Taras Bulba: Bilingual Edition (English – Ukrainian)

By Nikolai Gogol

Instead of memorizing vocabulary words, work your way through an actual well-written novel. Even novices can follow along as each individual English paragraph is paired with the corresponding Ukrainian paragraph. It won't be an easy project, but you'll learn a lot.

• Language: English
• Publisher: Publishdrive
• Release date: Jun 15, 2018

Nikolai Gogol

Nikolai Gogol was a Russian novelist and playwright born in what is now considered part of the modern Ukraine. By the time he was 15, Gogol worked as an amateur writer for both Russian and Ukrainian scripts, and then turned his attention and talent to prose. His short-story collections were immediately successful and his first novel, The Government Inspector, was well-received. Gogol went on to publish numerous acclaimed works, including Dead Souls, The Portrait, Marriage, and a revision of Taras Bulba. He died in 1852 while working on the second part of Dead Souls.

Book preview

Sadowski

I

I

«Hey there, son, turn round. How ridiculous you look! What's that priest's cassock you're wearing? Do all the fellows in the Academy go around in that style?»

— А повернись-но, синку! Цур тобі, який ти чудний! Що це за попівські підрясники на вас? І отак би то всі в академії й ходять?

With such words did old Bulba greet his two sons who had been studying in the Kiev preparatory school, and had just returned home to their father.

His boys had only just dismounted from their horses. They were a pair of stalwart lads, who still wore a sheepishly distrustful look, like students just out of school. Their strong, healthy faces were covered with the first down, which, as yet, had never been touched by the razor. They were very much upset by such a reception on the part of their father, and stood stock-still, with their eyes fixed upon the earth.

Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київській бурсі й оце приїхали додому.

Сини його щойно позлазили з коней. То були два здоровенні парубки, які дивилися ще з-під лоба, як усі семінаристи, що лишень покінчали науки. Здорові, рум'яні їхні лиця укривав ніжний пух, що не знав іще бритви. Вони дуже завстидалися з такого батькового привітання і стояли нерухомо, потупивши очі в землю.

«Stand still! Stand still! Let me have a good look at you,» he continued, turning them round. «How long your svlikas are. What svitkas! There never were such svitkas in the world before. Just run, one of you!

— Стійте, стійте! Дайте мені на вас гаразд роздивиться, — провадив він, обертаючи їх. — Ото які довгі свитки на вас! Ох же й свитки! Таких свиток ще й на світі не бувало.

I'll see whether he won't get wound up in the skirts, and tumble on the ground!»

«Don't laugh, Dad!»

А ну ж, нехай котрийсь побіжить, а я подивлюся, чи не беркицьне він на землю, у полах заплутавшись...

— Перестаньте глузувати, батьку!

said the elder of them, at last.

«See how touchy they are I Why shouldn't I laugh?»

«Because you shan't, although you are my dad; but if you do laugh, by God, I'll thrash you!»

«A nice sort of son you are! What! Your dad?» said Taras Bulba, retreating several paces in amazement.

«Yes, even my father. I don't stop to consider who deals the insult, and I spare no one.»

«So you want to fight me? With your fists?»

«Any way.»

«Well, come on with your fists,» said Taras Bulba, stripping up his sleeves. «I'll see what sort of a fellow you are at a fight.»

— промовив нарешті старший із них.

— Ти диви, який пишний! А чого ж би то й не посміяться?

— А того! Бо хоч ви й батько мені, а сміятись будете — їй-богу, одлупцюю!

— Ох ти ж сякий-такий сину! Як то — батька?! — промовив Тарас Бульба і вражено відступив на кілька кроків назад.

— Та хоч би й батька, не подивлюсь. Образи не подарую нікому.

— А як же ти будеш зо мною битися? Навкулачки чи що?

— Та вже як доведеться.

— Ну, то давай навкулачки! — промовив рішуче Бульба, засукуючи рукави. — Подивлюся я, що ти за мастак у кулаці!

And father and son, in place of a friendly greeting after long separation, began to plant heavy blows on each other's ribs, back and chest, now retreating and taking each other's measure with sidelong glances, now attacking afresh.

«Look, good people! The old man has gone mad! he has lost his wits completely!»

І батько з сином, замість привітання після довгої розлуки, почали гамселити один одного і в боки, і в поперек, і в груди — то відступаючи та оглядаючись, то насідаючи знов.

— Дивіться, люди добрі: геть здурів старий, зовсім з глузду з'їхав!

screamed their thin, pale old mother, who was standing on the threshold and had not yet managed to embrace her darling boys. «The children have come home, we have not seen them for over a year; and now the Lord only knows what he has taken into his head — he's pummelling them!»

«Yes, he's a glorious fighter,» said Bulba, pausing; «by God! that was a good one!» he continued, somewhat as though he were excusing himself; «yes, although he has never tried his hand at it before. He'll make a good kazák! Now, welcome, my lad, let's greet each other;» and father and son began to exchange kisses.

— дорікала, стоячи при порозі, бліда, худенька і добра їхня мати, що навіть не встигла ще обійняти своїх синів-соколів. — Діти додому приїхали, більше як рік їх не бачено, а він вигадав казна-що: навкулачки битися!

— Та він добре б'ється! — промовив Бульба, зупинившись. — Їй-богу, добре! — додав він, обсмикуючись: — Так, що краще б з ним і не заводитись. Добрий буде козак!.. Ну, а тепер здоров, синку, почоломкаємося!.. — І батько з сином почали цілуватися.

«Good, little son! see that you thrash every one else as you have thrashed me; don't you knuckle under to any one. All the same, your outfit is ridiculous — What's this rope hanging here? — And you, you clumsy lout, why are you standing there with your arms dangling?» said he, turning to the younger lad. «How about you, you son of a dog — why don't you also give me a licking?»

«There's another of his crazy ideas!» said the mother, who had managed, in the meantime, to embrace the younger boy. «Who ever heard of such a thing as a man's own children beating him? That will do for the present: the child is young, he has had a long journey, he is tired.» (The child was over twenty, and about seven feet tall.) «He ought to rest and eat something; and he sets him to fighting!»

— Добре, синку! Отак же й лупцюй кожного, як мене молотив: нікому не даруй!.. А проте, що не кажи, а вбрання на тобі таки кумедне: і що воно за мотузка висить?.. А ти, бельбасе, чого стоїш, руки поспускавши? — звернувся він до меншого. — Чом же ти, вражий сину, не пробуєш своїх кулаків на мені?

— Ще чого вигадай! — промовила мати, обіймаючи тим часом меншого. — I впаде ж йому в голову, щоб рідна дитина та батька била! I наче йому тепер до того: дитина здорожилася — скільки світа проїхала, втомилася (дитина мала двадцять з чимось літ і рівно сажень зросту). Йому б саме відпочити та попоїсти чого, а він до бійки силує!

«Oho, I see that you've been raised a pet!» said Bulba. «Don't listen to your mother, my son; she's a woman, she doesn't know anything. What do you want with petting? Your petting is a clear field and a good horse, — that's what it is! And do you see this sword?? that's your mother! All the rest of the things with which they stuff your head is rubbish; the academy, books, primers, philosophy, and all that, the devil only knows what, I spit upon it all!» And here Bulba added a word which is not used in print. «But here, now, this is the best of all: I'll take you to Zaporozhe next week. There's where you'll find the sort of science that's the real thing. That's the school for you: only there will you acquire sense.»

— Е-е, та ти, як я бачу, материн мазунчик! — промовив Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона — баба, вона нічого не тямить? Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та кінь добрий — ото ваші пестощі! А цю шаблю бачите? — Оце ваша мати! А все решта — сміття! — оте, чим напихають ваші голови: і академія, і всі ті книжки — граматки, філозофія — все те, кажу, казна-що — чхать на те все! — Тут Бульба приточив таке слівце, що навіть не годиться до друку. — А найкраще, як я вас того ж таки тижня та одвезу на Запорожжя — от де наука, так наука! Там ваша школа; тільки там розуму й наберетесь.

«And are they to stay at home only one week?» said the thin, old mother piteously, with tears in her eyes. «The poor boys will have no chance to go about, no chance to get acquainted with the home where they were born; I shall not have a chance to feast my eyes upon them to the full.»

— То тільки один тиждень і бути їм удома? — мовила жалібно, зі сльозами на очах, стара, сухенька мати. — Не доведеться їм бідолашним і погуляти як слід, не доведеться в хаті рідній обізнатися, та й мені не доведеться на них надивитися!

«Stop that, stop your howling, old woman! A kazák is not born to run around with women. You'd like to hide them both under your petticoat, and sit upon them as if they were hen's eggs. Go, get along with you, and let us have everything there is on the table in a trice. We don't want any pastry puffs, honey-cakes, poppy-cakes, or any other messes: bring us a whole sheep, give us a goat, mead forty years old, and as much corn-brandy as possible, not with raisins and all sorts of frills, but plain, sparkling brandy, which foams and hisses like mad.»

— Годі, стара, голосити! Не на те козак удався, щоб із бабами воловодитись. Ти ще б їх до себе під спідницю сховала та й сиділа на них, як квочка на яйцях. Гайда, краще неси нам на стіл усе, що там у тебе є. Та не треба нам пампушок, медяників, маківників та пундиків усяких; тягни нам сюди цілого барана чи козу давай, медів сорокарічних! Та горілки багато, тільки не з вигадками горілки, не з родзинками чи там ще з якими витребеньками, а чистої давай, тієї грішниці, щоб грала й шуміла, як скажена!

Bulba led his sons into the best room of the cottage; and two handsome women servants, in coin necklaces, who were putting the rooms in order, ran out quickly. Evidently, they were frightened by the arrival of the young men, who did not care to be familiar with any one; or else they merely wanted to maintain their feminine custom of screaming and rushing off headlong at the sight of a man, and then screening their lively shame for a long time with their sleeves.

Бульба повів синів своїх до світлиці, звідки проворно вибігли дві вродливі наймички у червоному намисті, що прибирали кімнати. Вони, знати, вельми злякалися приїзду паничів, які не любили нікому попускати, або, може, просто хотіли додержати свого дівочого звичаю: побачивши парубка, злякано крикнути й кинутись прожогом утікати, а тоді, вельми завстидавшись, довго ще закриватися рукавом.

The room was furnished in accordance with the fashion of that period, — concerning which vivid hints still linger in the songs and epic lyrics, that are no longer sung in the Ukraina, by bearded old blind men, to the gentle thrumming of the bandura, in the presence of the people thronging about them, — in the taste of that warlike and troublous time, when skirmishes and battles began to occur in the Ukraina over the Union.

Світлицю було вбрано за звичаєм тих часів, про які живі згадки зосталися тільки в піснях та народних думах, що їх уже не співають більше в Україні сліпі кобзарі під тихий бренькіт бандури серед слухачів, — за звичаєм тих бойових, важких часів, коли в Україні почали розпалюватися сутички й баталії за унію.

Everything was neat, plastered with coloured clay. On the walls hung sabres, kazák whips, nets for birds, fishing-nets and guns, cleverly carved powder-horns, gilded bits for horses, and hobble-chains with silver disks. The windows were small, with round, dull panes, such as are to be found nowadays only in ancient churches, through which it was impossible to see without raising the one movable pane. Around the windows and doors ran incised bands painted red.

Усе було чисте, вимащене кольоровою глиною. По стінах — шаблі, нагаї, сільця на птицю, неводи й мушкети, хитро оправлений ріжок на порох, золота вуздечка на коня і пута зі срібними бляшками. Вікна у світлиці були маленькі, з круглими темнавими шибками, які тепер можна зустріти хіба в стародавніх церквах і крізь які інакше й не дивилися, як тільки підваживши насувну шибку. Вікна й двері були в червоних обводах.

On shelves in the corners stood jugs, bottles and flasks of green and blue glass, carved silver cups, and gilded goblets of various makes, — Venetian, Turkish, Cherkessian, — which had arrived in Bulba's cottage by various roads, at third and fourth hand, something which was quite of common occurrence in those doughty days. There were birch benches all round the walls, a huge table under the holy pictures in the corner of honour, and a capacious oven all covered with parti-coloured tiles, with projections, recesses and an annex at the rear. All this was extremely familiar to our two young men, who had come home every year during the holidays — and had come because they had no horses, as yet, and because it was not customary to permit the students to ride on horseback. All they had was long scalp-locks, which every kazák who bore arms was entitled to pull. It was only at the end of their course that Bulba sent them, from his stud, a couple of young stallions.

На полицях по кутках стояли глеки, сулії, пляшки з зеленого й синього шкла, сріблом биті келехи, золочені чарки всілякої роботи — венецької, турецької, черкеської, що завітали до Бульбиної світлиці різними шляхами, через треті й четверті руки, як то зазвичай бувало у ті лицарські часи. Берестові широкі лави попід стінами всієї світлиці; величезий стіл під образами на покуті; широка піч із запічками, карунками й прискалками з барвистих кахлів — усе це було добре знайоме нашим двом лицарям, які щороку приходили додому на вакації, — власне, приходили, бо не мали ще коней та й звичаю такого не було, щоб школярі могли їздити верхи. Були у них тільки довгі чуби, за які мав право їх чубити всякий козак при зброї. Вже як кінчали науку, послав Бульба їм з табуна свого пару молодих румаків.

Bulba, to celebrate the arrival of his sons, ordered all the Sótniks and all the officers of the troop who were of any consequence, to be summoned; and when two of them arrived with the Yesaúl Dmitro Tovkach, his old comrade, he immediately presented his boys, saying: «Just look at them; aren't they gallant lads! I shall send them to the Syech shortly.»

На приїзд синів Бульба звелів скликати всю військову старшину, хто тільки був поблизу; і коли прийшло двоє з них та ще й осавула Дмитро Товкач, давній його приятель, — він їм зараз же явив своїх синів, кажучи: «Ось дивіться, пани-браття, які молодці! На Січ пошлю їх незабаром».

The guests congratulated Bulba and both the young men, and told them they were engaged in good business, and that there was no better knowledge for a young man than a knowledge of the Zaporozhian Syech.

Гості привітали Бульбу й обох його синів, додавши, що добре діло вони роблять і що нема кращої науки для молодого козака, як Запорозька Січ.

«Now, my friends, seat yourselves, each where it pleases him best, at table. Now, my lads, first of all let's have a drink of brandy!» Thus spake Bulba. «God's blessing be on us!

— Нуте ж, пани-браття, сідай же всяк до столу, кому де зручно... Ну, синочки! найперше вип'ємо горілки! — так почав Бульба. — Господи благослови!

Welcome, dear sons; you, Ostap, and you, Andríi. God grant that you may always be successful in war! That you may beat the Mussulmans, and beat the Turks, and beat the Tatars; and when the Poles undertake any expedition against our Faith, then may you give the Poles a drubbing also. Now, hold out your glasses, — well, and is the brandy good? What's brandy in Latin? Somehow, my lad, the Latins were stupid: they didn't know there was such a thing in the world as corn-brandy. What the deuce was the name of the man who used to write Latin rhymes? I'm not very strong on reading and writing, so I don't quite remember. Was it Horace?»

Будьте здорові, сини мої любі: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Боже, щоб вам на війні щастило! Щоб бусурменів били, і турків били, і татарву били; а коли й лях зачепить нашу віру, щоб і ляха били... Ну, підставляй свою чарку; що — лепська горілка? А як по-латинському горілка? То ж бо й воно, синку, дурні були латинці: вони й не знали, що є на світі горілка. А як, пак, звався той, що латинські вірші писав? Я на письмі не вельми тямлю, то й не знаю: Горацій, чи що?

«Did any one ever see such a dad!» thought the elder son, Ostap. «The old dog knows everything, but he's always shamming.»

«Ач, який батечко, — подумав про себе старший син, Остап, — усе, старий, знає, а ще й прикидається».

«I don't believe the Archimandrite allowed you so much as a smell of brandy,» Taras went on. «Come, confess, my lads, they beat you with fresh birch-switches on your backs and everything else that a kazák owns; and perhaps when you grew conceited with what you knew, they flogged you with whips. And not on Saturday only, I fancy, but of a Wednesday and a Thursday, as well.»

— Гадаю, архимандрит горілки й на понюх вам не давав, — жартував далі Тарас. — А ну ж, признавайтеся, чи добре вам давали березової каші та свіжого вишнячку по спині й по всіх сусідніх козацьких околицях? А то, може, як ви вже поробилися вельми розумні, то й канчуками парили? Ачей не тільки по суботах, а й по середах і четвергах перепадало?

«There's no good in recalling the past. Dad,» replied Ostap; «that's all over and done with.»

«Just let 'em try it now!» said Andríi. «Just let anybody meddle with me now; just let any Tatar gang come along now and they'll learn what a kazák's sword is like.»

— Нічого, батьку, згадувать того, що минуло, — рівно озвався Остап, — що було, те загуло!

— Нехай би тепер хто спробував! — промовив Андрій. — Хай тепер хто зачепить! От нехай тільки трапиться яка татарва, — знатиме, що то за штука — шабля козацька!

«Good, my son, by God, good! And when it comes to that, I'll go with you; by God, I will! Why the devil should I tarry here? To become a sower of buckwheat and a housekeeper, to tend sheep and swine, and fondle my wife? Devil take them! I'm a kazák; I'll have none of them! I'll go with you to Zaporozhe to carouse, by God, I will!» And Bulba gradually grew warmer and warmer, and at last rose from the table, and in a thorough rage, striking a majestic pose, he stamped his foot. «We'll go to-morrow! Why tarry?

— Добре, синку! Їй-богу, добре! Та коли на те пішло, то і я з вами їду! Їй-же богу, їду. Якого дідька я отут ждатиму? Щоб перевестися на гречкосія, висиджуватись дома, доглядати овець чи свиней та з жінкою бабитись? Та хай воно все западеться: я — козак, не хочу! Що з того, що нема війни? Я й так подамся з вами на Запорожжя — хоч погуляю. Їй-богу, їду! — І старий Бульба потрошку розпалювався, розпалювався, нарешті й зовсім розсердився, устав з-за столу і, взявши руки в боки, тупнув ногою. — Завтра ж і рушаємо! Нащо гаятись!

What enemy can we besiege here? What's this cottage to us? What do we want of all this? What are pots to us?» So saying, he began to smash the pots and flasks, and hurl them about.

The poor old woman, well used to such behaviour on the part of her husband, looked sadly on from her seat on the wall-bench.

Якого ворога ми можемо тут висидіти? Нащо нам оця хата? Нащо нам усе це? На чортового батька нам оці горшки? — По цих словах почав він бити горшки та шпурляти пляшками.

Бідна старенька мати, що звикла вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася на все це, сидячи на лаві.

She did not dare to say anything; but when she heard the decision which was so terrible for her, she could not refrain from tears. She looked at her children, from whom so speedy a separation was threatened, and it is impossible to describe the full force of the speechless grief that seemed to quiver in her eyes and on her lips, which were convulsively pressed together.

Вона не сміла ні в чім суперечити; але, почувши такий страшний для неї рішенець, не змогла вдержати сліз; вона глянула на дітей своїх, з якими їй знов судилася така швидка розлука, — і ніхто не зміг би описати мовчазної сили того горя, що, здавалося, тремтіло в її очах і в судомно зціплених устах.

Bulba was terribly headstrong. His was one of those characters which could arise only in that troublous sixteenth century, in that half-nomadic corner of Europe, when the whole of Southern, primeval Russia, deserted by its Princes, was laid waste, burned to ashes by savage hordes of Mongolian bandits; when a man, deprived of house and home became recklessly brave here; when, amid conflagrations, in sight of threatening neighbours, and eternal danger, he settled down and grew used to looking them squarely in the face, having unlearned the knowledge that there was such a thing as fear in the world; when the ancient, peaceable Slav spirit was seized with a warlike flame, and there was instituted Kazakdom, — a free, wild manifestation of Russian nature, — and when all the river-country, the lands down stream, the slopes of the river banks and convenient sites were populated by kazáks whose number no man knew, and whose bold comrades had a right to reply to the Sultan's inquiry as to how many there were of them, «Who knows? We are scattered all over the steppe: wherever there is a hillock, there, also is a Kazák.»

Бульба був страшенно впертий. То був один із тих характерів, які могли з'явитися лише тяжкого XV сторіччя в напівкочовому закутку Європи, коли панували праведні й неправедні уявлення про землі, що стали якимись суперечливими й неприкаяними, до яких належала тоді Україна; коли весь прадавній південь, покинутий своїми князями, було спустошено й випалено дощенту ненастанними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши все — оселю й покрівлю, зробився тут відчайдушним чоловік; коли на пожарищах, перед лицем хижих сусідів і повсякчасної небезпеки, осідав він на місці й звикав дивитися їм просто у вічі, забувши навіть, чи є на світі щось таке, чого б він злякався; коли бойовим палом укрився здавна лагідний слов'янський дух і завелося козацтво — цей широкий гуляцький заміс української натури, — і коли всі перевози, яри та байраки, всі зручні місця засіялися козаками, що їм і ліку ніхто не знав, і сміливі товариші їхні могли відповісти султанові, охочому знати про їхнє число: «А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак».

It was, in fact, a most remarkable manifestation of Russian strength; dire necessity wrested it from the bosom of the people. In place of the original principalities were small towns filled with huntsmen and dog-keepers, in place of the warring and bartering petty Princes in cities, there arose great colonies, hamlets, and districts bound together by a common danger, and by hatred toward the heathen robbers.

Повсякчасна необхідність боронити узграниччя від трьох різнохарактерних націй надавала якогось вільного, широкого розмаху їхнім подвигам і виховала впертість духу. Це був справді надзвичайний вияв української сили: його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, малих містечок, що аж кишіли псарями та ловцями, замість ворохобливих та мізерних князів, що купували й перепродували свої міста, виникли грізні села, курені й околиці, пов'язані спільною небезпекою й ненавистю до хижих нехристів.

Every one already knows from history how their incessant fighting and roving life saved Europe from the savage invasions which threatened to overwhelm her.

Усім відомо вже з історії, як козацька безнастанна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від бусурменських наскоків, які щохвилини загрожували їй повною руїною.

The Polish Kings, finding themselves, in place of the Appanage Princes, sovereigns — though distant and feeble, — over those vast territories, understood, nevertheless, the significance of the kazáks, and the advantages of this warlike, lawless life. They encouraged them and flattered this propensity.

Королі польські, ставши замість удільних князів володарями цих просторих земель, хоч би й далекими та слабосилими, зрозуміли, чого варте козацтво і яку може дати користь така войовнича вартова сила.

Under their distant rule, the Hetmans, chosen from among the kazáks themselves, transformed the districts and hamlets into regiments and uniform provinces. It was not an army in the regulation sense, no one would have noticed its existence; but in case of a war or a general uprising, it required a week and no more, for every man to make his appearance on horseback, fully armed, receiving only one ducat in payment from the King; and in two weeks, such an army was assembled as no recruiting officers would ever have been able to collect.

Вони потурали йому і улесливо шукали з ним згоди. Під їхньою, хоч і далекою, владою гетьмани, з-поміж козаків таки обрані, єднали околиці й курені в полки та належні округи. Не було це лавне рекрутоване військо, — такого ніхто б і не побачив; та на випадок війни й посполитого рушення за вісім днів, не більше, усе козацтво було вже на конях і при зброї, маючи тільки один червінець платні від короля, і за два тижні набиралося таке військо, якого не набрати жодній рекрутчині.

When the campaign was ended, the warrior went back to the fields and meadows, and the lower reaches of the Dnyeper, fished, traded, brewed his beer, and was a free kazák once more.

Похід кінчався — усі вояки розходилися по луках та ланах, на дніпровські перевози — ловили рибу, торгували, варили пиво і всі були вільними козаками.

His foreign contemporaries rightly marvelled at his wonderful qualities. There was no trade which the kazák did not know; he could distil