Колись русалки по землі ходили…: Жіночі образи української міфології

By Юлия Буйских

Здавна й дотепер українці вірили в русалок, відьом та потерчат, уважали, що «нечистий» дух передчасно померлих змушує їх «ходити» після смерті й шкодити живим, а лісами сновигають звабники-перелесники. Доля та Смерть в уявленнях людей були цілком реальними створіннями, які мали жіночу подобу, так само як Пропасниця та Чума, Неділя і П’ятниця… Розмаїття надприродних істот, чиє походження, вигляд і функції тісно пов’язані із повсякденням людей, становить складну систему міфологічних уявлень населення України. Ця книжка — поєднання наукової інтерпретації міфологічних вірувань і уявлень українців та «живих» усних текстів, записаних авторкою від носіїв традиції в різних регіонах України. Традиційні жіночі постаті української міфології проаналізовані разом із такими явищами культури, як народна релігійність і народна медицина. Книжка орієнтована на широку читацьку аудиторію та буде цікавою кожному, хто прагне поглибити свої знання з української культури.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution (M)
• Release date: Jan 1, 2021
• ISBN: 9786171255630

Book preview

cover.pngr997.jpgr998.jpg973329.png

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018

ISBN 978-617-12-5563-0 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

УДК 93/94

Б90

Рекомендовано до друку вченою радою Науково-дослідного інституту українознавства МОН України (протокол № 1 від 15 лютого 2018 р.)

Науковий редактор:

Олена Боряк, етнологиня, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу етнології Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф

Рецензенти: Марина Гримич, етнологиня, докторка історичних наук, професорка Олександра Бріцина, фольклористка, кандидатка філологічних наук Олена Соболєва, етнологиня, кандидатка історичних наук

973157.pngr999.jpg

Дизайн обкладинки та макета

CreaLab

Creative Laboratory

Ілюстрація на обкладинці

Олександри Чернік

ISBN 978-617-12-5113-7

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», художнє оформлення, 2018

Світлої пам’яті мого університетського друга Олексія Глушка

Переднє слово

Вступні слова завжди привертали мою увагу — ще зі студентських років я любила вчитуватися в ці маленькі передтексти, намагаючись між рядків розгледіти людину, яка стоїть за книгою. Однак сама я досить довго не наважувалася стати такою людиною, вважаючи, що до книги треба дозріти. Зізнаюся, що науково-популярний стиль, у якому я намагалася писати цю працю, виявився для мене складнішим за суто науковий, притаманний академічному тексту, підпорядкований відповідним структурним канонам. Розповісти цікаво та в доступній формі про складні явища і пов’язані з ними суспільні механізми, при цьому дотримуючись емоційного балансу й не перевантажуючи теорією, — завдання не з простих. Крім того, специфікою даного тексту є включення до основної частини великого масиву автентичних наративів — уривків із інтерв’ю, записаних мною у різних регіонах України. Зазначу, що я переважно спираюся на власні польові матеріли, зібрані під час написання дисертації (2007—2010 рр.). Меншою мірою залучено матеріали, записані та розшифровані вже після її захисту (2011—2014 рр.).

Ця книга є передусім даниною університетській добі, моїм першим науковим зацікавленням, разом із такими «обрядами переходу», як перші експедиції та перші тексти з усіма супровідними очікуваннями, розчаруваннями і здобутками. Невипадково цю книгу я присвятила своїй юності, а саме пам’яті мого близького друга зі студентських часів, однокурсника й однодумця, з яким ми разом пережили багато важливих, цікавих і складних подій, що супроводжували наше дорослішання в короткому проміжку між вступом до університету й другим курсом аспірантури. Цим текстом я прагну завершити період, у якому відбувалося формування моєї особистості, щоб рухатися далі, у тому числі до нового Поля, яке вже вабить мене неторованими шляхами й викликами.

Вибір теми свого часу був зумовлений передусім спрямованістю української етнологічної науки початку 2000-х, яка шукала власний шлях, балансуючи між усе ще радянською етнографією та фольклористикою, семіотикою, етнолінгвістикою, антропологією тощо. Орієнтирами для мене були праці класиків етнології, фольклористики, семіотики та етнолінгвістики.

Соціокультурна антропологія починається і закінчується людиною, її життям, почуттями, побутом і еколого-культурним оточенням. Відповідно, і передмова до книги наповнена передусім людьми й моїми зверненнями до них через текст.

Безмежною є моя повага та вдячність до тих, чиї голоси звучатимуть між рядків цієї книги, — моїх респондентів із різних регіонів України. Саме вони творили разом зі мною полотно інтерв’ю, стаючи певною мірою співавторами нарації, яку я згодом розшифровувала, знову повертаючись до їхніх голосів і усних текстів. Саме вони (емпіричним шляхом) вчили мене етиці та гнучкості, які так необхідні антропологу в полі. Саме вони допомогли мені усвідомити, в якій складній, суперечливій, гетерогенній та, безумовно, цікавій країні я живу й працюю і що я не помилилася, коли обрала саме такий професійний шлях. За більш ніж десять років моєї діяльності як етнолога та антрополога мені довелося спілкуватися з кількома сотнями людей. Забуваються поволі обличчя, розмови, життєві історії, і цього, очевидно, не уникнути, хоча пишу я про це із сумом. Однак ніколи, мабуть, не забудеться найперша етнографічна експедиція — польова практика студентів-магістрів кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету в березні 2007 року під керівництвом Ірини Ігнатенко (Колодюк), перше село — Прохорівка Канівського району Черкаської області — й перше інтерв’ю (записане тоді ще на аналоговий диктофон) з моєю «першою бабусею» — Ніною.

Написання цього тексту було б неможливим без підтримки друзів і рідних та цінних порад і допомоги багатьох колег і наставників.

Первинною ідеєю цього дослідження я завдячую д-ру іст. наук, проф. Марині Гримич, яка свого часу переконала мене, студентку другого курсу історичного факультету Київ­ського національного університету імені Тараса Шевченка, перевестися на кафедру етнології, а згодом скерувала до міфологічних студій. Також завдяки Марині Гримич наприкінці 2016 року я опинилася в маленькому колективі однодумців (відділ культурологічних досліджень Науково-­дослідного інституту українознавства), з якими мені вдається втілювати в життя давно вимріяні наукові плани, зокрема проводити серйозні міжнародні академічні заходи. Тож дякую Олені Соболєвій, Тіні Полек, Оксані Овсіюк за їхню підтримку багатьох моїх ідей та за непохитну віру в можливість існування соціокультурної антропології як окремої дисципліни в системі вищої освіти та академічної науки в Україні. Вірю, що наша громадська організація «Центр прикладної антропології» стане важливим майданчиком для втілення всіх наукових задумів та мрій.

Висловлюю вдячність співробітникам кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на якій я писала й захищала магістерську та кандидатську роботи (2006—2007 рр. і 2007—2010 рр. відповідно), а також тим викладачам, які підтримували мене впродовж восьмирічного перебування на історичному факультеті.

Відомо, що процедура захисту дисертації в реаліях української пострадянської гуманітаристики в більшості установ є неприємною бюрократичною процедурою, з наукою мало пов’язаною. Тож, згадуючи кандидатську, хочу подякувати тим ученим, які були поряд і підтримували мене: моїм науковим керівникам — Валентині Борисенко та Мирославу Борисенку, а також опонентам дисертації — Олександру Курочкіну та Аллі Дмитренко. Їхні зауваження, коментарі й побажання придалися мені в подальшій роботі. Аллі Дмитренко я також завдячую участю в експедиції до Волинської області в 2010 році, під час якої я отримала важливий польовий досвід.

Моє професійне зростання відбувалося серед етнологів, із якими я працювала майже чотири роки (жовтень 2010 р. — серпень 2014 р.) у відділі «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. З багатьма колегами мені пощастило їздити в експедиції в різні регіони України — від Донецької до Чернівецької областей, набуваючи неоціненного досвіду. Зокрема велику подяку за натхненні розмови, віру в розвиток критичних підходів у нашій дисципліні та дружню підтримку в складних умовах пострадянської академічної дійсності висловлюю етнологам Наталії Гаврилюк, Лідії та Аліні Артюх, Олені Боряк, Інні Щербак, Олександру Курочкіну, Тетяні Величко, Олені Соболєвій, Олені Таран, Олександру Васяновичу, Тіні Полек, Світлані Маховській, Марині Курінній, антропологу Сергію Сегеді, а також фольклористці Ірині Коваль-Фучило. Не можу не згадати словом вдячності також Галину Довженок і увесь колектив наукових архівних фондів рукописів та фонозаписів ІМФЕ, де мені завжди були раді й допомагали в пошуках потрібних джерел.

Подякувати хочу також колективу наукової бібліотеки Інституту археології НАНУ під керівництвом Вікторії Колеснікової, де я часто працювала.

Хочу висловити подяку моїм одеським колегам-етнологам, передусім Олександру Прігаріну, під керівництвом якого мені довелося попрацювати у двох експедиціях. Цей досвід був неоціненним для мене з огляду на можливість досвідчити поліфонічність етнографічного поля в етнічно та релігійно різнорідній Одеській області.

Я також вдячна моєму другові Олексію Купченко-Гринчуку за організацію польового етнографічного виїзду до Хмельницької області в 2009 році, що уможливив для мене роботу з надзвичайно цікавими людьми та отримання багатющого емпіричного матеріалу.

Найщирішу та найтеплішу подяку складаю Ростиславу Омеляшку — директору Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф — за надану мені безцінну можливість збирати матеріал у складі комплексних історико-етнографічних експедицій, якими він керував на теренах Центрального й Західного Полісся Украї­ни в 2008—2012 рр. Подвижницька діяльність Центру від початку 1990-х роках була спрямована на вивчення й системну фіксацію культури мешканців уражених Чорнобильською катастрофою районів українського Полісся. Я глибоко ціную те, що свого часу мала змогу долучитися до цієї команди й бути частиною поліських експедицій. Висловлюю величезну вдячність усім тим колегам із Києва, Рівного, Луцька та Львова, з якими мені довелося познайомитися та працювати разом у експедиціях Центру, ділячи побут, досвід і поле, — Аллі Українець, Аллі Дмитренко, Роману Радовичу, Олексію Нагорнюку, Сергію Ципишеву, Наталі Лещенко та багатьом іншим.

Утім, найтепліші слова подяки я б хотіла сказати колегам, які за довгі роки знайомства з поліських експедицій, польової роботи та наукової співпраці стали моїми старшими друзями і вчителями — Олені Боряк та Олесі Бріциній. У них я навчилася багатьом необхідним речам — як теоретичним, так і практичним, — яких мені бракувало під час навчання в університеті. Своїм фаховим становленням я завдячую їхній справедливій та гострій критиці, вдумливому небайдужому коментуванню моїх думок і текстів, постійній дружній підтримці та непохитній вірі у мої сили навіть тоді, коли я сама в собі зневірювалася. Саме Олена Боряк спонукала мене врешті-решт повернутися до теми дисертаційної роботи, яка в певний момент перестала мене цікавити, опрацювати її та підготувати хоча б частину до видання. Тож доведення цієї справи до завершення є багато в чому її заслугою. Окрему вдячність Олесі Бріциній та Олені Боряк належить висловити також за прискіпливе прочитання цього тексту й зауваження та коментарі, які допомогли зробити його кращим.

Ідея переформатувати частину моєї кандидатської роботи і матеріалів з міфологічної тематики, які я збирала в наступні кілька років після її захисту, написати книгу в науково-популярному стилі, зробивши її доступною для ширшої аудиторії, належить Геннадію Боряку, а також колегам із проекту «Likбез. Історичний фронт» Євгену Синиці та Кирилові Галушку. Без їхнього настійливого переконування мене в тому, що за цю справу варто братися, я б ніколи не повернулася до «нижчої міфології».

Моїм науковим пошукам у тематиці «народного християнства» та подальшому дослідницькому ухилу в антропологію релігії сприяло знайомство та натхненне спілкування із Ольгою Бєловою (Росія), Альоною Боганєвою (Білорусь) та Магдаленою Зовчак (Польша), за що я їм щиро вдячна.

Без теплої та щирої заангажованості вчителів, колег, моєї родини та моїх неймовірних, чудових друзів у підтримці, здійсненні творчих задумів та реалізації планів авторський внесок у цю книгу був би значно скромнішим.

Останнє слово подяки я адресую майбутнім читачам книги і сподіваюся, що кожен із них знайде у ній щось цікаве для себе.

Розділ 1. Між етнографічною дійсністю та кабінетним вимислом

Вступ. Критичні думки про «українську міфологію»

Зізнаюся, що коли видавництво запропонувало мені спів­працю над цією книгою, моїм найпершим імпульсом було відмовитись, адже поставлене завдання не викликало в мене достатнього ентузіазму через низку причин: дисертацію з відповідної теми в цілком традиційному етнографічному нурті я захистила вісім років тому¹ і вже відійшла від цієї проблематики, зосередившись на релігійності в конфесійно змішаних локальних спільнотах на польсько-українському пограниччі². Крім того, за останніх кілька років з’явилася низка добротних етнографічних праць на міфологічну тематику — як дисертаційних (Д. Троцан, А. Ніколаєва³), так і монографічних (Н. Левкович⁴), нарешті, існує якісне науково-­популярне видання, написане етнологом (В. Галайчук⁵). Отож, створення нового тексту, присвяченого традиційним віруванням та уявленням українців, не було нагальною потребою. Я також вважала, що науково-популярна книга, присвячена міфологічній проблематиці, не буде затребувана, бо українське суспільство вже мало б пройти через етап архаїзації суспільно-політичного життя й позбутися такого характерного для епохи 1990-х замилування «архаїчністю», «традиційністю», «язичницьким корінням» багатьох явищ сучасної культури.

Врешті, я сподівалася, що соціум встиг розчаруватися в плеяді «велесознавців», «спеціалістів із етногенезу» та інших «міфологів»⁶, які займалися профанацією науки, студіюючи відверту підробку — «Велесову книгу»⁷ і засмічуючи інтелектуальний простір України текстами, не обтяженими науковою аргументацією⁸. Підкреслю, що я говорю зараз не про явище «неоязичництва», яке, поділяючи думку М. Гримич, вважаю самобутньою та яскравою субкультурою із власним світоглядом, однак не релігією⁹. Утім, не можу оминути увагою той факт, що деякі представники цієї субкультури, маючи наукові ступені та університетські посади, безвідповідально впроваджували особисті світоглядні ідеї у видання вищої школи¹⁰, внаслідок чого такі єретичні для академічної науки максими, як «Україна — прабатьківщина аріїв» чи «Берегиня — богиня-­захисниця народу», з’являлися на сторінках «ваківських» видань та університетських підручників. За словами історика С. Савченка, сучасна квазінаука, що ґрунтується на неоміфології, успішно мімікрує під науку, а її представники «одержують наукові ступені, займають високі посади в офіційній науковій ієрархії, впроваджують свої ідеї через офіційні інституції в масові підручники та намагаються перетворити маргінальний статус своїх концепцій на магістральний і навіть обов’язковий»¹¹. Попри усвідомлення цієї невтішної ситуації я досить довго заспокоювала себе думкою, що такими сучасними міфами захоплюються лише нечисленні маргінали, «любителі старовини» і, можливо, деякі групи неоязичників. На жаль, ці сподівання не виправдовуються, а визнана в міжнародній науковій спільноті фальшивка — «Велесова книга» — продовжує фігурувати на безлічі інтернет-ресурсів, які містять матеріали для шкільної підготовки з української літератури¹². Все ж таки в офіційних програмах підготовки учнів до ЗНО цієї підробки немає, однак це не зменшує її популярності. Про цю проблему, між іншим, уже не­одноразово говорили раніше¹³, проте належного резонансу як у суспільстві загалом, так і у вужчому академічному середовищі ці дискусії не мали.

У своїй рецензії на монографію канадської фольклористки М. Лесів, присвячену дослідженню явища «рідновірства» в Україні та в канадській діаспорі, М. Гримич справедливо вказує на те, що в українській академічній спільноті досі спостерігається снобістське ставлення до «неоязичництва» як суспільного явища, а тим більше до відповідної друкованої продукції, вивчати яку видається заняттям ніби й недостойним¹⁴. Свідомо відносячи себе до таких снобів від науки, я все ж уважаю, що світоглядна система субкультури «неоязичників» надзвичайно цікава й строката, як і самі її носії, що належать до різних груп і течій. У їхньому середовищі утворилися своєрідні еклектична міфологія й система цінностей, які попри наявні історичні, релігієзнавчі та фольклористичні дослідження¹⁵ вимагають детальнішого вивчення в рамках соціокультурної антропології. Останнє, однак, не належить до моїх дослідницьких пріоритетів, тому не висвітлюватиметься в цьому тексті.

Зазначу, що, як і частина моїх колег по цеху, я волію уникати публічних дебатів, виступів та суперечок із псевдонауковцями та фальсифікаторами. Однак такий академічний снобізм не сприяє популяризації української гуманітарної науки в суспільстві: достойні, глибокі наукові праці фахівці читають у досить вузькому науковому колі й обговорюють серед відповідної аудиторії. Натомість псевдонаукові тексти, що поширюють хибну інформацію, видаються тисячними накладами, а їхні творці не цураються публічних виступів та самопіару. Прикрим наслідком цього стало поширення безрефлексійної, некритичної, поверхневої та відверто шкідливої для суспільства друкованої продукції, зате в обгортці української національної ідеї, що може забезпечувати легку популярність у часи кризи. Ця гіпокризія ускладнюється ще й постійною нестабільністю молодого українського суспільства, яке впродовж усього свого існування переживає болісний перехід від радянських структур і світоглядних засад до західної демократичної моделі.

Очевидно, що увесь період новітньої української історії — від завершення існування УРСР до останніх років, позначених російсько-українським військовим конфліктом та економічним колапсом, — характеризувався нестабільністю та різноманітними кризовими явищами. Тож такі сюжети, як популярність сеансів Кашпіровського та «заряджання води» Чумаком через телебачення на світанку 1990-х, пізніше захоплення «неоязичництвом», потреба представників різних прошарків суспільства звертатися до гільдії екстрасенсів, ворожок і знахарок, інформація про яких поширюється в мас-медіа та Інтернеті, є різними проявами одного культурного феномена, який деякі дослідники називають «архаїчним синдромом»¹⁶. Нині, проходячи, мабуть, найскладніший період за останні кілька десятиліть та новий етап свого state building, українське суспільство повниться новими міфами — політичними, інформаційними, медійними, історичними тощо — і переживає черговий сплеск «архаїчного синдрому». Останній не є явищем унікальним і характерним саме для сучасної доби, що прийшла на зміну постмодернізму, адже про популярність різних архаїчних вірувань у зв’язку з кризою суспільних і політичних інститутів у Європі писав ще в 1930-х роках історик Й. Хейзінга¹⁷.

Враховуючи все вищесказане, я вирішила все ж за допомогою цього тексту повернутися до теми, яку колись опрацьовувала як тему кандидатської дисертації і яка, вочевидь, сьогодні є на часі, адже зміна дискурсу міфологічного прямо пов’язана з поточними змінами в нашому суспільстві. Гадаю, варто знову проговорити, нехай я і ризикую повторитися, деякі аспекти та приділити увагу низці термінологічних і методологічних проблемних питань, відповідно згрупувавши їх. Однак потрібність пропонованої книги та відповідність її змісту викликам, які стоять перед суспільством, визначатиме сам читач.

Одразу ж зазначу, що в цьому тексті я не планую окремо розглядати міфи сучасності: медійні, інформаційні, політичні, суспільні, академічні тощо, приділяючи увагу особ­ливостям їх виникнення та функціонування¹⁸. Побіжно я все ж торкатимусь деяких проблемних аспектів, із цими міфами пов’язаних. Крім того, я не могла не розглянути окремо один сучасний міф, а саме міф про «берегиню», який є кабінетним вимислом. Така прискіплива увага до цього міфу зумовлена передусім його популярністю в українському суспільстві, а також необхідністю розкрити його зміст і витоки, щоб розвіяти стійке масове переконання в його архаїчності.

«Берегиня», або Витвори кабінетної міфології

Беззаперечним є факт, що будь-яке суспільство не може функціонувати без міфів. Міфи завжди лишаються яскравою образною конструкцією, яка твориться та функціонує за власними правилами, однак включена до різних сфер життєдіяльності суспільства. Будь-який міф — це своєрідне втілення потреби спільного переживання, спільного досвіду і пов’язаної з ним символіки. Моїм завданням не є засудження певних міфів або ж спрощене оцінювання їх у бінарних категоріях, наприклад, «добрі» вони чи «погані». У цій книзі увагу приділено переважно жіночим персонажам нижчої міфології саме тому, що жіночі постаті є найбільш хибно романтизовані, застереотипізовані й пов’язані із сучасними конструктами, створеними письменниками, псевдонауковцями, засобами масової комунікації тощо. Крім того, в нашому культурно-інформаційному просторі існують образи, витворені вже в новітні часи — вони не мають жодного «давнього коріння» та зв’язку ні з архаїчними ритуалами та міфами традиційного аграрного суспільства, ні з українським фольклором другої половини XIX — початку XX ст., зафіксованим тогочасними збирачами. Одним із найпопулярніших є образ «Берегині», на розгляді якого я зупинюся детальніше.

Працюючи над цим розділом, я провела невеличкий експеримент. Спершу внесла в гугл-пошук слово «берегиня», потім спробувала пошукати інформацію про сполучення слів «українська богиня берегиня». У першій частині експерименту результати були такими: взуттєва фабрика, меблева фабрика, майстерня кераміки, фірма з пошиття вишиванок, медичний центр, кондитерська, житловий комплекс (ОСББ), магазин дитячого взуття, агентство домашнього персоналу, онлайн-газета жіночої громадської організації (всі об’єкти в різних регіонах України) — цілком звичайні (повсякденні) об’єкти з популярною нині назвою. А от уже предметно заданий пошук «українська богиня берегиня» дав посилання на велику кількість ресурсів, що не просто вказують на популярність цього поняття, ба навіть уже символу в публічному дискурсі, а відкривають цілий міфологічний метанаратив про «(давньо)українську богиню берегиню», яка буцімто є «символом життя і родючості, втіленням жіночності, оберігає оселю від зла і хвороб» тощо. Образ цієї начебто «давньої богині» використовується й у комерційних цілях, зокрема в такому етнографічно-­рекреаційному комплексі, як «Мамаєва Слобода» в Києві, чи на курсах жіночої гімнастики «Сила Берегині», у легенду яких вписано давньослов’янське язичницьке походження жіночих тілесних практик (що, ясна річ, не підтверджує­ться жодними історичними джерелами).

Загалом варто вкрай обережно ставитися до такої доволі поверхової практики, коли певні явища культури без належного аналізу називають «давніми», «язичницькими», такими, що їхнє «коріння сягає глибини віків», і т. п. передусім через брак вивірених та підтверджених джерел. Крім того, соціокультурна антропологія давно відійшла від того, щоб будь-яке неоднозначне і багатошарове явище в культурі однозначно й узагальнено трактувати як «давнє», «язичницьке», «дохристиянське», «пережиток» тощо.

Говорячи про міф «берегині», треба з’ясувати, коли він виник, хто його створив, яке коріння цього образу, яких форм він набуває в суспільному та політичному житті. Я детально не розглядатиму гендерні аспекти функціонування цього міфу, які всебічно дослідила О. Кісь, назвавши «берегиню» «національним втіленням матріархатного міфу»¹⁹. Відповідно до мети цієї книги я прагну розвінчати «давність» та «архаїчність» цього міфу, спростувати декларований у публічному просторі його зв’язок із «давньоукраїнськими міфами».

«Берегиня» як образ з’явилася в інтелектуальному просторі УРСР наприкінці існування Радянського Союзу, коли під впливом курсу на перебудову та гласність прискорилися процеси трансформації в панівній на той час ідеології²⁰. Тоді відбувалися пошуки ідентичності, зокрема етнічного коріння. Також спостерігався перший потужний сплеск суспільного інтересу до національної історії, духовної культури, різноманітних символів, що були до того ж оповиті романтизмом свободи нової держави, яка починала власний шлях демократичного розвитку. У той винятково нестабільний час українське суспільство, що тільки-но формувалося, переживало згаданий вище «архаїчний синдром», черговий сплеск якого ми відчуваємо нині.

На цій хвилі романтичного національного піднесення і в умовах отриманої можливості публікувати тексти на колись заборонені теми письменники В. Рубан²¹ і В. Скуратівський²² незалежно один від одного написали романи з назвою «Берегиня»²³. Тут варто згадати, що обидва письменники зазнавали переслідувань з боку радянської влади, тож зрозумілим є їхнє бажання опублікувати твори українською мовою, які вони не мали змоги видати в роки брежнєвського застою. По-друге, зрозумілим видається епічне полотно давньої української міфології, яке вони вимальовували, обґрунтовуючи це необхідністю створення нової національної ідеї для української держави. У цих книгах був виписаний ліричний образ давньоукраїнської богині Берегині, яка начебто існувала в українців із неясних «давніх-давен». Покровителька родини, жінок і материнства, що «оберігала» дім і родину. Однак слід добре усвідомлювати, що письменники винайшли цей образ, він є продуктом їхньої літературної творчості. Їхні книги не є історичними джерелами, на які можна покликатися, говорячи про «давність» чи «традиційність» «берегині». І якби цей образ лишився тільки літературним персонажем, не обростаючи іншими хибними конструкціями, можливо, не було б створено цілого міфу, про який ми сього­дні говоримо. Однак «Берегиня», любовно виписана цими двома письменниками, пішла в суспільство й зайняла в ньому свою нішу. Зокрема в 1995 році той же В. Скуратівський заснував часопис «Берегиня», у якому друкувалися як популярні публікації, так і статті й польові матеріали з етнографії та фольклору, зібрані різними збирачами. У той час ці публікації набули неабиякої популярності, і «берегиня» разом із символічним навантаженням «архаїчного» та «давньоукраїнського» поширилася в публічному просторі.

Приблизно тоді ж письменник С. Плачинда написав низку книг, об’єднаних нібито «дослідженням української міфології», і перша з них — «Словник давньоукраїнської міфології»²⁴. Знову ж таки, якби він сам позиціонував свої тексти виключно як зразки художньої літератури і якби вони так і сприймалися в суспільстві, не було б і мови про фальсифікацію джерел. Але ж автор цих книжок претендував на науковість написаного, особливо наполягаючи на концепції походження українців від носіїв археологічної культури Кукутені-Трипілля, що не витримує жодної міждисциплінарної академічної критики. Найгірше, що С. Плачинда гаряче відстоював автентичність фальсифікату — так званої «Велесової книги», — який із легкої руки деяких письменників-аматорів, та передусім окремих груп «неоязичників», став «найдавнішим літописом України», «джерелом» інформації про «давньоукраїнських богів і богинь», у тому числі про «берегиню», постать якої він змальовує так: «…найстаровинніша богиня добра й захисту людини від усякого зла […] схематичне зображення Берегині трансформувалось у малюнок тризуба, що довгі століття вшановувався і використовувався як оберіг […]»²⁵. У цьому та подібних висловлюваннях автора відсутнє базове для професійних істориків та антропологів поняття, а саме поняття історичного джерела та його верифікації. Звідки виникло твердження про те, що, наприклад, «зображення Берегині трансформувалось у малюнок тризуба», з якого джерела начебто «відомо» про його оберегову функцію? Це, на жаль, банальна й до того ж шкідлива міфотворчість, яка не має нічого спільного з фаховим дослідженням.

Абсолютизація всього умовно «традиційного» та «національного», включно з винайденою «берегинею», притаманна творчому доробку іншого міфотворця — художника, краєзнавця й письменника В. Войтовича²⁶. Його літературні твори, які чомусь видаються як «наукові праці», неодноразово критикували фахівці — знані етнологи та фольклористи²⁷, однак критичні рецензії й надалі залишаються текстами, принадними лише для вузького академічного кола, натомість розтиражовані «українські міфології» без натяку на критичний підхід до джерел та фахове подання матеріалів досі мають успіх у певних груп населення. Не можу не погодитися зі словами фольклористки Л. Іваннікової: «Якщо на ринку нема якісної продукції, попит буде задовольнятися тим, що є»²⁸.

Що мене особисто вражає, так це шалена популярність таких псевдонаукових видань. Бо ж ці зразки текстів важко назвати й науково-популярною літературою. Писати про «давньоукраїнські міфи» на основі сучасних етнографічних даних, зібраних, до речі, без належної паспортизації у пост­колгоспних селах посттоталітарного суспільства, яким є український соціум, і називати це «пережитками язичництва» — це відповідальність, яку не візьме на себе жодний вчений, для якого існує академічне розуміння, чим є історичне джерело. Однак це лише півбіди. А катастрофою є твердження на кшталт того, яке знаходимо у В. Войтовича: «Українці складають комплексне ядро найдавнішої білої раси на Землі, вік якої сягає мільйони років […]. Дослідників міфології іноді зневажливо називають казкарями. Дійсно, не завжди легко пам’ятати древні перекази, а часто ще трудніше повірити в них. Та немає в світі нічого більш реального, ніж міф, і ми, українці, збереглися, може, саме тому, що не можемо жити без своїх міфів і умудрились вижити всупереч демонам своєї власної природи. Тому й ведеться така непримиренна боротьба проти наших міфів, які розкривають правду нашої великої історії та історії білої раси»²⁹. На жаль, холодної наукової виваженості для препарування таких текстів мені відверто бракує. Хочеться запитати: «українці складають комплексне ядро найдавнішої білої раси на Землі» — це серйозно? Це заявка на амбітну наукову концепцію, яка має перекреслити не одне століття антропологічних і археологічних досліджень? Наведу цитату з іншого витвору В. Войтовича — «Української міфології». Ось що написав автор про «берегиню»: «Берегиня — богиня доб­ра, захисту людини, оселі, малих дітей від хвороб та інших злих сил. Берегиня — оберіг непорушної вірності подружжя. Символом берегині є родинне багаття, в якому людина знаходить мир, спокій, любов і високу мораль. Рушники із зображенням берегині вивішували над вікнами й дверима. Мідні або глиняні обереги із зображенням богині носили на грудях. Найкраща пожертва берегині — це пахучі трави, особливо полин, любисток, м’ята. Зображення берегині часто подибуємо