Королі і капуста

By О. Генрі

Новели великого американського письменника, майстра короткого оповідання О. Генрі (1862—1910) вже більше ста років приваблюють читача добрим гумором, оптимізмом, юнацьким запалом. Яскравим прикладом оригінального стилю О. Генрі є роман «Королі і капуста», що складається з авантюрно-гумористичних новел, дія яких відбувається в Латинській Америці. До книги також увійшли збірки новел «Чотири мілліони» і «Наготований світич», життєві перипетії героїв яких — дрібних клерків, продавчинь, бродяг, безвісних художників, поетів, дрібних авантюристів — не можуть залишити читача байдужим.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution
• Release date: Feb 2, 2020
• ISBN: 9789660383432

Book preview

байдужим.

О. Генрі

Королі і капуста

І мовив морж:

«Пробив наш час

Сказати кілька слів

Про туфлі... кораблі... сургуч...

Капусту й королів...

Чому вода кипить в морях?..

Чи крила є в кролів?..»

Л. Керролл «Аліса в Задзеркаллі»

(переклад В. Наріжної)

Королі і капуста

Передмова теслі

[1]

В Анчурії вам скажуть, що президент цієї легковажної республіки, Мірафлорес, заподіяв сам собі смерть у прибережному місті Кораліо; що опинився він там, тікаючи від неминучої революції, і що державних грошей, ста тисяч доларів, які він носив із собою в американській шкіряній валізі на спогад про бурхливі часи свого президентства, так ніколи й не знайшли.

За ріал перший-ліпший хлопець покаже вам його могилу. Ця могила на краю міста, біля невеличкого містка, над болотом у мангрових заростях. На могилі, в головах, проста дерев’яна колода. На ній хтось випалив розпеченим залізом:

Ramon Angel de las Cruzes і Miraflores

Presidente de la Republica de Anchuria

Que sea su Juez Dies![2]

Напис характеризує цих безжурних людей; вони не переслідують того, хто в могилі. «Хай його судить Бог!» — сказали вони, хоч як шкодували за незнайденими ста тисячами доларів.

Заїжджій людині мешканці Кораліо розкажуть докладно про трагічну кончину свого колишнього президента. Вони розкажуть, що він намагався втекти з їхньої країни з державними грошима і з доньєю Ізабелою Гільбер, молодою американською співачкою; що, після того як його заарештували члени опозиційної політичної партії в Кораліо, йому легше було прострелити собі голову, ніж відмовитися від казенних грошей і — сеньорити Гільбер. Далі вам розкажуть, як донья Ізабела, збагнувши, що її відважному човнові загрожує мілина, що втрачено одночасно і визначного поклонника і подарунок у сто тисяч доларів, кинула якір у застояних прибережних водах Кораліо, очікуючи на приплив.

Вам розкажуть у Кораліо, що її невдовзі підхопила швидка ходова течія в особі американця Френка Гудвіна, мешканця цього міста, ділка, який нажив собі багатство на експорті місцевих продуктів. Це був банановий король, каучуковий принц, барон індигової фарби, чорного дерева і сарсапарелі. Вам розкажуть, що через місяць після смерті президента сеньорита Гільбер вийшла заміж за сеньора Гудвіна, і, таким чином, тоді, коли фортуна перестала до неї усміхатися, зуміла відвоювати в неї нові дари, ще цінніші за втрачені.

Про дона Френка Гудвіна і його дружину тутешні мешканці можуть сказати тільки добре. Дон Френк жив серед них багато років і був у них у великій пошані. А його дружина, не докладаючи до того ніяких зусиль, стала царицею добірного товариства, позаяк воно є на цьому скромному березі. Сама губернаторша, що належала до гордого кастильського роду Монтолеон-і-Долороса-де-лос-Сантос-і-Мендес, вважає за особливу честь для себе розгорнути серветку своїми оливковими, оздобленими каблучками руками за столом у сеньори Гудвін. А якщо вам (з вашим північним марновірством) заманеться натякнути на веселе минуле місіс Гудвін, коли вона співала в опереті і своїми жвавими й розкутими манерами полонила серце вже немолодого президента, або на ту роль, яку вона відіграла в падінні цього державного мужа і злочині, що він його скоїв, мешканці Кораліо вам на це тільки стенуть плечима (суто латинський жест), і це буде їхньою єдиною відповіддю. Якщо в них і була якась упередженість щодо сеньори Гудвін, то тепер вона могла піти їй тільки на користь, хоч би яким було її минуле.

Може здатися, що тут моя повість кінчається, а не починається. Трагедія скінчена, роман дійшов свого апогею, більше немає про що розповідати. Але читачу, який ще не задовольнив своєї цікавості, все сказане допоможе розгледіти ті таємні зв’язки, що становлять основу хитромудрої тканини описуваних подій.

Колоду, на якій написано ім’я президента Мірафлореса, щодня труть піском і корою мильного дерева. Старий індіанець-метис доглядає за могилою з усією старанністю природженого ледаря, який звик длубатися коло якої-небудь нікому не потрібної роботи. Широким іспанським ножем він виполює бур’яни, що так і пруть з могили, твердими, як ріг, мозолястими пальцями виколупує з землі мурашок, скорпіонів, жуків і поливає дерник водою, принесеною з фонтана, що аж на міському майдані. Жодну могилу не доглядають так добре, як цю.

Тільки простеживши ті таємні зв’язки, ви довідаєтесь, чому старому індіанцеві Гальвесові за доглядання могили президента Мірафлореса платить потай людина, яка ніколи не бачила цього бідолашного правителя ні живого, ні мертвого, і чому, щойно починає сутеніти, ця людина приходить сюди і блукає трохи віддалік, кидаючи на цю безславну могилу ніжні сумні погляди.

Про бурхливу життєву путь Ізабели Гільбер можна довідатися не в Кораліо, а де-небудь в іншому місці. Нью-Орлеан дав їй життя і ту мішану французько-іспанську кров, що внесла в її душу чимало вогню і тривог. Освіту вона здобула невелику, але якимось інстинктом уміла розгадувати людей і ті мотиви, що керують їхніми вчинками. Одчайдушна відважність, поривання до пригод і небезпеки, любов до розкошів життя — усе це було притаманне їй більше, ніж звичайним жінкам, її душа могла звільнитися з усяких пут. Вона була Євою, що вже скуштувала гріха, але ще не відчула його гіркоти. Життя вона носила, як троянду на грудях.

Серед мільйона чоловіків, кинутих до її ніг, знайшов -ся лише один щасливий, який здобув її ласку. Президентові Мірафлоресові, блискучому, але хисткому державцеві Анчурійської республіки, віддала вона ключ від свого відважного серця. Як же тоді могло статися, що вона, як кажуть мешканці Кораліо, стала дружиною Франка Гудвіна і щасливо живе сірим, сонливим, нудним життям?

Далеко тягнуться таємні нитки життя, аж ген за море. Якщо ми підемо за ними, то довідаємося, чому сищик Куций О’Дей, що служив у Колумбійському детективному агентстві, вийшов у відставку. А щоб час минав веселіше, ми вважатимемо за обов’язок і разом за приємну розвагу прогулятися вкупі з Момусом[3] під тропічними зорями, де колись гордо виступала сувора Мельпомена[4]. Сміятися так, щоб аж луна йшла серед цих розкішних джунглів і похмурих скель, де колись розлягалися крики нещасних, на яких нападали пірати; шпурнути геть списа й тесака і кинутись в атаку із зброєю ущипливого жарту і радості; із заржавілого шолома Романтики добувати стриманий веселий сміх — любо робити все це у затінку цитринових дерев на морському березі, вигнутому, як вуста, що от-от усміхнуться.

Бо ще не вмерли казки цього берега. Ця частина суходолу, що підставляє під бурхливі хвилі Карибського моря свої страшні тропічні джунглі, над якими височіють гоноровиті Кордильєри, ще й досі оповита таємницями й романтичними повір’ями. Там за минулих часів бунтарі і морські розбійники будили луну серед прибережних скель, орудуючи в зелених хащах кременівками й толедами, і давали поживу кондорам, що безперестанку кружляли над ними. Ці триста миль берегової смуги, славнозвісної в історії своєю бурхливою минувшиною, так часто переходили з рук у руки, то до морських піратів, то до ворожої держави, то до несподівано повсталих бунтарів, що навряд чи тамтешні мешканці знали хоч раз за ці сотні років, кого саме їм називати своїм законним володарем. Пісарро, Бальбоа, сер Френсіз

Дрейк і Болінар[5] зробили все, що могли, щоб навернути їх до християнської віри. Сер Джон Морген, Лафіт та інші славетні заводіяки засипали їх ядрами в ім’я Абаддони[6].

Те ж саме відбувається тут і тепер. Щоправда, рушниці піратів замовкли; але розбійник-фотограф, але турист з кодаком, але передові загони добропристойної бригади факірів продовжують ту саму роботу. Крамарі з Німеччини, Франції, Сицилії загрібають на своїх прилавках гроші цієї країни. Добродії-авантюристи купчаться в приймальнях її правителів з проектами залізниць і концесій. Маленькі народи бавляться в уряд та інтриги, поки одного дня не з’являється в чистому морі мовчазна канонерка і не каже їм застережливо: «Не ламайте іграшок!» Разом з іншими приходить сюди шукач пригод з порожніми кишенями, які він прагне наповнити, весела людина, тямущий ділок — сучасний казковий принц, що приносить із собою будильник, яким ліпше ніж сентиментальним поцілунком можна пробудити тропіки від тисячолітнього сну. Звичайно він приносить із собою і трилисник[7] і гордо порівнює його з екстравагантними пальмами. І це він прогнав звідси Мельпомену і примусив Комедію танцювати при світлі рампи Південного Хреста.

Отже, ця невеличка повість розповідає про багато всяких речей. Мабуть, вона особливо сподобається Моржу[8] з не дуже гострим слухом. Бо в ній і справді є і черевики, і кораблі, і сургуч, і капустяні пальми, і (замість королів) президенти.

Додайте сюди ще трошки кохання і змов, посипте по всьому лабіринту тропічними доларами, зігрітими долонями шукачів щастя не менше, ніж тропічним сонцем, — і вам, нарешті, здасться, що перед вами саме Життя, таке балакливе, що й найлепетливіший з Моржів утомиться від нього.

«Лис на світанку»

Кораліо спочивало серед полуденної спеки, немов лінива красуня в суворо пильнованому гаремі. Це місто лежить біля самого моря, на смузі наносного берега. Воно здається перлинкою на зеленій стрічці. Позаду, вздовж берега, немов загрожуючи от-от упасти на місто, височить стіна Кордильєрів. Попереду розстилається море — посміхнений тюремник, ще більш непідкупний, ніж похмурі гори. Хвилі шелестять уздовж рівного берега; серед помаранчевих дерев і секвой кричать папуги; пальми безглуздо кивають своїми гнучкими кронами, немов незграбні танцюристки кордебалету, коли примадонні пора виходити.

Зненацька місто збурилося. Уздовж зарослої травою вулиці пробіг хлопчик-тубілець, голосно вигукуючи: «Busca el Senor Goodwin! Ha venido un telegrafo por el!»[9]

Ці слова враз стали відомі всьому місту. У Кораліо не часто одержують телеграми. Десятки послужливих голосів вигукували разом із хлопцем ім’я сеньйора Гудвіна. Головна вулиця, що тяглася вздовж берега, вмить наповнилася людом. Кожен палко бажав особисто доправити на місце телеграму. Юрби жінок з обличчями різних кольорів, починаючи від ясно-оливкових і кінчаючи темно-брунатними, збиралися на кожному розі вулиці і жалібно виспівували: «Un telegrafo por Senor Goodwin»[10]. Команданте, дон сеньйор ель Коронель Енкарнасіон Ріос, який був прибічником владущої партії і підозрював Гудвіна в прихильності до опозиції, просичав: «Ага!» — і записав у свою секретну записну книжку як значущий факт, що сеньйор Гудвін у цей пам’ятний день одержав телеграму.

Під час цієї метушні коло дверей маленького дерев’яного будинку з’явився якийсь чоловік і почав розглядатися довкола. На дверях була вивіска з написом: «Кйо і Кленсі» — назва, яка навряд щоб виросла на тропічному ґрунті[11]. Чоловік, який стояв коло дверей, був Біллі Кйо, шукач щастя і борець за прогрес, сучасний пірат Карибського узбереж -жя. Фотографія була тією зброєю, з якою Кйо і Кленсі нападали на ці безпорадні береги. Знадвору біля дверей були виставлені дві великі рами із зразками їхнього мистецтва.

Кйо стояв на порозі, спершись об одвірок. На його сміливому усмішливому обличчі світилася жвава цікавість до незвичайного руху й гомону на вулиці. Зрозумівши нарешті, в чім справа, він приставив до рота руку і гукнув: «Гей, Френку!» — таким гучним голосом, що заглушив галас тубільців.

Ярдів за п’ятдесят, по той бік вулиці, що межує з морем, стояла оселя консула Сполучених Штатів. На поклик Кйо з дверей цього будинку вискочив Гудвін. Він якраз курив з Більярдом Джедді, консулом Сполучених Штатів, у кінці веранди, що вважалася за найпрохолодніше місце в Кораліо.

— Мерщій! — гукнув йому Кйо. — У місті справжній шарварок з приводу телеграми, яка прибула на ваше ім’я. Треба бути обережнішими з такими речами, мій любий! З цим темпераментним народом погані жарти! Одного дня ви одержите напахчену фіалками рожеву записочку і вся країна почне корчитись у муках революції.

Гудвін попростував уздовж вулиці й розшукав хлопця з посланням. Волоокі красуні позирали на нього з боязким захопленням, бо він був чоловіком саме того типу, на яких заглядаються жінки. Високий на зріст, блондин, у вишуканому сніжно-білому костюмі і в черевиках з оленячої шкіри, він поводився чемно, але з якоюсь люб’язною жорстокістю, зменшуваною поблажливим поглядом. Коли телеграма, нарешті, була вручена, а хлопець, діставши нагороду, пішов собі, юрба з полегшенням повернулась у холодок, звідки її вигнала цікавість. Жінки заходилися куховарити на глиняних пічках під помаранчевими деревами, розчісувати своє довге гладеньке волосся, а чоловіки знов узялися до сигарет та розмов за пляшкою вина.

Гудвін сів на порозі у Кйо і прочитав телеграму. Вона була від Боба Енглгарта, американця, який жив у Сан-Матео, столиці Анчурії, що лежала за вісімдесят миль від Кораліо, вглиб країни. Енглгарт був золотошукач, палкий революціонер і взагалі добрий хлопець. А що він був людина вигадлива і з буйною уявою, то про це свідчила телеграма. Йому треба було послати конфіденційні відомості своєму другові в Кораліо. Отже, написати таке послання не можна було ні іспанською, ні англійською, бо політичне око в Анчурії завжди пильнує: і прихильники, і вороги уряду — невсипущі. Але Енглгарт був дипломат. Існував лише один код, до якого він міг удатися з гарантією цілковитої безпеки. Це великий могутній код американського жаргону. І він його використав. Ось та телеграма, що прибула перед Гудвінові очі, пройшовши нерозтлумаченою через руки цікавих поштово-телеграфних урядовців: «Його пиндючливість дременув кролячою дорогою з усією монетою в торбі і сувоєм мусліну[12], від якого він здурів. Купа поменшала на шість цифр. У нашої шатії все гаразд, але потрібні побрязкувачі. Схопіть їх за комір. Заправило з мануфактурою держить керму на солону воду. Ти знаєш, що робити. Боб».

У цій нісенітниці, хоч яка вона була незрозуміла, для Гудвіна не було нічого таємничого. З усього авангарду заповзятливих американців, що насунули в Анчурію, він був найщасливіший; але він не пішов би так далеко вгору, якби не вмів усе передбачати і заздалегідь робити висновки. Політична інтрига була для нього комерційною справою. Він був досить розумний, щоб впливати на привідців-змовників, і досить багатий, щоб здобути пошану в дрібноти — другорядних урядовців. У цій країні завжди була яка-небудь революційна партія і він завжди був прихильником цієї партії, бо прибічники кожного нового уряду діставали нагороду за свою роботу. Тепер в Анчурії теж існувала ліберальна партія, яка намагалася скинути президента Мірафлореса; і якби колесо фортуни повернулося щасливо, Гудвін дістав би концесію на тридцять тисяч акрів найкращих кавових плантацій у внутрішніх округах країни. Деякі нещодавні вчинки президента Мірафлореса подали Гудвінові думку, що уряд упаде не від революції, а з іншої причини, і тепер Енглгартова телеграма потвердила його мудрі гадки.

Телеграма, що лишилася незрозумілою для анчурійських лінгвістів, попри всі їхні зусилля розв’язати таємницю з допомогою іспанської мови і жалюгідного запасу слів з англійської, принесла Гудвінові тривожні новини. Вона повідомляла його, що президент республіки втік із столиці з державними грішми, але не сам, а із звабливою авантюристкою, Ізабелою Гільбер, співачкою з оперної трупи. Акторів цієї трупи президент Мірафлорес ось уже цілий місяць шанував у себе в Сан-Матео такими бучними бенкетами, якими не часто шанують і королів. Слова «кроляча дорога» означали не що інше як дорогу між столицею і Кораліо, де звичайно їздили на мулах. Зауваження, що «купа» поменшала на шість цифр, ясно говорило про злиденне становище національної скарбниці. Так само було цілком очевидно, що партії, яка поривається до влади і має добуватися її тепер мирним шляхом, потрібні «побрязкувачі». Якщо вона не зможе виконати своїх обіцянок і не матиме воєнної здобичі, щоб потішити переможців, то й справді ненадійне буде становище нового уряду. Отже, треба було неодмінно «схопити за комір заправилу» і повернути вкрадені гроші.

Гудвін передав послання Кйо.

— Ось почитайте, Біллі, — сказав він. — Це від Боба Енглгарта. Ану, чи розберете ви цей шифр?

Кйо присів на порозі коло Гудвіна і почав уважно читати телеграму.

— Це не шифр, — сказав він нарешті. — Це так звана словесність — особлива мова, яку вигадали письменники і яку вони приписують народові; її винайшли наші журнали, але я не знав її доти, поки президент Норвін Грін[13] не намислив її ухвалити. І тепер це вже не словесність, а мова. Словники, правда, не можуть назвати цю мову ніяк інакше, як тільки діалектом. Та ще й не народилася та порода людей, що розмовляла б цією мовою.

— Ви, Біллі, щось дуже вже залізли у філологію, — сказав Гудвін. — Але чи розумієте ви, що тут написано?

— Ще б пак, — відповів філософ. — Людина зрозуміє будь-яку мову, якщо їй треба. Я чудово зрозумів би наказ забиратися навіть китайською мовою, коли б він спирався на дуло гармати. А цей маленький літературний твір, що я тримаю зараз у руках, означає гру «Лис на світанку». Ви, Френку, коли-небудь грали в цю гру, коли були хлопцем?

— Здається, грав, — сказав Гудвіл, сміючись. — Це всі беруться за руки і...

— Зовсім ні, — перервав його мову Кйо. — Ви чудесну спортивну гру плутаєте з якимось танком. У грі «Лис на світанку» якраз ніколи не беруться за руки. От слухайте, як треба грати. Президент і його супутниця зіскакують біля Сен-Матео і, приготувавшись бігти, кричать: «Лис на світанку!» Ми ж із вами, стоячи тут, гукаємо: «Гусак і гуска!» Тоді вони кажуть: «Скільки миль до Лондона?» А ми: «Небагато, якщо у вас довгі ноги». Потім ми питаємо: «Скільки вас?» А вони відповідають: «Більше, ніж ви можете впіймати». І гра починається.

— Розумію, — сказав Гудвін. — Ось тільки треба не дати гусакові й гусці прослизнути в нас межи пальців, Біллі. Їхнє пір’я занадто дороге. Наша братія ладна хоч зараз стати до влади, але якщо скарбниця порожня, то ми керуватимемо країною не довше, ніж новак необ’їждженим конем. Ми повинні грати в лиса геть по всьому побережжі, щоб не дати їм утекти з країни.

— Якщо вони їдуть мулами, — сказав Кйо, — то дістануться сюди за п’ять днів. У нас досить часу на те, щоб порозставляти скрізь вартових. На всьому узбережжі є тільки три місця, де вони можуть сісти на пароплав — наше місто, Солітас і Алясан. Ось у цих трьох пунктах нам і треба пильнувати. Це так само легко, як грати в шахи — ходиш лисом і за три ходи даєш мат. Ех, гусаче, гусаче! Куди це ти скачеш? Завдяки літературному посланню державні гроші цієї темної країни дістануться чесній політичній партії, що прагне її загибелі.

Кйо правильно розумів становище. Дорога із столиці була важка. Щоразу дошкуляли то лютий холод, то нестерпна спека. То було страшенно вогко, то зовсім не було води. Дорога спиналася на жахливі високі гори, звивалася, як гнила мотузка, над безоднями, від яких дух забиває, стрибала в холодні снігові потоки, зміїлася, як гадюка, крізь ліси, куди ніколи не заглядає сонце, де небезпечні комахи і звірі аж кишать. Спустившись із гір, ця дорога утворювала тризуб, причому один зубець упирався в Алясан, другий ішов до Кораліо, а третій врізався в Солітас. Між горами й морем тягнулася наносна берегова смуга завширшки п’ять миль, що була вкрита розкішною тропічною флорою. Там і тут відвойовані в джунглів ділянки були засаджені бананами, цукровою тростиною і помаранчевими деревами. Решта ж землі буяла дикою рослинністю, рясніла мавпами, тапірами, ягуарами, алігаторами, дивоглядними плазунами й комахами. Через зрадливі, порослі манграми, болота мало хто з безкрилих тварин міг би перебратися. Отже, втікачі могли добутися берега лише одною з трьох зазначених доріг.

— Тільки, Біллі, нікому жодного слова, — сказав Гудвін.

— А то коли б про президентову втечу не дізналися вороги. Я гадаю, що в столиці ще мало хто знає про це. Інакше Боб і не старався б зробити свою телеграму секретною. І до того ж тут би теж уже всі знали новину. Я зараз піду до доктора Савальї, і ми пошлемо кого-небудь перерізати телеграфні дроти.

Гудвін підвівся був, щоб іти, як раптом Кйо кинув на траву капелюха і тяжко зітхнув.

— Що трапилося, Біллі! — спитав Гудвін, спинившись.

— Це я вперше чую, що ви зітхаєте.

— І в останнє, — відказав Кйо. — Зчинивши це сумне коливання повітря, я навіки примиряюся з життям досто-хвально чесним, але болісним. Що таке фотографія порівняно з широкими можливостями класу великих гусаків та гусок! Не можу сказати, Френку, що я аж надто хотів би бути президентом, та й купа, що він узяв її з собою, надто важка для мене, але мене якось гризе сумління, що я віддаю енергію на фотографування цього народу замість того, щоб утекти від нього. Слухайте, Френку, а ви бачили коли-небудь той сувій мусліну, що його ясновельможність згорнув і забрав із собою?

— Ізабелу Гільбер? — спитав Гудвін, сміючись. — Ні, не бачив. Але судячи з того, що я чув про неї, це, здається, така, що ні перед чим не спиниться, щоб домогтися свого. А ви, Біллі, краще облиште сантименти. Мені часом починає здаватися, що в ваших жилах тече ірландська кров.

— Я теж її ніколи не бачив, — сказав Кйо. — Але кажуть, що проти неї всі красуні, прославлені в міфології, скульптурі й літературі, здаються дешевенькими олеографіями. Кажуть, що варто їй тільки глянути на чоловіка, як він зараз же обернеться в мавпу і полізе по деревах збирати кокосові горіхи. Ну й щастить же цьому президентові! В одній руці в нього достобіса грошей, а в другій — ця муслінова сирена. Скаче собі на слухняному мулі, а навколо — квіти, співають пташки. А я, Біллі Кйо, через свою доброчинність, щоб чесно заробити собі на життя, засуджений на мало пожитне шахрайство — нівечити фізіономії якихось мавп. Яка, однак, несправедлива доля!

— Ну, годі вже вам скімлити, — сказав Гудвін. — Який же ви лис, як заздрите гусакові? Хто зна, може ця чарівна Гільбер після того, як ми обскубемо її ясновельможного кавалера, уподобає саме вас і вашу фотографію.

— Ні, цього не може бути, — відказав Кйо. — Вона гідна прикрашати галерею богів, а не галерею фотографічних знімків. Вона дуже примітна жінка, і президентові неабияк пощастило. Але я чую, що у віддаленій кімнаті лається Кленсі, мабуть, що я тут байдикую, а йому доводиться працювати за двох.

І Кйо пішов собі, насвистуючи якусь веселу мелодію, що так суперечила його нещодавнім зітханням з приводу сумнівного президентового щастя.

Гудвін з головної вулиці звернув у вужчу, що перетинала головну під прямим кутом.

Ці бічні вулиці були вкриті густою розкішною травою, яку коралійські полісмени регулярно підрізали своїми широкими мачете[14], щоб ними можна було ходити. Вузенькі кам’яні тротуари тягайся вздовж непоказних одноманітних будинків. Край міста ці вулиці зникали і натомість з’являлися вкриті пальмовим гіллям хижки карибів і бідних тубільців та злиденні хатини ямайських і вест-індських негрів. Над червоними черепичними дахами одноповерхових будинків гордо височіло кілька будівель — каланча міської в’язниці, готель де лос Естранхерос (готель для чужоземців), резиденція агента фруктової компанії «Везу-вій», крамниця і житло Бернарда Бреннігена, руїни собору, де колись молився Колумб, і, нарешті, найпишніша будова — Каса Морена[15], «Білий дім»[16] президента Анчурії. На головній вулиці, що тяглася вздовж берега, так би мовити, на Бродвеї Кораліо, містилися найбільші крамниці, державні винарні, пошта, казарми, шинки і базар.

Гудвін підійшов до будинку Бернарда Бреннігена. Це була сучасна дерев’яна будівля на два поверхи. Внизу була крамниця, на другому поверсі жив сам Бренніген. Навколо будинку йшла широка црохолодна веранда. Вродлива весела дівчина в легкому білому вбранні перехилилася через бильця і всміхнулася до Гудвіна. Вона була не темніша від багатьох аристократок Андалузії і вся грала й мінилася, як тропічне місячне сяйво.

— Добривечір, міс Пауло, — привітав її Гудвін зі своєю незмінною усмішкою, знімаючи капелюха. Він був однаково приязний і до чоловіків, і до жінок. Усі в Кораліо любили приймати привітання велетня-американця.

— Що нового, містере Гудвін? Тільки, будь ласка, не кажіть, що у вас немає ніяких новин. Ох, як жарко! Я почуваю себе немов Маріана у своїх непідступних садах або в горах. Ой, як жарко, просто жах!

— Ні, в мене немає ніяких новин, — сказав Гудвін, єхиднувато дивлячись на неї. — Ось хіба що Джедді що не день, то все більше буркотить і злиться. Якщо він не зміниться, я перестану курити в нього на веранді, хоч ніде більше немає такого прохолодного місця.

— Ні, він зовсім не буркотить, коли... — вихопилося в Паули.

Але вона не скінчила і сховалася, густо почервонівши — її мати була mestizo[17], наполовину іспанка. Так у дівчини поєднувалися сміливість душі з певного сором’язливістю, яка їй дуже пасувала.

Лотос і пляшка

Вільярд Джедді, консул Сполучених Штатів у Кораліо, не кваплячись, писав свій річний звіт. Гудвін, прийшовши, за своїм щоденним звичаєм, покурити на веранді, яку він так любив, і побачивши, що консул дуже заглибився в роботу, зараз же пішов геть, шпетячи його за негостинність.

— Я скаржитимусь на вас у міністерство, — сказав він. — Якщо тільки міністерство є насправді, а не лише в теорії. Він, бач, навіть говорити зі мною не хоче! Навіть не запрошує випити чого-небудь! Добре ж ви репрезентуєте тут ваш уряд!

Гудвін попростував до готелю, сподіваючись змусити карантинного лікаря зіграти з ним партію на більярді, який, між іншим, у Кораліо, був тільки в одному місці. Він підготував усе, щоб перехопити президента і його супутницю по дорозі із столиці, і тепер йому залишалось лиш одне: чекати.

Консул цілковито поринув у свій звіт. Йому було лише двадцять чотири роки. Та й до Кораліо він прибув так недавно, що його службовий ентузіазм ще не міг охолонути серед тропічної спеки (парадокс, цілком припустимий між Раком і Козерогом).

Стільки-то тисяч бананів, стільки-то тисяч помаранчів і кокосових горіхів, стільки-то унцій золотого піску, стільки-то фунтів каучуку, кави, індиго, сарсапарелі — справді, проти минулого року експорт збільшився на двадцять відсотків!

Консулове серце тремтіло від задоволення. Можливо, думав він, коли в міністерстві прочитають його звіт і помітять... але тут він відкинувся на спинку стільця і засміявся. Він став таким самим дурнем, як і інші. Як він міг забути, що Кораліо — це лише нікчемне містечко в нікчемній рес-публиці в забутому всіма куточку якогось другорядного моря. Він згадав про Грега, карантинного лікаря, що передплачував із Лондона журнал «Ланцет», сподіваючись знайти там витяги зі своїх доповідей про жовту пропасницю, які він подавав до місцевої лікарської управи. Консул знав, що на сотню його знайомих у Сполучених Штатах не знайдеться жодного, який чув би про Кораліо. Він знав, що його річний звіт прочитають тільки двоє людей — якийсь урядовець у міністерстві і складач у друкарні. Цілком можливо, правда, що цей складач помітить, що в Кораліо починає процвітати комерція, і навіть скаже пару слів про це приятелеві за кухлем пива та порцією сиру.

Щойно консул написав: «Видатні експортери Сполучених Штатів виявляють незрозумілу недбайливість, дозволяючи французьким і німецьким фірмам прибирати до своїх рук торгівлю в цій багатій родючій країні...», як раптом почув хрипкі звуки пароплавної сирени.

Джедді відклав перо і взяв панаму і парасоля. Він упізнав сирену «Валгалли», одного з пароплавів фруктової компанії «Везувій». У Кораліо геть усі, навіть п’ятирічні хлопчаки, за звуками сирени могли точно визначити, який саме прибув пароплав.

Консул посунув манівцем до моря, вибираючи дорогу в затінку. Завдяки довгій практиці він виміряв свої кроки так точно, що з’явився на піщаному березі саме тоді, коли човен з митними урядовцями вже повертався від пароплава, де вони повинні були зробити огляд згідно з законами Анчурії.

У Кораліо немає гавані. Судна, що сидять у воді на такій глибині, як «Валгалла», повинні кидати якір за милю від берега. Коли такий пароплав навантажують фруктами, то їх підвозять до нього на ліхтерах і шлюпках. До Солітаса, де є чудова гавань, приходять різні пароплави, але на рейді Кораліо можна бачити майже виключно фруктові. Вряди-годи неподалік від Кораліо у відкритому морі спиниться на кілька днів з невинним виглядом яке-небудь каботажне судно, або іспанський бриг, або французька шхуна. Тоді вже митна влада подвоює свою обачність і невсипущість. Уночі вздовж берега починають шмигати загадкові човни; а вранці у винних та галантерейних крамницях Кораліо з’являється багато нового краму і, між іншим, сила пляшок з трьома зірками. Кажуть, що в такі дні у митників у кишенях їхніх прикрашених червоними лампасами штанів дзвенить більше срібла, ніж звичайно, а в реєстраційному журналі митниці нічого не буває сказано про одержання нового мита.

Човен з митниками і гічка[18] з «Валгалли» одночасно прибули до берега. Берег був мілкий, і коли вони спинилися, то ще ярдів п’ять хвилястої води відділяли їх від сухого піску. Тоді напівголі кариби ввійшли у воду і понесли на своїх спинах суднового комісара з «Валгалли» і дрібних тубільних урядовців — у бавовняних сорочках, синіх штанях з червоними лампасами і в солом’яних капелюхах зі спущеними крисами.

Колись Джедді був гордістю коледжу, як перший бейсболіст. Отже, він згорнув парасолю, встромив її в пісок і нахилився, спершись руками на коліна. Комісар, комічно імітуючи незграбні рухи бейсболіста, що збирається кинути м’яча, шпурнув у консула важку, перев’язану мотузкою пачку газет, яку «Валгалла» щоразу привозила йому. Джедді високо підстрибнув і впіймав пачку із звуком «твок!». Городяни, що прогулювалися по набережній — майже третина всієї людності Кораліо — почали весело сміятися і плескати в долоні. Вони були певні, що щотижня зможуть бачити, як летить ця пачка газет і як її ловлять, і ніколи ще не були ошукані у своїх сподіванках. У Кораліо не дуже багато новин.

Консул знов розгорнув свого парасоля і пішов назад до консульства.

Представник великої нації жив у дерев’яному будинку на дві кімнати з верандою на палях, як це ведеться у тубільців, обсадженому з трьох боків бамбуковими і помаранчевими деревами. Одна кімната правила за офіційне приміщення і була обставлена дуже скромно: бюрко для письма, гамак і три прості стільці з тростяними сидіннями. На стіні висіли портрети президентів республіки — першого і останнього. У другій кімнаті жив сам консул.

Коли він повернувся з берега, була одинадцята година — час для першого сніданку. Чанка, карибка, що була за куховарку в консула, якраз накривала на стіл на тому боці веранди, що виходив на море — всі знали, що це місце в Кораліо найпрохолодніше. Сніданок був такий: суп з акулячого плавця, рагу із земляних крабів, плоди хлібного дерева, порція вареної ігуани, агвакати[19], тільки-но зрізаний ананас, кларет і кава.

Джедді сів до столу і з насолодою, неквапом розгорнув свою пачку газет. Аж два дні, а то й довше він читатиме тут, у Кораліо, про різні події у світі з таким самим інтересом, з яким ми, жителі Землі, знайомимось із химерними внесками в неточну науку, яка намагається описати життя марсі-ян. Коли він прочитає всі газети, він віддасть їх користуватися по черзі всім іншим мешканцям Кораліо, які знають англійську мову.

Перша газета, що потрапила йому до рук, належала до тих просторих матраців з друкованого матеріалу, на яких, як гадатють, читачі певних нью-йоркських журналів поринають у свій недільний літературний сон. Розгорнувши газету, консул розклав її перед собою на столі, підперши її важкий край за допомогою спинки стільця. Тоді він старанно заходився коло сніданку, вряди-годи перегортаючи сторінки і спроквола водячи очима по рядках.

Нараз йому впало в око щось знайоме: аж на півсторінки погана репродукція фотографії судна. Зацікавившись, він нахилився, щоб краще розглянути фотографію і прочитати кучеряві літери заголовка статті.

Так, він не помилився. На малюнку була вісімдесяти-тонна яхта «Айделія», що належала, як було сказано в газеті, «доброму хлопцеві, Мідасові грошового ринку, найкращій квітці товариства», Дж. Бордові Толліверові.

Повільно попиваючи чорну каву, Джедді прочитав статтю. У ній докладно перелічено містерове Толліверове рухоме й нерухоме майно, потім описано його яхту і, нарешті, оголошено новину, крихітну, як гірчичне зерно: містер Толлівер із своїми найкращими друзями вирушає завтра в шеститижневе плавання вздовж центральноамериканського та південноамериканського берегів і серед Багамських островів. Серед його друзів місіс Камберленд Пейн і міс Айда Пейн з Норфоку.

Автор статті, прагнучи догодити своїм читачам, вигадав цілий любовний роман. Він так часто ставив поруч імена міс Пейн і містера Толлівера, що, здавалось, ніби він уже присутній на їхній шлюбній церемонії. Манірно і вкрадливо він грав словами «оn dit»[20], «ширяться чутки», «ніхто б не здивувався» і закінчував віншуваннями.

Поснідавши, Джедді поклав газети на бильця веранди і усівся у своє улюблене пароплавне крісло, вмостивши ноги на бамбукових поперечках. Він курив сигару і дивився на море. Йому було приємно відчувати, що прочитане аніскільки не розтривожило його. Він казав собі, що нарешті переміг той розпач, який погнав його в добровільне вигнання, в цю далеку країну лотоса[21]. Звичайно, Айди йому не забути ніколи, але думка про неї не завдавала йому вже ніякого болю. Після того непорозуміння і сварки, що сталася між ними, він зопалу прийняв посаду консула і поїхав у Кораліо, тішачись тим, що зникне з Айдиних очей і в такий спосіб помститься їй. Помста досягла мети. За дванадцять місяців, що він прожив у Кораліо, вони не написали одне одному жодного слова. Тільки від небагатьох друзів, з якими він досить мляво листувався, він дещо чув про неї. І все ж він не міг потлумити в собі радості, що вона ще не вийшла заміж ні за Толлівера, ні за когось іншого. Але Толлівер, очевидно, ще не втратив надії.

А втім, йому тепер однаково. Він їв лотос. Він почував себе задоволеним і щасливим у цій країні нескінченного дня. Ті давно минулі дні, коли він жив у Сполучених Штатах, здавалися йому дражливим сном. Хай буде Айда так само щаслива, як і він. Повітря запашне, як у далекому Авалоні, вільна ідилічна течія чарівних днів, життя серед цього безтурботного романтичного народу, сповнене музики, квітів і стриманого сміху, скрізь, де тільки сягає око, — море і гори, різноманітні видіння любові, краси, чарів, що розцвітають білими тропічними ночами, — усе це давало йому велику втіху. До того ж тут була Паула Бренніген.

Джедді збирався одружитися з Паулою, звичайно, якщо вона погодиться. Хоч, зрештою, він був певний, що погодиться. Але чомусь не поспішав з освідченням. Кілька разів він був уже ладен сказати їй, та завжди щось незрозуміле втримувало його. Може, це була несвідома інстинктивна певність, що, зробивши це, він порве останню ланку, яка пов’язує його з минулим.

А він міг би бути дуже щасливий з Паулою. Мало було в місті дівчат, які могли б зрівнятися з нею. Вона два роки вчилася в монастирській школі в Нью-Орлеані. Тож коли їй, бува, закортить похизуватися своєю освіченістю, вона мало чим відрізнялася від дівчат з Норфока або Манхеттену[22]. Зате яке щастя було дивитися на неї в національному іспанському вбранні, яке вона часто носила вдома, з голими плечима й струмистими рукавами.

Бернард Бренніген був великий крамар у Кораліо. Крім крамниці, він мав ще караван мулів і вів жваву торгівлю з різними містами і селами всередині країни. Дружина його була місцева аристократка славного кастильського роду, але її оливкові щоки мали той особливий брунатний відтінок, що свідчить про домішку індіанської крові. Від союзу ірландця та іспанки, як це часто буває, пішов парост напрочуд вродливий і своєрідний. Бреннігени були пречудові люди, що й казати, і верхній поверх їхнього дому був завжди до послуг Джедді й Паули, хай тільки він словом похопиться про це.

Минуло дві години. Консулові набридло читати. Газети лежали порозкидані на підлозі. Випроставшись у кріслі, він замріяно дивився на земний рай, що розстилався довкола нього. Група бананових дерев розкинула свої широкі щити між ним і сонцем. М’який схил, що йшов від консульства до моря, вкривала темна зелень допіру розквітлих цитринових та помаранчевих дерев. Лагуна врізалася в землю, мов темний зубчастий кристал, а над нею майже до хмар стриміло бліде мамонтове[23] дерево. Зелене декоративне листя хистких кокосових пальм на березі виблискувало на тлі сірого, як графіт, майже нерухомого моря. Джедді несвідомо вбирав у себе яскравий багрянець і охру серед зелених зарослів, запах фруктів, запах квітучих дерев, запах диму від глиняної пічки Чанки під гарбузовим деревом, він чув пронизливий сміх тубільних жінок, що долинав з їхніх хатин, пісню якоїсь пташки, солоний смак вітерцю, димінуендо[24] легкого прибою вздовж берега і — рух якоїсь білої цятки, що потроху виростала в білу пляму, на темній поверхні моря.

Лінькувато він стежив, як ця пляма дедалі більшала і нарешті обернулась в «Айделію», що мчала повним ходом уздовж берега. Не міняючи пози, Джедді не відводив очей від гарненької білої яхти, що швидко наближалась до Кораліо. Потім він випростався і помітив, що вона неухильно йде повз місто. Від берега її відділяла якась миля, не більше. Він побачив, як блиснули її начищені мідні частини, побачив смужки на її палубних тентах — і тільки. Як корабель у чарівному ліхтарі, «Айделія» пройшла по освітленому кружку маленького консулового світу — і зникла. Якби не легенька хмаринка диму на обрії, можна було б подумати, що вона була чимось нематеріальним, химерою його бездіяльного розуму.

Джедді повернувся до контори і знову заходився коло свого звіту. Якщо читання газетної статейки не дуже збентежило його, то мовчазний рух «Айделії» подіяв на нього ще менше. Тепер він остаточно заспокоївся. Зникли останні сумніви. Він знав, що люди часто потай плекають якусь надію, навіть не усвідомлюючи цього. Тепер, коли вона проїхала дві тисячі миль і проминула його, навіть не зітхнувши, — що ж йому далі чіплятися за минуле!

Після обіду, коли сонце сховалося за гори, Джедді вийшов прогулятися берегом — вузенькою смужкою землі під кокосовими пальмами. З моря повівав легенький вітерець, потрохи брижачи воду.

Легкий прибій, м’яко шелестячи по піску, викинув на берег якусь круглу блискучу річ. Хвиля відкотилася, — ця річ покотилася назад. Друга хвиля знову її викинула, і Джад-ді, нахилившись, підняв винну пляшку з прозорого скла. У пляшки була довга шийка. Корок був глибоко й туго втиснутий, і шийка залита темно-червоним сургучем. У пляшці не було нічого, крім листка зібганого паперу, який, очевидно, зім’яли, коли засували у пляшку. На сургучі був відтиск від печатки з ініціалами або монограмою — можливо, від печатки, що носять на персні. Але той відтиск, очевидно, зробили поспіхом, через те літери розібрати було неможливо. Айда Пейн завжди носила перстень з печаткою, вважаючи таку оздобу вишуканою. Джедді здалося, що на сургучі витиснені знайомі літери А. П., і він відчув дивне хвилювання. Ця печатка інтимніше нагадувала її особу, ніж яхта, на якій вона щойно проїхала. Він пішов додому і поставив пляшку на письмовий стіл.

Скинувши капелюха і пальто, він засвітив лампу — спадала темна ніч після коротеньких сутінків — і почав пильно розглядати свою морську здобич.

Піднісши пляшку до світла і повертаючи її, він розглядав її, як суворий суддя, і зрештою виявив, що в ній було два аркуші дрібно й густо списаного паперу. Далі він побачив, що колір і формат паперу був той самий, на якому завжди писала свої листи Айда. І, нарешті, йому навіть здалося, що почерк був теж її. Скло пляшки спотворювало його, і він не міг прочитати жодного слова, але деякі заголовні літери, що їх пощастило йому розгледіти, були теж Айдині — він був певний цього.

З легкою усмішкою збентеження і радості Джедді знов поставив пляшку на стіл і поряд з нею поклав три сигари. Потім пішов на веранду, приніс звідти палубне крісло і з комфортом розлігся в ньому. Він куритиме ці сигари і міркуватиме над проблемою.

Бо перед ним справді-таки стояла проблема. Краще б він не знаходив цієї пляшки. Але так чи інак, він її знайшов. Навіщо море, звідки приходить стільки тривог, — навіщо воно пригнало до нього цю пляшку і порушило його спокій?

У цій сонній країні, де часу, здавалось, було більше ніж треба, він звик подовгу розмірковувати над кожною дрібницею.

Чимало химерних гіпотез з приводу пляшки роїлося в його голові, але на жодній з них він ще не зупинився.

Трапляється, що судна, які зазнають авари, вдаються до такого ненадійного посланця по допомогу. Але ж не минуло й трьох годин, як він бачив «Айделію» цілісіньку і на повному ходу. А може, на яхті матроси підняли заколот, пасажири сидять зачиненими в трюмі і цим посланням, що міститься в пляшці, вони благають, щоб їм допомогли? Але якщо навіть припустити таке неймовірне зухвальство з боку матросів, хіба стали б схвильовані пасажири списувати чотири сторінки дрібним почерком, щоб докладно доводити, чому саме їх слід рятувати?

Отже, забракувавши ще кілька неймовірних гіпотез, він спинився — хоч і неохоче — на одній найбільш правдоподібній: лист у пляшці адресовано йому. Айда знає, що він у Кораліо. Коли яхта пропливала мимо, вітер дув у бік берега і вона кинула пляшку в море.

Щойно Джедді прийшов до цього висновку, як між бровами в нього залягла зморшка, а біля губ з’явився вираз упертості. Він мовчки дивився на гігантських світляків, що рухалися безмовними вулицями.

Якщо це було послання від Айди, про що інше могла вона писати йому, як не про примирення? Але навіщо ж тоді довірилася вона такому непевному і навіть легкодумному способові посилати листи, коли на те є пошта? Кидати лист у море в якійсь пляшці! Це ж непрощенна легковажність і, коли хочете, навіть образа!

Від цих думок у ньому заговорила ображена гордість і притлумила всі інші почуття, збуджені знайденою пляшкою.

Джедді одягнув піджак та капелюх і вийшов. Він попрямував вулицею, що привела його до невеличкого майдану. Там грав оркестр, гуляли люди, безтурботні й радісні. Соромливі сеньйорити із світляками в чорних, як агат, косах усміхались до нього боязкими улесливими очима. Повітря було насичене млосним запахом жасмину і помаранчевим квітом.

Консул уповільнив кроки біля будинку Бернарда Бреннігена. На веранді в гамаку гойдалась Паула. Почувши голос Джедді, вона зашарілась і випурхнула з гамака, немов пташка з гнізда.

Її вбрання зачарувало його: муслінова сукня, вся в оборках, і коротенький жакетик з білої фланелі — скільки смаку, скільки вишуканості й елегантності! Він запропонував їй піти прогулятись, і вони пішли до старого індіанського колодязя, викопаного під горою при дорозі. Сіли поруч на цямрині, і там Джедці сказав нарешті те, чого від нього давно вже чекали. І хоч він був певний, що йому Паула не відмовить, він аж затремтів від радості, побачивши, як гарно і мило висловила вона свою згоду. От де серце, створене для любові й вірності! Не було ні манірності, ні розпитувань, ні інших безглуздих банальностей.

Коли Джедді цього вечора цілував Паулу біля дверей її будинку, він був щасливий, як ніколи.

Тут, у країні лотоса,

У цій химерній країні,

Прожити життя в спокої вічнім

здавалося йому, як і багатьом морякам, найкращою і найлегшою долею. Майбутнє в нього було ідеальне. Він опинився в раю, де не було змія-спокусника. Його Єва буде воістину частиною його самого, недоступна спокусам і через те ще спокусливіша. Сьогодні ввечері він обрав свою долю, і його серце сповнилося радістю.

Джедді повертався додому, насвистуючи найніжнішу і найсумнішу любовну пісню — «Ьа СоіопДгіпа»¹. Біля дверей з радісним криком до нього кинулась його приручена мавпа. Консул підійшов до письмового столу дістати для неї горіхів, які він звичайно там тримав. Мацаючи в напівтемряві, його рука несподівано натрапила на пляшку. Він здригнувся, неначе доторкнувся холодної округлої змії.

Він зовсім забув про ту пляшку.

Він засвітив лампу і почав годувати мавпу. Потім неквапливо закурив сигару, узяв пляшку і пішов стежкою до берега.

Світив місяць, і море було напрочуд гарне. Вітер перемінився, як завжди ввечері, і дув у бік моря.

Підійшовши до самої води, Джедді шпурнув пляшку далеко в море, так і не відкупоривши її. На мить вона зникла під водою, потім підстрибнула, і стрибок її був удвоє вищий за її власну висоту. Джедді стояв нерухомо, стежачи за нею. Місяць світив так ясно, що він міг бачити, як вона похитується на дрібних хвилях — угору і вниз, угору і вниз. Вітер швидко мчав її в море. Незабаром вона обернулася просто в цятку, що то з’являлась, то знов зникала, і, нарешті, її таємницю поглинула назавжди ще більша таємниця — таємниця океану. Джедді нерухомо стояв на березі, курив і дивився на море...

— Симоне! Гей, Симоне! Та прокинься ж ти, Симоне! — голосно й дзвінко гукав хтось біля самої води.

Старий Симон Крус був іспанець-метис — рибалка й контрабандист, і жив він у хатинці на березі. Він щойно задрімав, і ось його будять.

Він взув черевики і вийшов. До берега тільки-но причалив човен з «Валгалли», і з нього вийшов знайомий Крусові молодший штурман судна і троє матросів.

— Біжи до міста, Симоне, — сказав штурман, — і розшукай доктора Грега або містера Гудвіна, чи ще кого з приятелів містера Джедді.

— Святителі небесні! — промурмотів заспаний Симон. — Невже скоїлось яке лихо з містером Джедді?

— Він отам під брезентом, — сказав штурман, показуючи на човен. — Ще б трохи — і він би потонув. Ми побачили його з судна за милю від берега; він плив, як божевільний, за якоюсь пляшкою, але пляшка пливла все далі в море. Ми спустили гічку і рушили до нього. Здавалось, він от-от схопить пляшку, але раптом знесилився і пішов під воду. Ми вчасно приспіли і витягли його. Може, його ще можна врятувати, але це може сказати тільки лікар.

— А пляшка? — спитав старий, протираючи очі. Він ще не зовсім прочунявся. — А де ж та пляшка?

— Десь там пливе, — сказав штурман, швидким рухом показуючи на море. — Та біжи ж мерщій, Симоне!

Сміт

Гудвін і палкий патріот Савалья вжили всіх застережних заходів, що їх міг завбачити їхній розум, щоб не дати президентові Мірафлоресові і його супутниці втекти. Вони послали надійних людей до Солітаса й Аласана попередити тамтешніх ватажків їхньої партії про президентову втечу, аби ті виставили вздовж берега патруль і будь-що-будь заарештувати втікачів, щойно вони з’являться на їхній території. Після цього лишалось тільки поставити патруль навколо Кораліо і чекати, коли з’явиться дичина. Сильця були понаставлені. Шляхів було так мало, а місць, звідки можна було б сісти на судно, було так небагато — два, три, не більше, — і всі ці місця були під такою надійною охороною, що справді було б дивно, коли б повз усі ці пастки прослизнуло з країни стільки достоїнства, любові і грошей. Немає сумніву, що президент зробить спробу дістатися до берега таємно і непомітно сісти на корабель в якомусь відлюдному місці.

За чотири дні по тому, як прийшла телеграма від Енгл-гарта, тричі хрипко прогула сирена і у водах Кораліо кинув якір норвезький пароплав «Карлсефін», зафрахтований нью-орлеанською фруктовою фірмою. «Карлсефін» не належав фруктовій компанії «Везувій», а діяв як дилетант, виконуючи випадкові доручення для фірми, яка була надто дрібна, щоб конкурувати з компанією. Рейси «Карлсефіна» залежали від стану фруктового ринку. Іноді він досить регулярно курсував від берега Карибського моря до Нью-Орлеана, перевозячи фрукти, коли-не-коли ходив до Мобі-ла або Чарлстона, а то навіть заходив далеко на північ, аж до Нью-Йорка.

Гудвін походжав набережною серед юрби, що, як звичайно, зібралась подивитися на новоприбуле судно. Тепер, коли президент Мірафлорес міг щохвилини дістатися кордону своєї країни, потрібна була особлива невсипущість. Кожне судно, що наближалося до берега, могло стати в пригоді втікачам; і навіть шлюпки і ялики флоту Кораліо були взяті під пильний догляд. Гудвін і Савалья, намагаючись не привертати до себе уваги, обстежили всі свої сіті, перевіряючи, чи бува не прорвалися вони в якомусь місці, звідки могла випурхнути їхня здобич.

Митні урядовці поважно сіли у свій човен і рушили до «Карлсефіну». Човен привіз на берег комісара з паперами і забрав із собою карантинного лікаря з зеленим парасолем і термометром. Потім кариби почали вантажити ліхтери