Шевченко на кожен день: з Яніною Соколовою (Shevchenko na kozhen den': z Janіnoju Sokolovoju)

By Тарас (Taras) Шевченко ( Shevchenko )

Це видання є унікальним, бо дає читачеві можливість не тільки день за днем увесь рік занурюватися у творчість геніального українського поета Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861), а й почути, як звучать його поезії у виконанні професійної акторки і популярної телеведучої Яніни Соколової. Видання ілюстроване малюнками, начерками й офортами Шевченка, який до того ж був талановитим художником, академіком гравюри Петербузької академії мистецтв.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Jan 15, 2020
• ISBN: 9789660383920

Book preview

Зима

Січень 1

* * *

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,

Поливали сльози... Чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полі?

Не питали б люди, що в мене болить,

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нужу світом? «Нічого робить», —

Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!

Нащо вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи —

Я більше не хочу...

Одну сльозу з очей карих —

І... пан над панами!..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!

Січень — поч. березня 1840

Січень 2

* * *

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

https://www.youtube.com/watch?v=7Fdry64pRnI

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

Поема «Катерина»

Катерина. 1842

Січень 3

* * *

Нудно мені, тяжко — що маю робити?

Молитися Богу? Так думка не та!

Не рад би, єй-богу, не рад би журитись,

Та лихо спіткало, а я сирота.

Нема кому в світі порадоньки дати,

Нема з ким прокляту журбу поділить,

Ніхто не пригорне, як рідная мати,

Ніхто не спитає: «Що в тебе болить?»

Зелена діброва — та що мені з того,

Що вона зелена в чужому краю!..

Цураються люди мене, як чужого,

А чи привітають — жалю завдають!

Вони п’ють, гуляють; у їх доля дбає,

А в мене немає — сміються мені:

«Чи бачиш, меж нами ледащо гуляє!»

Ледащо?.. А за що!.. Що на чужині!

Гуляйте, глузуйте — ваша доля мати,

А мені меж вами немає де стать.

Я в сірій свитині, ви пани багаті,

Не смійтеся ж з мене, що я сирота!

Прибуде година, коли не загину —

Меж вами, панами, недоля моя, —

Полину, побачу свою Україну:

То ненька рідненька, то сестри стоять —

В степу при дорозі — високі могили...

Отам моя доля, там світ Божий милий!

1837

Селянське подвір’я. 1845

Січень 4

Осія. Глава XIV

(Подражаніє)

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі,

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе господь кара,

Карає тяжко? За Богдана,

Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих

До краю нищить... Покара,

Уб’є незримо і правдиво;

Бо довго довготерпеливий

Дивився мовчки на твою,

Гріховную твою утробу

І рек во гніві: — Потреблю

Твою красу, твою оздобу,

Сама розіпнешся. Во злобі

Сини твої тебе уб’ють

Оперені, а злозачаті

Во чреві згинуть, пропадуть,

Мов недолежані курчата!..

І плача, матернього плача

Ісполню гради і поля,

Да зрить розтлєнная земля,

Що я держитель і все бачу.

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем,

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар,

Їх кроткий, п’яний господар,

Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать; не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розтнуть, розірвуть, розіпнуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять...

І додай,

Такеє слово їм додай

Без притчі. — Ви, — скажи, — зробили

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш бог, і цар надія,

І нагодує і огріє

Вдову і сирот. — Ні, не те,

Скажи їм ось що: — Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхе[є], не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської...

25 декабр[я] 1859,

С.-Петербург

Почаївська лавра з заходу. 1846

Січень 5

* * *

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі, дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

Серце в’яне, нудить світом,

Як пташка без волі.

Нащо ж мені краса моя,

Коли нема долі?

Тяжко мені сиротою

На сім світі жити;

Свої люде — як чужії,

Ні з ким говорити;

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,

Чого серце хоче,

Чого серце, як голубка,

День і ніч воркує;

Ніхто його не питає,

Не знає, не чує.

Чужі люде не спитають —

Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,

Нехай літа тратить!

Плач же, серце, плачте, очі,

Поки не заснули,

Голосніше, жалібніше,

Щоб вітри почули,

Щоб понесли буйнесенькі

За синєє море

Чорнявому зрадливому

На лютеє горе!

1838, С.-Петербург

Українські дівчата. 1858

Січень 6

* * *

Згадайте, братія моя...

Бодай те лихо не верталось,

Як ви гарнесенько і я

Із-за решотки визирали.

І, певне, думали, коли

На раду тиху, на розмову,

Коли ми зійдемося знову

На сій зубоженій землі?

Ніколи, братія, ніколи

З Дніпра укупі не п’ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю,

Повіруєм ще трохи в волю,

А потім жити почнемо

Меж людьми як люде.

А поки те буде,

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

І його забудьте, други,

І не проклинайте.

І мене в неволі лютій

Інколи згадайте.

1 листопада 1849 — 23 квітня 1850

Січень 7

* * *

Все упованіє моє

На Тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє Твоє,

Все упованіє моє

На Тебе, Мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, Благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика-Сина

Поема «Марія»

https://www.youtube.com/watch?v=1yNEtjex_zA

Січень 8

* * *

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові —

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

Поема «Кавказ»

Січень 9

* * *

Де ж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк — зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках — лихо тяжке! —

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться — щось мріє...

Либонь, ідуть москалики...

Лихо!.. Серце мліє...

Поема «Катерина»

https://www.youtube.com/watch?v=gxDlVNBT5vw

Січень 10

* * *

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим,

Таким, як я тепер, старим.

І бачиться, в селі убогім,

Мені так бачиться, нічого

Не виросло і не згнило,

Таке собі, як і було.

І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба.

Нагнулася, як та журба

Далеко в самотній неволі.

Ставок, гребелька, і вітряк

З-за гаю крилами махає.

І дуб зелений, мов козак

Із гаю вийшов та й гуляє

Попід горою. По горі

Садочок темний, а в садочку

Лежать собі у холодочку,

Мов у Раю, мої старі.

Хрести дубові посхилялись,

Слова дощем позамивались...

І не дощем, і не слова

Гладесенько Сатурн стирає...

Нехай з святими спочивають

Мої старії... — Чи жива

Ота Оксаночка? — питаю

У брата тихо я. — Яка?

— Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?

— Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась,

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає, або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так так що краля! І невбога,

Та талану Господь не дав... —

А може, й дав, та хтось украв,

І одурив святого Бога.

Січень—квітень 1849

Селянська родина. 1843

Січень 11

Перебендя

Перебендя старий, сліпий —

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

І днює й ночує;

Нема йому в світі хати;

Недоля жартує

Над старою головою,

А йому байдуже...

Сяде собі, заспіває:

«Ой не шуми, луже!»

Заспіває та й згадає,

Що він сиротина,

Пожуриться, посумує,

Сидячи під тином.

1839

Сліпий (Невольник). 1843

Січень 12

* * *

Не молилася за мене,

Поклони не клала

Моя мати; а так собі

Мене повивала,

Співаючи. — Нехай росте

Та здорове буде! —

І виріс я, хвалить Бога,

Та не виліз в люде.

Лучше було б не родити

Або утопити,

Як мав би я у неволі

Господа гнівити.

А я так мало, небагато

Благав у Бога, тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать,

Коли-то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько заспівать

Ту думу сумную, днедавну,

Про лицаря того гетьмана,

Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли;

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, поки не смеркає,

Поки мир Божий не засне,

Поки з вечернею зорьою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились, помолились

І розмовляючи пішли б

Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, Господи єдиний,

Сади панам в Твоїм раю,

Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті,

На рай Твій, Господи, плюють

І нам дивитись не дають

З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

Січень—квітень 1850

Січень 13

* * *

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!

«І мертвим, і живим, і ненарожденним...»

1845

У Решетилівці. 1845

https://www.youtube.com/watch?v=SdgEIk9uKz0

Січень 14

* * *

Дівча любе, чорнобриве

Несло з льоху пиво.

А я глянув, подивився —

Та аж похилився...

Кому воно пиво носить?

Чому босе ходить?..

Боже сильний! Твоя сила

Та тобі ж і шкодить.

15 січня 1860

https://youtu.be/1qcYuVDiBnw

Портрет Ликери Полусмакової. 1860

Січень 15

* * *

Ой діброво — темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік... Багатого

Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно

Зеленим покровом —

Аж сам собі дивується

На свою діброву...

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та