Історія (не)одного кохання. Тернопільські хроніки

By Алекс Грей

Двадцять п'ять років — це багато чи ні? Для когось двадцять п'ять років — це чверть століття, а для когось, як одна мить. Оксана покинула рідне місто одразу після закінчення школи, а повернулась туди лише двадцять п'ять років потому. З ці роки вона досягла успіху у кар'єрі, ставши доктором медичних наук і досить знаною лікаркою, змінила країну, побудувала будинок, народила доньку і посадила безліч дерев. Але чи була вона щаслива? Саме заради цього питання Оксана і повертається у рідне місто, аби зустрітись із своїми давніми шкільними друзями. Але чверть століття ні для кого не пройшла безслідно. Бізнесменам, банкірам, управлінцям і функціонерам, продавцям та перукарям знову доводиться пригадувати шкільні часи, аби знайти відповіді на прості і банальні питання: «що таке кохання?», «що таке вірність?», «що таке дружба?» і чому колишні друзі стають ворогами.
«Історія (не) одного кохання. Тернопільські хроніки» переносить нас у останні роки Радянського союзу та повертає у сучасну реальність, дає можливість пригадати юність, подумати про майбутнє, та просто пройтись старими вулицями українського міста.

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Dec 19, 2023
• ISBN: 9780880048873

Book preview

1

Оксані снився дивний сон, наче вона подорожує у часі, переміщуючись з минулого у майбутнє і знову у минуле. Навколо себе вона бачила безліч незнайомих людей, які веселились, танцювали і співали. І в якому б часі вона не опинялась, завжди її оточували люди, люди, люди, а їй навіть уві сні хотілось не те, що самотності, а, скоріше, усамітнення. Музика, що звучала навколо неї, пульсуючими ударами неприємно відображалась в її голові. Вона намагалась будь яким чином позбутись цієї неприємної музики, яка здавалась їй такою знайомою, але в неї нічого не виходило. Оксана щільно затуляла вуха руками, крутила головою, намагаючись скинути з себе це неприємне відчуття, але пульсування в голові ставало все сильнішим і все більш неприємним. Музика звучала все голосніше, і реалістичніше, і в якусь мить Оксана прокинулась. Свідомість поступово почала просочуватись у її мозок, і тут вона зрозуміла, що музика, яка переслідувала її уві сні насправді виявилась рингтоном її телефону, та і пульсація в голові була теж реальною.

Номер був незнайомий і Оксана, скинувши дзвінок, знову закрила очі. Але менше ніж за хвилину телефон знову завібрував і заспівав. Оксана по дитячому зморщила ніс і, пересилюючи головний біль, натиснула на зелену кнопку на екрані телефона.

— Привіт, мала! — почула Оксана знайомий, але поки що непроідентифікований голос, одразу пригадавши, що так її називали лише у школі, коли вона навіть у старших класах була невисокого зросту.

— Привіт, ти хто? — ще хриплим голосом відповіла Оксана.

— Ти жартуєш? Вчора весь вечір мені розповідала про своє життя, а зараз «вмикаєш дурника». - вона почула сміх в трубці і він також здався їй до болі знайомий.

— Слухай, в мене болить голова і, взагалі, я ще сплю.

— Як це ти спиш, якщо говориш? І взагалі, ти ж вчора практично нічого не пила, то від чого в тебе може боліти голова?

— А ось так, я так вмію… — вона зробила паузу, тим самим намагаючись впізнати того, кому належав цей голос. Свідомість помалу, але все ж таки поверталась до неї і в пам’яті поступово почались проявлятись події вчорашнього вечора. Єдине, чого вона не могла пригадати, як вона опинилась в цій кімнаті і, взагалі, що це була за кімната. — Іванчук, це ти, чи що?

— Ну, нарешті! А я думав, що до тебе треба вже реанімаційну бригаду викликати.

— Яку бригаду?

— Не тупи! Реанімаційну, з пивом.

— Йди ти в задницю, Іванчук…

- І я тебе теж люблю. — весело відповів Іванчук.

— Ти скажи краще, якого хрена ти так рано телефонуєш?

— Нічого собі рано! Ти на годинник дивилась? — він явно не приховував свого подиву.

Оксана потерла очі руками, трохи сфокусувалась, пошукала очима годинник і, знайшовши його на стіні, спробувала відрізнити велику стрілку від малої. Годинник безжалісно показував половину дванадцятої. І, хоча, такий час ранком назвати було доволі складно, Оксані зовсім не хотілось вилазити з під теплої ковдри.

— Слухай, Сергію…

— О! Нарешті впізнаю ту саму Оксанку, ти вже починаєш називати мене по імені.

Оксана пропустила цей жарт повз вуха.

— Що ти там про реанімацію говорив?

— Ти дійсно пива хочеш?

- Ідіот, мисли глобальніше, яке пиво? Я ж леді! Чи ти забув?

— Прикинь, забув.

— Ну, то згадуй. Коротше, пиво будеш пити зі своїми друзями, а я би не відмовилась від гарної кави. В Тернополі вже навчились робити добру каву?

— Слухай, Оксанко, те, що тебе не було в Тернополі двадцять п’ять років, ще не означає, що розвиток цивілізації тут без тебе зупинився. Коротше, ти вставай, готуйся, а я по тебе заїду. Скільки тобі треба часу?

— Давай за півгодинки. — відповіла Оксана, але одразу спитала. — Сергію, а ти знаєш куди їхати?

— Та я ще не забув, де ти мешкаєш, точніше, мешкала, хоча це було багато років тому.

— Хочеш, відкрию тобі таємницю?

— Хочу.

— Тільки не ржи, але я не знаю, де я.

— Ну то так, за двадцять п’ять років в нас багато чого набудували та і всі вулиці попереіменовували.

— Та я не про це… — Оксана сіла у ліжку і, уважно розглядаючи кімнату, намагалась відтворити події вчорашньої ночі. І, хоча, головний біль не давав зосередитись, вона поступово почала пригадувати, що після ресторану вони поїхали з однокласницею Ірою до неї додому. Оксана точно пам’ятала каву, яку вони пили з Ірою на кухні, пам’ятала, як не замовкала Іра, розповідаючи про своїх батьків, про різноманітні ситуації на роботі і в особистому житті, пам’ятала шампанське і потім ще шампанське, а потім… вона прокинулась від телефонного дзвінка і з головним болем.

— А про що?

— Ту квартиру, що ти пам’ятаєш, батьки ж продали, коли переїздили з Тернополя і я ночувала у Ірки.

— Оооо… — протягнув Сергій.

— Що?

— Та нічого, Ірка — то небезпечно. — Оксана почула, як Сергій засміявся. — Скажи чесно, шампанське вчора було?

— Було. — чесно відповіла Оксана.

— Багато?

— Ну, я точно не пам’ятаю, але пам’ятаю дві чи три… Далі не пригадаю…

— Все зрозуміло, це ж Ірка. — Сергій знову засміявся, і Оксана почула ті нотки в його голосі, які так любила ще з першого класу. — Добре, чекатиму тебе біля під’їдзу.

— Біля якого під’їзду?

— Біля Ірчиного, а що тебе засмучує?

— Нічого, просто ти знаєш всі під’їзди наших однокласників, чи тільки, де Іра живе?

— Оксанко, я ж банкір, а це крутіше за СБУ, тож, давай, збирайся.

— До зустрічі.

Оксана вимкнула телефон, але ще деякий час тримала його у руці. Свідомість вже остаточно заповнила її мозок, а сама вона повністю повернулась у реальність. Вона прикрила очі і згадала вчорашній вечір.

2

Традиції тому і являються традиціями, що вони з’являються і укорінюються в нашому житті незалежно від пори року чи то політичної обстановки в країні, від настрою чи зміни поколінь. Ми всі давно звикли до святкувань Нового року, Великодня, Різдва чи інших професійних свят на кшталт Дня медика чи Дня вчителя і більшість простих людей навіть не замислюються над тим, чому саме в цей чи інший день відзначається якесь свято.

Зустріч випускників, скоріше за все, не зовсім можна назвати святом, але і цей день має свої традиції. Хтось чомусь так вирішив, що саме перша субота лютого кожного року є найкращим днем для зустрічей, спогадів і ностальгії. Саме в цей день дістаються з верхніх поличок і глибоких шухляд шкільні випускні фотоальбоми, покриті річним або багаторічним пилом і згадуються ті дні, коли всім нам було від семи і до сімнадцяти, світ здавався величезним і непізнаним, а мрії та перспективи були тією рушійною силою, яка штовхала кожного з нас до таких вчинків, про які багато років потому навіть страшно було би подумати. Коли закінчуєш школу, то перед тобою відкритий увесь світ і тобі здається, що дитячі мрії стати космонавтом, лікарем чи дипломатом ось-ось здійсняться і тоді…

Але все це було чверть століття тому, а зараз лише сріблясті надуті кульки у формі числа «25» нагадували бувшим однокласникам однієї з Тернопільських середніх шкіл про те, що час неможливо зупинити, але ніхто і ніколи не заборонить їм згадувати першу вчительку, першу «двійку» і першу любов.

Саме ця перша шкільна любов стала для Оксани причиною її швидкого, одразу після випускного, від’їзду з Тернополя. Ранком двадцять шостого червня багато років тому просто у день випускного балу, коли її однокласники ще зустрічали схід сонця, повертались додому після випускного вечора та цілувались у під’їздах, Оксана сиділа біля вікна свого купе і спостерігала за порожніми ранковими вулицями рідного міста. Тоді вона ще навіть не уявляла, що повернеться до Тернополя лише за двадцять п’ять років вже громадянкою Канади. Сергій, з яким Оксана просиділа за однією партою десять років і який так і не відповів їй взаємністю і який став причиною від’їзду Оксани з Тернополя, зараз сидів навпроти неї, жартував і посміхався, і їй раптом здалось, що цих двадцяти п’яти років ніби і не було.

— Все одно не розумію, чому ти тоді так швидко поїхала? — запитав Сергій.

— Та не швидко зовсім, просто… — Оксана задумалась, згадуючи той вечір напередодні випускного, коли вона набралась сміливості та прийшла до Сергія додому, щоб освідчитись йому у своїх почуттях. Вона чекала його біля під’їзду дуже довго, але Сергій повертався додому в той вечір не сам, а з її подругою, з якою вона дружила ще з дитячого садочка. Оксана чудово розуміла, що Сергій не її власність і має право гуляти та зустрічатись з ким завгодно, але ця образа на саму себе за нерішучість, з якою вона жила останні декілька років і дала їй привід прийняти рішення якнайшвидше втекти з Тернополя.

— Що, просто? — перебив її думки Сергій.

— Просто мені треба було їхати в Ленінград в університет, а особливого вибору квитків тоді не було.

— А, що, вже в червні треба було їхати? — не відступав Сергій. — Вступна кампанія тоді починалась з серпня. Щось ти, Оксанко, не договорюєш.

— Та не вигадуй, все я тобі говорю, як було. Поїхала в Ленінград, там поступила в медичний, потім після закінчення мене по розприділенню відправили взагалі за Урал, але, відрацювавши там необхідних три роки, я повернулась назад до Ленінграду, там вийшла заміж, а, так як Радянський Союз вже розвалився, в мене випадково з’явилась можливість виїхати до Канади і останні двадцять років я живу у Торонто. — Оксана розповідала спокійно, пригадуючі ті часи, але вона не розповідала головної правди про справжню причину її від’їзду і про те, що по розприділенню вона, як відмінниця могла вибрати будь яке місто СНД від Москви до рідного Тернополя, але сама свідомо обрала невеличке Уральське містечко. Чомусь так в неї складалась доля, що після школи вона поїхала з Тернополя через нерозділену шкільну любов, а після закінчення університету, втекла з Ленінграду від такої самої нерозділеної, але вже університетської любові на Урал і, дійсно пропрацювала там три роки простою лікаркою у місцевій поліклініці. Але Оксані вдалось поступити заочно до аспірантури і там її роботу помітив якийсь канадський професор і запропонував їй завершити роботу вже у Канаді. І знову, тікаючи від кризи дев’яностих років, від сірості та зубожілості російської глибинки і, в якійсь мірі від себе, Оксана опинилась у Торонто. Перед від’їздом до Канади, вона декілька місяців прожила у вже переіменованому Санкт-Петербурзі, де і вийшла заміж за того самого свого однокурсника, від якого тікала декілька років тому на Урал. Але до Канади вона поїхала без свого новоспеченого чоловіка, який категорично відмовлявся летіти за океан, тож шлюб двох молодих лікарів протримався лише декілька місяців, а вже через рік в Канаді в неї народилась донька, щоправда від нового канадського чоловіка.

— А, правда, Оксанка, що ти професорка? — спитав Ігор, ще один їхній однокласник, який мав можливість після восьмого класу продовжити навчання в ПТУ, але якимось дивом залишився в дев’ятому класі і ледве закінчив школу.

— Ну, можна і так сказати… — скромно відповіла Оксана.

- І, що, як живуть канадські професори?

— Так само, як і українські, можливо, навіть дещо скромніше.

— Та не прибідняйся вже, напевно вілла в тебе триповерхова і «Ролс Ройс».

- Ігорчик, давай я тебе запрошу до себе у гості і ти сам побачиш мою віллу і «Ролс Ройс», добре?

— Що, правда? Ти дійсно можеш мені виклик до Канади зробити? А роботу допоможеш там знайти? — було видно, що Ігор не жартував і ідея про подорож до Канади йому явно була до вподоби.

— В тебе яка освіта? Ти хто за спеціальністю? — посміхаючись, запитала Оксана.

— Ну… я це…

— Ясно, ти ж в четвертій бурсі вчився?

— Ну, спочатку так, але потім повернувся назад до школи.

— Дай вгадаю, тебе звідти виперли?

— Ображаєш! — Ігор засміявся. — Просто мій батя мав якісь зв’язки з нашим директором і він все там порішав.

— Добре, не так спитаю. Спеціальність в тебе якась є? Ти ким зараз працюєш?

— Я таксую. — з гордістю відповів Ігор.

— Ну, не хочу тебе засмучувати, але таксистів в Канаді більше, ніж треба. Тому, роботу я тобі там не гарантую, а ось у гості приїжджай, та і всі приїжджайте, буду рада усіх там бачити.

— Так, що ви тут шушукаєтесь? — вклинився у розмову Рома, в шкільному минулому, як тоді було модно говорити «хорошист», а тепер відомий психотерапевт. Точніше, психотерапевтом він став в останні роки, а до цього досить успішно працював звичайним психіатром в тернопільській психоневрологічній лікарні. Але, як у відомому анекдоті, він після зміни у диспансері по своїй доброті постійно надавав друзям психологічні поради, вирішуючі їхні сімейні, або бізнесові труднощі. Потім йому почали платити за це гроші, і він усвідомив, що бути приватним психологом чи то психотерапевтом навіть дуже вигідно. Він відкрив власний кабінет, найняв на роботу молоденьку і симпатичну асистентку з бувшого медсестринського персоналу лікарні і починав кожен свій ранок з чашки дорогої запашної кави і слів «Чи не хочете Ви про це поговорити?»

— Ромка, ти ще не наслухався своїх пацієнток? Йди, краще їм задавай свої дурні запитання. — перебив його Ігор.

— Слухай, Ігорчик, я хоч і людина з досвідом спілкування з неурівноваженими людьми, але зараз не маю жодного бажання вдаватись в подробиці твої психологічних проблем.

— Це добре, бо я з тих буйних психопатів.

— Та ти навіть не психопат.

— А ти і не доктор, а так, спеціаліст потриндіти.

— Так, стоп, хлопці, хочете сваритись, йдіть в інше місце. — спокійно сказала Оксана.

— А ми і не сваримось, правда, Ромчик? — Ігор посміхнувся так щиро, що Оксана одразу зрозуміла про несерйозність їхньої сварки.

— Оксанко, не звертай на них уваги, просто вони куми і живуть в одному під’їзді, Ігор постійно возить Ромчикових дітей до школи і його жінку теж у школу, а Ромка в складні депресивні моменти для Ігоря, привозить його до своїх друзів з наркодиспансера і там той відпочиває декілька днів від депресії і бухла. То ж не звертай на них уваги, вони постійно на кожній зустрічі мусять посваритись. — раптом сказав Сергій, помітивши, як розгубилась Оксана. Весь цей час він був поруч і із задоволенням спостерігав за своїми однокласниками.

— А, що, Ігор бухає? — Оксана нахилилась до Сергія і прошепотіла йому прямо у вухо. Вона відчула такий знайомий аромат його парфумів, що серце затремтіло і їй стало важко дихати, як колись… тоді…

— Ну як бухає… - Сергій злегка нахилив голову і Оксана знову побачила того самого десятикласника, який зводив її з розуму з першого і до десятого класу. — Так, щоб бухав постійно, то ні, але, ти ж пам’ятаєш, від дуже емоційний і деколи просто, як то кажуть у народі, «йде у відрив», тоді і з’являється Ромка і витягує свого кума з тієї депресії. А так в них досить дружні відносини.

— Зрозуміло, — відповіла Оксана, і поки Сергій не перевів тему розмови, запитала. — А я щось не дуже зрозуміла, ти сказав, що Ігор відвозить Ромчикових дітей до школи, і його жінку теж до школи, це як?

— А, ти ж не в курсі! — посміхнувся Сергій.

— Не в курсі чого? — здивувалась Оксана.

— Ну, ти знаєш, хто Ромчикова жінка?

— Ні, а хто?

— А вгадай.

— Ну ти даєш, як я можу вгадати, якщо я навіть не здогадуюсь про можливих кандидаток.

— Ну, ок, даю підказку, це наша однокласниця. — Сергій жартівливо підморгнув Оксані.

— Ні фіга собі… Гіпотетично тут кожна, крім мене і Ірки може бути потенційною його дружиною. — відповіла Оксана, хоча в голові вона намагалась швидко пригадати всіх однокласниць і перебирала можливі варіанти.

— А ти спробуй. — не відставав Сергій.

— Не хочеш казати, не кажи, я зараз сама в Ромки запитаю.

— Ну добре, скажу, — здався Сергій. Йому зовсім не хотілось, щоб зараз знову хтось втрутився в їхню бесіду. — Машка Єфремова.

— Машка? — Оксана не приховувала здивування. — Машка Єфремова тепер Ромчикова жінка?

— Ну так. — посміхнувся Сергій. — І в них двійнята, хлопчик і дівчинка.

— Багато я пропустила. — Оксана теж посміхнулась і подивилась на Рому, той і далі про щось сперечався з Ігорем. Потім вона відшукала очима Машу і спостерігала за нею, намагаючись уявити цих двох однокласників чоловіком та жінкою. — Слухай, а як в них це все вийшло? В школі вони ніби не зустрічались, вони що, може вчились разом? Машка ж така розбишака була, а Рома, навпаки, намагався вчитись.

— Та ні, Ромка наш мед закінчив і психіатром працював в «дурці», а Машка в педагогічний поступила на фізмат, а після закінчення пішла працювати у нашу школу, вона там, до речі, і зараз працює. І, між іншим, вважається однією із найкращих вчительок математики у місті, вона навіть була вчителькою року, виграла Всеукраїнський конкурс. Так ось, одного разу директор запросив Рому, як випускника прочитати якусь лекцію по психології для випускників, там він і зустрівся з Машкою, точніше, тоді вже Марією Іванівною Єфремовою, а згодом вона стала Іщенко. Потім в них народились двійнята, хлопчик і дівчинка, але вони зовсім один на одного не схожі, їм зараз десь років по десять і вони теж в нашій школі вчяться, мало того, Машка в них класний керівник і вчитель математики, а ще в тому класі вчяться діти Макса, а прикол ще в тому, що в нього теж двійнята і теж хлопчик і дівчинка.

— Санта Барбара якась… — промовила Оксана, розглядаючи своїх однокласників. — Я досі в шоці… Машка, яка одна з перших наших дівчат почала курити, яка грала у футбол на рівні з пацанами, рвала на гітарі струни і тусила із старшокласниками, коли ми всі вчили Шекспіра, тепер сама напевно ганяє учнів за куріння біля школи. І як Іщенко її вибрав? Він же був таким тихонею, що я думала, він ніколи не одружиться, а тут Машка! Ні, я проти неї нічого не маю, навпаки, я дуже рада за них.

— Так буває, в школі ти розбишака і шибениця, а через двадцять п’ять років поважна вчителька і не просто вчителька, а одна з найкращих. Або навпаки, в школі ти тихоня і непримітний нікому, а згодом ти вже відомий лікар чи приватний психотерапевт, який витягає з людей гроші лише за одну фразу «а чи не хочете Ви про це поговорити?»

— Ну так, буває по різному. Але все одно, навіть, якби мене повернули назад у наш десятий клас, я би ні за що не повірила, що Ромка з Машкою будуть разом виховувати своїх спільних дітей. — Оксана це говорила Сергію, але насправді вона просто читала свої думки вголос. — А ти про я когось Макса тут говорив, це хто такий? Я щось не пам’ятаю, щоб в нас в класі був якийсь Макс.

— Та він з паралельного, мусиш пригадати…

Тут наступила музична пауза, охочі танцювати потягнулися до танц-полу. Хтось тягнув Оксану за руку, таким чином запрошуючи до танцю, але їй вдалось вирватись. Вона розвернулась на своєму стільці і, поклавши голову на спинку, спостерігала за танцюючим натовпом. Музика звучала настільки голосно, що вона не одразу зрозуміла, що до неї хтось звертається. Вона злегка повернула голову і побачила біля себе чоловіка з триденною небритістю, яка чомусь стала такою популярною в останні роки. Його лице здалось їй знайомим, але вона не могла так зразу проідентифікувати хто це. Він говорив щось, звертаючись до Оксани, але звуки музики приглушували його слова. Оксана потиснула плечима, торкнулась руками своїх вух, показуючи тим самим, що не чує свого співрозмовника. Він нахилився ближче і прямо у вухо прокричав:

— Чому не танцюєш?

— Не хочу. — спокійно відповіла Оксана, не підвищуючи голосу, бо розуміла, що її все одно не почують.

— Ти мене не впізнаєш? — прямо спитав чоловік.

Оксана кивнула головою, що означало «лице знайоме», але на справді вона не могла пригадати, де і за яких обставин вони перетинались, але, в тому, що це був не її однокласник, вона була впевнена.

— Я теж не люблю танцювати, — відповів він, хоча Оксані було не цікаво його відношення до танців. — Ходімо на двір, покуримо. — він настільки спокійно і переконливо говорив, що Оксана взялась за його простягнуту руку і вийшла за-за столу.

Вони вийшли з ресторану на вулицю Родини Барвінських. Ресторан «Оскар» не так давно був відкритий у Тернополі, але дуже підходив під подібного роду забави. Оксана була в цьому ресторані вперше і він справив на неї дуже позитивне враження. І атмосфера, і кухня, а головне, розташування у центрі міста робили цей ресторан насправді популярним закладом. На вулиці було доволі прохолодно, перший тиждень лютого видався того року не дуже холодним, вдень світило сонце і снігу майже не було, але під вечір підморозило, і крізь сухе морозне повітря зоряне небо здавалось таким близьким, ніби його можна було торкнутись рукою. Чоловік простягнув Оксані пачку «Мальборо», вона витягла цигарку, але так і залишила її у пальцях. Палити Оксана кинула, коли народилась її донька і з того часу жодного разу в неї не виникало бажання повернутись до тієї згубної звички.

— Щось не так? — спитав він, тримаючи перед лицем Оксани палаючу запальничку.

— Та ні, все так, просто, щось не хочеться… — Оксана покрутила цигарку у пальцях подивилась на свого співрозмовника і продовжила, — Якщо чесно, то я не палю, просто втомилась від тієї голосної музики і захотілось трохи подихати свіжим повітрям.

— Та я щось теж не дуже полюбляю такі тусовки, але коли збираються однокласники, то це святе.

- І часто ви збираєтесь?

— Ну як тобі сказати. — він засміявся і сховав пачку цигарок у кишеню. — Та, кожного року, а деколи ще і влітку. Не всі, звичайно, але основний кістяк збирається. Нас же небагато залишилось у Тернополі після школи, тож ми і підтримуємо між собою стосунки. А в останні роки то намагаємось збиратись обома класами, нашим і вашим.

З останньої фрази Оксана зрозуміла, що він навчався у паралельному з нею класі, тобто у класі «А». Її донька, закінчивши школу три роки тому, не зустрілась з однокласниками жодного разу, лише переписка у Facebook та Instagramm залишала невеличку можливість для спілкування її однокласників. Оксана теж вперше була на такій зустрічі, але це було її бажання, хоча можливостей вона мала вдосталь. Усі роки вона навіть не розглядала варіантів участі у зустрічах, вона сама для себе вигадувала різні «відмазки», аби не зваблюватись бажанням сісти у літак і сидіти за одним столом з тими, з ким сиділа за однією партою десять років. Але чомусь, коли вона отримала запрошення на цьогорічну зустріч, вона не вагалась жодної хвилини, летіти чи не летіти. Вже, сидячі у літаку вона намагалась зрозуміти, що саме стало таким поштовхом, і на думку спадало лише дві відповіді. Перша, це вона просто скучила за своїми однокласниками, за своїми шкільними друзями і за спогадами. А другим варіантом вона вважала кризу середнього віку і, хоча, вважається, що цьому синдрому підвласні більше чоловіки, ніж жінки, Оксана вважала, що вже давно вступила в активну фазу цієї кризи. Ні, у відносинах зі своїм чоловіком вона не бачила жодної проблеми, донька була прилаштована, величезний будинок з басейном і власним тенісним кортом створювали відповідну ауру захищеності від всіляких негараздів, ріст по кар’єрній драбині додавали ще більшої впевненості, а її доходи і досить солідні заробітки її чоловіка робили її життя повноцінним і гармонійним. Що стосувалось гармонії у відносинах з чоловіком, то і тут в них була не те що повна ідилія і розуміння, але жалітись ще не було на що, а ще яка не яка, але регулярність, принаймні,