Мадонна для ідіота

By Марк Рейвон

Марк — звичайний другокурсник, який обожнює книжки і мріє видати свою. За плечами залишилося перше студентське літо. Душа нарешті загоїлась від розставання і майже закінчено рукопис першої книжки. Здавалося б, настала довгоочікувана рівновага, знайдена потрібна колія, але все змінює один вечір.
Друг знайомить його з якоюсь Алісою. Вона трохи старша, успішна й упевнена в собі дівчина, у якої відбою немає від шанувальників. А він… здається вже проходив таке, боїться власних почуттів і не хоче знову розбивати своє серце.
З її появою все котиться кудись у невідомість. Марк змінює свої погляди, роботи, плани на життя і поступово перетворюється на іншу людину. Повз нього пролітають нові люди та контрастні події, нервові зриви і окриляючі надії на… зовсім інше життя.
Але до чого все це призведе? Навіщо? Чи потрібен їй взагалі Марк?
А якщо ні, то… здається, він уже нікого так не полюбить.

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Jul 22, 2024
• ISBN: 9780880049894

Book preview

Передмова від автора

Мені б дуже хотілося, щоб ця книжка викликала емоції в кожного, хто її прочитає. Неважливо які: від простої посмішки до глибоких особистих переживань, які висять скелетами в шафі-душі. Дочитавши останній рядок можна просто поставити її на полицю і з легкою душею лягти спати. Або, дивлячись у вікно, мовчки просидіти до світанку, думаючи про те, що давно б пора забути назавжди.

Неважливо, що відчути. Головне — не залишитися до неї байдужим.

Адже байдужість… О, немає страшнішого за те, що можна почути у відповідь або відчути самому. А емоції, неважливо які — найпрекрасніше, що є в цьому житті. Вони — його сенс, вершина всього, що ми робимо. Особливо любов…

Любов — найсильніше та наймогутніше з почуттів, доступних людській душі. Справжня, вона поглинає, перевертає світ з ніг на голову і стирає все те, що раніше ти називав своєю особистістю.

Вона спалює тебе зсередини, не дає заснути ночами і перестати думати про це. Часом вона дає сили, щоб воскресити себе з уламків, окрилює і допомагає зробити неможливе.

Це вічна таємниця і загадка в житті кожного, ключ до якої зберігається лише в однієї людини на планеті. Колись ви зіткнетеся.

Вона прийде випадково, і ти точно не будеш до цього готовий. Але побачивши Її сам усе зрозумієш. Варто просто подивитись одне одному в очі і… зрозуміти.

Думаю, дещо ти вже встиг відчути, прислухавшись до свого серця.

Тоді вперед!

Присвячується К.

10.10.2021

Все ще думками у твоєму волоссі…

«Я побачив тебе, красуне, думав я, і тепер ти моя, на кого б ти не чекала, і нехай я більше ніколи тебе не побачу, ти належиш мені, і Париж належить мені, а я належу цьому блокноту і цьому олівцю».

Ернест Гемінґвей, «Свято, яке завжди з тобою»

Пролог

Про тебе…

— Добре, вистачить. Досить. Здали. Ставлю вам «відмінно». - сказала доросла жінка, яка сиділа перед Марком, і протягнула йому заліковку. — Ви вільні. Вітаю.

— Дякую. — він забрав заліковку, швидко встав зі стільця і склав її в рюкзак. — Дякую. До побачення.

Марк вийшов у коридор і зачинив за собою двері в аудиторію. У серці радість. На душі легкість. У голові порожнеча.

Він склав. На «відмінно» склав останній іспит. Повністю закрив сесію. Закінчив перший курс. Ура!

Перевірив на телефоні час. Перша година дня.

Віка, напевно, давно закінчила, у неї здача на годину раніше почалася. Треба до неї. Зустрітися, розповісти, відзначити. Вони тепер другокурсники.

Марк миттю збіг на два поверхи вгору й опинився в такому ж темному коридорі. В іншому кінці з-за дверей з'явилася чиясь постать. Віка.

— Віка! — він мчав до неї. — Здав! На «відмінно»! Ура! А в тебе що?

— Теж. — усміхнулася вона у відповідь. — Теж на «відмінно».

— Ура! Привіт другий курс! Підемо відзначати?

— Та я якось…

— Хоча ні. Давай спочатку кави вип'ємо. Усю ніч перед іспитом не спав, очі просто злипаються.

— Марку, послухай…

— Так, підемо за кавою для початку, а потім поїдемо кудись у центр. Сходимо в кафе, або в парк, або на набережній погуляємо. Давай?

— Так, можна, але…

— Я так радий. — знову перебив Марк і міцно її обійняв. — Нарешті літо. Канікули. Я сяду за свою книгу.

— Я теж дуже рада. Але…

— Так, усе. Йдемо пити каву, а далі вирішимо.

— Гаразд, добре.

Вони сиділи на лавці в найближчому сквері. Стояла чудова сонячна погода. Теплі промені гріли перехожих, які вже переодягнулися в шорти й футболки та готувалися до літньої спеки.

Марк щось жваво їй розповідав. Віка була як завжди прекрасна. Висока тонка фігура в короткій літній сукні. Довге темне волосся розвівається по вітру й закриває ідеальний овал обличчя з небесно-блакитними очима. Але сьогодні вона була якась задумлива. У собі. Нічого не відповідала. Загублений вигляд. Слухала його дуже неуважно і постійно відводила очі.

Він допив останні краплі американо, викинув у смітник стаканчик і щасливими очима зустрівся з її порожнім поглядом:

— Ну що? Поїхали?

— Марку, послухай… нам треба поговорити.

— А дорогою це зробити не вийде? Уже обід, треба б поспішити, а то скоро затори почнуться.

— Ні. Стоп. Вислухай мене і не перебивай.

— Добре, все. Слухаю. Я весь в увазі. - награно насупився Марк і подивився їй в обличчя.

— Я довго думала про це. І прийняла рішення… — з кожним словом її голос ставав повільнішим і серйознішим. — Коротше, нам треба розлучитися.

Добрий мультфільм перетворився на фільм жахів. Усе навколо різко стало чорно-білим.

«Як? Чому? Може це жарт?»

Розгубленість. Сум'яття. Страх. Шок. Розчарування. Усе перемішалося в голові й розривало переповнений череп.

Марк відкрив рот, але замість слів ковтнув повітря. У нього перехопило подих, нібито на шиї повис якийсь тягар. І тепер він не дає розправити плечі, набрати повні легені й широко відкритими очима подивитися на світ.

— Чому? — боязко видавив він із себе.

— Тому що ми занадто різні.

— Протилежності притягуються. — безглуздо посміхнувся Марк і спробував узяти її руку у свої. Віка нервово відсмикнула їх і обняла свою сумку.

— Ні, Марку. Це все казки. У реальності так не буває.

— Але… — у голові сірий шум, до горла підкочує клубок, трясуться руки. — Може, це всього лише імпульсивне рішення… Може, варто ще подумати і все добре зважити…

— Це самообман. Я не хочу нікому брехати. Марку, я просто втомилася.

— Взяти паузу… Відпочити одне від одного… Побути наодинці… - безпорадно лепетав він.

— Нічого це не допоможе. Тільки розрив.

— Ти робиш мені боляче. Дуже.

— Повір, мені теж нелегко. Але так буде краще для нас обох.

— Чим?

— Марк… ну не будь дитиною. У нас різні цінності, різні шляхи. Далі буде тільки гірше. Краще просто розійтися зараз, ніж зіпсувати одне одному півжиття.

— За що? — хотілося плакати, але в усій голові була сухість.

— Не за що, а для чого. Щоб жити так як хочеш і зустріти своє кохання.

— Ти мене не кохала?

— Кохала. Але почуття минули. І холодною головою я розумію, що ти не моя людина.

— А чий?

— Чийсь. Усе, Марку. Не неси маячню. Заспокойся, видихни і живи далі.

— Без тебе? — по-дитячому безпорадно запитав він.

— Так! Без мене! А я без тебе! Все! Тепер точно вистачить! Я пішла. Бувай. — Віка встала, він знову спробував схопити її за руку, але лише стиснув у кулаку порожнє повітря.

— Віка! Зупинись! Будь ласка! Хоч на хвилину! Ще одне запитання!

Вона зупинилася, розвернулася на місці і зробила крок у його бік.

— Марку, ну що тут обговорювати. — втомлено видихнула Віка. — Це моє рішення, і я точно його не зміню.

— Одне питання. — Марк подивився на неї божевільними очима. — Ти говорила, що ми різні люди, про якісь міфічні цінності. Але в чому конкретно ми різні? У чому?

— У всьому! Ти мрієш писати книжки і працюєш для розваги. У тебе немає планів на майбутнє. Ти поводишся як дитина. А я… я хочу нормальне доросле життя. Серйозні стосунки, хорошу роботу, комфорт. Я тебе ні в чому не звинувачую і не дорікаю, просто нам не по дорозі. Це все?

— Усе. — сказав Марк і опустив погляд на землю.

— Я піду?

- Іди. Бувай… Прощавай. І… пробач мені.

Наближалися пізні травневі сутінки. Кілька годин Марк гуляв містом сам і нарешті дійшов до пішохідного мосту.

Навколо було тихо. Перехожі майже не зустрічалися. Десь вдалині шуміли машини й вирувало чуже життя.

Він підійшов упритул до паркану, уперся ліктями в поручні й дивився на воду, що текла під ногами.

«Може вона має рацію? Може я дитина? Безтурботна людина? Безвідповідальний мрійник? Безглуздий фантазер? Або… Ні, має рацію. У всьому вона має рацію. А що робити? Переступити через себе? Убити дитину всередині і стати похмурим дорослим? Навіщо? Заради чого? Заради цього її комфорту? Так його не буде. А якщо навіть так, то все одно буду нещасливий. А в чому тоді щастя? Дорослі стосунки… Це як? Бути разом просто тому що вам так зручно? Маячня якась! А де тут кохання? Звичка якась виходить. А в нас це теж стало звичкою? Ні. Ну я ж кохав. І досі кохаю… Цікаво, коли вона вирішила зі мною розлучитися. Тиждень? Місяць? Півроку? Чи вчора? Все одно правди не скаже. А шкода… Усе не так. Дурень я! А тепер ще й самотній… Так-так, точно має рацію. І кому я такий потрібен? Для чого? Розповідати, що напишу книжку і стану популярним? Маячня. Не стану. Я й уявити собі таке не можу… Отже, і фантазер із мене нікудишній. А може… — він опустив очі на річку під своїми ногами. — Може це… того… туди стрибнути? Ні. Суїцид — це прояв слабкості? Чи навпаки сили? Та ну, маячня якась депресивна. Усе життя попереду. Так, буду жити. Для початку треба знайти нормальну роботу. Або… книжку написати. Може зробити щось масштабне. А що? Стрибнути з парашута? Записати пісню? Підкорити Еверест? Маячня! Все маячня! І так все непогано. Працюю в книжковому. Вчуся в університеті. Попереду три місяці вільного часу, встигну книжку написати. А там… щось якось буде. Чи ні? Ні! Не те! Ну… у будь-якому разі я живий. Хоча… А навіщо таке життя? Я буду або посміховиськом, або бездушним клерком. Так собі перспективи. А так — гоп, один стрибок. Секунда страху у вільному падінні і прощавайте всі проблеми, я вже занадто далеко від вас. Не дістанете! Чи тут занадто низько? Тоді просто потону, я ж погано плаваю.»

У кишені задзвонив телефон.

— Алло.

— Привіт! Марку, як ти? — запитав гучний і веселий голос Роберта, десь поруч із ним грала музика і долітав сміх. — Як життя? Як справи?

— Усе нормально. Сьогодні сесію закрив. А в тебе?

— Круто! Вітаю! У мене теж все супер! Ну що, з початком канікул нас!

— Так. — усміхнувся Марк.

— Слухай, у мене тут квартира вільна. Уявляєш, батьки поїхали на ціле літо.

— Круто.

— Так. У нас тут сьогодні вечірка невелика. На честь… останнього дня весни. Не хочеш приїхати?

— У нас це в кого?

— Ну… я, Тім і ще парочка однокласників.

— Виходить зустріч випускників?

— Ну, можна й так сказати. То ти будеш?

— Так. Добре. Їду.

Глава 1. Сушена риба

— Ти каву будеш? — запитав Роберт, допивши склянку води.

— Давай. — ліниво протягнув Марк, упираючись ліктями в кухонну стільницю і протираючи очі долонею.

Роберт кивнув і пішов поратися біля плити.

— А що це? — Марк ткнув пальцем строкату грамоту в рамочці, потім придивившись прочитав. — «За величезний внесок у національну культуру». Це чиє?

— Мамі нещодавно вручили. — відповів Роберт, не повертаючись. — Вона ж театральний критик. Кожні вихідні у якомусь театрі на черговій прем'єрі. За рік 50 постановок і стільки ж рецензій. Ось. Так би мовити, ударна праця на благо батьківщини.

— Прикольно. А це, мабуть, татове. — сказав Марк, показуючи на сріблясту музичну платівку під склом.

— Так. Але це так, просто сувенір. Він пісні не пише.

— Ясно. А скоро буде кава?

— Ти кудись поспішаєш?

— Та ні, просто так.

У ванній затихли звуки води і звідти вийшов Тім. Струшуючи краплі на підлогу і придушуючи позіхання, він запитав Марка:

— Котра година?

— Дві.

— Ого. Допізна ми вчора.

— Так-а, зате відзначили добре. Так і треба.

— Я взагалі не пам'ятаю, як лягав спати.

— Я теж. Значить правильно погуляли.

— Готово. — встряв Роберт. — Вам із вершками?

Обидва заперечно кивнули головою і взяли маленькі димлячі чашки.

Друзі курили на балконі.

Квартира Роберта була на одному з останніх поверхів елітної новобудови в тихому центрі. За кілька кілометрів від них розкинулися квартали невисоких старовинних будинків, що потопали у зелені.

— Красиво. — на видиху сказав Марк.

— Затишно. — додав Тім, випускаючи останню затяжку.

— Шкода, що літо закінчилося. — сумно резюмував Роберт.

— Зате яке.

— Ну літо реально класне було. Я б навіть сказав найкраще.

— Так, і все вже забулося. — тихо сказав Марк.

— Ти про Віку? — запитав його Роберт і ляснув по плечу. — Я ж казав, що все скоро мине. Ну ось. А тепер із новими силами в нове життя.

- І часу вільного купа. — підмітив Тім.

— Так. — відповів Марк. — Правильно я на заочку перейшов. Є простір для творчості. Допишу книжку, відправлю у видавництво. А там тиражі, шанувальники, контракти.

— Ось-ось. — підбадьорив Роберт. — Так і буде. Даси почитати?

— Звичайно. Як закінчу.

— Тім, а твоя книга коли?

— У процесі. - похмуро відповів той. — Не квапте. — він трохи помовчав і додав, сумно дивлячись на Марка. — Без тебе тепер буде нудно на парах.

Марк вийшов від Роберта сам.

На голову падали останні промені літнього сонця. Небо ясне, вітру нема. У таку погоду хотілося весь день із кимось гуляти. Він знову згадав про Віку, але тепер у грудях кололо вже занадто слабко, щоб зіпсувати собі настрій і думати про це більше кількох секунд.

Він озирнувся на всі боки і пішов на зупинку.

Тут усе було красиво і затишно. Тихий центр. Плитка на тротуарах. Акуратно підстрижені дерева. Широкі чисті вулиці. Із кав'ярень пахне свіжими булочками й ароматною кавою. Приємний шум міського життя. Десь малюють вуличні художники. Щасливий дитячий сміх. Назустріч ідуть охайні усміхнені люди. Навколо радість і спокій.

А йому треба додому.

Півгодини трястися в автобусі до свого похмурого району. А там… Однакові сірі будинки. Типова забудова. Голуби на дротах. П’яні у дворах. Ями. Скрипучі гойдалки на дитячих майданчиках. Бабусі на лавочках біля під'їздів, які бурчать. Туга. Безвихідь. Депресія. Аж якось сумно стає.

«Ну нічого. — подумав Марк, останнім пірнаючи в напівпорожній автобус. — Зараз приїду додому. Поїм, відпочину. І сяду за книгу. Декілька глав залишилося дописати. Хоч би вдома нікого не було. Тато точно на роботі. А мама… Зараз знову почнеться… Кинув університет, мрійник, безвідповідальний. Я ж не кинув його, просто тепер на заочці. Навіщо одразу паніку піднімати? А тато мовчить і посміхається, сказав би їй хоч щось. І взагалі, навіщо лізти в моє життя? Мені 18 років, я на другому курсі. І сам вирішую, що мені робити. Не хочу я щодня вставати о шостій ранку і бігти на ці пари. Навіщо? Що мені це дає? Ось саме — нічого. Не хочу і все. Тим паче вже перевівся, чого ще пиляти. Дістали. Ну гаразд, може вона зараз у школі цій своїй.»

— Марку, це ти? — донеслося з кімнати.

— Так мам! — крикнув він, стягуючи кросівки.

— Як справи? Як із хлопцями відзначили? — вона вийшла в коридор і втупилася на Марка.

— Добре.

— Ти голодний?

— Так.

— Ну йди тоді до тата.

— А вдома що?

— Холодильник порожній. Я зайнята. Ти ж знаєш, у мене кураторство, випускний клас, а завтра вже перше вересня, купа справ.

— Ясно. — він став назад одягатися.