Масковскій Клондайк

By Володимир Ткаченко

У літературі, як і в житті, щось буває вперше. Всі бачать подію чи явище, а лише хтось пропустить її через серце… Роман Володимира Ткаченка «Масковскій клондайк» — саме та книжка, яка відкриває в нашому красному письменстві нову тему. Український заробітчанин в Москві — про цей феномен ще писатимуть і писатимуть. Але початок великої дороги тут — під цією обкладинкою. Гірко-солона правда життя, іскристий гумор, філігранно виписані характери, незвичайні пригоди і геть неочікуваний фінал — це також тут. Тож поринь, читачу, в цю неймовірну стихію!

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Sep 7, 2022
• ISBN: 9780880038812

Book preview

Передмова

Клондайк дотепності і правди

Чесно кажучи, ця рецензія давалася мені важко. Я звик роздавати різні щирі аванси геть юним і добряче молодим поетам, а тут раптом не вірші, а проза, ще й автор її — зрілий письменник, майже класик! Що я можу йому порадити? Де підштовхнути отим «чарівним копанцем»? Та й чи маю право? Але прочитаний рукопис не давав спокою, роївся незримими бджолами у свідомості та підсвідомості, аж поки не поперли саме ті слова, яких я від себе чекав. Принагідно зізнаюся, однієї ночі мені навіть приснилися ці три чоловіки — ключові персонажі твору, але в тому сні, на щастя, не було Москви.

Отже, спочатку — кілька загальників про нашого винуватця урочистості, себто, з’яви у світі цієї книжки. Володимир Ткаченко — майстер короткого гумористичного та сатиричного оповідання. Або дотепної новели, бо банальними гуморесками, які культивував українсько-радянський журнал «Перець», його речі не назвеш. Оповідки В. Ткаченка — невеликі моноспектаклі, адже сам автор водночас є ще й талановитим актором, який неймовірно яскраво і колоритно виконує ці твори зі сцени. Попри те, що мешкає він у начебто провінційній Смілі, нічого такого аж провінційного у його книжках не розшукаєте. Український письменник — та й годі!

«Масковській Клондайк» — перший крок Володимира Ткаченка у велику прозу. Велику чи не дуже, але значно більшу, ніж оповідання. Тут може виникнути дискусія щодо жанру нашого твору, вона вже, ця дискусія, здається розпочалася — серед перших читачів — найближчих друзів. Але, врешті, хіба це так важливо — повість це чи невеликий роман, ба, хай навіть цикл оповідань та новел, пов’язаних спільними персонажами, місцем дії, темою, ідеєю, іншим літературознавчим лушпинням… Сьогодні у тренді саме невеличкі романи — близько сотні сторінок, видані у кишеньково-декольтованому форматі великим шрифтом, аби всі могли прочитати: від старого до малого.

Головне, що хочу сказати про цей твір, це те, що читається він на однім подиху, захоплює і веде далі та глибше, ти напружено чекаєш кожної наступної дії чи події, але не можеш навіть приблизно передбачити, якою вона буде. Автор вміло тримає інтригу, багато разів заплутує і переплутує долі своїх героїв, але наприкінці приводить туди, де їх і чекаєш, і зовсім не чекаєш. І це невимовно круто!

Взагалі, автор у «Масковскому Клондайку» — майже невидимець. Його немає ніде, але водночас він присутній усюди. Як Бог? Ні, це неможливо! Як гоголівський чорт у кишені коваля Вакули? Та ні, страшно якось… Залишається сучасне пояснення — мудрий і дотепний творець нашпигував одяг на інші особисті речі своїх заробітчан дослідницькими мікро-камерами і все-все побачив та зчитав. Добре це чи погано? Не знаю… Але від відсутності тотального «якання» твір не втратив, а лише надбав. Бо всі його персонажі, навіть, зовсім другорядні, виписані чітко, яскраво й опукло, мовби з різних кутів огляду. Ця мимовільна кінематографічність, ця випадкова сценарність створює для реципієнта абсолютно відчутні образи. Але тут немає надміру деталізованих та розлогих «патретів», тут є невеличкі, але насичені кольорами мазки, за якими кожен читач вибудовуватиме для себе свого Вітьку, свого Миколу чи яку-небудь бабу Пурхалку. Щоправда, іноді автор «забувається», що він незримий і береться оцінювати якусь людину чи подію. Але це, на щастя, єдина перевитрата. Дотепність і реалістичність — два найбільші кити, на яких впевнено стоїть цей роман. Третього ж кита хай шановні читачі шукають самотужки.

Насамкінець не можу не означити ще однієї особливості твору — попри сміх, смуток і завмирання серця, там є потужний ліричний струмінь. Він присутній як в описах людських взаємин, так і в мінімалістичних пейзажах, які не краєвиди навіть, а через візуалістику прописані стани душ, зблиски емоцій та почуттів. І такими також бувають українці у ворожому стані…

Отже, привітаємо Володимира Ткаченка (для близьких — просто Тарасовича) з хорошою і першою «великою» книжкою. Ну, й дай, Боже, щоб не остання!

Сергій Пантюк

Масковскій Клондайк

Брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани.

Йдуть та й йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ.

Йдуть і зникають у сірій безвісті…

Михайло Коцюбинський «Фата-Моргана»

* * *

Де ви, класики? Агов, історики й романісти! Тема тут одна є, спокою не дає. Аж гляньте ще раз на заголовок. Ну, що? Та ото ж! А ви — про Химині кури. Про заробітки треба писати, про заробітки! Про те, як ми із торбами по світу блукаємо. Скільки ж то нашого люду Європа поглинула? А Москва, як сучка блохами, так і кишить шабашниками. Вони злітаються до неї, як відьми на «Лису гору». А ніхто про це не розповідає. Бо ті, хто пишуть — не шабашать, а ті, хто шабашать — не пишуть. Узагалі, то воно так і мусить бути, бо одночасно забивати гвіздки й писати мемуари — справа надзвичайно заморочлива. Можна, або собі пальця молотком розквасити, або написати таку нісенітницю, що люди, прочитавши, будуть плюватися, а при зустрічі — крутити пальцем у тому місці, де локшина з вух звисає: «Он, пішов той, що про Москву пише. Де ти був і що ти бачив?» І був там і бачив, а тепер написати засвербіло. Так що крутіть пальцями, плюйтеся, тільки не бийте — у мене тіло дуже пещене.

* * *

Наша зустріч відбувається у дворі чепурної хатини, що потонула по вікна в розмаї троянд, нарцисів, лілей та ще різних там флоксів-півоній, ліку яких не знає навіть Оксана, в кого знайшла притулок моя спрагла душа після довголітніх поневірянь. Мене вже били й плювали на мене, і повісити нахвалялися за те що я так безпардонно спотворив їхні долі на сторінках рукопису, який уже був, на мою думку, готовий до друку. Кілька спітнілих пляшок розливного пива суттєво понизили градус люті прототипів моїх героїв і тепер вони, виваливши черева майже на стіл, блаженно плямкають під шатром рясної яблуні. Проте їхні настанови ще боляче шкребуть по моєму авторському самолюбству, тому я все частіше підливаю пивця в келихи, аби вони швидше заспокоїлися. І ось, коли вже один з примірників рукопису, розщеплений на окремі аркуші, пішов під кістки й луску тарані, стало на душі якось легше: погодилися, хоч і критики наслухався, аж голова розколюється.

І що ж я такого написав не такого? Вони ж — герої! А герої мусять бути незвичайними, колоритними, вишуканими, не такими, як в житті. Вони мені все закидають докори, що я себе не показую поруч, хоч і пройшов з ними всі оті зваби заробітчанського життя. А от вам — дзуськи! Ще бракувало мені таємниці свої видавати. Я краще за ширму заховаюся. З-за ширми якось безпечніше з вас кепкувати. А своїх п’ять копійок підкинути — то чого ж? Сто пудів!

Ото ж прийшла пора починати. Ану, згорніть луску з рукопису! Як там перший розділ називається?

Злидні

Ідуть, ідуть, ідуть…

То вервечками, то цілими табунами, хоч про людей так говорити негоже, ідуть. Від електрички, виповзаючи з посадки звивистими гадюками, з Харченківки, з Пожаревої вулиці, зі Чмижини. З усіх боків сходяться в одне місце, яке вишеньками називають, хоч вишеньки розростатися не встигають, бо народ останнього часу подихає, як окуні в Тясмині після Косарської браги. Тільки стара крислата груша накриває своєю тінню чималу латку кладовища і ті, хто під грушею, почуваються затишніше, бо весняне сонце вже добре підсмалює лисини поважних дядьків.

Гробки.

Строката маса народу вирує поміж могилами, скупчуючись групами коло своїх покійних родичів. Під грушею вишикувались у ряд три могили, увінчані однаковими залізними свіжопофарбованими хрестами. Напроти них, сплівши руки на грудях, стоїть такий собі Аполлон, з виглядом глибокої скорботи за померлими. Він має ім’я переможця — Віктор, ідеальну фігуру атлета, сині очі, русяві хвилі підперученого волосся й щире відкрите обличчя. Короткі рукави теніски мало не тріщать від біцепсів, оздоблених рубцями старих ран. Такі ж сліди двома пасками тягнуться від вуха до бороди. Ділячи увагу між даниною пам’яті кревним покійним і поминальниками, які прибувають (щось нікого не впізнаю), Вітька помічає знайому особу в спідниці в супроводі цибатого чоловіка й білобрисого хлопчика років десяти, а може, й старшого. Віддалившись на кілька десятків метрів, сім’я повертає у міжряддя й зупиняється біля однієї з могил. Вітька стежить за ними поверх голів і, щоб не скрутити з цікавості собі в’язи, підходить до хреста, в невимушеній позі опирається ліктем на поперечину. Раптом він відриває пофарбовану руку і з кислою гримасою дістає носовик.

«Тетяна… Ти диви, як вматерніла! А була ж, як чаєчка… Циркуль якийсь коло неї… І спиногриз… Десь я вже бачив цього пацанчика. Треба гостинця понести — може, воно моє?»

Вітька хмикає на свій дотеп, але тут же напускає на себе скорботу. Він стає навшпиньки, проте йому вдається лише зрідка розгледіти пишне волосся, яке грає хвилями й міниться, як море. Коли б людська маса була прозора, як повітря, або хоч, як вода, то він би мав задоволення бачити, як Таня вішає на пам’ятник вінок із яскравих штучних квітів, протирає фотографію серветкою, а коли схилилася над кошиком, щоб викласти паску й крашанки, її пружні стегна не на жарт лякають розпірку на спідниці. Нагадує ця молодичка невтомну бджілку, маленьку, золотаву, що ні миті не сидить без діла.

«А то ж, Циркуль, чи не благовірний її?» — мурчить до себе Вітька.

Авжеж. Павло — то її чоловік. Худорлявий такий, високий блондин. Його довга шия за допомогою кадика утримує голову з високим ученим лобом. Хвилі світлого аж жовтого волосся падають на комір сірого піджака. Червона краватка, з якої добрий кравець викроїв би кілька спідниць, справляє враження такого собі, не ликом шитого, інтелігента. Він стоїть почесною вартою в тилу й, не відкриваючи рота, христосається з поминальниками: «Хтосс… скресс…» Час від часу його ноги роблять коротке «Па» й поношені, але ретельно натерті туфлі, пускають зграю сонячних зайчиків.

Діти гасають з торбинками попід хрестами. Милостиня за упокій душі вже аж волочиться по землі, й вони спішать висипати дохід у бабину кошівку, щоб потім знову загубитися поміж щедрих поминальників. Їм весело. Вони й гадки не мають, що під ними цілий пласт людських кісток і черепів.

— Нате ось вам, дітки, за бабу Галю, — Таня загрібає з кошика повну жменю цукерок і печива.

— Ти по стільки як роздаватимеш… — гундосить Павло. Не зі скупості. А так, повчаючи. Бо жінку завжди треба повчати. А не будеш повчати, світом з торбою підеш.

— Не обідніємо, — відмахується Таня.

— Еге ж. Розбагатій спочатку…

Раніше зустрічалися на параді. Всі до ноги мусили йти колоною, нести прапори, революційні гасла та портрети вождів світового пролетаріату. Картина з року в рік одна й та ж: машбудівські ударники труда пруть фанерного трибка, а щоб його вітром не перекинуло — підпирають ззаду патиком. «Ура» кричать тільки школярі молодших класів і колона спиртокобінату.

Тепер зустрічаються на гробках. Несуть паску, крашанки, цукерки, печиво. А окремо у плетеному кошику щось пахне з-під рушника, аж слина котиться, і булькає в такт ходи. «На, неси, — начальствує, зазвичай, мати, —