дитяча гра, і мужній хлопець, головний герой твору, належить і до світу дорослого теж. Простим на вигляд «Острів Скарбів» робить й інша його властивість, яка постає з найдосконалішої письменницької техніки, — уміння відтворити бажане в кількох словах, причому відтворити легко, необтяжливо для читача й повно.

«Острів Скарбів» обіймає важливе місце в культурно-історичному процесі, оскільки стоїть біля витоків одного з основних художніх напрямів кінця ХІХ ст. — неоромантизму — й втілює більшість його визначальних рис. Утім, маємо уточнити: неоромантизму лише певного ґатунку, так званого активізму, який склався й поширився передусім у Великій Британії, а згодом перейшов і до інших країн. У себе на батьківщині активізм представлений творами Р. Л. Стівенсона й Р. Кіплінга, А. Конан Дойла й Г. Р. Хаггарда, Г. Д. Честертона й В. Е. Генлі, А. Квіллер-Кауча й Дж. Конрада, у Франції — Л. Буссенара й Ж. Верна, у США — Джека Лондона й багатьох інших письменників у різних країнах світу. Ця течія настільки яскрава й чітко структурована, що часом з’являється спокуса звузити весь неоромантизм до неї. Та насправді неоромантизм є широким художнім напрямом, хоча дещо аморфним, який об’єднує багато художніх течій і окремих мистецьких явищ останньої третини ХІХ ст., генетично споріднених з романтизмом його «класичної» доби, що припадала на першу половину ХІХ ст. Від романтиків активізм успадкував скептичне ставлення до сучасної цивілізації й виробив специфічну стратегію протидії їй.

Неоромантики активістської течії часто переносять дію своїх творів до екзотичних земель та віддалених епох, нерідко поєднуючи одне з іншим; колоритно й яскраво зображені, ці далекі землі й часи створюють виразний контраст сучасній європейській дійсності. Відповідно значного поширення в ак-тивізмі отримали жанри морського роману (його елементи присутні й у Стівенсоновому «Острів Скарбів») й роману історичного, до якого близькі романи Стівенсона про Шотландію («Володар Баллантре», «Катріона», «Уїр Гермістон» та ін.). У ще віддаленіші часи полюбляв занурюватися Хаггард («Клеопатра», «Перлина Сходу» і т.д.), а Конан Дойл вважав саме історичного змісту твори найціннішими в своєму доробку, хоча зараз його пам’ятають передусім завдяки оповідкам про Шерлока Холмса. Активно розвивали активісти й жанр детективу, і дарма, що Шерлок Холмс чи Честертонів детек-тив-аматор пастор Браун діяли переважно в сучасній їм Англії, обставини їх діяльності настільки незвичні, що цілком замінюють «екзотику» далеких подорожей та епох. Елементи детективу присутні й у Стівенсоновій «Химерній історії доктора Джекіла та містера Гайда». Зверталися неоромантики й до фантастики (також «Химерна історія... » Стівенсона чи «Загублений світ» Конан Дойла й у цілому література про «загублені світи»). Як бачимо, література активізму органічно вписується в пригодницьку парадигму, але це не означає, що вона є суто розважальною, хоча й ця функція її творцями не ігнорувалася.

Стівенсон, Кіплінг, Хаггард та інші письменники цієї течії закликали до активної життєвої позиції, стверджували віру в потенціальні можливості людини й результативність її діяльності, як фізичної, так і розумової. «Будемо по мірі сил навчати людей радості, — закликав Стівенсон в есеї «Волт Вітмен». — І будемо пам’ятати, що ці уроки повинні звучати бадьоро й натхненно, повинні укріплювати в людях мужність». Ще відомішою є вимога Стівенсона до сучасних митців полишити «ніжну флейту» й вдарити «в мужній барабан»; утім, найповніше на неї відгукується творчість не самого Стівенсона, а його молодшого колеги Редьярда Кіплінга. Відомий у нас передусім своїм анімалістичним епосом («Мауглі», оповідання «Рікі-Тікі-Таві» та ін.), він працював і в жанрі шпигунського роману («Кім»), і був непересічним поетом, який оспівував і славив «Томмі», простого британського солдата.

Важливим для осягнення активізму в цілому й Стівенсонового «Острова Скарбів» зокрема є розуміння характерного для них типу героя. Зазвичай головний персонаж — юнак, через образ якого стверджуються й поетизуються такі людські якості, як енергія, відвага, стійкість, відданість мрії, відштовхування від життєвої рутини. Від юних персонажів реалістичної літератури він суттєво відрізняється тим, що не пристосовується до життя, сприймаючи його негативні прояви як належне, й не шукає з ним компромісів, як, скажімо, Жульєн Сорель у Стендаля чи Ежен Растіньяк у Бальзака. Але він і не відштовхується від життя, як герой-романтик Байрона чи Гофмана. Нащадок молодих героїв Вальтера Скотта й капітана Маррієта, Фенімора Купера й Майн Ріда, Жуля Верна й Александра Дюма, інших творців гостросюжетної літератури доби романтизму, він відзначається підвищеною активністю й дієвістю. Він із життям — на рівних.

Життєву позицію неоромантичного героя якнайкраще ілюструє позиція Девіда Белфура, центрального персонажа романів Стівенсона «Викрадений» і «Катріона»: «Я прийшов до цього порогу (порогу світу. - Н.Б.) майже жебраком, майже хлопчиною, — розмірковує він, — і чим же він мене зустрів? Підступністю і жорстокістю». Подальший розвиток ситуації літературознавець радянських часів М. Урнов прокоментував так: «Недосвідчений і щиросердний... він одразу, без психологічної підготовки чи передиху, без попереджальних знаків з чийогось боку стикається з насильством і злобною підступністю. Цілком природно було б чекати духовного потрясіння, невиправної урази, розгубленості. Та нічого подібного зі стівенсонівським романтичним героєм не сталося. Проявляється зовсім інша реакція... Роздуми Девіда Белфура про його становище тут же перебиваються енергійною думкою: «Але ж я молодий, відважний...». Академік Дмитро Наливайко самовпевнену й оптимістичну реакцію Белфура на виклики реальності пояснив так: «...ця думка зі затаєним вольовим імперативом виникає зі своєрідної духовно-психологічної консистенції героя Стівенсона, в якій особлива роль належить романтичній уяві та імажінарності, яка піднімає особистість на рівень реального світу або й над ним і не дозволяє йому зламатися й адаптуватися». Імажінарність, яку вчений розуміє в контексті її сучасного осмислення не просто як фантазію, відірвану від дійсності, а як комплекс уявлень особистості про світ і своє місце в ньому, який включає філософію, міфологію, релігію тощо. Справжній художній твір, пише він, «мислився Стівенсоном та іншими неоромантиками активізму як цілісний синкретичний образ світу, в якому поєднуються реальне й імажінарне, однак конструююча роль належить імажінар-ному, котре функціонально набуває значення кореляції ідеального. На останньому особливо наголошував Стівенсон». Тож саме цей ідеальний складник визначає спосіб мислення персонажа й уможливлює такі прості й водночас практично недосяжні в реальності взаємини зі світом.

З іншими акцентами й в інших виразах писав про співвіднесеність реального й ідеального в Стівенсоновому художньому світі Михайло Калинович (стаття від 1929 р.): «...він (Стівенсон. — Н.Б.) жив серед людей останньої чверті минулого століття, писав з запалом, задихався в кімнатах, хіба що більше хворів, більше їздив по всіх усюдах, — а мрія його мандрувала на інших площинах, геть в інших віках, і вся Стівенсонова творчість була автобіографією цієї мандрівниці». Герой активізму діє зазвичай у сконструйованій уявою автора реальності, яку можна було б назвати віртуальною. Та говорити про його відмежованість від справжнього життя не варто, адже він вирішує складні морально-психологічні дилеми й демонструє різні реакції на його виклики. Характерно, що чи не найбільший представник цієї течії — Джозеф Конрад (до слова, родом з-під українського міста Бердичів) воднораз, поруч із Генрі Джеймсом, Львом Толстим і Достоєвським, є одним із найзначніших письменників-психологів кінця ХІХ століття. Неабияким психологом був і Стівенсон.

Раніше цитований автор монографії про Стівенсона Джон Р. Хаммонд виокремлює чотири риси, що складають серцевину художнього світу письменника: інтерес до моральної неоднозначності й дуалізму (двоєдності) людської природи; незвичний спосіб презентації характерів, «набагато оригінальніший, ніж прийнято думати»; потужний емоційний зв’язок з Шотландією; готовність експериментувати з метою безперервного пошуку потрібних засобів вираження. Як бачимо, головним письменницьким інтересом Стівенсона він вважає зображення людської природи в усій її складності й неоднозначності та пошук засобів реалізації цієї мети.

Неодноразово вказувалося на присутність двох струменів у творчості Стівенсона, які можна б умовно назвати «світлим» і «темним» в залежності від того, які грані людської природи виходять на поверхню в тому чи іншому його творі. Світлий повною мірою реалізувався в «Острові Скарбів», «Викраденому», у першій поетичній збірці «Дитячий сад віршів» (1885), де тон задає «сонячне світло, зелене листя, щебетання птахів...», і все таке «іскристе, п’янке». Темний — в не менш знаменитому невеликому романі (за нашими критеріями повісті) «Химерна історія доктора Джекіла та містера Гайда». У ній має загострене вираження проблема, яка постійно хвилювала Стівенсона, — проблема роздвоєності людської природи, поєднання в ній добра та зла. Корені інтересу до неї біографи вбачають передусім у пресвітеріанському вихованні Стівенсона.

Мотив двійництва, що ліг в основу сюжету цього твору, був характерний для літератури романтизму. Але у Стівенсо-на він розробляється по-новому, з елементами наукової фантастики й психоаналізу (звернення до підсвідомого), що було характерним вже для ХХ ст. Центральний персонаж роману добропорядний доктор Джекіл помітив за собою глибоко приховані низькі потяги й пристрасті, й щоб «очиститися» від них, винайшов еліксир, за допомогою якого мав змогу на певний час виводити їх зі свого тіла у вигляді огидного двійника Гайда. Спроба розвести світлі й темні грані людської істоти не увінчалася успіхом, містер Гайд набирає сили й загрожує повністю витіснити Джекіла з його тіла. Щоб запобігти цьому, Джекіл з останніх моральних сил вбиває себе, покінчивши тим самим і з Гайдом.

Ці два струмені сумістилися в третьому з кращих романів Стівенсона — «Володарі Баллантре» (1889). В основу його сюжету покладена смертельна ворожнеча двох братів із шотландського дворянського роду, що розгортається на історичному тлі: дія віднесена до 1645 р., коли шотландський королівський рід Стюартів, який правив Англією в XVII ст., робить чергову спробу повернути собі англійський трон. Основна увага сконцентрована на проблемі розщеплення людської особистості, поєднанні в ній добра й зла та руйнівної дії зла на неї. Ці проблеми введені в контекст шотландської історії, з її складними проблемами й колізіями, через які письменник намагається знайти їм рішення.

З нашої доволі віддаленої перспективи ми часто сприймаємо Стівенсона як письменника англійського. Почасти так воно й є: він писав англійською, його ім’я входить до практично всіх видань з історії англійської літератури кінця ХІХ ст. Утім, англійською написана майже вся велика шотландська література, й в цьому певною мірою можна побачити трагедію батьківщини Стівенсона. Звісно, існує література гельською мовою кельтського походження, якою розмовляють жителі верховинної (гірської) Шотландії; ця мова належить до різних з англійською мовних груп і так само далека від неї, як українська. Існує література й так званою шотландською мовою (скотс, англ. Scots), яка, по суті, є діалектом англійської, більше або менше від неї віддаленим, ним розмовляли жителі низинних, прикордонних з Англією територій і нею передусім творив великий національний поет Шотландії Роберт Бернс. Але більшість найвизначніших шотландських письменників — Джеймс Макферсон, автор «Пісень Оссіана», які мали загальноєвропейський резонанс і викликали інтерес до середньовічно-фольклорної творчості в переддень романтизму, Джеймс Томсон, автор поеми «Пори року», які започаткували сентименталізм у європейській поезії, романіст Тобайас Смоллетт, з ім’ям якого пов’язано становлення й розвиток англійського і ширше — європейського роману сучасного зразка, Вальтер Скотт, знаменитий зачинатель історичного роману й багато інших писали англійською. При цьому вони залишалися й залишаються письменниками шотландськими, а їхня творчість, як творчість Стівенсона, сприймається як надбання літератур обох народів — англійського й шотландського. Шотландія зробила величезний внесок до європейської літератури, скажімо, такий популярний жанр, як готичний роман, склався в її межах; данину йому віддав і Стівенсон у «Химерній історії доктора Джекіла та містера Гайда». Слід ураховувати, що без шотландського складника англомовна література Великої Британії суттєво б збідніла.

В історії літератури не раз траплялося, що життя письменника сприймалося крізь призму його творів, і навпаки — особистість автора накладалася на сприйняття ним написаного, а він сам більшою чи меншою мірою ототожнювався зі своїми персонажами. Так трапилося з Байроном і його «байронічними» героями — Чайльд Гарольдом чи Манфредом, так сталося з Хемінгуеєм, життя й творчість якого злилися в єдиний міф «перемоги переможеного». Такої злютованості персоналії й творчості у випадку зі Стівенсоном немає, але важко уникнути спокуси провести паралель між активними, життєлюбними та мужніми героями Стівенсона й ним самим.

Роберт Луїс Белфур Стівенсон народився 1З листопада 1850 року в Единбурзі в родині шанованій і освіченій, з глибокими й міцними шотландськими коренями. Мати письменника походила з джентрі[1] низинної Шотландії, її батько був священиком; батько й дідусь по батьківській лінії були інженерами-будівельниками. Сімейну історію Стівенсон добре знав і високо цінував, під кінець свого короткого життя він відтворить її у нарисах «Сім’я інженерів» і «Томас Стівенсон» (так звали його батька). Дитинство майбутнього письменника було доволі самотнім через хворобу: від трьох і до одинадцяти років кашель та лихоманка не давали йому спокою, тижні, а то й місяці він був змушений проводити вдома, рідко мав змогу грати з однолітками й навіть відвідувати школу. «Я краще знав Країну Ковдри, ніж Зеленого Саду», — із сумом згадував він у нарисі, який так і називається «Країна Ковдри». Утім, нещасливим своє дитинство Стівенсон не вважав, вже тоді він навчився жити не лише в реальному вимірі, а й у тому, що був витворений із пресвітеріанських гімнів, де йшлося про шотландські релігійні війни, із народних балад, легенд і повір’їв, із біблійного Старого Завіту й «Шляху пілігрима» Беньяна, читанням і декламуванням яких його розважала Каммі, його віддана нянечка-шотландка; збірку «Дитячий сад віршів» він присвятив саме їй. Тоді ж майбутній письменник і сам почав вигадувати історії, якими розважав усіх, охочих його слухати, — Каммі, батьків, кузенів і кузин.

А коли навчився читати, то відкрив для себе «Країну Книг», якої не полишав до кінця життя. У куточках батькової наукової бібліотеки Стівенсон знаходив чудові книжки: історичні романи «Роб Рой», «Вейверлі», «Гай Меннерінг» Вальтера Скотта та «Лондонський Тауер» Вільяма Гаррісона Ейнсворта, роман Жорж Санд із життя селян «Чортова калюжа», мемуари знаменитого капітана Вудса Роджерса, які голосно відгукнуться в «Острові Скарбів»; він занурювався в світ Майн Ріда та «Тисяча й однієї ночі», а з віком долучився до праць з національної історії, природознавства, філософії тощо.

Читання для Стівенсона було не лише розвагою. «В дитячі та юнацькі роки мене вважали ледарем і як на зразок ледаря вказували на мене пальцем; та я не байдикував, я був зайнятий своєю справою — навчитися писати. З моєї кишені завжди стирчали дві книжки: одну я читав, до іншої записував. Я йшов на прогулянку, а мій мозок старанно підшукував слова, які відповідали тому, що я бачив; коли я сідав перепочити біля дороги, я починав читати або брав олівець і записник і робив нотатки, намагаючись відтворити риси місцевості чи записував, щоб не забути, віршовані рядки, які мене вразили. Так я жив, зі словами», — згадував він цей період свого життя.

Це була його школа майстерності; у результаті кропіткої праці він виробив чудовий власний стиль, який вважається одним із кращих стилів серед англомовних письменників.

Абориген «Країни Книг», Стівенсон став проникливим літературознавцем і літературним критиком. У зв’язку з цим заслуговують на увагу нариси про письменників (їх «портрети»), перший з яких, присвячений Вікторові Гюго, був написаний ще 1873 року. Тоді ж було розпочато роботу й над проектом про «чотирьох великих шотландців», до якого мали входити есеї й про Роберта Бернса та Вальтера Скотта; він не був завершений, але нарис про Бернса побачив світ. 1875-го вийшов есей про Едгара По, позначений глибоким проникненням у художній світ письменника, з яким Стівенсон відчував спорідненість. Згодом з-під його пера вийшли літературні портрети Фредеріка Маррієта, Александра Дюма, Жуля Верна, Франсуа Війона, Волта Вітмена й інших майстрів слова. Багато з них зібрані в нарисові книги, кращими з яких вважаються «Етюди про добре знайомих людей і книги» (1882) та «Спогади й портрети» (1887).

Глибоке знання літератури мало й інший вплив на його творчість. Читач «Острова Скарбів» не зможе не помітити то перегуки з Данієлєм Дефо, то полеміку з Робертом Луїсом Баллантайном, то алюзію на той чи інший твір Едгара По. Це явище має назву «інтертекстуальність». Воно не є чимось новим: перегук (діалог) між творами в природі мистецтва, але особливо пожвавлюється він у ХХ ст., в епоху модернізму й постмодернізму, що дозволяє говорити про те, що Стівенсон і тут перекидає місток до наступної епохи.

Як бачимо, Стівенсон був літератором у найповнішому й найширшому розумінні цього слова. Та як вже йшлося, у його родині спадковою справою була інженерна. Дід, батько й навіть дядечки майбутнього письменника були конструкторами мостів, маяків і хвилерізів; його дідусь за маяк на скелі Бель-Рок, яку моряки називали «Кулаком диявола», був навіть удостоєний герба, на щиті якого зображено маяк і написа-но: «Coelum non solem» — «Коли не світить сонце». Цілком природними були їх очікування, що й Луїс (Стівенсона звали не Робертом і навіть не Льюїсом, а на французький манер — Луїсом) продовжить династію. Тож 1867-го він вступив до Единбурзького університету й під час навчання залюбки супроводжував батька, коли той їздив оглядати портові споруди й маяки, і навіть спускався в скафандрі на морське дно, щоб дослідити ґрунт для основи споруди. Про відмову від професії Луїс повідомив батька, коли досяг 21-літнього віку (за англійськими законами повноліття). Однак було знайдено компромісне рішення: якщо література не дасть можливості заробляти на життя, він матиме ще й «практичну» професію. Вибір зупинився на юриспруденції, яку він вивчав у тому ж Единбурзькому університеті, 1875-го отримав диплом юриста, та жодного дня не працював за фахом, повторивши тим самим долю Бальзака.

У письменника-початківця з’явилися друзі в мистецькому середовищі, і не лише Единбурга, а й Лондона; вони підтримували його порадами, допомагали з публікацією творів та надавали впевненості в своїх силах. Тоді ж зав’язалася його багаторічна дружба з Вільямом Ернестом Генлі ця тісна дружба й творча взаємодія (вони у співавторстві написали чотири п’єси) 1888 р. закінчилася сваркою й розривом, що Стівенсон важко переживав. Вважається, саме згадки про складний характер колишнього друга відбилися в образі Джона Сільве-ра, найяскравішого персонажа «Острова Скарбів». Замолоду Стівенсон багато часу проводив серед мистецької богеми й певною мірою сприйняв її спосіб життя й мислення, манеру вбиратися й поводитися. Сприйняв він і характерне для цього середовища зневажливе ставлення до матеріальних цінностей, до поклоніння, кажучи його словами, «мерзенним богиням багатства й респектабельності», що йшло врозріз із тим, що сповідував середній клас, до респектабельної верхівки якого належала батьківська родина. У юнака, вихованого в суворому пресвітеріанському дусі, з’явилося й скептичне ставлення до догматів віри; батьки навіть звинувачували його в атеїзмі, проте, на думку біографів, він був скоріше агностиком.

Писати Стівенсон почав рано: коли йому виповнилося лише п’ятнадцять, він видав коштом батька історичне дослідження «Петландське повстання. Сторінка історії, 1666» про релігійні війни в Шотландії, яке стало його першою книжечкою. Звісно, вона пройшла непоміченою, але засвідчила інтерес Стівенсона до історії Шотландії, який виявився незгасним. 1873-го вийшов нарис «Дорога», якому прийнято надавати символічного значення — як передбаченню майже безупинної мандрівки, на яку перетвориться життя її автора.

Справжнім початком творчого шляху Стівенсона вважається 1878-й, коли з’явилася перша його книга «Подорож усередину країни», яка складається з серії нарисів про мандрівку з другом на каное річками й каналами Бельгії (сухоти змушували його тікати з Британських островів з їх прохолодним і вологим кліматом). Наступного року з’являється друга нарисова книга «З мулом по Севеннах», написана за спогадами про подорож цим гірським масивом у Франції. Цікаво, що вже перші книги Стівенсона започаткували нову літературну традицію — опис подорожі-прогулянки, такої, як у відомій книзі Джерома К. Джерома «Троє у човні, якщо не рахувати собаки».

Таким чином, свій творчий шлях Стівенсон розпочав як есеїст і в цьому жанрі він працюватиме до кінця життя. Подорожні нариси — основна частина Стівенсонового есеїстично-го спадку.