Надруковано в Бейруті: Роман

By Жаббур Дуейги

Фарід, молодий ліванський письменник, хоче опублікувати свою першу книжку, але у видавництвах отримує відмову за відмовою. Тоді він влаштовується коректором в одну з найстаріших друкарень Бейруту, таємно сподіваючись, що йому таки вдасться колись надрукувати свій твір. Він завжди тримає зошит на своєму столі, і одного дня рукопис зникає, а невдовзі з'являється у вигляді прекрасно надрукованої книжки. Та радіти зарано, бо автор здогадується, що його книжка надрукована на банкнотному папері, а зробила це дружина боса, в яку він таємно закоханий.  Заплутавшись у поліцейському розслідуванні та незакон¬ному флірті, Фарід виявляє, що друкарня, в якій він працює,  — зовсім не те, чим здається.
У романі Жаббура Дуейги вміло поєднується за¬хоп¬ливий сюжет з історичним тлом і вишуканою іронією, з якою він описує сучасне ліванське суспільство.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: May 28, 2022
• ISBN: 9789666880492

Book preview

¹ Зугейра бін Абі Сульма. Він проставляв діакритичні знаки і вибирав для кожного бейта новий шрифт, аж доки вичерпав усі можливі опції, які пропонувала «Windows». Він саме набирав шрифтом «Andalus Medium» відомий рядок із цієї муаллаки:

Війна – не що інше як те, що ви пізнали й прожили,

А все, що про неї говорять, – просто слова, яким віри немає.

Коли високий хлопець виріс просто перед ним, вказівний палець правої руки завис у повітрі і чоловік поглянув на гостя. Той представився:

— Добрий день! Я Фарід Абу Шаар!

— Абу Шаар? Себто «довговолосий»? Це що, ваш псевдонім?

Хлопцеві не сподобався цей жарт видавця, який узяв у нього зошит, пильно вглядаючись в обличчя Фаріда. Чоловік відкрив першу сторінку, присвиснув від здивування, звів брови, прочитав уголос: «Майбутня книга», — і розчаровано зреагував:

— Та це ж назва твору Моріса Бланшо!

Він повернув зошит хлопцеві, пояснюючи, що ось уже щонайменше десять років видавництво не приймає рукописів і перестало публікувати поетичні збірки. Склад забитий ними, і їх роздають безкоштовно всім охочим. Молодий чоловік хотів заперечити, що це не поетична збірка, але видавець за письмовим столом випередив його рішучим вердиктом:

— Прозу ми також більше не приймаємо!

Фарід Абу Шаар стиснув правий кулак і вийшов. Дошкульну відповідь, якою він вчасно не почастував цього гладкого грубіяна, що додруковував муаллаку Зугейра бін Абі Сульма на своєму комп’ютері, він бубонів собі під ніс на задньому сидінні таксі. Авто везло його додому, до околиці Форн аш-Шеббак, неподалік звідти. Як тільки він приїхав, його мати стала скаржитися на біль від варикозу: сині вени обплітають її ноги після того, як вона народила його, найменшого з її трьох синів, а важив він нівроку — п’ять кілограмів.

Мати нагодувала його баранячими тельбухами, скропленими лимонним соком і щедро начиненими цибулею та сосновою глицею, — усе так, як він любить. Після цього Фарід приліг на канапі, аби віддатися приємному денному перепочинку перед телевізором.

На наступний день у нього була запланована зустріч у бейрутському порту біля маяка, який так і не запрацював, хоча ремонтні роботи на ньому закінчилися. Заново пофарбований у чорне й біле, маяк сяяв у світлі вранішнього сонця. Фаріда зустріла жінка, що курила довгу тонку сигару і вже замовила для нього каву, навіть не запитавши його. Великим пальцем вона погортала сторінки його зошита з кінця і спробувала визначити вагу. Перед нею на столі лежало фото її батька, чоловіка з зачесаним назад густим волоссям, який стояв поряд із Максимом Роденсоном, спираючись на двері Сорбонни. Це він передав видавництво своїй доньці, яка тепер випускала легеньку хмарку диму з сигари та нотувала цифри в записник із пожовклими сторінками.

Коли вона підвела голову, то побачила, що молодий чоловік мовчки, очікувально спостерігає за нею. Упевнена в собі, смаглява, виклично вродлива — сильна бейрутська жінка, — вона одразу перейшла до справи:

— Чотири тисячі доларів. І ти зможеш отримати двісті примірників безкоштовно.

Помітивши розгублений вираз на обличчі хлопця, вона додала:

— Друк, набір, редагування…

Він спробував заперечити, але вона підвелася, чим змусила його замовкнути, схопила за руку і потягла до дверей, пояснюючи:

— Ніхто зараз нічого не читає. Або ми закриваємо наші книгарні, або поводимося, як повії…

Ідучи звідти в розпачі, Фарід втішав себе тим, що той, хто по-справжньому зацікавиться його книгою, говоритиме з ним інакше.

 Він піднявся сходами на п’ятий поверх. Його долоня спітніла так, що залишила темну пляму на червоній обкладинці зошита. Аведіс, власник видавництва «Дім шедеврів», пояснив йому гучним голосом із вірменським акцентом: мовляв, вибачте, але він спеціалізується тільки на виданні «старомодних» книжок, таких як «Запашний сад», «Дарунок нареченим», оригінальна еротична версія «Казок тисячі й однієї ночі», тобто на найбільш популярних серед жінок. Аведіс підморгнув йому, розраховуючи на розуміння, але Фарід Абу Шаар пішов, навіть не усміхнувшись.

Ще один видавець, якому власне авто правило за офіс, призначив зустріч у кав’ярні. Стрімко увійшовши, у чорних окулярах, він відкрив ноутбук перед собою на столі і сказав, що цікавиться електронними виданнями. Фарід вибачився і відповів, що хотів би, аби книга була паперова. Видавець встав і розчинився в повітрі, наче його тут і не було. Після нього залишився липкий аромат чоловічих парфумів, що вже змішався із запахом людського поту та хвої.

У кабінеті, обладнаному кондиціонером, Субх аль-Джабарі взяв у Фаріда зошит, поклав його перед собою, і сплівши над ним пальці, почав розповідати свою історію, яка мала б стати передмовою до його автобіографії, що він задумав написати. Його засудили до смертної кари в Алеппо, коли він виступив проти від’єднання Єгипту, тож він у жіночому одязі утік від розвідслужб до Бейрута:

— Вони переслідували мене до самого Бейрута, стріляли в мене на вулиці Хамра, намагаючись убити. А я все одно жив, як мені підказувало серце: закохувався в жінок, курив кубинські сигари, пив віскі й видавав журнал, у якому говорив усе, що думаю.

Він не додав, що публікував переклади романів Маркеса і твори Нагіба Махфуза, «забувши» заплатити правовласникам.

Аль-Джабарі провів Фаріда до дверей ліфта і попрощався з ним, так і не відкривши зошита.

Єдиним, хто поспівчував Фарідові, був Селім Хайят, бо Фарід нагадав йому про дружину. Власне, будь-який твір нагадав би йому про неї. Вона писала вірші в гірському санаторії, борючись із хворобою. Своє видавництво Селім заснував на її честь, аби видавати її поетичні збірки та твори її друзів, і тепер постійно був там уже заради того, щоб відчувати її дух. Він подарував Фарідові її останню книгу «Спомини серця», укладену з аркушів із її шухляди.

Спускаючись сходами, Абу Шаар навмання відкрив сторінку і прочитав:

Бейрут, рожево-трояндове місто,

Де звільняються думки й каравани,

Остання твердиня Сходу,

Де для Сина людського приготована одіж зі світла.

Неначе потужна хвиля вдарила його в груди. Він злякався, що ця покійна вишукана поетеса перевершить його! Фарід закрив книжку і пішов шукати урну для сміття, щоб позбутися збірки.

Уже коли сонце сідало між мінаретами великої блакитної мечеті, його похід закінчився в «Друкарні братів Карамів, з 1908 р.». Він простував угору вузьким шляхом, а тоді зайшов в оазу бузкового гаю і неначе опинився геть поза містом. Хлопець побачив двох кицьок, що грались у дворі, і відчув запах друкарської фарби. Його зустрів чоловік зі шрамом від глибокої зашитої рани на щоці, — Абдалла, або ж Дудуль, останній спадкоємець друкарні. Він вислухав хлопця, уважно його роздивляючись.

Коли Фарід сказав, що хотів би видати книгу, позаду нього, з кутка кімнати, ламаною арабською пролунало у відповідь:

— Що в тій книзі?

Коли він заходив, то не помітив, що там була жінка. Вона сиділа в шкіряному кріслі й читала роман «Убити пересмішника» французькою мовою.

— У ній — сама суть мого єства!

Сказане Абу Шааром Абдалла переклав французькою для дружини, яка вимогливо простягла праву руку до рукопису так, наче ця сама «суть» стане очевидною, якщо просто погортати сторінки.

— Ми шукаємо коректора з хорошим знанням арабської мови…

Така пропозиція хазяїна друкарні спантеличила хлопця. Він відчув, як погляд жінки вп’явся йому в спину, і попросив час на роздуми. Абдалла ж висловив сподівання, що роздуми будуть недовгими.

***

Фарід повернувся на початку наступного тижня, несучи з собою зошит. Кицьки гралися там же, але чоловік сидів в офісі сам — жінки ніде не було. Фарід побачив маленьку ікону Богородиці — Заступниці моряків, приклеєну на новий величезний цифровий друкарський верстат. Йому показали стіл коректора, що стояв посеред просторої зали, до краю забитої верстатами, столами й працівниками. Фаріду подумалося, що він ніколи не звикне до запаху друкарської фарби. Але врешті таки звик.

2

Звик він і до похмурого обличчя чоловіка на чорно-білій світлині, що висіла в позолоченій рамці на центральній кам’яній колоні. Фуад Карам, патріарх, засновник друкарні.

Фуаду було вже за тридцять, коли влітку 1914 року звідусіль почали приходити звістки про війну. Тоді він домовився зі старшим братом, що один із них виїде з Бейрута, щоб у лиху годину вони не перебували вдвох у тому самому місці. Той один поїде й завершить таким чином мандрівку свого батька, що колись зупинився в Лівані по дорозі з Алеппо до країни Нілу. Тут, у Лівані, він закохався в їхню матір, доньку свого дядька, який гостив його в себе, й осів у Бейруті, задовольнившись цим.

Здавшись на ласку долі, брати вийшли на ринок Айяс: якщо в них попросить милостиню жебрак, то рішення прийме старший брат; якщо ж вони зустрінуть продавця газет, їхню подальшу долю визначить Фуад. Коли вони наблизилися до фонтана, до них кинувся обшарпаний хлопець із занепокоєним поглядом. Їм здалося, що це жебрак, але він підсунув під піджак Фуада примірник газети «Терези», забороненої губернатором Бейрута Бакіром Самі-пашею, і щез у провулку, не попросивши плати. Щойно вони прочитали заголовок «Французький протекторат і приєднання Бейрута до Гірського Лівану», то наввипередки почали намагатися порвати й викинути її, весь час озираючись зі страху, що десь поблизу чатує донощик. Брати вирішили вважати хлопця продавцем газет, тож Фуад став переможцем у цьому жеребкуванні. Він не встиг до кінця сформувати думку, затнувся на мить, а тоді раптом почув себе ніби збоку:

— Я залишаюся в Бейруті!

Віддавши Фуадові ключі від свого будинку, старший брат попрощався з ним і вирушив на борту італійського пароплава «Сиракузи» до Александрії разом із дружиною. Вона без упину плакала через розлуку з родиною і продовжувала махати білою хустинкою всім родичам, які прийшли їх провести, навіть коли ті вже пішли додому, а місто зникло за небокраєм.

Ну а війна не забарилась: у день, коли моряки німецького фрегата «Гебен» отримали звістку про загальну мобілізацію в їхній країні, вони на радощах підняли адмірала Сушона на прізвисько Морський Лис на плечі й носили по палубі, вшановуючи його і залишаючи великі масні плями на його чистій білій формі. Вони вирушили до Стамбула, переможно співаючи гімни, брали участь в обстрілі Севастополя, кепкуючи з говірки, якою їхні союзники, турецькі офіцери, обмінювалися наказами над палубою крейсера. Османська імперія також оголосила мобілізацію, зібрала в різних куточках держави три мільйони добровольців, з яких близько трьохсот тисяч загинуть у боях, а ще півмільйона будуть приречені на хвороби, погане харчування, нестачу спорядження та неякісний одяг. Британці перекрили море, і Бейрутом поповзли чутки. Його мешканці-мароніти взяли з собою все легке й цінне і на гарбах, запряжених кіньми, повернулися до своїх гірських селищ. Багато мусульман понабивались у вагони потягів, прагнучи доїхати до Дамаска, а друзи

² шукали прихистку у своїх родичів поза Ліваном, у Хаурані. В горах видобували кам’яне вугілля, а також вирубали тутові дерева, щоб полегшити хід потягів. Простому люду було непереливки, а турецькі офіцери пили шампанське в будинках багатіїв, грали у бридж в оточенні вродливих жінок та скрипалів.

Фуад Карам, який на той час усе ще представлявся як Фуад Каррум, завжди думав, що його старшому братові пощастило більше. Він проводив ночі в тривозі за запаси харчів у домі, дивлячись на свою сонну дружину, і його не полишала настирлива думка покинути все і поїхати таємно до Хайфи, потім до Аріша, а звідти — до Каїра, назустріч новому життю замість того, яке стало таким тяжким у Бейруті. Але він проганяв це марення, адже поряд його вагітна дружина, і він не може її покинути. Він уставав і йшов до вікна, аби в тисячний раз перерахувати свої заощадження, і не лягав спати, доки монах із молодої братії не бив у дзвін, сповіщаючи про ранішню службу в церкві святого Йосифа при єзуїтському монастирі на протилежному боці вулиці.

Джемаль-паша, у військовій формі та високій хутряній шапці, приїхав у містечко Алей, де люди, що вийшли його зустрічати, постелили червону доріжку на кількадесят метрів. Він звернувся до них зі словами, що велика держава — це їхня мати, яка дбає про них і рятує від іноземців, тож вони мають коритися її законам задля мирного життя. Наступного року він повернувся в Бейрут разом з Енвером-пашею, міністром військових справ. Поразка, якої йому завдав генерал Джон Максвелл на Суецькому каналі, що його паша намагався завоювати з п’ятьма тисячами верблюдів (не рахуючи мулів), пролягла глибокою зморшкою на його обличчі. Юрби виснажених бідняків з гір були вигнані з вулиць, аби не навернулися на очі високопосадовцям «Комітету єднання і прогресу». Джемаль-паша прийняв запрошення на вечерю від ювеліра Юсефа аль-Гані, куди прийшов зі списком засуджених до страти. Один з його офіцерів по секрету повідомив йому на балконі, що хазяїн вечора був серед тих, хто підписав петицію з проханням іноземного протекторату, яку знайшли у французькому консульстві за кілька годин до того. Джемаль-паша зблід, потиснув руку господарю та його дружині і пішов з вечірки, а через кілька днів наказав повісити аль-Гані.

У ті дні Фуад боявся заснути вночі, щоб до нього не прийшов знову той самий сон: він марно намагається впіймати дивного птаха, що боїться його, і коли він розкриває руки, то бачить, що вони в крові. Уночі він почув голосну розмову з монастиря: накази, що віддавалися турецькою та арабською, відповіді на них французькою та італійською, звук дверей, якими щосили грюкнули, погрозу, після якої запанувала тиша, що її порушувало тільки рипіння солдатських чобіт у дворі монастиря. Уранці згорблений отець Ламбер з Бельгії побачив, що Фуад читає, сидячи коло церковних сходів, і повідомив йому, що скоро оберуть американського монаха, отця Маккорта, країна якого не бере участі в цій війні, за охоронця майна єзуїтів, яких уже попередили про неминучий від’їзд. Близько полудня люди повилазили на дахи будинків, діти плескали в долоні, а дорослі забороняли їм це й дивилися в бік обрію, очікуючи військового корабля з невідомої країни, який, подейкували, має обстріляти Бейрут у час заходу сонця. Про зникнення борошна почали говорити ще до того, як воно зникло, і про голод знали ще до того, як з’явилися його перші жертви. Риболовлю заборонили, на вулицях почали з’являтися жебраки, що принесли з голодних сіл у Бейрут тільки свої виснажені тіла.

Єзуїти роздали золоті чаші, терези, інструменти для розтину тіл з медичної школи, килими, одяг священнослужителів та молитовники родинам набожних маронітів, що жили поряд і ревно ходили на літургію до церкви святого Йосифа. Близько восьмисот монахів і монахинь — маріаміти, лазарити, капуцини, францисканці та члени інших орденів, що прибули з різних куточків Палестини та Сирії, — зійшли на корабель, розрахований тільки на п’ятдесятьох, і вирушили до грецьких берегів. Щойно вони відійшли від бейрутського порту, одразу заспівали всі латиною «Аве Марія», просячи порятувати їх від неминучого потоплення.

У той час Фуад часто зустрічав чоловіка на возі, запряженому мулом. Чоловік перевозив померлих від хвороби чи голоду, яких знаходив посеред дороги, накриваючи тіло плащем і неспішно доправляючи до цвинтаря Башура. Фуад зазвичай бачив його пополудні, а одного разу перестрів на вузькому шляху. Чоловік усміхнувся до нього, і Фуад відвернув обличчя й прискорив крок, поспішаючи забратися, поки той мугикав сам до себе багдадську пісеньку, везучи небіжчика, що лежав позаду нього. Цього разу Фуад уздрів його вночі, до того як його здолала дрімота. Він помітив з вікна, що той зупинився перед дверима монастиря разом із високим чоловіком з фескою на голові, а невдовзі прибув загін солдатів, і вони, наче примари у світлі місяця, проникли в монастир. Фуад перевірив, чи дружина спить, зачинив за собою двері й вислизнув на вулицю, щоб наздогнати їх.

Якщо вони схоплять його, то він удаватиме, що це монахи доручили йому бути охоронцем до свого від’їзду. Чоловіки запалили ліхтар і увійшли в тилову прибудову, а Фуад притиснувся до стіни й прислухався.

— Ти хочеш забрати оцей різак для паперу, літографічний верстат і все обладнання для зшивання, позолоти та переплетення?

— Усе, усе!

— Цей великий подвійний друкарський верстат